| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Олег ВОЛИК
 Олег ВОЛИК
Волик Олег Володимирович народився 5 жовтня 1958 р. в с. Левенцівка Новомосковського району Дніпропетровської області. Закінчив Дніпропетровський медичний інститут. За фахом — лікар-терапевт. Автор книжок: “Кліо і Фантаз”, “Вулканалії”, “Разом з магами і характерниками”, “Синдром амазонки”, “В інтересах містера Ейч Джі”. НЕ ВТРАЧАЙ СВІЙ ОБЕРІГ Оповідання Зліталися з північних країв до рідних гнізд славні кречети запорозькі. У пазурах несли здобич. Від переможних пісень бриніло повітря. Тільки один сокіл не летів разом з товаришами, повертався додому з совою, мешканкою дрімучих лісів. Не годиться молодому кречетові пересуватися ночами, не годиться літати на малій висоті й так повільно — не пара йому сова! Коли у дворі Матвія Горбатенка раптово загавкали, собаки, господар зимівника відклав шило й чобіт, схопив мушкета — чи не вовки залізли в кошару? А може лисиця у курнику? Глянувши у слюдяне віконечко, він побачив кількох вершників за невисоким очеретяним парканом . — Мабуть, Степан повернувся! — опам’ятався старий. Жовтаве зморшкувате обличчя випромінювало посмішку, що так прикрашає батька, котрий щиро зрадів поверненню з далекого походу єдиного сина. — Рябко! Карай! Та чи ви показилися! — почув старий чистий дзвінкий голос Степана. Вийшовши у двір, Матвій гримнув на собак, що захлиналися гавкотнею: — Тільки чужих так зустрічають! То ж молодий господар з товаришами. Та собаки не вгамовувалися. Старий дивувався з тієї люті. Зрештою довелося зачинити оскаженілих раптово тварин у сіннику. Запросивши гостей до хати, старий Горбатенко відвів їхніх коней у порожню стайню, сипонув у ясла ячменю, про всяк випадок зазирнув у кошару, у курник, заглянув до корови і, заспокоївшись, хутенько повернувся у житло. Прибулі — у світлиці, їх четверо. Червоношличні шапки та кожухи валялися біля натопленої груби. Коштовна зброя висіла на сучку. Розстебнувши на могутніх грудях жупан, Степан Горбатенко розлігся на лаві. За місяці походу він відростив бороду й скидався на дончака. Степанів побратим на прізвисько Вареник стояв посеред кімнати, широко розставивши ноги, взуті у сап’янові чоботи. Зчепивши грубезні долоні на виголеній потилиці замком, він солодко позіхав — попереду затишок і спокій. Ще один запорожець із сивим оселедцем на жовтавому тімені сидів під лампадою, длубав ножем почорнілий стіл. То був товариш Матвія Горбатенка — Іван Дзигун. Напередодні важкої розмови з господарем зимівника це нервове копирсання відповідало його душевному стану. Пахло пічним димом та мишами. Усі дивилися на біляву дівчину, яка єдина з усієї четвірки перебувала в якомусь нетерплячому русі, — молодий Горбатенко із захопленням, Вареник – байдуже, Дзигун з погано прихованою ворожістю. Походжаючи з кутка в куток, вона роздивлялася темні образи, глиняний посуд на полиці. Одягнена у москвинський охабень, що підкреслював її чудові форми, підперезана вузьким ремінцем, дівчина мала вигляд переможниці, присутність якої мовчки і покірливо зносять чоловіки цього войовничого народу. Не клеїлась розмова у запорожців. Простягнувши долоні до груби і вдаючи, що гріється, дівчина зосередилась і відчула, що саме тут, під її чобітками закопані скарби. Але з якого металу ті гроші, не допомагали збагнути навіть закликання — запахи степових трав, розкиданих по долівці, вдаряючи їй у роздуті ніздрі, розсіювали увагу, паморочили русяву голівку. “Напевно, казанок з червінцями! Ці гололобі такі багатющі, — подумала дівчина й хитнулась. Степанові здалося, що вона оступилася, і козак лагідно промовив: — Годі вже, Меланіє! Сідай краще до столу! У цю мить, рипнули дверима, увійшов Матвій з величезним оберемком сіна. розгублено?перепитав старий козак і, коли дівчина у відповідь хитнула головою, замислився на хвилину, а потім закидав запитаннями: “Чия ти? Звідки, чому на тобі чоловічий одяг?! За Меланію, немов чоловік за жінку, відповідав Степан. Відповідав зухвало, лежачи: — Перед тобою моя наречена, тату! Лісовичка! Бачив якого рідкісного кольору у неї очі?! Кольору березового листя. Меланія з калузьких лісів, сирота. А щодо чоловічого вбрання... то... — Щоб не лізли до Меланії братчики, ласі на дівоче тіло! — докинув Вареник і зареготав. “Що там?красивого?! — здивовано подумав Матвій. — Негарні очі, злі. Як у дикої кицьки. Зневажлива поведінка молоді, обурила старих козаків. Почувши жарти Вареника, Дзигун з гнівом увігнав ножа у темну деревину, а Матвій, тяжко дихаючи, ледве стримався. Та все ж таки сьогодні було свято, й не годилося його псувати зачіпками та буркотанням. Ось вони — герої північного походу Сагайдачного — усміхнені, самовпевнені! Ну як не радіти їх щасливому поверненню у рідні степи, коли бачиш живими, здоровими у зимівнику на березі річки Самари. А щодо лісовички... Хай святкує разом з козаками або забирається геть... Матвій приязно усміхнувся, грозяні хмари розійшлися над молодими головами. Темрява на дворі. Господар зимівника похопився — вже час вечеряти. З нагоди свята Матвій вийняв зі скрині кілька товстих свічок і позапалював їх усюди, не забув і про лампаду, підливши туди олії. Незабаром на столі з?явилися сулія з горілкою, кисляк у глечику, ще теплі гречаники та цибуля. До цього гості додали сало, гусячі яйця, смаженину, повиймавши ще якусь закуску з величезних кишень кожухів. Меланії налили солодкого вина. Козаки підіймали чарки й пили — за славетного кошового, за королевича, і за здоров?я усіх присутніх. Дівчина не відставала від чоловіків, пускаючи бісики у всі боки. “Як дівка з корчми дудлить!” — незадоволено перезиралися сиві оселедці та поглядали на Степана. Той спокійнісінько закусював і, підморгуючи запорожцям, тільки посміхався у свої котячі вуса. Та не зважаючи ні на що, вони розуміли Степана, котрого тяжкий похід вивів із джур у справжнього низовця. Ти ба, й подруга юна знайшлася для нього, яку він вважає, своєю королевою? У її великих гарних очах — зело, а в душі?! Хіба не ніч-лиходійка?! Знаючи, що батько від оковитої добрішає, Степан вилив решту горілки у чарки й першим підняв свою, проголосивши: — За майбутнє весілля! Його підтримали Вареник та Меланія. Двигун зі старим Горбатенком, що сиділи навпроти молоді , так і закляк на місці — Степанові очі горіли якимось незвичайним вогнем. Такий вогняний погляд мали хіба що перевертні, яких можна зустріти переважно на Київщині. Розцінивши це, як вплив оковитої, Матвій рішуче поставив чарку на стіл. Дзигун, обміркувавши вчинок товариша, зробив так саме й насупився. Степан підніс чарку до вуст. Срібло дзенькнуло об ікла. Маланія ляснула в долоні й поцілувала свого судженого у високий чистий лоб. — Досить! Край дудліжу! — знову розсердився старий Горбатенко й першим підвівся з-за столу. Дівчині було постелено на печі, а козаки полягали на долівці, притулившись один до одного гарячими тілами. Глупа ніч на дворі. Поснули вже молоді козаки, затихла й Меланія, та не спиться старому Горбатенку — серце чує лихо, пововтузившись з кілька годин, Матвій спитав Дзигуна стиха: — Спиш, Іване? Той озвався. Виявилося, що і від?нього сон тікав. Матвій пошепки запропонував побалакати наодинці. Накинувши на плечі кожухи, зайшли у сінник й запалили люльки. Після кількох затяжок старий Горбатенко мовив: — Я помітив, як пересмикнуло Степана, коли пили за його здоров?я! Він, що дійсно хворів?! — Так, так хворів, — відповів Дзигун. — Дуже вдячний тобі , Іване, — завдяки твоїм турботам хлопець одужав. Скільки я тобі винен, побратиме?! Сказавши це, Матвій вийняв калитку з кишені, зробив спробу тикнути її товаришу. Але Двигун рішуче відбив його руку. Дзенькнули монети. — Це я завинив перед тобою, Матвію, за Степана, який мені майже що син! — зізнався запорожець. – Пам?ятаеш, я присягав тобі, що берегтиму малого, як зіницю ока. Та одне діло — у бойовиську, а інше, коли хвороба. Одним словом, я мимоволі порушив?тую клятву й ледь не втратив Степана! Бог мені суддя і ти, вірний друзяко! — Прощаю тобі все. Продовжуй, будь ласка, — мовив старий Горбатенко, розчулений щирим признанням. — Коли наймолодший та найкмітливіший джура став здобиччю лихоманки (та хіба він один), мене, на жаль, у таборі небуло. П’ять боєздатних куренів, у тому гурті й наш, за наказом Сагайдачного вирушив на допомогу Володиславу під Троїце-Сергіїв монастир. Усіх покалічених та хворих залишили у таборі під наглядом легкопоранених. Покалічені ще трималися, а хворі вмирали щодня: ліки козацькі не допомогали. Дорогою я шкодував, що своєчасно не навчив Степана заповітним молитвам до апостола Петра та преподобного Мирона на випадок гарячки, але сподівався, що лихо мине твого сина. Через тиждень, повернувшись у табір, я був вражений звісткою, що за цей час Степан встиг захворіти і якимось чином врятуватися. Моєму подиву не було меж, бо багато вже сконало достойних славних козаків, а твоєму хлопчиську так поталанило! Скажи, хіба нема Бога?! Та не брешу я тобі. Якщо не віриш, спитай у Вареника; Він же доглядав за хворим! — казав Дзигун, пихкаючи люлькою. — Певен, Варенику відома таємниця одужання мого сина, недарма ж вони заприязнилися — пробурмотів Матвій. — Хто тут згадує Нестора Варениченка? — несподівано пролунав у двох кроках юнацький голос. Посміхнувся Степанів приятель. Серед ночі йому закортіло палити, а через те, що кисет, і кресало були тільки у Дзигуна, Вареникові довелося вийти на подвір’я. Там він почув тихі голоси, із сінника потягнуло запашним тютюновим димом. Чиргикнувши дощаними дверима по земляних грудках, юнак пройшов у сінник і сів на якісь дошки. Матвій дав Вареникові свою люльку і запитав: — Розкажи мені, будь ласка, Несторе, що скоїлося з моїм сином, коли він захворів? Кажуть, що ти його доглядав... — Степан був зовсім поганий, — мовив Вареник. — За добу до повні мав вигляд мерця. Відчуваючи кінець, він попрохав віднести його до осики. — Для чого? Повіситися на гілляці?! — разом скрикнули старі козаки. — Ні. Щоб використати свій останній шанс для порятунку. Так радила бабуся, що дибала біля табору, торгуючи різним зіллям. Здається, бідолашний Степан купив у неї щось і вживав, не звертаючи уваги на мої попередження... Знайшовши дивовижне дерево, мабуть, найстаріше серед усіх осик, я поклав Степана під жовтаво-багряну крону. Хворий став на кволі ноги і попрохав: — Осико, осико, візьми мою трясцю! Дай мені здоров’я! — Сказавши це, він уклонився стовбурові і перев’язав його своїм паском. Потім Степан сказав мені, що залишається тут на ніч. Я хотів його забрати з собою, але Степан гримнув на мене. Тільки тоді я пішов геть, пообіцявши сердешному прийти за ним: за живим чи за мертвим. На світанку я разом з кількома дебелими парубками щодуху побіг до тої осики, відчуваючи хвилювання за його долю. Степана на місці не було. Кликали його, кликали, та недокликалися. Серед безлічі шкіряних, вовняних поясів і різнобарвних стрічок, навішаних тутешніми мешканцями в подяку за зцілення на гіллі, я так і не зміг розшукати Степанів пояс. Він зник разом з його хазяїном, якого вважали загиблим і викреслили з реєстру їдців. Як же ми пораділи, коли через кілька днів Степан повернувся — виснажений, але щасливий, та не сам, а з Меланією. Громаді він присягнув, що не розлучиться з нею ніколи. В голосі його, й без того шепелявому, низовці завважили не властиві досі шиплячі звуки. Вони поскидали шапки, мов по пропащому. Звісно, глузуючи... — Та не кажи! — сумно мовив старий Горбатенко. Крізь вальковані стіни, крізь тривожну дрімоту Меланія чула усю козацьку розмову. Тільки клубок думок старого Горбатенка дівчина не встигла розплутати — замерзлий, як цуцик, Степан перебрався до неї, засипав пестощами. Зіставивши дві розповіді, Матвій зробив похмурі висновки — над їхньою дружною родиною нависла небезпека. Степан, сумирний від природи, знесилений хворобою, став легкою здобиччю чорних лісових сил, яких ще й досі вшановують цапобороді дикуни, насміхаючись над хрестом. Меланія — частка тих підступних сил і оберіг — Степанів пасок, зв’язаний дбайливими руками дружини-покійниці, безперечно у неї. Виходило, що доля й щастя обох Горбатенків відтепер залежатиме від примх лісовички, котрій плювати на звичаї степу! Так не бувати цьому! Матвій з гнівною рішучістю стиснув пальці у кулаки, гупнув повстяком об землю, а потім поділився з козаками своїми підозрами. Тут, у сіннику, запорожці утворили “таємний” тріумвірат. Розуміючи, що вночі проти нечисті діяти небезпечно, вони умовилися дочекатися ранку і з півнями учинити Меланії належний допит. Меланії також вже було відомо і, причаївшись у темряві, вона чекала тільки слушного моменту для втечі, її нашіптування, мов шарудіння миші, навівало сон на козаків, стомлених від подій дня і ночі. Почувши рівне дихання, лиходійка м’яко зістрибнула на підлогу, хутенько одяглася, а потім присипала жарини, що ледь жевріли у попелі, якимсь порошком. Вогонь ожив, випустивши у світлицю хмаринку запашного диму. Порахувавши до десяти, Меланія переступила через приспаних козаків, на мить зупинилась біля дверей і, озирнувшись, процідила крізь зуби: — Прощавай, Степане. Мені з тобою було весело! Рипнули двері, козаки не ворушилися. ...А вранці Степан Горбатенко сидів за столом, пив кисляк з глиняного кухля. Ковтне трохи, проспіває: — Осика, осика, візьми мою пропасницю, дай мені здоров’я. І так кілька разів. Від тої приспівки сон миттю вибило з козацьких голів. Запорожці посхоплювалися на ноги, кинулися до печі – там було порожньо. Вареник, відчуваючи тривогу, босий вибіг на подвір’я. По якомусь часі усі почули юнацький зойк: — А!.. А!.. Прокляття!.. — Утекла, Степане, твоя наречена! Та ще й коней прихопила! — розпачливо сповістив він старих козаків і кинувся до Степана битися. — Це все через тебе! Через тебе, слимак нещасний! — волав Вареник. Дзигун ледве відтяг його від Степана. Матвій Горбатенко підійшов до сина, схопив за бороду, й тяжко дихаючи промовив: — Осика, кажеш!.. Де материн оберіг, мерзотнику?.. У кого?.. Степан намагався не дивитися батькові в обличчя: очі страшні, ліве віко сіпається. Матвієві стало огидно — від сина тхнуло звіром, борода була подібною до вовчого смуху — і кольором, і шорсткістю. — Відповідай же, тварюко! Бо застрелю!.. — вигукнув старий Горбатенко й приставив пістоля до лоба бідолахи. Переляканий Степан щось шепелявив. Нарешті вичавив із себе: — Материн пасок у Меланії... На стегнах... — Краще б вмер там, у хащах, аніж так соромити моє добре ім’я і честь козацьку! — скрикнув Матвій, зводячи курок. — Син-вовкулака мені не потрібен! — Облиште хлопця, брати-козаки, та сховайте зброю. Степан невинний. То чаклунство Меланії,— зненацька почули козаки замість пострілу владний голос, озирнулися і остовпіли — на порозі стояв багато одягнений, високий на зріст чолов’яга з насмішкуватими очима. — А я її так кохав. Так кохав, — розгублено мимрив молодий Горбатенко. — То не любов, Степане, що ти відчував до Меланії, а звичайнісінька лихоманка, яку вона за допомогою чар ще глибше увігнала у твоє молоде тіло й цнотливу душу. Обертати лише собі на користь людські страждання — звичне ремесло усіх чарівниць. Не кохала вона, хлопче, зовсім не кохала! — з повчальною щирістю казав незнайомець. — А хто ти такий, щоб нас напучувати? — насупився Дзигун. — Я теж низовець, а прізвище моє Перкуцький, — була відповідь. — Чували, чували, — мовив Матвій і пояснив: — Це, хлопці, той запорожець, котрий тренує ярчуків, тобто собак, що відзначаються безпомилковим нюхом на відьом! Кажуть, ви приятель самого характерника Ланового?! — Еге-ге, цього знає і поважає уся Січ! — зрадів Дзигун і молоді козаки, потискуючи руку прибулого. — Просимо до столу! — Саме Лановий мене прислав до вас, щоб знешкодити молоду відьму, та бачу, що трохи спізнився. Собаки — руда та чорна прибігли до нас майже під ранок й сповістили, що у Горбатенків лихо у хаті. Виявляється, Лановий усім місцевим ярчукам веде лік. — І яка саме? — поцікавився Степан. — Чи обидві? — Чорна, — відповів Перкуцький. — Зрозуміло тепер, чому собаки не валували, коли Меланія виводила коней із стайні, — вони ж були далеко звідси, — почухав потилицю старий Горбатенко. — Зарубав би крадійку! — Я тебе самого тоді б зарубав; — стиха мовив Степан. — Помовч уже, нелюде! — цикнув Матвій на сина, — Подивись на себе у дзеркало — викапаний перевертень. — Навіщо ви так, Матвію: — устряв у сварку між батьком і сином Перкуцький. — Потворні вуха, щелепи, волохатість тимчасові — в ніч під різдво усі ці страхітливі ознаки вмить зникнуть. То своєрідна протидія молодого нерозбещеного організму на чаклунський вплив. Втручання у боротьбу первісного засновника роду Горбатенків чи роду померлої дружини, коли опір Степанової душі чорним чужим силам вже починав слабшати. Хоч хлопець і виглядає страховиськом, але він так і не став служником лісових чарівниць, як того бажала Меланія. Відьма зрозуміла, що схибила, і втекла, та мені вдалося перехопити. Але козаки вже не слухали його пояснень. Усі дивилися у слюдяне віконце. По першому снігу ходили повернені коні. Собаки бавилися, шматуючи скривавлену одежину, знайому усім присутнім. Степан не витримав й пронизливо завив. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1305 | Рейтинг: 4.5/2 | |
| Всього коментарів: 0 | |