| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Михайло Дяченко
 Михайло Дяченко
Дяченко
Михайло Григорович народився 15 серпня 1947 р. в с.Михайлівці
Царичанського району на Дніпропетровщині. Навчався на
історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету.
Автор поетичних збірок “Іще зозулі слово не погасло” і “Свято білої лілеї” . * * * ... І все то мати, музика і мати, — радіти серцем, крила розкривати, у прірву падати, у пісні воскресати! Два дива в світі — музика і мати... * * * Часом майне якась прожита мить у пам’яті і тихо защемить колишніми чи втіхою чи болем, а ти всміхнешся: ба, не все минуле у безвість кануло, загоїлось, заснуло, і крикне радість, наче птах над полем, — без звуку крикне, справжня людська радість... * * * ... та ж коли я прокинусь колись уранці і не подумаю про матір про хліб і правду — я можу взагалі не думати я можу взагалі не прокидатись... * * * Підсвічені чеканням матері, — які ви вічні! * * * Якийсь високий нетутешній дощ пройшовся садом, травами, лугами, протупотів полтавськими шляхами, пробігся полем впоперек і вздовж; подавсь до лісу, вибіг на галяву, заполонивши горлиці уяву, і та притихла й винувато змовкла, сидить тепер німа на дубі, мокне і слухає, як рясно ліс шумить, як десь вгорі — гримить, гримить, гримить! — Мільйоном звуків заридала тиша, мовчить пташина бідна і не дише... І де той дощ не бігав, не бродив, зоставив по собі чимало див: дороги свіжо-свіжо зачорніли, а трави ще радіш зазеленіли; поглянь, як листя дрібно сріботить, і крапля з листя пада кожну мить, не дивишся, бо серце слуха щем: от би й собі хоч раз побуть дощем! А він уже над озером чаклує, цілує воду, комиші цілує, завзятий, щедрий, самобутній дощ, — липневий! — зачарує хоч-не-хоч... * * * — КУДИ ТИ, СЕРЦЕ, МЧИШ? В ЯКУ ВЕСНУ ВЕСНЕННУ? — В ЛЮБОВ, ПОЕТЕ... ПОСТАТІ (Цикл) СКОВОРОДА Він ходив, наче друге сонце, по землі, що осліпла від неуцтва. Він ходив і світив... КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Як зумів він — один чоловік! — засміятись, як Січ завгучнішки?! Засміявся — і рідне слово народилося завдруге. СВІДЗИНСЬКИЙ До серця слів достукувалось часом його сумне, задумливе перо... * * * ... Під дахом чоловічих голосів жіночі в’ються — ніжно-ластівочо: співає хор Верьовки! — по росі ступає серце, засвітивши очі... ПАМ’ЯТІ ДРУГА О слово слів — невисловлене слово, — моє єдине незачинене вікно, в яке влітають ластівки і небо, а вилітають ластівки і крик! * * * Згіркла молодість. Цвіт опав, Серце стукає холодніше... Між людей і зірок, між зозуль і купав загубилися мої вірші... Вежі осені... Сам стою. Мак палає — зоря на півнеба... Прочитай мої вірші — жагу мою — про цей вечір, про юність, про тебе... * * * Вдвох не страшно і в лісі холоднім, А тим паче, як стежка навкіс. Річ не в тому, шо губи солоні, Річ у тому, що осінь і ліс... СПОГАД Буде вечір, як геній. І все, як колись: найсерпневіше літо... цілунки... ромашки... ... Напиши найосінніший в світі лист, нехай мені буде важко... ПІСНЯ ПІСЕНЬ, АБО Ж СОЛО ДЛЯ 50-РІЧНОГО СОЛОМОНА З СОЛОВ’ЇНИМ ОРКЕСТРОМ Молодій прекрасноокій жінці присвячую І. Шаленіють солов’ї, збиваючи срібними батогами рожевий і білий цвіт з квітуючих абрикос, черешень, вишень, груш, яблуні — падають невагомо пелюстки у Твої росяні сліди на сиваво-зеленій світанковій траві, — ще ніхто до Тебе по ній не ходив! — ідеш, ніби пливеш, назустріч сонцю, що тільки-но зійшло, — а моє сонце, а моє сонце, прекрасноока навзаході (утікає, пригасає, затихає, мовкне, тане солов’їний грім, — лише поодинокі виссріби чутно за вечірнім пругом, а з усього розмаїття цвіту душа виокремлює лише цвіт терну — терну! терну!! — бо ж моє сонце, моє сонце, прекрасноока, навзаході)... II. Бачу Тебе, схиленою над квіткою, над книжкою, над дитячим ліжком, у якому сплять Твої пустуни, не знаю, про що Ти думаєш, але певен — думки Твої світлі, бо вони — материнські; був би живий Ботічеллі, він намалював би Тебе не пензлем — пером жар-птиці — така Ти легка, прозора, тендітна у своїй материнській беззахисності; був би живий Рафаель, він намалював би Тебе не натхненням — шматочком неба — така Ти по-ангельськи свята, пречиста, неземна у своїй материнській жертовності; був би живий да Вінчі, він намалював би Тебе не фарбою — пальцем, умоченим у кров, — така Ти жива, вродлива, жіночна, тепла, земна у своїй жіночій мудрості, — кланяюсь Тобі, благословляю Твоє засвічене у Всесвіт вікно, — мільярди зірок не пересвітять його закличності... III. Кує невтомно зозуля, добриденькають синиці, вивільги співають весільних пісень, буяє бузок, самозабутньо пахтить акація; як і тисячу років тому, люди народжуються, виростають, будують, руйнують, пишуть музику і поеми, листи і доноси, плачуть, сміються, мандрують, стріляють, брешуть, лицемірять, ненавидять, а понад усе — закохуються, і світ стає білішим і більшим від кожного нового кохання, від двох сердець, що знайшли одне одного, бо одному серцю у цьому світі незатишно, одному серцю у цьому світі непросто, одному серцю у цьому сіті неяблуневоцвітно... IV. Чую, чую Твій єдиний, неповторний голос, у тембрі якого і зозулинки суму, і синичинки радості, і вивільжинки щастя, — яким багатющим, багатозначним і багатообіцяючим може бути голос жінки, яким пластичним і граційним — її жест, яким незбагненним, таємничим і прекрасним може бути жіночий погляд (очі жінки — восьме диво світу, адже спочатку закохуються в її очі, а вже потім у шкіру, у волосся, у тіло, у вуста, вкотре, всоте, втисячне згадую, що спочатку я побачив Твої очі і потонув, захлинувся, задихнувся у них і мені стало гірко, образливо, боляче, сумно, що є у цьому світі жінка, яка могла бути, але ніколи не буде моєю, Ти ніколи не будеш моєю, час і простір нас роз’єднали, недосяжна моя, не моя, та від того не менш прекрасноока)... V. ...І шаленітимуть солов’ї, збиваючи срібними батогами рожевий і білий цвіт з дерев, і бачитиму тебе, схиленою над квіткою, книжкою, дитячим ліжком, бачитиму Твої портрети, намальовані Ботічеллі, Рафаелем, да Вінчі, і невтомно куватимуть зозулі, вивільги співатимуть весільних пісень, і я чутиму, чутиму Твій єдиний голос, і я... ловитиму погляд прекрасноокої жінки, яка могла бути, але ніколи не буде моєю. Травень 1997 р. * * * Мене пшениця вчила хвилюватись, а жито жити вчило й посміхатись, матуся ждати вчила і страждати, а та, що сниться, — вчила забувати... Погана з тебе вчителька, кохана. * * * У Тебе вчуся ждати і страждати, Любити і прощати в Тебе вчуся, Мій голуб миру, рідна моя мати, Мій Тихий океан, моя матуся! | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
| Переглядів: 1353 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |