Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Іван ДАНИЛЮК
Іван ДАНИЛЮК
Данилюк
Іван Володимирович народився 11 вересня 1950 р. в с.Троїцьке
Павлоградського району Дніпропетровської області. Закінчив
Дніпропетровський університет.
Автор книг: “Пломінь-камінь”, “Розвиднені води”. * * * Припливами любові й ненавиддя У цьому домі ти давно живеш. То скинеш мої руки, наче гиддя, То враз засяєш, ніби срібна креш. Колись мене цим поглядом зманула, Так обирають тих, хто був любіш. Чого ж в очах знеможених минуле Вже прогляда, як втрачений рубіж? Запізно ти взялася переграти, Бо вже нема ні віри, ні снаги. Прямі і несприйнятні, ніби грати, Спускаються за вікнами сніги. Під вечір гусне стежка від морозу. Холодний чай нема вже кому пить. І цукор в склянці, мов подвійна доза Снотворного, що назавжди приспить. * * * Любив її — не думав про майбутнє, Яке воно — рожеве чи мов дим? Для неї ж він був — літо перебутнє, Бо восени їй в свій вертати дім. Сезону тінь прощальна понад пляжем За ними йшла вже, мов близький кінець. Замість її долоні поруч ляже Обточений прибоєм камінець: Таку на ньому лінію глибоку Прокреслила стихія штормова. Нагадуючи форму серця збоку, Він інше серце з ритму вибива. * * * Досвітня смужка необачна Тремтить в підлозі, мов стріла. Вона спросоння ще не бачить, Не вірить, що ця ніч спливла. Він тінями ступа ретельно, Щоб не розгледіла лиця, Звиса бретелька, мов петелька, З холодного плеча стільця. Невтішну притуля подушку, А він уже в думках летить, І під пахвою, мов подушне, Зім’ятий одяг шурхотить... * * * Чужа в цім домі чужиною Твоя заблукана душа. Той, хто назвав тебе жоною, Її пізнать не поспіша. Лиш похапцем шука спотіло Уста, хоч сам — десь за вікном, І мне ненавзаємне тіло, Мов пробує на міць сукно. Безсонням виковзана стеля — У чорних тінях з-під очей, І невитерпно так пече Ця перекручена постеля, Як всохла гілка — крізь плече! * * * Мов негодована дитина, Прокинешся вночі, та губ Його не знайдеш в ту хвилину, А де лежав він, як відруб — Холодне простирадло м’яте, Розстання поспіхом прим’яте. Чекати утішань нізвідки, А всохлі айстри — вже не свідки. Міняє барви день — не встежиш Крізь вікна — може тінь майне? ...Лежиш, беззахисна, мов стежка, Що от під каблуком здригне... * * * Після розлуки стрічаєш, як блудня. Строга лежиш на тахті, мов стріла. Сіра виснага сколотного будня Невідворотно лице застила. Хто він для тебе — відрубаний палець, Чи подорожній, що ноги підбив? Гупає в скроні ударами палиць: “Боже, навіщо ж її так любив?”. Хляпа од вітру на дверях підкова, Ти ж не здригнешся тривожно на знак. ...Може й побачитесь ще випадково, Тільки вже душу душа не впізна. * * * Так мало від тебе вчорашньої Лишилось сьогодні мені. Втомившись з дороги віражної, Долаєш її ще вві сні. Одночас близька і відчужена, Лежиш на затерплій руці. І посмішка, ніби примружена, Застигла на смаглім лиці. Мені тут уже не постелено, То ж навіть торкнутися встиг, Щоб тінь не сахнулась під стелею, Неначе рушниця навскид... * * * Уже намітилась різниця Між днем вчорашнім і новим. Той був іще смагляволиций. А цей — мов хто йому здавив На білій шиї чорні пальці І їх ніяк не розімкне. Таке чуття, немов мене Жбурнули між млинарські вальці. Тамуй знайомий біль, тамуй, І віч не опускай додолу, Допоки м’ята валідолу Спасе, як десять літ тому. Виходь, нехай криничний зруб Не нагадає домовину. І не шукай чиюсь провину У поклику зимових труб. Розм’якла скинеться вода Від радості — з морозу в сіни! Хоч мало щастя — більше піни, І тиснуть, мов лещата, стіни — Щось і тобі перепада... * * * Ти захотів такої тиші Серед відлижної зими, Курного диму на узвишші І вечорової пітьми Цього сільця, з якого волость Колись набралася людей, І туману, що ніби волоть Одну за другою кладе На ці покинуті городи, Уже одвиклі від тепла Спочилого “в бузках” народу — Так кладовище нарекла Задавна слобода ця спита, Якій вже байдуже, що ждать — Покличе завтра Бог до спиту А чи сьогодні зажада. * * * Околиця. Тупик. Слова захланні Тут сто разів повторюють на день. Сидиш, немов повернутий з заслання: Ти вже на волі, вольна ж десь ще йде. Заходить мовчкувата господиня І дивиться, як рідний соцзабез. Обличчя в неї жовте, ніби диня — Його спекла Чорнобильська АЕС. Пристала до вікна холодна чвиря, Останні бризки сонячні стира. І чорний кущ хитається, мов гиря, Що вбивчу амплітуду набира. * * * Щаслива жінка світові невгодна, Він все шука нагоду допекти, І в плітку загортає що завгодно, Аби засумнівались я чи ти. І плаче вона аж до півнів третіх, Відшмагана шпіцрутенами слів. Та на її парадному портреті Не знайдеш болю хоч маленький слід. Всміхається до нас вона лукаво, Так легко відпускаючи гріхи, Прощаючи наліво і направо Не тільки невиправних і лихих... * * * Там, де стоятиме домовина В дворі споришевім, Так і лишитись повинно — Не шкребіть над душею! Не випускайте віник Аж до Христа воскресіння — Хай підмітає сіни. Дуже вже хочеться знати: Хто прийшов попрощатись, А хто — полускать насіння. * * * Приспавши нелюба, немов малу дитину, Русалкою виходить в душну ніч І вибирає зілля кровоспинне Для серця, що живе собі опріч. Йому все рівно: фатум чи помилка Їй одягла на голову фату, Чи виплеснуті приворотні змилки Її десь зачепили на льоту. Як нарізно мовчать душі і тілу, Коли Господь не втяв між них межі. ... Вона ще до ставка не захотіла, Але й не хоче мучитись у лжі. * * * Всі почесті одержав перед смертю, Бо не вписався в правила момент. Затрушені лупою, наче дертю, Чиновники складали документ Про видатні і ще якісь заслуги, Ну й про любов до п’яного села. ...Тим часом він кінчав вже пляшку-другу І думав, чи мотузка не гнила, Як все довколо, де лише не ступиш — То чавкає, то хлюпа, то рипить, То щулиться, мов те пшоно у ступі, Коли товкач підніметься на мить. Не ворохнувсь, коли й авто прислали, Щоб лавреатський начепить значок. У стелю втупив очі, мов пророк. Подумали — відпочива од слави, А він шукав над люстрою гачок. * * * Громовий ціп молотить хмари, Немов працює на прогноз. А блискавки заходять в шпари Ярів, як в зашпори мороз. Літа на шворці сіра сукня, Немов запрошує у двір І запевня, що ніч сукупня Шалена буде, мов на спір. Така, що спаленіють губи Від палу, шалу і жаги. ...Та тільки вітер грима грубо У двері, й більш — ані ноги. * * * Вдавала, що підводить просто ліньма, А не від пильних поглядів брову. Засліплені незбитими коліньми Шофери виїжджали на траву... Подобалося бути їй в опалі Жінок, що від виснаги ледь живі. Вони картоплю в бур’янах копали, А хтось купався в теплій синяві. О, як вона тримається на людях, Немов за нею вже прибув жених. Та ввечері у матері на грудях Все виплаче — за себе і за них. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1830 | Рейтинг: 3.0/2 | |
Всього коментарів: 0 | |