| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Фідель СУХОНІС. БІЛО-ГОЛУБИЙ ПОГЛЯД СІРО-СИНІХ ОЧЕЙ
 БІЛО-ГОЛУБИЙ ПОГЛЯД СІРО-СИНІХ ОЧЕЙ ****** Ощадливе зимове сонце блимнуло блідими променями над сірим, без снігу містом і знову заховалося за низькими похмурими хмарами. Та й цих пару хвилин було досить, аби на серці в Катерини стало ще світліше та хвилююче. Коли тобі вісімнадцять літ, ти гарна і успішна, а ще й закохана, то найменша приємна дрібниця подія помітна. Як ось цей сонячний промінь сонця в полудень у центрі, великого промислового міста на Сході України. Грудень 2004 року в Наддніпрянську видався безсніжним, по-осінньому дощовим, а через це безбарвним та зовсім непривабливим. Лише зрідка вранці землю притрушувала легка біла паморозь, котра погано застеленою ковдрою прикривала чорну землю, неприбрані на окраїнах вулиці й дахи будинків. Одне слово, природа не радувала наддніпрянців. Та студентка медичного університету Катерина аж ніяк не зважала на такі погодні прикрості. Більше того її душа співала, а настрій міг підскочити вгору немов тенісний м’ячик з будь-якої дріб’язкової приємної оказії . Як ось цей промінь сонця у похмурий зимовий день. А все через кохання, а все через нього Андрія . Однокурсника, так само як і вона майбутнього стоматолога. Русявого, високого хлопця, з часом мрійливим, а інколи впертим і жорстким поглядом сіро-синіх очей. Катерина не могла надивитися у ті очі. Вона тонула у їх глибині. Може через те, що то така рідкість сіро-сині очі! Зрідка навіть жартувала: - Андрію, ти б з ольфтольмологами порадився. А що ти коли такий єдиний на Земля?! З сіро-синіми очима. Можливо, на тому гроші будеш заробляти. У книгу рекордів Гінеса потрапиш, у розділ „ Найбільш дивні очі”.... Андрій з посмішкою дивився на дівчину. Пригортав її до теплих грудей, у яких відбивався стукіт його юнацького серця і ніжно та дещо грайливо промовляв. - А що мої очі тобі не подобаються? Перестанеш мене любити через оці котячі очі? Катерина після таких слів не могла стримати свої гарячі емоції. Вона першою припадала до чутливих губ коханого, даруючи і собі, і хлопцеві таку п’янку , тисячоліттями приворотну для роду людського насолоду. Кохання у 18 літ немов старе вино. Лише приклав вуста до келиха і втратив голову. А натомість живе тільки душа, її почуття і прагнення. Катерина вихована в українській інтелігентній родині, де жінка завжди була у пошані й честі та водночас мала тверді моральні устої, надзвичайно складно переживала свої стосунки з Андрієм. Так, вона була закохана до нестями, цей об’єктивно звичайний хлопець був нині для неї всім у житті: сонцем, повітрям, планетою Земля і подихом вітру над степом у літній день. Але водночас тупим, глибоким неспокоєм сидів у серці дівчини сумнів, біль та розпач за те, що, мабуть, чи не вперше з її роду пізнала вона радість плотського кохання ще до шлюбу. Що принесла на олтар кохання найсвятіше що має кожна дівчина навіть не нареченою, не зарученою. І хоч трапилося то диво і та радість з смутком водночас цілком природно, щиро: дівчину не полишали переживання. Відома річ, вона не зізналася ані матері, ані батькові, тим більше прабабуні, котра так лагідно завжди ставилася до неї. Декілька раз вона говорила про свої сумніви Андрію. Той на її прикрість сприйняв все якось поверхово, навіть з роздратуванням. - Ти сучасна дівчина! Що це середньовічні забобони?! Та зараз у 13 років вже аборти роблять. А тобі вісімнадцять! – гаряче говорив хлопець, правдиво здивовано поглядаючи на Катерину. - Ну, знаєш порядність у будь-якому віці треба зберігати, - зажурено відповіла дівчина. - Ага, значить ти вважаєш, що бути моєю це непорядно! - в очах спалахнув гнів. Вона вперше бачила його таким. Навіть злякалася, щось стислось у грудях немов ображене маленьке кошеня. - Ні, любий я не те мала на увазі. Ти ж розумієш... Того разу вони вперше, можна сказати, посварилися. Андрій невдоволений, розпашілий від хвилювання пішов навіть не попрощавшись. Катерина залишилася стояти на самоті у їх улюбленому сквері побіля університету. У Наддніпрянську господарював золотавий жовтень. Листя рудуватим ошматтям вже зрідка падало до долу. Стало якось страшно і беззахисно. Чи не вперше у житті вона замислилася над непростою жіночою долею. Пішов Андрій не попрощавшись. Очевидно, завтра вони зустрінуться знову. Але ж так може піти назавжди. А вона.... Так, Україна не мусульманська держава і справді серед її ровесниць мало хто зважає на жіночу незайманість. Однак, що її щодо інших. Своє єство не змінити, не переписати по-новому як українську народну пісню в стилі дискотеки. Після того прикрого випадку вони справді зустрілися другого ж дня. Дівчина намагалася опанувати себе. Зовсім не згадувала про вчорашню прикрість. До честі Андрія і він ані словом не обмовився про їх непорозуміння. Так і забулося. Зовні. Але внутрішньо ні. Принаймні, для Катерини. Дівчина стояла побіля головного міського фонтану вже з чверть години. Андрій, як це з ним нерідко бувало, знову запізнювався. Не пунктуальність хлопця дратувала Катерину. Хрестоматійно мало б бути навпаки. А тут вона , як правило, чекає на нього . Однак, висловити своє незадоволення Катерині ніколи не випадало. Буває підкрадеться хлопчина зненацька, охопить її тендітну і ніжну своїми великими, довгими руками і враз вона розтане як запізніла квітнева сніжинка під теплим весняним сонцем. Вже й роздратування як і не було. Андрій же поряд. Поряд його губи, руки, волосся, подих і запах. Це немов наркотик для дівчини. Залежність закоханих не слабша від наркотичної. Ось хіба-що лікувати її ще складніше, аніж від героїну. Однак, чи варто. Це ж так чудово! Тіло слухняне, розум ясний. А на серці й на душі не переповісти! Кохання – найдивовижніша й найбезпечніша хвороба, котру знає людство. Андрій знов запізнювався. І хоч сонячний промінь, котрий зненацька подарував світло, з під низьких зимових хмар порадував дівчину, відчувала як неприємною хвилею накочується роздратування. Ну, допоки це триватиме! Зрештою, це принизливо для неї! Завжди чекати на Андрія! Дівчина дістала зі свого модного рюкзака-сумочки мобільний телефон. Пальці самі собою почали набирати головний нині номер у її житті. - А я тут! – як завжди зненацька вигукнув рідний голос за її спиною. Катерина обернулася. Хотілося вихлюпнути з десяток обурливих слів. Андрій тримав у руках бліді, зимові тюльпани. Усмішка сяяла на його обличчі, а в очах стільки любові і ніжності. Дівчина й не стала розпочинати демонструвати своє обурення. Очевидно, знову не вийде. Кохання така страшна хвороба! Вже за хвильку вони йшли велелюдним містом взявшись за руки. І говорили, говорили, говорили. Як можуть гомоніти лише закохані. Коли де б ти не був – поряд нічого, окрім коханої людини. А для неї ти живеш. Отож, і цікавіше ні з ким не буває, аніж з милим або милою. Така вже людська вдача. ***** Буквально за декілька місяців після того як молоді люди освідчилися у коханні Андрій познайомив дівчину зі своїми батьками. Представив просто – Катерина. Про якійсь особливий статус юнки в своєму житті не натякав. Але, напевно, Марія Іванівна та Степан Анатолійович здогадувалися, що у сина досить серйозні стосунки з чорнобровою Катериною. Бо сама дівчина чула як за причинених дверей кухні батько Андрія кинув дружині: - Можливо, сину більше поталанить, аніж мені. Дівчина така чепуруха! Ось від тебе весь вік тарілку борщу дочекатися не можу. Все ти зайнята, все тобі не до того! Іванівна щось буркнула у відповідь. А Катерину неприємно вразив якійсь зверхній тон чоловіка до власної дружину. В їх родині не було такого. Як і не було місця простакуватості та безпардонності в стосунках із чужими людьми. У батьків коханого не так. Буває зайдуть вони ввечері з Андрієм на пару хвилин до помешкання його батьківського помешкання. А Марія Іванівна тут як тут: - Ну що, Катька, гарно мені личить ця кофтинка? – запитує у дівчини жінка. – Це я пару червінців у свого на гулянці в у Ста рухів випрохала. Коли тверезий не дасть, а лише вип’є – широка душа мужик. А то більше, аби Миколі Старуху носа втерти. Мовляв, який я крутий. За мною дружина як за високою огорожею. А саме ж скупуще, - додає зморщивши кирпатого носа Марія Іванівна . – Так що?! Гарна кофтина. Дівчина чується дещо ніяково. І за „Катьку”, і за необов’язкові для неї подробиці чужого родинного життя. Та мати Андрія того не помічає. Як курка на сідалі крутиться перед молодими людьми. З усіх боків демонструючи дешеву, напевно, турецького виробку кофтину, котра ще й вкрай паскудно виглядає на прямому як довбня тілі товстуватої Марії Іванівни. А то бувало завітають молоді люди до Андрія посеред тижня. А на маленькій кухні гамірно, тютюнового диму - не продихнути. Ну, як і закон пару пляшок на столі з оковитою. Воно виглядає що батьки у Андрія й не п’яниці. Бо ж обоє працюють, дім утримують та сина з донею виховують. Однак, добре відчувала Катерина що погуляти тут люблять більше, аніж працювати. Родина Катерини так само гостинні люди. Та біленька на столі, як правило, тільки на свята: чи то родинні, чи загальноприйняті. А так щоб заливати очі не з того ні з сього у них не в пошані. Одного разу з цього приводу в Катерини навіть випадок з батьком Андрія мала. Трохи захмелілий Анатолійович, як завжди не постукавшись зайшов до кімнати сина. Дівчина і хлопець голубками сиділи на дивані. Від несподіванки Катерина підхопилася, на щоках спалахнула. Андрій теж зморщився: - Батя, ти б постукав... - А-а, нічого. Свої ж .... Я ось Катьку запитати хочу. Папашу твого я не бачив ніколи. Дасть Бог, таки зустрінемося. Але ти мені скажи – він у тебе на корку наступити може. Мені ж сват непитущий не треба. Га-га-га, - залився неприємним сміхом. – Ми ж люди прості. У нас все має бути по народному. Що думаєш – говори. А найбільше говориш, коли чарку вип’єш, - так у світі цьому робиться. Не дочекавшись відповіді, захмелілий Степан Антатолійвич, знову поплентався назад до гостей. Катерина принишкло стояла посеред кімнати. - Не звертай уваги, - м’яко попрохав Андрій. – Він у мене добрий. Буває, часом, щось і ляпни не те. Та це коли чарку пригубить. А так ні. Все ж таки довгі роки начальником патентного відділу пропрацював на „ Продмаші”. На роботі у нього дисципліна і порядок. Катерина мовчала. По-жіночому прикидала. А що воно як у тій приказці про яблуко та яблуню. А що коли і Андрій буде таким брутальним, прямолінійним у стосунках з нею, нестриманим до горілки. Та через вроджену толерантність закинула зовсім про інше. - Ну, давай будемо рушати. Початок концерту за годину... Через такі випадки не любила бувати у сім’ї коханого Катерина. Молоді люди все більше збиралися вдома у дівчини. Пані Наталя мама Катерини й досі говорила Андрієві Ви. Щоправда, часами забувалася і переходила на ти. Катерина не раз дорікала матері: - Андрієві не зручно, коли ти йому викаєш. Ми ж з ними одного віку. - Буду я його поважати і йому доведеться. А почнемо запанібрата, то й по різному може бути, - пояснила свою шляхетну поведінку пані Наталя. З батьком Катерини молоді люди декілька раз їздили навіть на рибалку. На приміські платні ставки, де часами так добре клює сірий , бо мешкає постійно у намулі, можна сказати, домашній карась. Пан Микола затятий рибалка. Вже сороковку давно розміняв, а вудку до рук візьме – немов ровесник доні. Андрій щодо риболовлі не такий фанат. Однак, і сам на поплавець подивитися не проти. Так що радості від тих виїздів було досхочу в усіх. В пана Миколи і Андрія від рибалки, у Катерини від того, що так змістовно провела час з дорогими для неї людьми. Про майбуття стосунків поміж Андрієм та Катериною у домі дівчини говорити було не прийнято. Лише другий курс університету і всього по вісімнадцять літ. Ой, як рано ще думати про шлюб як і Катерині так і Андрію. Тільки одного разу, коли дівчина зайшла до прабабці Віри, занести їй з десяток солодких бананів та цьомкнути у щічку, та посадивши її на почесному місті в єдиній своїй кімнаті, лагідно, однак, настійливо запитала: - Дитинко, що у тебе з цим Андрієм? Хлопець він нічого. Але ж ти знаєш – на козаку не має знаку. - Все добре, бабуня, дружимо ми , у кіно разом ходимо, - дівчина жартом намагалася приховати неспокій, котрий зародила отим „...на козаку” старенька. Катерина старалася не згадувати ту розмову з бабусею. Думалося що у Наддніпрянську, котрий переступив поріг 21-го століття, подібне може виглядати правдивим архаїзмом. Та, часами, побувавши вдома в Андрія, почувши тамтешні простакуваті розмови, побачивши як завжди незнищенну пилюгу на роялі та інколи тарганів на кухні, з жалем запитувала себе дівчина. А може права бабця. Може справді слід було бути більш обачною: на козаку не має знаку. Однак, потім рішуче гнала від себе невеселі думки. Ні, її Андрій зовсім інший: лагідний, добрий, щирий. Страшна це хвороба кохання... ***** Через свої почуття молоді люди зовсім не звертали увагу на те що діється у країні. А сірий, мокрий і майже без морозів грудень 2004 року в Наддніпрянську як і по всій країні був політично надзвичайно спекотний. Після фальсифікацій та обману влади на президентських виборах, не очікувано для усього світу та й скидається для самої себе, Україна повстала широким людським протестом, вимогами провести вибори чесно і відкрито. Віктор Ющенко у котрого нахабно, як грабіжники на великий дорозі , кандидат від олігархів і люмпенів Віктор Янукович вкрав голоси виборців, став символом сподівань на кращий день у більшості народу України. Російськомовний, промосковський Янукович мав правдиву підтримку лише на Сході та Півдні й то далеко не в усіх виборців. Якось вранці за сніданком пан Микола поділився з донею і дружиною: - Ющенко закидають прозахідність. Мовляв, тягне від Росії до Європи. А куди ж?! Це ж звичайний інстинкт самозбереження нації. У Європі для нас не буде нових голодоморів, нового Сталіна і у Європі мене ніхто не буде називати „хохлом”, і що я маю бути вдячний Росії за те, що пройшла зима настало літо. Ющенко програє, як на мене, в України не має майбуття. Бо такі вже братерські обійми Москви, що просто не продихнути.... Катерина слухала батька і зразу ж згадала розповіді прабабусі Віри. Та добре пам’ятала страшний 33-й рік у Наддніпрянську. Вона його пережила, а чоловік Микола і два сини ні. Вижила лише Галина мати Наталі, котра, як не трагічно, померла пару років тому. Так що Катерина мала живу прабабцю, а до бабусі ходила лише на провідну неділю. Постояти разом з близькими побіля акуратної металевої огорожі, посеред якої простий хрест без жодних прикрас. Так заповідала сама покійниця. Що поробиш, якщо людина ніщо порівняно з життям і смертю. - Ой, дитино, тобі й уявити важко, що то за жах, коли хочеш їсти, а не має чого, - трагічно хитаючи голою ділилася наболілим бабуся Віра. – Ми з Миколою працювали креслярами у проектному інституті. Так там люди побіля кульманів стояли, лише за них тримаючись. Такі слабкі були. А врожай же добрий був. Бувало зберемо останні сили та підемо пішки до приміського села, де жили батьки Миколі. Дорога через поле. А хліба колосяться – людину не розгледіти. Та не руш! Бо зразу ж розстріляє НКВД. Дочалапаємо так-сяк , здається, кілометрів 7-8 не більше і пів дня відпочиваємо. А свекруха нас тоді відгудовує. І чим відгодовує?! Млинці з висівок – це найбільша тоді смакота. А так - варені кормові буряки, морквина – це вже розкіш. Мені цього вистачило. А Микола ставний був мужчина. Постійно не наїдався і спух нещасний. Скільки років пройшло! Здається вже б мав час багато що пригоїти, придушити у свідомості старенької. Та ні. Як тільки пригадає про померлого чоловіка – так і сльози з очей. Як у молодої вдовиці. Слухає розповіді бабці Катерина і справді важко уявити що то за жах такий голод. Дякувати Богу в їх хаті холодильник завжди повний. Щоправда, коли закінчувала Катерина 11-й клас, то здавалося їй що має занадто широкі стегна. Правдива українська врода. А їй думалося - зайвина. Почала було дієт з модних жіночих журналів дотримуватися. А воно як виходило. Стегна як і раніше розкішні, а обличчя марніло, морщилося від недоїдання. Немов хвора чи погана. То й закинула те діло. Однак, добре пам’ятала які то тортури, щось добреньке в рот не покласти. Мусиш лише кефір та вінегрет з варених овочів споживати. А то зовсім нічого не має їсти.! Нічогісінько.... Після таких пояснень батька, того ж дня, побувала Катерина на наддніпрянському майдані, де збиралися прихильники Ющенко. Прийшла з вірою в те, що тут вона заради того, аби якнайшвидше зникла в Україні загроза того про що розповідала бабця Віра, батько. Людей на майдані, хоч і у здебільшого російськомовному Наддніпрянську, багато. Народ піднесено-схвильований уважно слухає промовців, котрі тут просто неба агітують не піддаватися на ошуканство влади і 26-го грудня рішуче проголосувати за Ющенко, за надію України на краще майбуття. Якийсь хлопчина у чорній хустинці на шиї з написом „Пора” привітно причепив Катерині до рюкзака помаранчеву стрічку. Ось тепер видно що і вона за Ющенка, за Україну, без влаштованих Росією голодоморів і репресій. Дівчину так захопила приязна і піднесена обстановка всенародного єднання, що вона і на годинник не дивиться. Тоді глипнула. Овва! Виглядає що тепер вже вона запізниться на побачення з Андрієм. Чимдуж до маршрутного автобуса. Адже добиратися звідце до їх улюбленого скверу добрих півгодини. А вона вже має бути там. Ось нарешті й вертлявий та вигідний „Богдан”. Білочкою стрибнула до салону автобусу. А голова назад, до зібрання помаранчевих. Там правда, там воля, там надія на краще. І впіймала себе на думці. Чи не вперше за ці місяці закоханості в Андрія так довго не думала про нього, забула, захопило щось інше так само хвилююче та емоційне. ****** Андрій стояв на зазначеному місті, нервово переминаючись з ноги на ногу. Замерз, бідненький: ніжно подумала дівчина. Не на ногах, на крилах опинилася побіля нього. - А ось і я! Колись і ти мусиш почекати. - Ну, я на стільки не запізнююся. Тридцять хвилин, я думав щось трапилося, - хлопець погано приховував своє роздратування. Потім глипнув на сумочку дівчини. – А це що за руда ганчірка? - Чому ти так? Чи може ти за Януковича? – усміхнено-ніжно Катерина прагне перевести все на жарт. - Але ж в тебе очі сіро-сині, а не біло-голубі. - Звісна річ, що за Януковича. А що за цього фашиста Ющенка?! Ти знаєш, що йому гроші Америка дає, аби Україна була якнайдалі від Росії. - Андрій, облиш! Давай не будемо сваритися через політику. - Тоді зніми руду стрічку! - Вона, по-перше, не руда, а помаранчева. А, по-друге, кожен може мати свій вибір. Ти за Януковича, а я за Ющенко. Почепи й собі біло-голубу . Чому б ні.... - Значить ти за фашистів! - Чому за фашистів?! Я за Україну, за усіх нас. Які фашисти.... - А ти справді вперта ! Тобі одне, а ти зовсім інше, - Андрій вже перейшов на крик. – Та чи ти не розумієш, що Україна і Росія це одне ціле! Що це повинно бути завжди разом! Яка могутня держава була СРСР! Тому що ми всі були разом! Розвалили американці, а тепер хочуть і рештку зруйнувати! Катерина з острахом дивилася на хлопця. А той не звертаючи уваги на свою грубість і войовничість все говорив і говорив лексикою з українофобних мітингів прихильників Януковича. Він бризкав слиною, не в стані зупинити свої слова, а затим випалив як сокирою вдарив. - І взагалі що таке Україна?! Не має такої країни. Є лише Росія. А Україна її частина, велика, однак тільки частина. - Хто це тобі сказав, - прошепотіла збіднілими губами Катерина. – Як це не має України? А я .... – дівчина відчула що зараз у неї почнеться істерика. - Не має і бути не може. Всі тут малороси от і все! І української мови не має. Це поляки вигадали, щоб свого часу знову ж таки відірвати Україну від Росії. Вже не контролюючи себе Андрій шарпнув за помаранчеву стрічку. Тканина виявилася міцною і сильним рухом він відірвав декоративне кільце, до якого дівчині активіст „Пори” прив’язав передвиборчий символ Ющенко. Катерина мовчки, не проронивши ані слова пішла геть. Залиті сльозами очі погано бачили дорогу. Можна сказати в одну мить, в одну хвилю вона змогла побачити правдивого Андрія. Побачити не закоханим, а звичайним поглядом . Як це виявилося страшно і боляче! Дівчина брела, колись її улюбленим, а зараз огидним для неї сквером і не прагнула стримати сліз. Нехай - так буде легше. Ще добре, що це трапилося зараз. А вона ж могла носити під серцем його дитину. Всяко буває. По тілу пробіг холодок страху й огиди. Якось непомітно опинилася на зупинці 1-го трамваю. Цим номером можна доїхати до такої близької для неї у ці хвилини прабабці Віри. На козаку не має знаку.... ВСТОЯЛИ ТОДІ – ВСТОЯЛИ І ЗАРАЗ. Холодний вітер гнав дніпрову хвилю до берега, розбивав об прибережне каміння, вже примерзлу землю суходолу. Низьке небо, здавалось хотілося зачерпнути своїми сірими потворними долонями – хмарами, велику пригорщу річкової води. Та це ніяк не випадало. І воно лише грізно нависла над розбурханою річкою. Маленький, серед неспокійної води, червоний поплавець вже дано загубився у полі зору пана Степана й він просто стояв на березі, вдягнутий у просторий , не його розміру чорний кожух . На голові старенька шапка з хутра кролика. Руки глибоко в кишені. Воно й наче не холодно. Та все одно негода пробирає до самих кісток. Однак, що й очікувати наприкінці грудня. А те що Дніпро не замерз у таку пору, то це для Сходу України все таки річ неприродна, рідка. Коли зима, то має й бути крига. Щоправда, не скута льодом в таку пору річка й дещо тішила старого. Як не як міг насолоджуватися такою милою для нього літньою рибалкою. Хоч з того часу як остаточно спало листя з дерев улови були дріб’язкові. Пару маленьких плотвичок, з десяток верхівок та трійка або з п’яток окунців-матросиків. Однак й така здобич тішила і його, і вірну Галинку. Вона, трудівниця, неодмінно щось готувала з тієї дрібноти. А найбільше, звісно тішилася, що Степану це діло до душі, що він немов мала дитина навіть пізньої осені поспішає на річковий берег. І так само як чоловік раділа що річкою й досі гуляє хвиля. Бо на зимову рибалку Степан вже з добрих десяток літ не ходок. Причин багато. А найбільше розуміють старики – коли, не дай Бог, провалиться, той піде камінцем на дно. Діло вже не молоде та й каліцтво ще з часів війни дає взнаки. А буття їх хоч не таке веселе, а таки жити хочеться. Поки живеться. Навіть тут у Будинку – інтернаті для престарілих та немічних. Пан Степан знову кинув оком на низькі хмари, подивився як безжально гне до самої води сильний вітер вже майже мертвий, сухий очерет. Воно й зрозуміло, що сьогодні рибалки не буде ніякої. Та прийшов сюди до Дніпра як до лікаря, за душевною розрадою, аби заспокоїти душу. На рибалці він з дитячих літ чується добре та піднесено. Неспішно, по-старечому дещо невправно змотує пан Степан свої простенькі снасті. Що ж цього разу і Сонці – добре вгодованій на казенних харчах старечого дому рудій кішці нічого не дістанеться. Навіть покльовки не бачив. Воно б і нічого. Адже десятиріччям він на рибалці заради води, сонця і свіжого подиху вітру. Навіть у найскрутніші для них з Галинкою часи з риби не жили. То вже браконьєрство. А він рибалка-любитель, він це діло шанує як відвідини музею чи концерту симфонічної музики. Тут для нього своя муза живе та творить – рибальська. А вона завжди побіля води. Навіть коли ось така негода і поплавця не побачити, не те що улову. Отож, і рибалка була. Та нині навіть улюблена забавка не приносить полегшення на душі, не знімає камінь з серця. А все через вибори, все через чужі гріхи. Пан Степан важкою ходою літньої людини почав йти в бік головного корпусу Придніпровського будинку-інтернату для інвалідів та людей похилого віку. Така офіційна назва тієї установи, котра до серця це чи ні, ось вже п’ять років є їх домом. Воно б неначе і нічого було, коли б не ці вибори, коли б не ламали їх стариковські душі, не ображали й не топтали гідність лише через патріотичну позицію, любов до України, її народу. ***** Історія того як літнє подружжя Галини та Степана Шумак в старечому домі на Сході України не рясна на якійсь несподіванки, карколомність обставин чи щось незвичне. Відома річ, потрапили сюди старики не через добре життя. Їх хатинка, котра стояла над самим урвищем однієї з балок Придніпровська, було вже одним кутом ступила у прірву. Часами заходила пані Галина у сіни й лоба хрестить. Чи не зірветься, часом, у цю ж мить все їх обійстя з рівного місця. Роками грамотний і педантичний пан Степан писав у різні інстанції, оббивав пороги високого начальства, аби таки укріпили балку побіля їхньої хати. Та де там?! За Брежнєва бюрократ у Придніпровську просто розкошував, а прийшла незалежність України, то, часами, ще гірше стало. Особливо у ставленні до родини Шумак. Адже не стримався одного разу у розмові з паном Степаном колишній комуняка – чинуша з Індустріального райвиконкому, на територія якого і стояла їх хижка. - А це тобі, пан Шумак, - єхидно вимовив оте шанобливе українське слово, московський холуй, - А це тобі, пан Шумак, незалежна Україна. Ти ж її дуже хотів. Хотів, аби розвалили нашу могутню Батьківщину Радянський Союз, хотів аби розірвали наші братські стосунки з великим російським народом! – вже можна сказати кричав червонопикий, не вироблений чинуша. - Та хіба я такої України хотів?! З такими нелюдами при владі як ти?! – не стримався у свою чергу Степан Шумак. - Все, прийом закінчено. Зайдете наступного місяця, - тренованим формальним голосом, опанувавши себе підбив риску вихованець КПРС. Так і ходив роками різними інстанціями репресований за участю у бойових діях в складі УПА Степан Шумак. Ходив аж поки одного плаксивого осіннього дня не впала їх хижка можна сказати просто в кручу. Щасливі звичайно були літні люди з того, що Бог відвів погибель від них обох. Якраз поїхали вони разом за небагатими своїми щотижневими базарними закупами. Як завжди взяли маленького возика, котрий противно рипів двома маленькими гумовими коліщатками, прихопили з пару великих, картатих торб, ціною по 2 гривні за кожну в базарний день та й відправилися вибирати собі харч. Пенсії у подружжя небагаті. Це колишнім комунякам, котрі неволили отчий край, відвалили кучмісти на прожиток не зле. А тут бодай би на хліб з маслом вистачало і те радість . Але Шумаки на долю не гнівалися. Не дав Бог їм дітей, то вже малу пенсію якось переживуть. Головне таки дожили до старості разом, до того дня, коли можна не криючись та відкрито сказати – є така держава Україна! Не пасинка задрипанки Москви, не нещасна сирота без роду і племені у великому і бідному колгоспі під неоковирною назвою СРСР. Коли дожило до такого дня, то вже й добре! Отож, коли повернулися із торбами в котрих акуратно було складено цукор, борошно, олію, пару пачок вершкового масла та кільце улюбленою Галиною одеської ковбаси подружжя Шумаків до свого обійстя – хати вже й не було. Лише залишки одного кута, немов розкрита паща якогось великого та невідомого звіра, трагічно бовваніли на місті їх помешкання. Як не дивно, але навіть не заплакали. Напевно, багато натерпілися на своєму віку, що будь-яку біду вже могли пережити. Долаючи літа та сум декілька раз лазив до урвища пан Степан, аби врятувати з нажитого те, що ще можна була. У такий спосіб зібрали з пару великих ящиків найнеобхіднішого з того, що вдалося підняти з глибокої ями старику. Дякувати Володимиру Крамару – керівнику Придніпровської обласної „Просвіти” дав пожити добрих два тижні літнім людям у маленькому, але, слава Богу, теплому казенному приміщенні. До влади вони й не потикалися, де перебути. Діло ж головне було в іншому - де ж нове житло отримати. Але й пару днів вистачило пану Степану добре зрозуміти – квартири їм не дочекати. Принаймні, більш-менш прийнятної. Бо в усіх кабінетах чиновники твердили йому одне. Вільного державного житла не має. Можуть виділити кімнату в гуртожитку. А там слід чекати, може щось і підійде для їх нової оселі. Та коли це буде – ніхто не знає. По-людські поговорив з паном Степаном хіба-що юрист у райвиконкомі. Євген Шулик – чорнявий, з голубим поглядом добрих та відкритих очей. Вони зналися з Степаном Шумаком ще з початку 90-х років. Тоді, вчорашній студент Євген Шулик, став одним з організаторів ще незаплямованого чорноволівського РУХУ. Очевидно, що серед його активістів опинився і колишній вояк УПА Степан Шумак. Та пройшли роки і Євген дещо розчарувався і втомився від політики. Підростала маленька дня, на „революційних харчах” особливо не розжитися. А ветерана схилили літа. Тим більш, що доба перших романтиків - рухівців до яких вони обоє належали, вже можна сказати пройшла. Колись справді народний і патріотичний рух все більше перетворювався розколами і стараннями політичних спекулянтів на пересічну партійку, котра мала прихильність певної частини електорату лише завдяки минулому. - Знаєте, пане Степане , воно й, по-правді, зараз вільного житла з державного фонду в районі не має. А коли й щось й з’являється, то лапу зразу ж накладають кучмісти. Їх тут в райвиконкомі більшість... - То що ж нам робити?! – розгубився, як не дивно, саме через приязнь старого знайомого Шумак. - Е-е.., мені якось і незручно про це вам говорити. Але у цій справі я б зміг і допомогти, і, можливо, таке рішення не найгірше у ваші ситуації. Можна Вас оформити з пані Галиною у старечий будинок. Там харч і прожиток за державний кошт. І навіть частково пенсія зберігається. Вам як родині виділять окрему кімнату. Турбот ніяких . Розважайся як сам знаєш. Лише єдине, - зробив паузу Євген, - наші старечі будинки ще далеко, скажемо так, не світового рівня... | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (17.01.2009) | |
| Переглядів: 1504 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |