| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Сергій БУРЛАКОВ
 Сергій БУРЛАКОВ
Бурлаков
Сергій Романович народився 21 червня 1938 р. в с.Білогорівка
Лисичанського району на Луганщині. Закінчив Дніпро петровський
універси- тет. Працював головою прав- ління Дніпропетровської орга-
нізації СПУ. Нагороджений орденом та Почесною Грамотою Президії
Верховної Ради України. Автор поетичних збірок: “Трояндові світання”, “Русло”, “Сфери”, “Бистрина”, “Добро- чин”, “Зодче літо”, “Краса –з любові”, “Неопалима врода”, “Золоті ранети”, “Віра”, “Рельєфи”, “Зустрічний рух”, “В твоєму імені”, “Сонети”, “Зваба” та ін. Твори видавались також у перекладі на російську мову. ЯВОРНИЦЬКИЙ Вусань статечний, а в роботі леґінь, Поринутий у вир стрімких століть. Он –придивімось –над Дніпром стоїть. Важкий ціпок в руках тримає легко. У цих краях його думкам підлеглі І скіфські баби, й січовий граніт. Які тут битви полишили слід! Лиш по кістках гіркий пройшовся легіт. Що в нім побачив Рєпін-побратим Під склепом літ, над урвищем крутим? Лукавинку очей, велику силу серця. Вона в найтяжчу скруту не здається, А йде до істини, до суті, до глибин. Таким він був! Звитяг козацьких син. * * * Скільки ж бо горя –і змірять несила! – Випало, мамо, тобі на віку. Ось та стежина, якою ходила Виплакать душу в годину гірку. Ось та долина, якою до бою Пішли –й не вернулись сини. Вік мій жорстокий посивів тобою, Дихали з чорних руїн полини. Падало звергнуте бомбами небо Важко... На плечі... В багрянім диму. –Ти ж не турбуйся, –казала, –не треба, Якось сама підійму. ЩЕДРІСТЬ Де вже Полтавщина –за Царичанкою – Кладе сонця на чисте дно, в Оріль, З ужинком щедрим, з голосною чаркою Заходить вересень у споришевий двір. Заходять добрі друзі-комбайнери, Овіяні гарячим духом жнив. Чи ж пісні ще такої коли-небудь Тебе вчарує степовий мотив? Де ще в очах побачиш стільки неба – Відвертості, завзяття, доброти. Тут хліб і сіль чекатимуть на тебе, Тут в спільній праці люди, як брати. Нема в них зла до жодного народу, Природна щедрість рідної землі Від роду переходить і до роду І на пісеннім світиться крилі. * * * Забутися у щасті незнання, У злитості Мовчання і дороги. Єством ясніти на порозі дня, З причалу в річку опустивши ноги. Забутись так, Як яблуневий цвіт, Як у безвітрі явір при дорозі, Крізь очі білий пропускати світ, Улігшись горілиць На соннім стозі. Забути рік народження, ім’я, Солодких зваб миттєву насолоду, Де вітер хмари молоді зім’яв І славну тінь Прослав на тиху воду. Забутися,забути,не згадать, Замовкнути, Як промінь у росині. У забутті сто див зі дна дістать, Весь плин буття В одній з’єднать хвилині. * * * Я починаюсь з отчої землі, Як меч –з вогню, Як ніжна пісня з мови, Як з піднебесних сосон кораблі, Як творчість –із великої любові. Я починаюсь з отчої землі. ПОВІНЬ Вставайте, хлопці, веснувати підем! – А ти ж тут, мамо, не турбуйсь, гляди... Уже напився Звеселілий півень Біля порога талої води. ...Знов ненька у тривозі – Спозаранку Скажено повінь бурха до воріт, А ми десь там загрались в переярках, Потік ревучий перейшовши вбрід. В таку ж бо пору не усидиш в хаті – Шумує ліс, Скрегоче льодолам, І сходять трави на важкій загаті, Що розломила простір пополам. А нумо,хлопці, Спустимо крижину – І молодим розбурханим Дінцем Через крутющу Березневу днину До берегів незнаних допливем. * * * Жага жоржин Пашіла біля хати В жіночності висока і ламка. Її й туман не зміг притамувати, І приморозок перший не злякав. Вона свою відкритість Святкувала, Повз білий острах входила у ніч. І знов світала Крізь вітрів навалуПрощальною засмутою до віч. І щось було врочисте в тій засмуті, У тім саможертовному вогні, Що проступав нам Крізь осінню сутінь В холодному Ранковому вікні. * * * Жінка світло несе. Таю подих. Не згасити б – Принишкло усе. Так надійно, Спокійно на подив – Жінка світло несе. ЯБЛУКА Яблука,холодні від роси, Ми зриваєм теплими руками, Ранніх птиць прощальні голоси Слухаєм під стихлими гілками. Бачимо, як світяться плоди, Як тополі, від зорі янтарні, З рідної, З ДНІПРОВОЇ ВОДИ Підіймають небо на світанні. І здається –в цю рум’яну мить Понад садом, Хмелем перевитим, Світ увесь, мов яблуко, бринить Сонячно, достигло, соковито. ПРИСУТНІСТЬ Так непомітно якось вчора Черемха в лузі процвіла. І чорна ніч уже не чорна, Як донедавна ще була. Знов поніжнішав лісу обрис, Синична просинь, згини віт. В уяві –твій далекий образ, Як хвиль неспішний передзвін. У лугову зелену сутінь Співає стежечка витка. Тут над усім твоя присутність, Як дух черемховий вита. * * * Ще лютий лютує, хоч радість В саду вже весну кружеля. І чим би я серцю зарадив Без тебе, любове моя? І чим би я мучивсь до рана В травневому маєві літ, Якби не розкрився, кохана, Твоєї прихильності цвіт. Коли б я грайливе проміння У карих твоїх –не ловив, Яким би терзався томлінням, Якою б надією жив? * * * На зорях всмак настояна вода Об наше тіло гостро розбивалась – І проростала непокірна парость, Дозрілою любов’ю молода. І проростала злагода і єдність Під ніжними оранжами гілок І та, налита соками, взаємність, З ясних небес принесена в садок. * * * Жіночим сумом вечір підгорів Над чистими-пречистими снігами, Повіяло морозом від борів І снами. Ясніли скатертинами столи, Хати вгортались м’яко в заметілі, А дрова, догоряючи, плели На білих стінах Червонясті тіні. І зрозумілим все було без слів... Жіночим сумом вечір відгорів. * * * Хто мені про тебе розповів? Батьків сад, Чи сніжний розшум сосен, Чи вечірня зграя Журавлів, Чи лугів краса Зеленороса? Хто про тебе, люба, розповів, Щоб я снив І молодів тобою, Між нічних примружених полів Думою світився нелегкою, Щоб тебе побачив наяву Сонцем весняним З-під небокраю... І тепер тобою я живу, І твоїм ім’ям перемагаю. * * * Краса не родиться з краси, Вона з любові. Роздолом котиться рясним, Бринить у слові. Краса не родиться з краси, Вона –з роботи, Із нив, та світла, та роси – У жилах бродить. Рука весни її різьбить, Вона й з-під бруду Дзвенить, не чуючи грізьби: –Я буду, буду!– Її одвічно здобувать З вогню, З двобою. Зате... як радісно назвать Цей світ –красою! * * * Дуб звівся міццю доброю Над тихим смутком трав, Дніпро, діставшись обрію, У небо упадав. Озера переплесками Перелічили птиць. І осінь понад плесами Стелилась листом ниць. Ти ж простувала берегом На вранішній причал, І спогад жовтим шерехом Торкався до плеча. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
| Переглядів: 4875 | Рейтинг: 5.0/3 | |
| Всього коментарів: 0 | |