| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Фросина Карпенко
 Фросина Карпенко Карпенко Фросина Андріївна народилася 12 червня 1905 р. в с. Хороше на Дніпропетровщині. За підпільну діяльність в часи окупації нагороджена орденом Вітчизняної війни 2-го ст. та медалями. Авторка книжок: оповідань “Хорошанські бувальщини”, повісті “Гомін степу”, збірки гуморесок “А ви б умовчали”, поетичних збірок: “Розцвітає Україна”, “Пісні мої, думи мої”, “Прощання з літом”. Померла у лютому 1992 р. ДІАЛОГ АРХИПІВНИ І МИХАЙЛІВНИ Оповідання Весна-чепуруха застелила яскравим зеленим килимом присамарські луки, і по тому килимі розсипалися зграйки гусей з малими гусенятами, схожими на жовті квітки кульбаби.Там же, на траві, сиділи й дві бабусі, які пасли гусей. Вели неквапливу бесіду, скаржилися на недуги, що не дають спокою на старості літ. — Де ж там йому не боліти, — зітхала худорлява сутула Олена Архипівна, — як увесь тягар винесли наші плечі. Та пам’ятаєте, як було: один день блисне, а десять кисне. До того ж і чоловікові стусани дають про себе знати. Фросина КАРПЕНКО — Та так, — підтримала її ровесниця Одарка Михайлівна. — Всього було... Пам’ятаю, як моя свекруха замовляла вам кров, коли ви з горища упали. Не забули про те? — Може б і забула, Михайлівно, так печатка на лобі про те щодня нагадує, як умиваюся. Тільки не горище тому виною. Борозну проорав тоді у мене на лобі мій балахманний Юхим. Це ж було в перші роки Радянської влади. Якось у неділю скликали в сільбуді жіночі збори, проводив їх Лантух, учитель. Розказував про жіночі права, лікнепи, які дозволять жінкам стати письменними, про дитячі ясла та садки. А потім розказав і про великі труднощі, про те, що ми повинні допомогти державі, щоб міцно стала на ноги. Та ви ж, Михайлівно, були на тих зборах? — Ой, не була я, Архипівно, не була. Тоді саме у мене народилися близнята, і я за ними світа білого не бачила — тільки рогачі, пелюшки та колиски. — Так ото ж учитель той. Лантух, і почав нас запрошувати записуватись у активістки, допомагати сільській Раді закупляти продукти у населення. Я оглянула весь зал, бачу, ніхто не підняв руки, щоб першими зробити той заспів. Тоді я взяла і підняла руку. Так і набралося нас, мабуть, десятків зо два. Додому йшла неначе трохи напідпитку, радіючи, що й ми державі станемо в пригоді, бо вона ж про нас дбає. І побоювалася того. що, не питаючи у чоловіка, записалася в актив. Впоралась по господарству, постелила постелі всім, а як посідали вечеряти, свекруха набасурманилася і процідила крізь зуби: «А чого ж не розказуєш, що там було на зборах?». Я й почала розказувати все, що говорив нам товариш Лантух. Так вона, покійниця, як розпузирилася, ніде мені й слова було вткнути. Я й прикусила язика. Повечерявши, Юхим пішов кудись у карти різатись, а я повкладала дітей і собі лягла. Хоч очі повиколюй, не засну. Ну, думаю, начувайся, Олено, нашивай лубок на спину — вийде боком тобі отой актив... Так що на моє й вийшло. Юхим повернувся глупої ночі і вже хтось із мужиків йому теленькнув про мене. Та все обійшлося мирно на той раз. Днів через кілька мене покликали в сільську Раду. Всі активістки зійшлись. Розподілили нам вулиці: кому й де закуповувати продукти. Було це якраз на масляну, вже кури починали нестися, і нам належало закуповувати яйця. Ходили ми по двоє з хати в хату, розказували, що продукти потрібні робітникам і хворим по лікарнях, і люди погоджувалися, зносили яйця в кооператив. Повірте, Михайлівно, так добре у нас обійшлося з закупкою яєць, що я, йдучи додому, в думці приспівувала. А коли переступила сінешний поріг, мене зустрів такий геп по вуху, що сотня каганців засвітила в очах, і я на ногах не втрималась. І заходили по мені чоловікові підбори і кулаки, перевертаючи з боку на бік. Я вже кров’ю заюшилася, а свекруха стоїть на хатньому порозі і січе і рубає: ото знатимеш, сяка-така, як верх над чоловіком брати... Добре, що діти нагодилися та підняли крик, а то, мабуть би, й живої з рук не випустив. Лежу я на долівці, діти верещать наді мною не своїм голосом, кров цебенить з голови, в очах жовто, а дітей до того шкода, що аж серце щемить, і втішити їх не можу, бо ж голови не підведу. Юхим, мабуть, схаменувся і злякався, чую, питає у старої: — Їхати за хвершалом? А та сполохано: — Воронь боже, хвершал побої зніме, і тебе в острог запроторять. Біжи мерщій до баби Гапки, вона вміє кров замовляти. Отак-то мені дався актив. А все одно не розактивилась, хоч і терпіла гірку кару. — А мені щось мерещиться, Архипівно, що ви були і головою жіночої ради? — Та отож! Я ще хворіла, а мене вже обрали головою. Роботи тоді було у нас багатенько, розділяли поміж дітьми-сиротами подарунки від Леніна, як їх тоді називали, розглядали сімейні незлагоди, хоч і самі носили синяки. А вдома я переривалася від роботи, всі денні прогалини заповнювала ночами, від інших не відставала і по господарству, і в прядінні та в тканні. А свекруха все одно губи дула, не стала й по хатньому нічого допомагати, навіть картоплини на борщ не очистить, так сердилася і не одсерджувалася. — А чого ж вона так злилася? — спитала Михайлівна. — Ой, голубонько! У неї ж злість була на Радянську владу, змалку ще напилася куркульської юшки. А мене, як на зло, висунули й делегаткою на обласний зліт «друзів дітей». Відпрошувалася, благала послати когось іншого, та по-моєму не вийшло. Йшла додому ні жива ні мертва та все думала, яким його боком підійти до чоловіка з цією новиною. Бачу, що він веселий, минулого вечора похвалявся: всіх обіграв у карти і ні разу не залишився дурнем. Я засміялась і повідала йому свою новину. Юхима як підмінили. Зробився як хмара перед громовицею. Стою перед ним і душі не чую, думаю, зараз блисне. Але руки не підняв, лише буркнув: — Їдь у чім стоїш, а як одягнешся в нове, спишу як писанку. Бідна моя голівонька, думала я, ну як же їхати в такому запомиєному одязі? Знаєте ж, як ми тоді одягалися? Як натягнеш спідницю — і одна вона, і не прана, носиш, поки один пояс з неї зостанеться. Ото ж, думаю, осоромлю не тільки що себе саму, а й нашу жіночу раду. За ніч всього передумала. А як повернувся мій картьожник, я йому сказала, що не поїду, піду й голові про це скажу. Юхима наче шилом під бік укололо: — На мене будеш звертати, сяка-така? — А що ж мені робити, крізь землю ж не провалюся? — кажу йому. А він своєї: — Їдь у чому стоїш, і ні пари з уст. Ну й пішла я на хитрощі. Піднялася після других півнів. Юхим спав, хоч за ноги витягни, пішла у комірчину до скрині, наділа чисту сорочку, нову парочку, хустку квітчасту, а наверх понадівала буденне і давай поратися біля печі. Поки стало на світ благословлятися, я вже напекла й наварила. Не встигла тільки поснідати, як ось і підвода до двору. Хотіла одрізать хоч окраєць хліба на дорогу і то Юхим нагримав: — Не руш хліба, не на роботу їдеш... Свекруха витягла з-під подушки валящого кожуха, латка на латці, кинула його мені, побажала зціпивши зуби: «Бодай ти їхала туди ногами, а відтіль головою...». До області майже всі делегатки з їхалися в кожухах, але у нових. Я своє брудне ганчір’я скинула там, де нас поставили на ночівлю. У зал заходила роздягшись, з вивернутим кожухом на руці, потім клала кожух на стілець і сідала на нього. І хоч як не скрутно було мені з отим кожухом, але не каялася, що приїхала. Бо так багато цікавого почула, що, здавалося, знов на світ народилася. Наслухалась я жінокактивісток, що виступали, розповідаючи про свою роботу. Почула й про перші комуни, які тільки народжувалися. Слухали там і мене з трибуни... Архипівна замислилася, задивившись на колгоспну череду, що пропливала хмарою поза лиманом. Сонце підбилося до півдня, повітря було чисте і прозоре, не скаламучене вітром, бо він десь спочивав, згорнувши дужі крила. Мовчанку порушила Михайлівна: — Ой, нехай йому абищо, перепало й мені за ту комуну від чоловіка. А все через мій дурний язик. Моя зовиця Марійка Макариха, ви її знаєте, та вступила до комуни. Як прийде, було, до нас, та як почне розказувати, як вони живуть скупо щодо харчів, то я через оту комуну боялася й ТСОЗу*, наче вогню в суху погоду. ТСОЗ у нас почали організовувати якраз під свят-вечір. Тільки ми вирядили дітей, які приносили нам вечерю, і збиралися лягати спати, як чую, хтось стукає у вікно. Максим уже лежав, вийшла я на поріг, коли то якийсь парубійко. — Нехай дядько, — каже, — зараз йдуть на збори до сільбуду. А як не підуть, то знову прийдемо. У мене тоді голова тріщала від отих сумних думок: ну які можуть бути збори під святвечір? Мабуть, війна наробила людям сполоху, думала я. А як повернувся мій Максим із зборів, то наче обухом гепнув мене по тім’ю: треба, каже, писатися до ТСОЗу. Я руками й ногами: не піду й годі, хоч зараз розлучаймось. А Максим почав мене вмовляти, по-доброму каже: — Не ярепенься, Одарко. Звичайно, з першого дня у ТСОЗі медом годувати не будуть, так ми його і зараз не бачимо. Згадай, як стягалися на коней. І борщ незасмажений їли, і .свиняки не заколеш, усе стягаєшся на той проклятий реманент. А як мені набридло оте супрягацтво! До кого не підеш, щоб спрягтися — кожен носом крутить. У нього, мовляв, сіялка, а в мене одна борона і та дерев’яна. То чого ж нам пирскати проти ТСОЗу, ото якраз до нього нам і дорога. Там усі будемо рівні. Тоді ж таки, на святках, відбувались і жіночі збори, ви, мабуть, пам’ятаєте, Архипівно? — Та щось пригадується. — Ото ж їздили тоді саньми дівчата-комсомолки з червоним прапором і збирали дітей, щоб матерям було вільніше піти на збори. Там же при школі й обладнали одну з кімнат, де були й цяцьки, і гостинці для дітей. У школі й збори проводили. Якийсь голомозий чоловік, не з наших, говорив так просто, що все було зрозуміло. А я сиділа і думала: це він не знає про Марійчину комуну, бо говорить тільки про все хороше та яким воно буде в колективі, оте життя. А коли промовець закінчив говорити, голова сільради почав запрошувати бажаючих виступити. Я, мов на гріх, візьми та й розкажи про те, що робиться у Марійчиній комуні, забула як її називали. — «Червоний лан», — підказала Архипівна. — Я ото розказувала, а жінки підтакували, мовляв, правду каже. А коли закінчила свою розповідь, голомозий сказав, щоб я вийшла геть з приміщення. Повірите, Архипівно, мене як окропом облило, і я пішла до дверей. Осоромила себе на все життя, думала я. А за плечима гуділи, як бджоли, жінки, і всі вийшли за мною, покинувши збори. Поки я дійшла додому, чоловік уже знав про мій виступ і зустрів на воротях потиличником, примовляючи: — Відрубаю язика, бісова твоя душа, щоб був коротким, як і розум. Ти ж не второпала, в чому суть бідності отих комунарів, а почала плескати дурним язиком та ще отак прилюдно. Сам піду в ТСОЗ, а ти зоставайся в одноосібниках. Архипівна несхвально поглядала на співбесідницю. Промовила стримано: — Не прийміть у гнів, Михайлівно, а потиличника ви заслужили, і ваш чоловік був правий. Ви таки справді не розкумекали, що до чого і дали волю язикові. В оту комуну пішли нечесні люди, спродавшись до молотка, не кажучи вже про хліб. З голими руками подалися в комуну. Хоч вони й пішли в куркульський хутір, але ж там були самі хати та порожні сараї. Тоді вони й звалили все на державу, а ви й собі туди. А ще з незаможних селян! Кому ж, як не нам з вами, підтримувати було нові порядки? — Я, Архипівно, пізніше докумекала, що не в свої взулася. Тепер послухайте, що було далі мені за отой язик. На другий день покликали мене в сільраду і почали вичитувати за зрив зборів. Отой голомозий, що прогнав мене, щось писав і нахвалявся віддати мене до суду. Наказав зайти до сусідньої кімнати, оголосив, що я заарештована. Пішла я, тремчу. Як ось чую крізь двері голос товариша Лантуха. Він каже голомозому: — Ви не маєте права її заарештовувати, збори зірвали ви, а не вона. Ви ж її вигнали з залу, і вона вийшла. А за нею всі подалися. Перш ніж карати, треба навчити. І навчити ввічливо. А оця ваша винуватиця — людина недалека: що побачила чи почула навколо себе, про те й бовкнула. Випустіть її й більше так не робіть. Ми з вами не царські урядники, а комуністи. Треба робити так, щоб люди нас не боялись, а поважали як друзів і порадників. Повірите, Архипівно, запам’яталися мені оті Лантухові слова, як гарна пісня, на все життя. А в житті було всякого: і радощів, і бід. Адже було нам важко, Архипівно? — Ще й як! Тут землю нічим обробляти до пуття, а тут і голова попався такий, що не розрізняв де овес, а де пшениця: уяви не мав. скільки може вродити з гектара. Наобіцяє, чого й сам не знає, а тоді пнеться, щоб не запаскудити мундира. Солому доводилося знов перемолочувати! Хоч і зерна було з тої соломи стільки, як з видоєної корови молока, але роботи дурної було ого-го! Порозвертають, було, скирти соломи та полови, поперемочує їх дощем, погноїть, а громадську худобу годувати нічим. Тому-то й були корови такі, що якби не шкіра, то й кістки розсипались, а свині більш на хортів схожі. Та, правду сказати, й нам було не мед. Михайлівна важко зітхнула. — Та так, нелегко тоді було і невесело. Молодь підростала і розліталась у міста. А в сільбуді замість пісень ночами сичі тужили, ворогам колгоспного ладу на радість. А потім, пам’ятаю, вийшло й по-нашому. Вродила на шостому полі озима пшениця така, як море. І раптом вказівка: починати жнива! А в нас ще хліба — як рута, зелені, тільки на пару отой кращий лан озимини трішечки пополовів. Та якщо прийшла вказівка, то хоч яловий — телися, і молоко щоб було. Бачимо, що й голова наш засмучений тою вказівкою. Аж плакати хочеться, дивлячись на той лан. Скинув картуз наш голова, почухав потилицю і питає у нас: — Ну як, по-вашому, можна вже косити? Поспіла пшениця? — Де ж там вона поспіла, Олексійовичу! — зітхнули ми в один голос. — Нащо добро переводити?.. І голова розпорядився: — Обійдіть, хлопці, косаркою тільки понад обміжком і то беріть лише на половину коси, а потім зупиняйтесь, виймайте гонок і випрягайте коні. Як хто з районного начальства з’явиться, скажете, що гонок поламався і понесли до кузні. А всі в’язальниці і скидальщики з косарки заходьте на лан кукурудзи і робіть штучне запилення. Ото корисніше буде. А Дорошиха вийшла наперед з граблями на плечі й каже: — Ні, Олексійовичу, то буде обман, при тому ненадовго. Пшениці ж треба достигати ще з добрий тиждень. Забороняємо нівечити хліб святий. Ми його сіяли, доглядали і хочемо довести до толку. Так ото й скажете вказівцеві, як буде вас питати. Та й ми скажемо. якщо він на очі нам потрапить. Та не встигли ми почути, що скаже на те голова, як ось і тачанка з секретарем райкому. Зіскочив він по-молодецьки з тачанки, привітався і питає: — О, чого ж це ви й досі не косите? — У нас, товаришу секретар, ще жнивами й не пахне. — Дорошиха йому. — Як це — не пахне? — А так. Хлібороб з заплющеними очима може сказати, коли починати жнива, бо стиглий хліб пахне на все поле. А зараз він ще зелений. Жінки підтримували Дорошиху, а молоде обличчя секретаря чомусь покрилося багрянцем. Секретар не суперечив жінкам і дав їм волю висловитись. А наостанку сказав: — Ну що ж, робіть так, щоб було по-хазяйськи. — І що ж ви думаєте, сестрице, — продовжувала Михайлівна. — Одне оте “робіть по-хазяйськи” так нас підбадьорило, що ми справді почали дивитись зовсім іншими очима на працю, і з уст не сходило слово “по-хазяйськи”. З ним і кукурудзу обпилювали, і снопи в’язали — підбирали все до колоска, теж промовляючи: “По-хазяйськи”. — Того .секретаря і я знаю, Бойко його прізвище, — сказала Архипівна. Хоч і молодий, а носа не дер, його всі за те й поважали. Вірив у людей. Це, мабуть, і є головне для керівника. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1681 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |