| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Семен ДАНИЛЕЙКО
 Семен ДАНИЛЕЙКО
Данилейко Семен Григорович народився 23 вересня 1927 р. в с.Петриківці на Дніпропетровщині.
Автор книг: “Рідна сторона”, “Я син землі”. Помер 1974 року. * * * Поезіє, душі моєї жнице, Пожни в рядках невиразні слова, Хай стане вірш, мов степова криниця, Що всім приносить користь у жнива. Твій ніжний голос я почую всюди. Прийди до мене, для людей прийди... Воно й криниця чистою не буде, Якщо ніхто не питиме води. Я — СИН ЗЕМЛІ Я — син землі, яка багато літ Для нас, людей, цвіте і плодоносить, Я — син землі, прекрасної, як цвіт — Весняний цвіт, що радощі приносить. Коли ж на заздрість стомленим вітрам Злечу на Марс, здолавши далі сині, Я буду звати матір’ю і там Неповториму землю України. * * * Не хотів би жити я без болю, Бо якби мене він обминав, Я не мав би жалості ніколи, Я б людської ніжності не знав. Біль мені говорить не про себе, А про те, що поряд гомонить... Наймиліше — виболіти треба, Дороге не визріє за мить. І любов не зразу відгукнеться На палке запрошення твоє... Все проходить з болем через серце, Все людина з болем пізнає. З болем в серці житиму я всюди, Щоб служити правдою живим... З ним на світ народжуються люди І вмирають — з ним. ОЧІ Ой ви очі, очі... Є такі чарівні, Що хвилюють серце, мов чудові сни, І дарують щастя кожному порівно, Ніби щедре сонце ранньої весни. Є тендітні очі — ці нерідко плачуть, І суворі очі не любити гріх... А є чорні очі, що себе лиш бачать, Хоч і вимагають дані від усіх. * * * Не світ безжурного чужинця, Що любить карти і вино, — Складний характер українця Мене приваблює давно. Його у книгах малювали Боязкуватим диваком, З дитинства ласого на сало І на ковбаси з часником. Його мета — уся в торбині, Куди складає мідяки... Яка безглузда писанина! Які штамповані рядки! Наперекір нашестям згубним, Що їх котили сили злі, Живуть народом волелюбним Онуки древньої землі. Якби ховалися за тином Вони від недругів своїх, Навряд чи звався б слов’янином Сьогодні я — нащадок їх. Навряд би так, дзвінка на слово І чарівна споконвіків, Звучала б вільно рідна мова Моїх суворих земляків На цій землі, политій кров’ю Борців за волю, за добро... З якою строгою любов’ю Я знов беруся за перо! Я ЗГАДУЮ ОТІ ДИТЯЧІ ДНІ Я згадую оті дитячі дні, Обід сім’ї і тиху злість на маму За те, що замість цілої мені Дала щербату ложку дерев’яну. І ось тепер, коли цвітуть бузки, Додому я приїхав у відпустку. Й запнула мати, наче на святки, Свою шовкову, ще дівочу хустку. В стареньку хату кличе на обід, Сама ж на мене радо поглядає. І в миснику, якого збив ще дід, Мені найкращу ложку вибирає. О мила мамо, я вже літ не тих, Тепер, звичайно, сердитись не стану. Мені б хотілось взяти з рук твоїх Оту щербату ложку дерев’яну! НІ, Я ВІРЮ ВИШНЯМ Гомоніли всюди Петриківські вишні І рясні калинові гаї, Що коли лунає В Петриківці пісня, То мовчать і курські солов’ї. Я цьому повірю, Бо і сам співати В Петриківку їду щовесни. Там сестра у мене, Мати і два брати — На селі відомі співуни. Тільки звечоріє, І на синє поле Вийде місяць в срібнім картузі, На траві пахучій Ми сідаєм в коло Побіля густої дерези. І по знаку нені Старший брат завсіди Починає пісню “Бережки”, А на неї дружно Сходяться сусіди І сільські дівчата й парубки. У чудовій пісні І старенькій мамі Перший голос брати випада. І жартують люди, Що співа з синами Баба Настя, наче молода! А як тільки дума Про Богдана злине, Підморгне онукам дід Хома: То, мовляв, неправда, Що на Україні Козаків співучих вже нема! Ой, народна пісня, Голосна і славна! Все у ній приваблює мене: І колгоспні будні, І діла державні, І кохання, радісне й сумне. Ні, то щиру правду Гомоніли вишні І рясні калинові гаї, Що коли лунає В Петриківці пісня, То мовчать і курські солов’ї. * * * Замало людину кохати За стан, за красу обличчя, Тобі необхідно знати, Куди її серце кличе. Якщо у морські глибини — Натхненням піди за нею, Якщо до зорі полине — І ти спалахни зорею, Щоб дати підмогу вчасно На трасі її польоту... Як спізнишся — все погасне В твоїй темноті. РІДНА ПРИДНІПРОВЩИНО МОЯ! Теплий вечір зоряну хустину В подарунок ніченьці віддав. Чути знов переклики пташині Ген, де лози дивляться у став. Вже верба у березі заснула В росяному, чистому вінку. А з тополі тихої зозуля Всіх вітає лагідним “Ку-ку”! На горі акація зелена У фату весільну одяглась, І далека усмішка мартена На її листочках зайнялась. А за ставом липа буйноцвіта У цвітінні першому буя... Ні, тебе не можна не любити, Рідна Придніпровщино моя! ВЕЧІР В СЕЛІ Над селом щербатий місяць сяє, У садки сховалася пітьма... Вся природа в зелені буяє, І ні в кого заздрощів нема. Тільки там, де хвильками водиці Вербам ніжки обмиває став, Заздрить хлопець колосу пшениці, Що дівчину в щічку цілував. КОЛОДЯЗЬ Джерельна вода прозора Принишкла на дні, Де срібло ховають зорі — Ворожки нічні. Стоїть журавель на варті І все погляда На місяць, що мов за парту За хмарку сіда. Навколо цвітуть ромашки, Попахує чебрецем, І п’є прохолоду пташка З коритця під явірцем. Гойдає вітрець відерце І ним скрипить, Що має колодязь серце, Яке не спить. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
| Переглядів: 2201 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |