| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Дмитро ДЕМЕРДЖІ
 Дмитро ДЕМЕРДЖІ
Дмитро
Лазарович Демерджі народився 4 листопада 1901 р. в с. Приморському на
Донеччині. Закінчив Дніпропетровський інститут народної освіти.
Автор книг: “Море моє”, “Так підказало серце”, “Сонце на крилах чайки”. Упорядкував антологію “Від берегів Азова”. Помер 1992 року. * * * Вирує, мете за вікном завірюха. Вечір. Сідаю до столу писати. Знов про моряну, про бризи, пасати, Про славні рибальські човни-калабухи, Про хвилі круті, що не знають спочину, Про сріблом усіяну місячну трасу, Про парус розкрилений над баркасом, Про штиль на світанку, Про синю пучину. О, як же мені не писати про них, Рибалок просолених — друзів моїх, Хто шторми і грози грудьми зустрічає, Хто вітер бере в побратими собі, Хто стриманий в радості, Сильний в журбі, Хто мужності й волі в біді не втрачає. Нехай за вікном завірюха скажена, Хай виє-лютує буран скільки схоче, Не чую! Не бачу! В кімнаті у мене Хвиля під кілем манливо хлюпоче, Весла співають в обіймах уключин, І рожевіють Крутеньківські кручі. Як я люблю ці врочисті хвилини: Ось воно зараз над світом полине, Сонце! І враз все на мить замовка — Птаство і легіт, і хвиля лунка. Сонце! Воно вже на крилах у чайки, Срібної чайки з Білосарайки! Мить — і наповнений радістю день Над Приазов’ям За сонцем іде! ПЕРЕДСВІТАННЯ Ніч серпнева берег обгортає — Зоряна, безвітряна, п’янка. Над Білосарайкою моргає Невсипуще око маяка. По воді з-під місяця тремтлива Стежечка прослалася жива. Селище рибальське під обривом, Ніби тиха чайка, спочива. Ледве бовваніють білі хати. І садки замріялись у сні, Лиш не вгомонилися цикади — І сурмлять, сурмлять свої пісні. А на півдні раз у раз зірниці Схоплюються. Між кудлатих хмар Загубила серп свій північ-жниця, Все ясніш горить Волосожар. За Чумацьким шляхом стане скоро Догори колесами гарба, Вирине з морських глибин Аврора — І почнеться ще одна доба... КОЛИ ЗБИРАЮТЬ ВИНОГРАД Вересневий день. Жаркий,безхмарний. А з морської синьої імли Білорунних бурунів отари У затоку раптом забрели. Всю її вони заполонили — Від Крутеньки аж до маяка! Ніби й вітер не такої сили, Ніби й штиль — а хвиля бач яка! Реактивний ген у синь полинув, Збуривши повітря угорі. Захитались списи тополині, Лячно затремтіли явори. Втретє від колгоспівського саду Вируша машина в дальній рейс З першим врожаєм “Перлини саба”, “Ізабели” і “Шасла доре”. Край плантації — бригадна хата, Ніби тітка — біла, чепурна! І дівчата, мов на світле свято, Вийшли — всі в новому, як одна! Виноград збирати — як співати, Це ж — як пити небо із ковша! Тим-то нині весело дівчатам, І піснями повниться душа. ПЕРЕД БУРЕЮ Сонце палить. А на морі — Тишина, Вся від спеки умліває Далина. Та чомусь порозкигичились Чайки, Поспішають рано з лову Рибаки. Сім орлів знялись над морем У політ, Кругом, кругом піднімаються В зеніт. Ледь гойдається на якорі Баркас, Та тривожно квилять чайки Раз у раз... ПРАЩУРОВІ Яким ти був, мій пращуре далекий, Що прізвище лишив мені Коваль? Ні біографії, ані портрету Не збереглось, на превеликий жаль. Одне я знаю: був ти добрий майстер, Ковальська вдача і рука міцна. Не випадково сниться ж мені часто: Працюємо удвох біля горна В Криму, під Демерджі-горою — кузня. Тут в полум’ї народжується день, Бескеття від ударів наших дружніх Малиновими дзвонами гуде... Ти лемехів і якорів чимало Перекував для земляків своїх, Для орачів, садівників, рибалок Робив на совість. Бо сяк-так не міг. Ну, а за це тебе в неділю, в свята Навперебій сусіди, друзі всі — Запрошували в дім погостювати, Посидіти за келихом красі*, Послухати старих казок цікавих, У дружнім колі, під тулуб-зурну** Пісень співати. Певно ж ти співав їх, І знав (це безперечно!) не одну. О, ті пісні. Та все про злую долю — Тужні, журливі (може, й сам творив?), Про славних юнаків-палікарів ***, Що визволять з татарської неволі. Коваль-пісняр ти був, адже струна І ніжного, і бойового тону Живе й в мені — то, певне, від горна Бренить вона крицевим передзвоном. ...Нехай горно життя мого палає Отим, що ти лишив мені, вогнем! Хай той вогонь мені допомагає Людського щастя бути ковалем! Алушта, 1965р. БІЛІ ГЕРОЛИКИ**** Білі геролики, білі, Над синявою води. Звідки, скажіть, ніжнокрилі, Злетілися ви сюди? Де переночували? Буря ж яка пройшла! ...Хвиль навісна навала Опівночі загула. З бурунів, на Чорних Шхерах, До вранішньої зорі Вискакували на берег Розпатлані огирі. Їх табуни без ліку З глибинних ішли яруг, Іржання і регіт дикий Стрясали усе навкруг. І тільки як вітер свисне — Глухне усе на мить. О, грізна штормова пісне! Ну як тебе не любить! Я довго стояв на кручі, І груди повнила міць. Вгорі клубочились тучі Під спалахами зірниць. Іржали на Чорних Шхерах Розлючені огирі, Здригавсь від ударів берег До вранішньої зорі. Лише з маяка спокійно, Моргаючи раз у раз, Вогник світивсь надійний — Рятівний дороговказ. Вщух на світанку бора Раптом, як і почавсь. Сонце дробиться в морі. Глянеш — кольне в очах! Знову грайливі хвилі Горнуться до фелюг. І ви тут, геролики білі? І синь-синява навкруг. Де ж штормова навала? Де ті громи нічні?! Не кажете, де ночували? Ну, то й не треба, ні! * Красі — молоде вино. ** Тулуб-зурна — національний музичний інструмент. *** Палікарь — відповідає укр. ”леґінь”. **** Геролики — місцева назва однієї з порід чайок. НАД РІДНИМ МОРЕМ Прийшов жаданий ранок, Намріяний за рік. Над урвищем я стану, Невтомний мандрівник. Улюблену затоку Огляну з краю в край: Ліворуч — ясноокий Маяк Білосарай; Праворуч — у прозорій Серпанковій імлі Замріялись над морем Крутеньківські шпилі; Димок на виднокрузі, І парус над човном... Рибалки, мої друзі, На морі вже давно. Над ними синь-віконця У небі розвело, І чайка струни сонця Перебира крилом. А я стою. Співає Душа від світлих мрій. О як тебе кохаю, Азовський краю мій! НА РІДНОМУ БЕРЕЗІ Узмор’я в сріблі місячнім горить. Липнева ніч прийшла за бурунами. Розцвічені святковими вогнями, Замріялись на рейді сейнери. Горять вогні й на виселку, вгорі, Привітно вікна світяться у клубі. Там земляки мої, рибалки любі, Святкують день свій — моря трударів. Туди, на ті вогні, піду і я. Не випадковим гостем — Давнім другом, Щоб посміхнулася мені удруге Тривожна й світла молодість моя. ЇХ СЕМЕРО БУЛО Джмелі злітають з ледве чутним дзвоном, Збиваючи із квітів пелюстки. Поміж уламків залізобетону На комашню полюють ящірки... І море видно — все, як на долоні! Під мирним небом мліє далина. Черідка яхт на синій оболоні. І тишина навколо. Тишина... …Було їх, кажуть, семеро відважних, Як припливли в штормову ніч сюди, Щоб знищити в десантнім “абордажі” Кубло фашистське — раз і назавжди! Їх семеро було... лишилось троє. А четверо... І досі їх нема. Не вийшли з рукопашного двобою — Десь загубились у нічних громах. Та кажуть люди: є в порі осінній Така глуха грозова ніч одна, Коли затока вся клекоче в піні, Бурунами розбурхана до дна. Об чорні скелі в гуркоті прибоїв Розкришуються хвилі в пил і дим! Тоді... виходять четверо героїв Воскреслими на берег із води! | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
| Переглядів: 1215 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |