| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
СергійЗАВГОРОДНІЙ
 Сергій ЗАВГОРОДНІЙ Завгородній Сергій Олексійович народився 19 березня 1908 р. в селі Семенівці Криничанського р-ну на Дніпропетровщині. Навчався на робітфаці, у Київському зоотехнічному інституті, потім — на філологічному факультеті Київського інституту народної освіти. Учасник Другої світової війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ст. та бойовими медалями. Автор книг: збірки повістей та оповідань “Любов”, повістей “Антон Негнибіда”, “Краса дівоча”, “Степові притчі”, “До кого сміється степ”, “В грозову ніч”, “Мати наша, мати”, “Так давно і так недавно”; книжок нарисів “Джерела молодості”, “Дві долі жіночі”. Окремі твори друкувалися в перекладі російською мовою. Двічі обирався головою Дніпропетровської організації СПУ. Помер 19 серпня 1994 р. ЧИ ЗАГРАЄ ЦИТРА (Оповідання-спогад) Зайшло сонце, вгамувався вітер, і покотив туман. Ще голосніше затьохкав соловей. Прегарний ліричний вечір, тільки б оце й помріяти. Про що? Та хіба мало про що? Але на душі в мене страх як погано. І все через отого Віктора Білоуса, якого я ще ніколи не бачив (жив він у сусідньому селі), але встиг уже звикнути до нього... Я допомагаю зятеві й сестрі розкладати в садку між деревами, а особливо біля черешень, що ось-ось мають розцвісти, купки полови та перегорілої соломи. На завтра радіо знову пророчить заморозки. — А чого це ти вже, Юхиме, стогнеш? — чую сестрин голос. Це вона до свого чоловіка. — Що, знову крутить? — Не крутить, а суглоби вивертає, — відповідає зять. — Мабуть, заплачу... Але він не заплакав, а підійшов до мене — невисокий, натоптуватий. Якусь хвилину дивиться блискучими очима. Кривиться, певне, таки від того, що крутять ноги й руки, а тоді перевертає корзину й сідає на неї. Закурює. Невтомний трудівник, чудесний оповідач, я вже заздалегідь смакую його розповідь — обов’язково про щось веселе. Але цього разу він почав не з веселого. Ні. — Лежав я в окопі вночі у степах молдавських після атаки, — починає Юхим — Коли це чую: сюр-сюр-сюр... — і тільки гех! Десь зовсім близько. Другий — ще ближче, а третій... Третього вже не почув, бо осколком вирвало у мене, може, грамів триста м’яса з ноги, і я знепритомнів. Коли опам’ятався, то вже розвиднилось і стерні не було — довкола чорне поле. Вигоріло... Зробив я сам собі перев’язку, багнетом закрутив тугіше, щоб кров не йшла, і поповз у балку. А на мені вся амуніція: чотириста штук патронів, три гранати, на голові каска, через плече — скатка ще й протигаз. Не раз хотів усе це поскидати, та як подумаю, що скаже старшина... Непритомнію знову. Отямився від того, що дуже трясло, аж зуби торохтіли. Виявляється, то підвожчик снарядів підібрав мене і тепер спішить скоріше доставити у польовий госпіталь. А мені раптом так захотілося їсти, бо три ж дні й рисочки не було в роті. Підвожчик снарядів зупиняє коні і ставить переді мною повну каску сирих яєць... Та цього разу не встиг зять розповісти до кінця, що з ним було далі, бо підійшла сестра й забрала його в хату “лікувати” лише одній їй відомим методом, щоб не крутило ні руки, ні ноги. Я залишився сам серед набряклих бруньок черешень і слив, яблунь і груш. Напало якесь бездум’я, хотілося отак сидіти й смеркувати, обгорнувшись теплим весняним мороком, і слухати, як бродять і бродять по землі пахучі тумани. Раптом почув, як хтось зовсім близько, так ніби за кущами бузку, почав перебирати струни цитри. Знаю ж добре, що там за кущами бузку нікого немає і що ті звуки цитри линуть із мого серця. Справді, зі мною вже так було не раз, коли зустрічав Лізу, дружину мого двоюрідного брата Федора. — А чого ж ти не заходиш, Сергію? — бувало, спитає вона і намагається усміхнутись доброю, веселою усмішкою. Але замість усмішки — конвульсійно-скорботний вираз на її змарнілому обличчі. Я боюся до неї заходити, бо дуже любив свого брата. В тій хаті усе, ну геть усе нагадує про Федора. І коли б ще не ота цитра! Вона, з великим кремовим бантом, лежить на старій скрині, засланій білою скатертиною, і завжди здається, що от-от зайде господар дому і заграв “Ой чого ти, дубе, на яр похилився...”. Але ж ні сьогодні, ні вчора, ні позавчора я не зустрічався з Лізою, то ж звідки оті звуки?.. А може, то справжні? Може, десь за сестриною хатою поселився музика? Мабуть, так і є... Тільки ж надто виразно чую — музика не для забави узяв до рук цитру, долинає вже й пісня... і яка — Федорова, — “Ой чого ти, дубе...”. А може, то грає сама Ліза? Тільки ні. За ці роки, як не стало Федора, щось не чути було, щоб вона торкалася до струн цитри. Підводжусь і йду шукати того музику. Звуки приводять до Лізиної хати. * * * Лізина хата стоїть усіма вікнами на південь, до садка. У великій кімнаті світло електролампи, у вікні відчинена кватирка. Звідти й линуть ніжні звуки цитри. Але в кімнаті нікого не видно. Якусь хвилину стою в нерішучості, а тоді натискую на клямку й заходжу в хату. — Хто там? Завмирають звуки цитри, і з-за груби виходить Ліза. Вона мені зраділа й відразу ж заклопоталася — чим же мене найдобрішим почастувати. Я дякую за гостинність і питаю, хто ж це грав на цитрі. — Коли? — дивується жінка, але відводить очі вбік. У них повно сліз, її вуста часто-часто здригаються. — Ти? — Я... Пробую. — Давно? — Та... вже третій рік. — Чому ж не хвалилась? Вона ніяково, з гіркотою усміхається: — Нема, Сергію, чим хвалитись. Так грати, як він... Мені так і здавило в грудях. До війни Федір працював конюхом і у вільні години самотужки, без сторонньої допомоги, з книжок, навчився грати на цитрі. Для Тимофія Шевченка не скрипка була головним у житті, а трактор, техніка; для Федора ж цитра — це його єство, без музики йому й життя не життя. Він організував зі своїх рідних братів тріо. І три брати — Федір, Павло та Микола — грали на цитрах і бандурах. Вони виступали не тільки у клубі рідного села, а й брали участь в олімпіадах художньої самодіяльності району і навіть області, їздили й до Києва. Щоб якось відігнати тяжкі спогади про те, чого вже ніколи не повернеш, розпитую Лізу про синів. — Анатолій же, знаєш, — відразу пожвавішала вона, — уже на четвертий курс перейшов... — Це Київської сільськогоподарської академії? — Авжеж. — Володя працював у Кривбасі, на шахті, а тепер моряк... Ліза показує фотографії синів, а в самої, бачу, тремтять руки і вся вона — як осінній лист. Я ще не закінчив розглядати фотокартки, а вона вже поклала переді мною на стіл синю папку. — Що це? — Почитай... А я... я приготую вечерю. Розгортаю ту папку й бачу пожовклі від часу, особливо на крайках листи Федора. Почав читати і зізнаюсь, що, мабуть, ніколи так не переживав, читаючи художні твори, “Може, це тому, що писав мій брат? — питаю сам себе. — Та ні ж бо, ні...” У тих листах передано простими словами найпотаємніші почуття солдата у години його фронтового життя. У тих листах є частка і мого, і твого, читачу, серця, ось чому я й наважуюся надрукувати їх у своїх притчах. Подаю їх у такій же послідовності, як вони писалися... * * * 4.УП. 44 року. Лізо! Коли я одержую від тебе листа, то ніби вас усіх бачу — і тебе, і Толю, і Володю. А часом набіжать сльози, не можу дочитати, то так і ношу цілі дні в лівій кишені гімнастерки. Коли трапиться вільна година, то й дивлюся на нього, то й думається мені, що ж всі поряд... Ти знаєш, Лізо, що я не вірю... не вірю ні в бога, ні в чорта, а тим більше у бабу-ворожку. А от же все частіше приходить на думку оте невідчепне: “Чи ж знову заграє цитра?” Тепер ось що. Ти писала, що дуже рясно цвіли яблуні. А як же з плодами? Чи рясненько? Ех, коли б же оце було кому хоч по півтора десятка відер води вилити під кожне дерево. Лізо, воно, може, й рано ще про це говорити, але ж не терпиться. Коли вродять яблуні, то збережи мені від кожної по двоє-троє яблук. Зберігати їх треба так: хай усі доспівають, і оті, що на них біленькі цяточки. Тоді зірви легенько (тільки не оббий) і бажано з хвостиками. Поклади на горище на тиждень, не більше, щоб їх трохи протягом пройняло. А вже потім склади у ящики — шар яблук, шар соломи (тоненько) і в погріб. А ще мені кортить дізнатись, як тебе слухають сини. Бережіть садок, щоб гусениця не об’їла. Цілую. Твій Федір. 20.УІІ. 44 року. Добрий день, Лізо! Ваші фотографії одержав і тепер дивлюся на них щодня. У мене виникла підозра, знаєш, яка? Ніби у Володі ліва щічка повніша. А може, то мені так здалося? Снилося мені, що буцімто я його бив. Тоді я плакав. Пожалій його за мене... Бо якби ти тільки знала, як у мене болить серце за ними, як мені хочеться глянути на них хоч один раз. Не забудь же написати, що тебе просив — чи ж заграє цитра? Твій Федір. А цього листа почитай своїм подругам по ланці. Добрий день, дівчата ланки, в якій працює моя дружина! Передаю вам свій фронтовий привіт! Я дуже повеселів, коли дізнався від Лізи, що зріють гарні хліба. Вже скоро той час прийде, коли ми будемо з вами бачитись. Звичайно, хто залишиться живим. Правда, дома у вас є слабосильні солдатки, то глядіть, щоб на якусь не зійшов святий дух, так, як на інших, бував, сходить. Звиніть, що я так некультурно, та що ж поробиш, це тільки й нашого, що язиком почешеш... Е, мабуть, заспіваю вам своєї пісні, тільки без цитри. Віє вітер, віє буйний із чужого краю, Чи прийдеться вас побачить, цього я не знаю... Віє вітер та гарячий, бо гуркочуть танки, Напишіть мені хоч трішки зі своєї ланки... Напишіть ви хоч по слову, сестри сизокрилі, В чужім краї слова ваші будуть такі милі. Віють вітри з України, тихесенько дишуть І мені на вухо шепчуть, що листа вже пишуть... Очі мої слова ваші з щастям прочитають, А “спасибі” колись струни вам тихо заграють. Ще б писав, та починається бій. Ваш земляк Ф.З. 7.XI. 44 року. Лізо! У нас тепло, йдуть дощі. Новин особливих немає, тільки скучив за вами дуже. Хоч і не віриться мені, що ти писала, ніби знову цитра гратиме, але у душі зоріє надія, я радію. А зіскучив за вами так, що ні їсти, ні пити не хочеться. Ось послухай же, Лізо, які мрії мене тривожать і часто тривожать. Ніби скоро я буду йти додому, і як ви будете мене зустрічати. Отак наслухаюсь отих мрій, а коли стануть з’являтися на очах сльози, то починаю думати про інше. Лізо, напиши мені, як ти за мною скучила? Твій Федір. 25.ІІ.45 року. Лізо! Дуже хочеться знати, чи пообв’язувала дерева на зиму, чи ні? А то ж зайці погризуть. І ще мені хочеться знати, у чому ходять хлопці і в чому ходиш ти? Пиши, як воно є, бо я ж знаю, що у вас немає за що та й немає де купити. Чи дуже горюєте, бо по твоїх листах цього не видно, ти все бадьоришся та все жартуєш. А мені от знову погані сни почали снитися. І, дивна річ, ти ж мене знаєш, хіба я дома коли згадував, що мені снилося? А тепер же, бач... Так снилося, ніби я цілував Толю, Володю і тебе і дуже плакав. Дістав для хлопців іграшок. Кінь “Орел” — Вовин, кінь “Буян” — Толин. Міцно цілую, твій Ф. 22.11.45 року. Лізо! Від синочка Толі я одержав листа. Я дуже радий, що він уже пише і має хороші оцінки. Вони мені всю ніч сняться обидва. Ніби брав їх на руки, так Толя охоче йде, а Вова сердиться і не хоче, бо, мабуть, ніяк не розбере, хто я йому такий, чи тато, чи якийсь чужий дядько. Ну, та нічого, я з ними так навтішався, що коли прокинувся, то мені аж на душі стало легше... Толю! Ти дуже хороший синок, добре вчишся. Твої літери правильніші, ніж у твоєї мами, бо у неї літера П і літера Р однакові. У літери Р, бачиш, довша паличка, ніж у літери П. Ти не горюй, я твої листи добре розбираю, частіше тільки пиши. Лізо, кавуни і яблука, що ви мені зберігаєте, поїжте, бо вони мене не діждуться... А я приїду на нові, свіжі. Вислав вам посилочку: олівці, зошити, Вові — баского коня. Міцно вас усіх цілую, твій Ф. 16.III.45 року. Добрий день, Лізо! Я зараз сиджу у полі і слухаю... Тихо вітер шумить, шелестить листя на кущах, а у мене в окопі — мов під холодною ковдрою. Довго дивлюся, і здається мені, що з того он поля, покритого туманом, виходиш ти. Коли б тільки знала, яка ти мені рідна. Ти завжди, завжди зі мною... І коли б же твої слова, що ти мені говориш у листах, та справдилися, і цитра заграла знову! І я буду вдома. Сто раз по сто тебе б цілував і не націлувався б... Дома ти простиш мені все, все... Тільки думаю, що ми жили гарно. А тепер, коли б же тільки мені залишитись живому, то думаю, що ми будемо жити ще краще. Лізо! Нічого б я не хотів, тільки б побачити свою сім’ю, обійняти своїх дітей, тебе, маму і пожити разом хоч трошки. Коли я прочитав оті твої слова, що гратиме ще наша цитра, то став веселішим і здоровішим. Я цілую твої листи. Ф.З. 18.ІІІ.45 року. Лізо! Я зараз на ворожій території — в Австрії. У мене є цитра. Де дістав? Не я, хлопці, мої побратими, дістали. Вона така ж, як і наша домашня, тільки менша... Зараз невеличка передишка. Я сиджу у лісочку, наповненому щебетом весняним, і співаю нашу... Ой чого ти, дубе, на яр похилився, Ой чого, козаче, не спиш, зажурився? Ой мене чарують зорі серед ночі, Не дають спочити серцю ясні очі. Ой неси, мій коню, степами, ярами, Розвій мою тугу в бою з ворогами. В той час, коли співаю, зовсім забуваю, що я на фронті, думаю, що я вдома. Лізо, я так за вами скучив, що здається, коли б хоч годину на вас подивитися, то тоді б і вмерти не жалко. В мене виникають передчуття, чомусь здається, що не бачити мені вас, ой не бачити!.. Перемога вже близько, а бої все запекліші і шаленіші. Скільки ще наших гине!.. А я хіба що — найкращий? Може б, і не треба, та напевно, не треба писати таких листів, але що поробиш з собою? Лізо, шануй синочків наших, себе шануй. Я весь час у боях. Ой що було б з нами, коли б раптом оце зустрілися з тобою! Мабуть, одне одного в обіймах задушили б. Твій Федір. 28.ІУ.45 року. Лізо! Вже прийшла весна, весела, щира, мила. Гріє ясне сонечко, дихає теплий вітерець і зеленіє, як у нас в Миронівці, спориш та інша травичка. Усе таке дивне, гарне, а я вас уже яку ж весну не бачу. Я так, Лізо, за тобою і синами зіскучив, що на цьому листі німими словами не можу вимовити, бо те почуття тільки у грудях відчуваєш, а вимовити на папері не можеш. У час передишки я склав пісню. Послухай: Літа орел, літа сизий, а за ним орлята, Їде Жуков, їде маршал, а за ним солдати. Літа орел, літа сизий попід небесами, Гоним німця, гоним гада степами, лісами. Пливуть хмари, пливуть чорні над Берліном низько, Дзвонять часи, дзвонять дуже — перемога близько. Цю пісню я співаю під цитру разом з солдатами. Міцно цілую, твій Федір. 8.У.45 року. Добрий день, Лізо, і ви, мої синочки! Поздоровляю вас усіх з Травнем! Скоро, дуже скоро ми з вами побачимось. І заграє, знову загуде наша миронівська цитра. Та не тільки моя цитра, а й Миколина та Павлова бандури. Тепер послухайте деякі мої приспівки: Віють вітри на Вкраїну, віють, повівають. Нас із фронту з побєдою дома виглядають. Виглядайте, жона, мати, маленькії діти, Я приїду з побєдою, як зацвітуть квіти. Зацвітуть сади цвітами, пташки заспівають, Загуде ізнову цитра, знов струни заграють. Заспіваю тоді пісню, як ворога били, З України до Берліна... На цьому й обірвалася недоспівана пісня Федора. Цього листа надіслали його побратими по зброї. Всього лише один день не дожив до Перемоги солдат з Миронівки... А скільки ж то їх не дожило, не повернулося додому таких, як він?! Коли закінчив читати Федорові листи, Ліза вже спала. В головах у неї, на скрині, лежала цитра, Я тихо, щоб не потривожити її, вийшов надвір, і ще довго бродив миронівськими вулицями. А десь з туману чулися ніжні перебори цитри. Невже то знову грає Ліза? А може, то мені так здалося? Може, то лише відгомін мого серця?.. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1248 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |