Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
СтепанЧОРНОБРИВЕЦЬ
Степан ЧОРНОБРИВЕЦЬ Чорнобривець Степан Аністратович народився 12 грудня 1908 р. в с. Булахи Кременчуцького району Полтавської області. Навчався в Дніпродзержинському учительсьому інституті, закінчив Вищі літературні курси при Літінституті ім. О. М. Горького (Москва). Учасник Другої світової війни. Нагороджений орденом Червоної Зірки, бойовими медалями. Автор збірки оповідань та нарисів “Героїка буднів”, трилогії: “Визволення” , т. 1, “Визволена земля”,т. 2, “Потік життя”, т. 3; збірки оповідань “Пісні гір”; повісті “Красиві люди”; роману “Ой Дніпре, мій Дніпре”. Помер 2001 р. Над розтерзаним містом у блідому небі височів сліпучо-блідий диск сонця. Воно допалювало на кленах листя, на вулицях та в провулках висушувало пісок, на городах рвало спраглу землю. На день дніпровські береги завмирали, а в бліндажах, у цементних погребах і в глибоких щілинах — всюди маскувалися сторожкі очі. По ночах ворожі прожектори повзучими лапами обмацували небо, а на вулицях Нижньодніпровська та Амура тривало військове життя. Помацки, із затемненими фарами повзли автомашини; пересувалися понтонники з ланками мостів, неначе гарбами сіна; у темряві фиркали коні, брязкали збруєю. До переднього краю підходили свіжі сили, а пошарпані за час наступу полки відтягувалися в тили на відпочинок переформування та поповнення людьми і технікою. До роти зв’язку надійшла черга відходити на відпочинок у село Ломівку. Старший лейтенант призначив збір на подвір’ї розваленої школи. На збірний пункт першим прибув радіовзвод, із сусідньої дивізії повернулися «йоржики-чубчики»; приплентався, як завжди розтягнутий, лінійний взвод. Громоклик привів піввзвод телефоністів і відрапортував, що зліва лінію знято. Оперативного Громоклика комроти вирядив квартир’єром на Ломівку, а з ним і Максима Музику, щоб своїм пісним виглядом не псував настрою людям. Єдиний Макарук, застрявши із своїм піввзводом, затримував роту. Але у взводі телефоністів події розгортались трохи не так, як Громоклик доповідав командирові роти. Карайбіда лазив по борознах, змотував лінію і переповнені, схожі на бубони, котушки носив до човна, замаскованого на березі Самари. — Все, досить... Знімаємось! — наказав старший сержант. — У балці залишилось котушок п’ять кабелька,— з жалем нагадав Карайбіда. — Скоро наберемо трофеїв,— відмахнувся помкомвзводу і головою кивнув у бік плацдарму, звідки чулась артилерійська канонада. — Якщо такими шматками розкидатимемося, то за Дніпром не буде чого робити,— докоряв Карайбіда.— Провід, правда, трофейний, але за ті трофеї люди поклали голови. — Припинити балачки! — наказав Громоклик і попрямував до човна, де зібралися зв’язківці, щоб переправлятись на правий берег Самари. Добре знаючи крутий характер помкомвзводу, Карайбіда більше не сперечався, спустився до протитанкового рову, ішов до командира взводу і думав: «Коли збоку дивитися на виструнчену постать старшого сержанта, можна подумати, що кращого командира і на світі немає. А от на лінії Громоклик відмовляється взяти на плечі котушку або вилізти на стовп, усю роботу звалює на інших. Не те що Макарук, у якого слова не розходяться з ділом». На старому КП Михайло Макарук згорнув вузол і зібрався вести людей у роту. Звістку про залишену лінію, що її приніс Карайбіда, сприйняв спокійно, лише на переніссі звів докупи брови та зціпив зуби. Бійцям сказав, що Громоклика терміново викликали до роти, і півзвод не встиг зняти проміжних станцій. Взяв з собою Карайбіду та Кодолу й вирушив на трасу. На правому березі в селі Лоцманка зеленою півкулею височіла баня церкви, височіла над померхлими берегами, степом, видолинками, безмежжям людського горя. Наполохана пострілом зграя гайвороння покружляла над церквою і агатом зацяцькувала червоне золото. У балці команду Макарука наздогнав Павло Ополоник і передав наказ комроти повертатись на збірний пункт. Михайло Макарук розпорядився по-своєму: Карайбіді звелів сідати на заднє місце, а Кодолу втиснув до себе в коляску. Мотоциклістові звелів гнати в кінець балки, щоб звідти почати знімати лінію. Степова дорога часто перевалювалась через горби, і Михайло сторожко поглядав на правий берег, чи звідти не здумають обстріляти екіпаж мотоцикла. Осінній степ без свіжих ожередів соломи, без масної скиби ріллі та зелених масивів озимини навівав смуток. Михайло дивився на високу нехворощ, густі мишії, колючі чортополохи, й нило серце: де родили хліба, тепер шелестіли бур’яни та в щілинах-норах шурхотіли ховрахи. Чи скоро тут закрасуються пшениці, сонячним кольором зацвітуть соняшники, забринять, купаючись у золотій перзі, бджоли... Недалеко від могили Ополоник зупинив мотоцикла. Кодола весь насторожився, сіпнув за рукав Макарука. — Ми під’їхали аж до порогів. Чуєте, як вирує, клекоче вода? — Костик вискочив на могилу, у бінокль поглянув на південь, звідки долітало гудіння величезних мас води, весело вигукнув: — Дивіться! Над водограями висвічує райдуга! Там Ненаситець... Павло Ополоник пригадав, як малим лазив на осику драти сорочачі яйця, розпанахав штани і мати кляла: «А щоб тебе, шибенику, Ненаситець поглинув». І йому дуже хотілося подивитися на грізного Ненаситця чи який-небудь інший поріг. Тепер, завівши мотоцикл, чортом вилетів на могилу, став на сидіння і простяг руку, щоб дали бінокль. На правому боці раптом почулися гарматні постріли, снаряди прокахкали над головами й на протилежному схилі балки здибили землю. — Чи не по нас? — здивувався Карайбіда. — Лягайте!— скомандував Макарук і, де стояв, упав на землю. Ополоник і Кодола відвели мотоцикл у балку, і ледве вони встигли це зробити, як на тому місці вибухнув фонтан з вогню, диму й землі. На війні як на війні. Треба не забувати про безпеку. Коли спустилися в балку, в Карайбіди на спині Михайло побачив вирваний шмат сорочки, а на рукаві — кров; поранення виявилося легким, і Павло та Костик швидко зробили йому перев’язку. На вузлі в сусіда зв’язківці взяли кінці й бігцем почали змотувати лінію. Карайбіда хотів вилізти й на телеграфний стовп знімати «ниточку». Макарук послав Кодолу. На заході, як далеке багаття, згасав день. Край неба загусла охра, а зі сходу насувалась імла вересневої ночі. 3 пониззя, з глибоких берегів Дніпра, потягло прохолодою і запахом прісної води, а зі степу — настоєм полину та випарів землі. Обабіч сіріли піщані кучугури, димарі напівзруйнованого заводу, мов розчепірені пальці, розчісували завислу вату хмар. Рота втягувалася в піски. Під ногами клубочилась піщана пилюга. Мовчали заспівувачі. Рослий, навхрест перетягнутий ремінням, Левко Лоцманчук яструбиними очима позирав на небо і прискорював ходу, бо шлях був з усіх боків відкритий для нападу з повітря. Зійшовши на узбіччя, комроти зупинився і пропустив перед собою нечітку колону, все знайомі постаті і обличчя. Ось як завжди зосереджений, розсудливий Карайбіда з підв’язаною рукою і речовим мішком за плечима, схожий на колгоспного сівача перших років колективізації. Ротний батько! На виході з міста відстав од колони й розповів Лоцманчукові, чому затримався піввзвод Макарука. Громоклик то вирветься наперед, то відстане. У бою такий солдат може стати і героєм і боягузом. Новачок Матюха, вигнувши груди колесом, старається іти в ногу й збиває із кроку Кодолу. Макарук відкликав його із строю і відіслав на лівий фланг, до лінійників. На маршах Лариса Мережка і Марина Волошко завжди йшли попереду й заспівували, а тепер Марина скучає за подругою і, лагідно замріяна, плентається в хвості колони, не зводить з Макарука закоханих очей. Як там Лариса? Він, Левко Лоцманчук, дійде до командира дивізії, до начальника військ зв’язку армії, а її з п’ятачка відкличе. До своєї роти, до людей з різними здібностями, характерами й уподобаннями, котрі вже втяглись у військове життя, стали воїнами-професіоналами, не нарікають на командирів, не ремствують на тяжку, ні з чим не зрівняну солдатську долю,— він несе в грудях ревниву любов і щось таке, чому люди не дали визначення словом... Оте кревне, болюче, що без нього немислиме життя солдата. Лоцманчук доручив Коропцову вести роту, відкликав Макарука і, щоб зрізати кут, звернув навпростець. Одірвавшись від колони, якийсь час ішли мовчки. — Ти не відмовився од батькового прізвища? — поспитав у Макарука. — Батько не був злодієм. — А з інститутом як? — Я ще до нещастя з батьком вступив на філологічний У балці команду Макарука наздогнав Павло Ополоник і передав наказ комроти повертатись на збірний пункт. Михайло Макарук розпорядився по-своєму: Карайбіді звелів сідати на заднє місце, а Кодолу втиснув до себе в коляску. Мотоциклістові звелів гнати в кінець балки, щоб звідти почати знімати лінію. Степова дорога часто перевалювалась через горби, і Михайло сторожко поглядав на правий берег, чи звідти не здумають обстріляти екіпаж мотоцикла. Осінній степ без свіжих ожередів соломи, без масної скиби ріллі та зелених масивів озимини навівав смуток. Михайло дивився на високу нехворощ, густі мишії, колючі чортополохи, й нило серце: де родили хліба, тепер шелестіли бур’яни та в щілинах-норах шурхотіли ховрахи. Чи скоро тут закрасуються пшениці, сонячним кольором зацвітуть соняшники, забринять, купаючись у золотій перзі, бджоли... Недалеко від могили Ополоник зупинив мотоцикла. Кодола весь насторожився, сіпнув за рукав Макарука. — Ми під’їхали аж до порогів. Чуєте, як вирує, клекоче вода? — Костик вискочив на могилу, у бінокль поглянув на південь, звідки долітало гудіння величезних мас води, весело вигукнув: — Дивіться! Над водограями висвічує райдуга! Там Ненаситець... Павло Ополоник пригадав, як малим лазив на осику драти сорочачі яйця, розпанахав штани і мати кляла: «А щоб тебе, шибенику, Ненаситець поглинув». І йому дуже хотілося подивитися на грізного Ненаситця чи який-небудь інший поріг. Тепер, завівши мотоцикл, чортом вилетів на могилу, став на сидіння і простяг руку, щоб дали бінокль. На правому боці раптом почулися гарматні постріли, снаряди прокахкали над головами й на протилежному схилі балки здибили землю. — Чи не по нас? — здивувався Карайбіда. — Лягайте!— скомандував Макарук і, де стояв, упав на землю. Ополоник і Кодола відвели мотоцикл у балку, і ледве вони встигли це зробити, як на тому місці вибухнув фонтан з вогню, диму й землі. На війні як на війні. Треба не забувати про безпеку. Коли спустилися в балку, в Карайбіди на спині Михайло побачив вирваний шмат сорочки, а на рукаві — кров; поранення виявилося легким, і Павло та Костик швидко зробили йому перев’язку. На вузлі в сусіда зв’язківці взяли кінці й бігцем почали змотувати лінію. Карайбіда хотів вилізти й на телеграфний стовп знімати «ниточку». Макарук послав Кодолу. На заході, як далеке багаття, згасав день. Край неба загусла охра, а зі сходу насувалась імла вересневої ночі. 3 пониззя, з глибоких берегів Дніпра, потягло прохолодою і запахом прісної води, а зі степу — настоєм полину та випарів землі. Обабіч сіріли піщані кучугури, димарі напівзруйнованого заводу, мов розчепірені пальці, розчісували завислу вату хмар. Рота втягувалася в піски. Під ногами клубочилась піщана пилюга. Мовчали заспівувачі. Рослий, навхрест перетягнутий ремінням, Левко Лоцманчук яструбиними очима позирав на небо і прискорював ходу, бо шлях був з усіх боків відкритий для нападу з повітря. Зійшовши на узбіччя, комроти зупинився і пропустив перед собою нечітку колону, все знайомі постаті і обличчя. Ось як завжди зосереджений, розсудливий Карайбіда з підв’язаною рукою і речовим мішком за плечима, схожий на колгоспного сівача перших років колективізації. Ротний батько! На виході з міста відстав од колони й розповів Лоцманчукові, чому затримався піввзвод Макарука. Громоклик то вирветься наперед, то відстане. У бою такий солдат може стати і героєм і боягузом. Новачок Матюха, вигнувши груди колесом, старається іти в ногу й збиває із кроку Кодолу. Макарук відкликав його із строю і відіслав на лівий фланг, до лінійників. На маршах Лариса Мережка і Марина Волошко завжди йшли попереду й заспівували, а тепер Марина скучає за подругою і, лагідно замріяна, плентається в хвості колони, не зводить з Макарука закоханих очей. Як там Лариса? Він, Левко Лоцманчук, дійде до командира дивізії, до начальника військ зв’язку армії, а її з п’ятачка відкличе. До своєї роти, до людей з різними здібностями, характерами й уподобаннями, котрі вже втяглись у військове життя, стали воїнами-професіоналами, не нарікають на командирів, не ремствують на тяжку, ні з чим не зрівняну солдатську долю,— він несе в грудях ревниву любов і щось таке, чому люди не дали визначення словом... Оте кревне, болюче, що без нього немислиме життя солдата. Лоцманчук доручив Коропцову вести роту, відкликав Макарука і, щоб зрізати кут, звернув навпростець. Одірвавшись від колони, якийсь час ішли мовчки. — Ти не відмовився од батькового прізвища? — поспитав у Макарука. — Батько не був злодієм. — А з інститутом як? — Я ще до нещастя з батьком вступив на філологічний факультет, — з довір’ям заговорив Макарук, якому нелегко було згадувати батька.— На факультеті зацікавились біографією... — Сказав? — Так. І мене виключили з другого курсу. Лоцманчук важко шугав по сипучому піску. — Зрештою, кажуть, син не відповідає за батька. — Але за свого батька я можу відповісти головою. Лоцманчук стежив за рухом колони, що між кучугурами зняла піщану пилюгу, і думав про свого колишнього комісара Макарука. Це було п’ять-шість років тому. Комсорг роти Лоцманчук, звичайно, все старався зробити якнайкраще. На стрільбищі разом лежали в балочці. Макарук запитав, чи не хотів би він, комсомольський організатор, вступити до училища зв’язку? Мене, казав, уже підвів син. Я думав, мій Михайло за прикладом батька піде військовою стежкою. Бачу, в сина душа лежить до гуманітарних наук... Комісар тоді додав повчально, що ми, на жаль, почуваємо себе надто мирними людьми. Командуючі арміями, корпусами, дивізіями, полками й батальйонами потрібні не менше, ніж інженери, вчителі, художники... — Я, до речі, не знаку, що сталося з комісаром дивізії Макаруком. Ми, червоноармійці, поважали Андріяна Давидовича за те, що був делегатом Третього з’їзду комсомолу і з з’їзду пішов у Червону Армію, став комісаром кавалерійського ескадрону... Що потім закінчив воєнно-політичну академію. — Ви... ви, товаришу Лоцманчук, знали мого батька?! Левко Лоцманчук взяв Макарука за плече, притяг до себе. — Знав. Я думаю про те, кому вигідно було прибрати з дивізії комісара Макарука? Нам чи ворогові? До речі, присвоєння тобі офіцерського звання також затримується через батька. На півдні почулось нерівномірне, з розривами, гудіння ворожого літака. Над Амур-Нижньодніпровськом пропливав величезний літак. Зв’язківці чекали, що він ось-ось викине свій пекельний вантаж. Пролунав єдиний гарматний постріл, у перехресті літака спалахнула біла блискавиця, він одхилився вбік, розвалюючись на шматки, і на пісках знайшов свій кінець. У взводних колонах змішалися ряди, догори полетіли пілотки, польові сумки, Кодола вибіг на кучугуру подивитись, де впав літак. Коропцов завернув бійця в стрій. Радості солдатів не було меж. За людським гомоном не чути стало вибухів набоїв, що тріщали в палаючих кишенях літака. Коли збудження спало, рота знову підрівнялась, попереду, за кучугурами, забовваніли вцілілі під черепицею та етернітом хати. До села зв’язківці підходили з шиком і форсом, щоб люди бачили: іде окрема рота, а не яка-небудь заштатна команда. — Взяти ногу! Заспівувачі, наперед! — скомандував старшина Макарук. Марина Волошко, туго затягнувши пояс, з автоматом на грудях, вибігла в голову колони, переглянулася з Павлом Ополоником, назад відкинула голову й подала сріблястий голос... Над розпорошеним по пісках селом нависало вечірнє небо, а на сході у вцілілих шибках вікон палахкотіли відсвіти сонця. На вулицю з-за парканів виглядали дівчата, хлопчики-підлітки, на руках у жінок не видно було лише малих дітей. —- А дивіться, який гарний парубок іде попереду. — Де? Котрий? — Отой, з автоматом. — Таке скажете: то дівчина. — Отака маленька .дівчина, а за собою веде стільки солдатів. І хоч зв’язківці не перші вступали до села Ломівки, але своєю організованістю заполонили душі ломівчан. — Які ж молоді та красиві! — милувалися дівчата з «йоржиків-чубчиків» радіовзводу. — А яких пісень співають! Сільськими вулицями з кінця в кінець котилося: “В бой за Родину...” На шляху за колоною дибав білоголовий, з широкою підтяжкою через плече хлопчина, силкувався разом з солдатами ступати в ногу і невлад підтягував дитячим голоском: “В бой за Родину...” Машина рушила на Ломівку, Музика на ходу вчепився за борт, заліз у кузов. Коли він був старшиною роти, то їздив у кабіні і до себе брав когось третього. На піску колеса буксували, кушпелили. За дорогу Громоклик і Музика не перемовились жодним словом. У Ломівці вже розмістилися тилові служби корпусу і забрали кращі квартири. Максим був до всього байдужий, ходив за старшим сержантом, немов ад’ютант за генералом, і не знав, куди себе подіти. Нарешті Громоклик облюбував шлакобетонний сарайчик і наказав обладнати в ньому лазню. Максим зрадів, що знайшлась робота. У школі, перетвореній окупантами на конюшню, розібрав ясла, наносив дощок і наслав поміст, прилаштував на плиті бочку з-під бензину (бачив, як у Трикозирному робила Настя), налив води і розтопив. Поспішати не було потре би, тим-то все робив грунтовно, неначе збирався тут вікувати. Коли прибула рота, Марина привела солдатів і схвально вигукнула: — Це не лазня, а розкіш! На Ломівку не залітали снаряди. Помившись і переодягнувшись, бійці не шукали зручних квартир, а тикались у першіліпші закутки, стомлені й щасливі засинали сном найбільших праведників на землі. Над селом та над вершинами кучугур у чорному небі завис червоний, як мідний п’ятак, місяць. Була світла ніч. Від місяця в усі сторони розсипалися зірки. На спаленому подвір’ї Музика знайшов дві половинки недогорілих дверей, поклав на землю. Під боки простелив шинель, кулак замінив подушку — і звалився з ніг. Макарук одержав житло від квартир’єра, але прийшов до Максима, розіслав і свою шинель. — Квартира не сподобалась, чи що? — запитав Музика, даючи місце. Михайло Макарук трохи помовчав. — Просто ганебно втік... На вулиці зустрів жінку, яку ми підвозили з Новомосковська, запросила на постій. Я не відмовився. На стіл вона подала пиріжки з сметаною, а я почастував її чаєм з цукром. Жінка перебила на ліжку повні подушки. Жінка як жінка. Бачу, подушки поклала на двох, а дівчині постелила в колисці. Мені стало боляче й за жінку, і за білоголову дівчинку. Дівчатко мене пізнало і каже: «Цей дядько-солдат їхав з нами на машині». Я подумав: «Якби не війна, була б ти гарною дружиною гарного чоловіка і біля себе не слала б першому стрічному солдатові...» Перед симпатичною жінкою, перед допитливими оченятами дівчинки я не міг брехати, не ліг у ліжко і прийшов сюди. У душі в мене з’явилась одраза до краденої від дитини любові. Та й чи можна це назвати любов’ю? — А я впевнений: якби не війна, була б моя Настя зовсім іншою людиною.— Музика думав про своє горе. — Я із розмов з людьми, які побували на окупованій території, прийшов до висновку: непохитних у своїх переконаннях фашизм винищує фізично.— Макарук очима стежив за хмариною, що насувалася на місяць.— А слабодухих — розтліває. На вулицю із місячної сутіні вийшла Марина Волошко з плащ-палаткою на плечах; вона, як турботлива мати, поки не перемила та не переодягла своїх дітей, не склала рук; придивлялася, де б і собі знайти куточок. На городах, у садах, під опаленими кущами троянд — всюди бовваніли темно-зелені купки. Неспокійно, з вигуками, з грубою лайкою спали солдати, які, мабуть, і в сні то тягли, то змотували телефонні лінії. Марина замилувалася привіллям табору старшини: — Приймете? — Отаборяйся,— запросив Михайло. «Медичному сержантові» Музика віддав половину дверей, а собі з паркана зняв хвіртку. Дівчина скинула чобітки, на прохолодну траву поклала ноги і розминала, розгладжувала маленькі, як у дитини, пальці. Потім .прослала шинель і, згорнувшись калачиком, з головою закуталася у плащпалатку. Максим дістав з речового мішка тілогрійку-безрукавку і дав дівчині. Опівночі з берегів потягне вологою, а світанком на траву впаде іній; поки зійде сонце. Марина перетвориться на бурульку. Довго не міг заснути, думки вели в минуле, на той міст. Як він міг розминутися з Мариною? Розбудив Максима посильний штабу «йоржик-чубчик». — Товаришу старшина, вас викликають до особливого відділу дивізії. Максим Музика схопився. Стояла тиша. Над селом, закутані прозорим серпанком, блимали зорі. Впала роса. Максим глянув на табір і знітився: Михайло спав на землі, а Марина поклала йому на груди руку. На устах у неї мерехтіла усмішка. Максим краєм палатки прикрив руку. На розкрилених бровах Марини місячними блискітками світилася роса. Дівчина кліпнула великими віями, але він вдав, що нічого не бачив. Ополоник ішов з котелком у руці, задивився на молодичку й подумав: «А жіночка у вишневому соку». — Корова є? — Молочка? — здогадалася жінка.— А ми вже знайомі. — Де? Коли? — На Новомосковському шляху ви лазили по стовпах, а ми повертались додому. До паркана підійшла старша, років під сорок, з великими чорними бровами й засмаглим обличчям, на плечі кинула косинку. — Знайдеться трохи молока. Підійшов Матюха з котелком супу. — Двох приймете на квартиру? — Ставайте! Куди ж вас подіти? Коли гуртом готували вечерю, старша чистила картоплю й оповідала: — Ще як фронт був за Дніпром, ми на польовій бригаді поспішали обмолотити пшеницю, щоб урожай не дістався фашистам. Над током закружляв німецький літак, зчинив стрілянину. Із-за хмари вискочив наш «яструбок» і кинувся на ворога. Заходить збоку, ззаду, строчить з кулемета, а не зіб’є. Німець висуне кулак і свариться. Дратує... «Яструбок» люто бився, загорівся і впав у балку. Ми аж ахнули й посідали на землю. Дивимось, аж німецький літак знижується, знижується і сів на толоці. Мотор диркає, а не злетить. Бензину не стало... Увесь тік — жінки, діти, діди з вилами, лютнями та граблями кинулись на фашиста. Молодий льотчик з білими, як у янголятка, кучериками на лобі виліз на крило й ногами б’є по пальцях, щоб не лізли на літак, махає пістолетом, наказує, щоб здавались німецькій армії. На току мій дід,— він ще з імперіалістичної війни прийшов на дерев’янці, знав їхні норови,— скомандував: «Залягай!», зарядив рушницю картеччю і бухнув, як з гармати. Земля загула. Фашистський льотчик за цямриною зайняв оборону і почав стріляти з пістолета. Дід — з рушниці, а фашистський янгол — з пістолета. Воювали до вечора. Зовсім зрешетили зруб. Коли в льотчика не стало чим стріляти, ми з усіх боків оточили колодязь і гуртом навалилися на фашиста. А він аж сичить... — Ви пак бойові жінки,— мовив Матюха. — Були бідові, та війна підкосила. Рано повдовіли. — Мій старшина першого дня загинув,— зажурилася молодша, похиливши голову. — А мого захопили в полон і везли до Німеччини... Втікав. Хоч поховала на своєму кладовищі... Вранці першою подала голос старша жінка. — Вставайте, хлопці, допивати молоко, бо скисне. На Ломівці з молоком дуже сутужно. Німці на двох хазяйок залишили одну корову. Корову хазяйки розділили по дві дійки. Одна сідала з правого, а друга — з лівого боку й цяпали у свої дійниці. А через тиждень від коменданта новий наказ: на трьох хазяйок одна корова. Тоді зробили перерозподіл: кожна взяла собі одну дійку, а четверту хтозна-як і ділити. Спочатку хазяйки видоювали по одній дійці, а четверту цяпали по черзі... До хазяйок знову приїхав комендант з Пантелихою та орлівським Кирилом Покришкою, взяв корову на налигач і потяг на вулицю. Напроти перевеслівської загати стояв грузовик. Сіру корову висадили в кузов і чиркнули на Нижньодніпровськ. Хазяйки оглянулись: від корови не лишилося і сліду... — Ти на мене сердишся? — допитувався Ополоник. — Я — по любові хочу,— відповідала молодша. — Солдатська любов коротка, як фронтова ніч. — А я хочу, щоб ти не думав про мене погано. — Думатиму про таку, якою є. — А я, Павлику, краща... Георгій Громоклик, розквартирувавши роту, розшукав хату Груні Перевесло. Із-за похиленої ліси хата дивилася на вулицю залатаними фанерою шибками; пошарпані вітрами кулики очерету порозсовувались, оголивши гострі коліна крокв. На сінешньому порозі Георгія зустріла баба в кофті, пошитій з німецької шинелі. — Тут живе Перевесло? — Тут. Вона скоро буде. Георгій перестрів Груню під тополями, перегородив їй шлях. Ухопивши за руку, не пустив додому. — Я думала, ти не признаєшся. — А я був у тебе в хаті. Ти дуже гарна, Груню, снишся мені кожної ночі.— І до грудей притискував покірні жіночі руки. — На світі є красивіші, є гірші,— заперечила.— Що з того? — Так. так, ти дуже гарна жінка. Вдома Груня запросила вечеряти. Подала пісний пахучий борщ і пшоняну кашу з молоком. Сиділи одне проти одного, думали про своє. Громоклик сміливо взяв жінку за кругле” підборіддя, заглянув у задумані очі, але при світлі лампи не побачив у них ні любові, ні ненависті; байдуже відсторонила руку й підвелась. — Добре, що ти прийшов.— Поправила косу.— Якби обминув, мені було б прикро. — Чому? — Я уявляла тебе не таким. — Красивішим? — Зовні — ти красень. — А яким же? — Задушевнішим, людянішим. У тебе огрубіла душа. — Солдатське ремесло — грубе,— виправдовувався. Він не сподівався почути з уст молодої вдови відверту думку про себе. Розмова була і приємна, і ображала. Насупившись, відповів, що в їхній роті є такі красиві, на яких чекала: Коропцов, Макарук, Ополоник,— може познайомитись. Груня неквапливо заходилась стелити йому постіль. Усміхнувшись ямочкою на підборідді, мовила : — Тут і спатимеш. Біля дверей Георгій взяв жінку за руку, пригорнув до себе: — Куди ж ти? — Спи спокійно...— стримано відповіла на поцілунок і залишила кімнату. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
Переглядів: 1062 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |