| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Михайло НЕЧАЙ
 Михайло НЕЧАЙ Нечай Михайло Потапович народився 8 листопада 1919 р. в с. Володимирівка Межівського району на Дніпропетровщині. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Учасник Другої світової війни. Нагороджений орденом “Знак пошани”, медалями, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Автор книжок: нарисів “Біля річки степової”; повістей: “Вірність”, “Пора чарівних снів”, “Кров на камені”, “Третє літо”, “Слово про майстра”; романів: “Діти землі”. “Людина живе любов’ю”, “Небо душі твоєї”, “Білі лебеді”, “Східний бастіон”, “Вірність”, “Любов і пам’ять”, “Сотвори свою долю”, “Шумів суворо океан”, “Любов і пам’ять” (трилогія), “Тривожні наші дні”. Лауреат обласної премії імені Володимира Булаєнка. Обирався головою Дніпропетровської організації СПУ. Помер 19 січня 1996 р. Уривок з роману “ТРИВОЖНІ НАШІ ДНІ” Весна видалася дощова, похмура. Лише на початку червня по-справжньому вигодинилося, стояли ясні, з легким подихом гарячого вітру дні. Ця благодатна пора переджнив’я завжди хвилювала Лісняка. Він мовби фізично відчував, як вона додає йому снаги, виповнює серце радістю і нестримно кличе в рідні степи. Жнива! Тут мусиш викладатися до кінця, бо вирощений урожай треба вихопити за лічені дні, аби не загубити цілорічну працю. Тому здавна Михайло й любить жнива, що на них найповніше розкривається все краще, що є в людині: і її богатирська сила, і високе благородство душі. Сталося так, що Лісняк довгенько не бував на Ясенівщині. Після того, як його обрали керівником обласної письменницької організації, він залишив редакцію «Червоної зірки». Захопившись роботою над історичним романом, кілька років збирав матеріали по архівах, історичних музеях та бібліотеках не тільки свого міста, а й Москви, Ленінграда, Києва, довелось навіть навідатися до Сибіру. На це пішло п’ять років. Тільки-но закінчив рукопис і зібрався перепочити, як несподівано захворів батько. Хвороба виявилася невиліковною. Помирав Захар Лісняк довго й трудно. Літа уже геть вибілили батькові голову й вуса, плетивом зморщок помережили обличчя, але коли, бувало, сусіди чи знайомі питали його, як, мовляв, йому живеться, завжди відповідав заклопотано: «Я-то почуваюся добре, а ось мамка — слабо». Матір пощастило поставити на ноги. А батько... Наприкінці зими поховали Захара Лісняка. Михайло тяжко переживав його смерть. Може, саме в ті дні він до кінця збагнув, ким був для нього батько. Адже все, що він робив, намагався оцінювати батьковими очима. З ним можна було порадитися, поскаржитися, розділити своє горе — і на серці ставало легше. Тепер мучив сумнів: чи все зробив для батьків, що міг? Чи виправдав їхні надії? Ірина наполягала: мовляв, у такому стані все одно працювати не годен, поїхав би краще на південь, хоч і до Криму, відпочив би трохи, розвіяв тугу. Невже вона не розуміє, що по-справжньому він може відтанути душею лише в краю свого дитинства? Усе частіше зринали в уяві далекі картини. То несподівано спливе в пам’яті літній ранок, безмежжя зелених ланів за селом, оповитих золотаво-синьою млою, мерехтливою і прозорою, і він, Михайло, застигне на мить, вражений тією красою, немовби відчує, як хмеліє від степового вітру, настояного на полинах, на квітах... То постане з далини років: на ниві біля стінки достиглого жита батько босоніж, у білій, з домотканого полотна, сорочці мантачить косу. Або інше: коли мати, бувало, напече хліба з нового врожаю, всією родиною сядуть за стіл і в урочистому мовчанні батько відріже кожному по скибці... Михайло пережив, три періоди свого уявлення про батька. В дитинстві був твердо переконаний, що батько все знає і все може. В студентські роки з подивом виявив, що батько не все знає і не все може, з його простакуватості можна було навіть покепкувати. Тільки в зрілому віці по-справжньому пройнявся шанобою до нього, людини кришталево чистої, чесної, невтомного трударя, мудреця й філософа. Колись Лісняка вразила думка, вичитана у Дідро, про те, що любов іде від батьків до дітей, а не навпаки. Так, мовляв, дано природою, яка дбає про нащадків. Саме цим можна пояснити ті прикрі факти, які нерідко зустрічалися в житті, коли батьки народжували десятьох, чи й більше дітей, а ці діти потім відмовлялися догодувати до смерті своїх стареньких. Якщо ж діти ставилися до своїх батьків чуйно і людяно, то це, мовляв, пояснювалося насамперед вихованням, а не людською природою. Кажуть, вивчаючи історію дідів, ми пізнаємо онуків, тобто вивчаючи предків — пізнаємо себе самих. Знаючи батькове життя з його ж розповідей, а потім і спостерігаючи за ним, Михайло відчував, що його власне життя мовби простягається в минуле, аж до батьківської юності, його ж, Ліснякове, існування, повториться і в його синові Васі. «Маємо великі обов’язки і перед батьками, і перед нашими дітьми,— не раз думав Михайло.— Але чи до кінця ми їх виконуємо?» І перебирав у пам’яті, аналізував свої вчинки, весь свій життєвий шлях і шлях своїх ровесників — Сагайдака, Яркового. І тоді йому ще більше не терпілося навідатися до друзів своєї молодості. Якими вони стали? Чим збагатилися? І як справи тепер у рідному краї? Чи не гірше, ніж у людей? Збираючись у Сухарівку, завжди казав: «Завтра чи позавтра—їду додому». До-до-му! Бо хоч давно живе в місті, а справжній дім його залишається там. Бо саме батьківська земля живила і живитиме його до скону. Настав день, коли Лісняк уже не міг відкладати поїздку. На світанні, ще до сходу сонця, сів за кермо своїх «Жигулів» й вирушив у дорогу. Поминув останні корпуси заводів, рядок височезних труб з лисячими хвостами то сизих, то аж червонястих димів. Перед очима постав гігантський блакитний намет неба. Саме повернула дорога — і сонце бризнуло в очі жмут золотого проміння. Асфальтовий шлях м’яко стелився під колеса. Лісняк гнав машину на повну швидкість, а думки обганяли її. Вони вже шугали вулицями Сухарівки, по знайомих подвір’ях. Колись батько, бувало, зустрічав його у балці біля Малого ставка. Розгладжував вуса, готуючись цілуватися, і морщив лоба, з трудом стримуючи сльози. Батько був тонкосльозий, і це іноді дратувало матір, бо він завжди випереджав, і їй лишалося тільки радісно посміхатися. Тепер батько вже ніколи не вийде синові назустріч... Михайло натискує на педаль газу і майже фізично відчуває, наче босою ногою ступає на низеньку колючу стерню на вигоні, бачить залитий сонцем степ, два почорнілі вітряки на пагорбі за селом, хоч знає, що їх давно там нема. Звідти, з вигону, видніються позолочені хрести над блакитними банями світло-голубої дерев’яної церкви, якої теж уже нема. Та хіба мало чого не стало в Сухарівці від часів його молодості? Але в серці його і в пам’яті та, давня, Сухарівка живе й житиме до його останнього дня. Там лишилася його юність, звідти він намагався зазирнути в своє майбутнє... Подумалося: «Виходить, хоч яке гірке дитинство й випало б тобі, воно в твоїх споминах спливає в райдужному ореолі, бо тоді ж у тебе попереду було таке загадкове й таке знадливе майбуття. А зараз ти людина майже без майбутнього. Ось у чому суть...» В останні тижні йому все частіше згадувалися епізоди з дитинства. Картини були такі яскраві й свіжі, наче відбивали вчорашні події. Отже, виходить, у нього десь у підсвідомості уже давно назрівала потреба відвідати отчий край. Можливо, звідти, з вікон своєї старої хати, з вигону за селом, з берегів Малого й Великого ставків йому вдасться ясніше побачити себе сьогоднішнього, зважити й оцінити прожите? Михайло опустив бокове скло, у вікно потужним струменем ударило густе гаряче повітря, настояне на достиглих хлібах і нагрітій сонцем землі. Жовті, місцями майже брунатні пшениці, злегка вишумовуючи під легким вітром, уже просилися на косу. Де-не-де комбайни обкошували величезні ниви, готуючи фронт для жнив. Сизі білогруді чайки час від часу звивалися над шляхом, плавно вишуговували над хлібним масивом. Земля, роздолля нив, степове пахілля до самої глибини бурунять Михайлові почуття, навіюють то радісні, то сумні роздуми, будять спомини... Степ у його пам’яті нероздільно пов’язаний з образом батька. Чомусь зринуло в уяві давнє, поруділе від часу, наклеєне на твердий картон фото: на ньому — безвусий двадцятидворічний батько в солдатській формі і його такий же юний товариш стоять обіруч огрядного вусатого фельдфебеля, котрий сидить на стільці, закинувши ногу на ногу. Михайло знав, що те фото зроблене в квітні І915 року в місті Самборі, на Львівщині. Лісняк не міг не запам’ятати тієї події, що сталася мало не за п’ять років до його народження, бо батько особливо часто розповідав про неї. Малий Михайло чудувався тому диву, що сталося, як йому здавалося, в неймовірно давні часи: жив хлопчина в злиденній багатодітній сім’ї, котра могла вижити хіба лиш завдяки милості божій. Батькова мати, тобто його, Михайлова, бабуся, наче тільки на це й сподівалася, не пропускаючи жодної служби в церкві, щоранку й щовечора ставала в своїй хатині навколішки перед образами і творила молитви. Нарешті, зважившись, узяла з собою десятилітнього сина Захара і з табунцем жінок вирушила в далеку путь — до Києва на богомілля. Тоді вперше Захар Лісняк побачив світу, перепливав широкий Дніпро на човні біля Києва, відвідав Києво-Печерську лавру. З того походу вони прикесли віддруковану на грубому папері картину — вигляд Києва з боку Києво-Печерської лаври. Картину із Сухарівки перевезли до Дніпровська, і вона й досі висить на стіні в Лісняковій квартирі... Міг Захар і життя прожити, жодного разу не побувавши далі двох-трьох сусідніх сіл, та ось почалася перша світова війна, і влітку 1914 року він опинився на фронті, в 16-му стрілецькому полку 8-ї армії генерала Брусилова. Скільки разів, особливо довгими зимовими вечорами, батько, сидячи на печі, під завивання вітру за маленьким напічним віконцем розповідав своїм дітям — Василеві, Михайлові та Олесі — про своє солдатське життя. Генерал Брусилов був для нього якщо не напівбогом, то другим царем. «Наш генерал мав, хамлюга, палату розуму. Умів, сучий син, обдурити вченого німця!»— часто, бувало, захоплено вигукував він. Лайливі слова—«хамлюга», «сучий син» — в його устах, відповідно емоційно забарвлені, набирали зовсім іншого смислу і звучали як найвища хвала. Особливо любив оповідати про наступ брусиловських полків у Галичині, в Карпатах, про те, як вразили його, Захара, Карпатські гори й ліси, як трудно було з допомогою пік і палиць дертися по кам’яних крутизнах, про тривалі бої на Головному Бескидському хребті. Хоч у Галичині зима і м’яка, але довелося гибіти і під дощем, і в снігах. Нарешті в кінці березня оволоділи гребенем Бескид. Генерал прагнув вирватися на Угорську рівнину, але його стримувало, як говорили офіцери, вище начальство, до того ж у полках бракувало набоїв та зброї. Дивізії генерала півроку тримали в облозі Перемишль. Після того, як місто капітулювало, цар Микола II вирішив ознайомитися із щойно завойованими територіями і виїхав до Перемишля. По дорозі завернув і до Самбора. За наказом Брусилова на залізничній станції вишикували першу роту 16-го стрілецького полку, над яким шефствував цар. Саме в тій роті служив Захар Лісняк. Тоді, в Самборі, він уперше побачив не тільки свого генерала, а й царя. Микола II у військовій формі полковника неквапливо простував повз стрій солдатів, які, виструнчившись, завмерли, навіть подих затамували, «їли очима» помазаника божого. Цар похмурим, якимось стомлено-байдужливим поглядом ковзав по солдатських обличчях. Генерал Брусилов стиха сказав йому, що перша рота щойно відзначилася в бою. Цар, не обертаючись до нього, лише злегка кивнув головою. Тоді великий князь Микола Миколайович, на той час верховний головнокомандуючий, щось шепнув цареві. Той наказав подати йому Георгіївські хрести і всю роту нагородив ними. З рук самого царя Захар одержав нагороду, став георгіївським кавалером. Того ж дня ротний командир призначив його своїм вістовим. У Захара був гарний почерк, і ротний доручав йому переписувати папери. На фронті тривало затишшя, і Захар починав уже мріяти про те, що, можливо, ось-ось настане перемир’я, й він уціліє, повернеться додому з «Георгієм» на грудях. Тоді перед ним відкриється дорога на якусь службу, дадуть йому якусь пристойну роботу, і стане він якщо не паном, то хоч підпанком. Бо що він знав до війни? Хіба лиш люті злидні. З весни до осені гнув спину в полі, а восени йшов на залізницю в ремонтники, тягав на собі шпали і рейки, від чого у животі пухло й боліло. Зароблені гроші всі до копійки щомісяця віддавав батькові «на хазяйство», а батько дарував за це гривеника, і Захар кланявся за нього мало не в ноги. Захара приємно здивувало, що в Галичині, як виявилося, жили такі ж селяни-українці, як і він сам, говорили такою ж мовою, хоча і називали себе чомусь русинами. Захар подумував, що, можливо, після війни оселиться тут з дружиною і поживе, зрештою, по-людськи. Адже в Карпатах, крім краси неписаної, лісу стільки, що вистачить і на хату, і на інші господарські будівлі, а в долинах, які тут називають полонинами, густі високі трави, паші — греблю гати, тут можна випасати гурти овець і різну іншу худобу, накошувати гори сіна. Щоправда, і в цьому багатому краї прості люди гірко бідували. Та, може, після війни все зміниться на краще. Однак незабаром німецько-австрійські війська, забезпечивши собі подвійну перевагу в живій силі, значно краще озброєні, перейшли в наступ. Армія Брусилова відходила, час від часу завдаючи ударів по ворожих військах. Втрати у боях були величезні, Брусилов вирішив відкрити короткотермінову школу для підготовки унтер-офіцерів. Набирали до неї солдатів з числа тих, що відзначилися хоробрістю і кмітливістю. До тієї школи потрапив і Захар Лісняк. В кінці березня 1916 року, коли Брусилова призначили головнокомандуючим Південно-Західного фронту, Захар повернувся в свій полк унтер-офіцером. Влітку того ж року, під час знаменитого Брусиловського прориву на Луцьк і Ковель, 16-му стрілецькому полку було наказано взяти невелике село. Австрійці вели нищівний вогонь з гвинтівок і кулеметів по російських позиціях. В окопі з’явився ротний. То був уже новий підпоручик, походженням не з дворян, а з родини дрібних торговців, до війни працював інженером, плечистий чоловік з широким вилицюватим, густо побитим віспою, обличчям, та ще й на прізвище — Безобразов, але, як казав батько, відчайдушний, мов сам сатана. Коротким рухом він пригладив чорні вуса і звернувся до Захара: — Що ж, Лісняк, наказано атакувати. Негайно. А ти бережи себе. Досить того, що, коли форсували річку Стрипу, ти, не вміючи плавати, мало не втонув. Зараз доводиться йти, може, й на смерть. Ти ж запам’ятай такі мої слова: скоро в Росії не буде царя. Зовсім не буде. Проженуть його. До того йдеться. Отож не підставляй під кулі задарма свою голову, ще колись, може, й ти поживеш по-людськи. Він вихопив наган і, виплигнувши з окопу, крикнув: — Рота-а! За мною! В атаку! Австрійці чинили відчайдушний опір. Захар побачив, як упав поранений підпоручик. Лісняк підхопив його і потягнув назад, до своїх окопів. І одразу відчув, що офіцер раптом поважчав. Захар оглянувся і побачив, що підпоручик, однією рукою вхопившись за кулемет, волочив його за собою. Ротний обізвався до Захара: — Лісняк! Покинь мене, а візьми кулемет. Без кулемета вони вас переб’ють. Тут куля вжалила Захар в праву руку вище ліктя, і він випустив офіцера. Нахилившись над ним, побачив, що ротний уже мертвий. І не встиг розігнутися: австрійці контратакували, і котрийсь із них ударив Лісняка прикладом гвинтівки між лопатками. Захар, знепритомнівши, упав. Так він опинився в австрійському полоні. Невдовзі їх привезли до угорського міста Печ. Там полонених розібрали по своїх господарствах поміщики й заможні селяни. Згодом з двома однополчанами Лісняк уже працював в економії поміщика-мадяра за тридцять кілометрів від міста Печ. В полоні Захар не раз згадував слова ротного Безобразова про те, що в Росії не буде царя, і був певний, що підпоручик божевільний. Може, він і загинув тому, що бог покарав його за богохульство? І повернеться язик таке сказати — в Росії не буде царя! Як же це без царя?! Нісенітниця. Чисте богохульство. Ось і в Австро-Угорщині — імператор Франц-Иосиф, і в Німеччині — Вільгельм. Хто ж у Росії насмілиться прогнати Миколу? Де візьметься така сила? І як тоді люди житимуть без царя? Все, напевно, розвалиться, загине, настане кінець світу. Навесні вісімнадцятого якось під вечір Ліснякові сказали, що його кличе до себе пан. Захар спершу злякався, подумавши, що в чомусь провинився. Однак поміщик, низькорослий черевань, зустрів його привітною усмішкою і сказав: — Жаль втрачати такого умілого робітника, та нічого не вдієш. У вас в Росії скинули царя, і тепер вас відпускають додому. Лісняк мало не впав від такої несподіваної звістки. Оговтавшись, розгублено спитав: — Ви жартуєте, пане? Хіба таке може бути, щоб без царя? Хто б міг його скинути? Пан злегка хитнув головою: — Якісь більшовики захопили владу. Ми так гадаємо, що це антихристи. Приїдеш додому — там усе з’ясується. Поміщик із свого плеча подарував Захарові хоч і приношеного, але ще цілком справного піджака з чорного добротного англійського сукна. В ньому Лісняк прийшов додому, беріг його як найціннішу річ, одягаючи лише по великих святах, поки той піджак зовсім перетворився на ганчірку. Влітку вісімнадцятого Захар потрапив до загону Сакія Пастушенка, який згодом влився до лав регулярної Червоної Армії. Майже два роки ще воював Лісняк на фронтах громадянської, а тоді повернувся додому і заходився хазяйнувати. Побудував сяку-таку хату і з дружиною Марією та двома синами — Василем та Михайлом — відділився від матері (батько ще в п’ятнадцятому році помер). До двадцять восьмого року він уже отягнувся не лише на корову та троє свиней, а й па чалу кобилу, нового воза, букер та віялку. Вважав себе селянином-середняком, мріяв орендувати хоча б дві-три десятини землі й розбагатіти. Він був лютий до роботи, себе не жалів, та й дружині з дітьми не давав спочинку. Аж тут настав час колективізації. Ох і не хотів же Захар іти до колективу!.. Тільки-но відчув, мовляв, себе господарем, а тепер усе віддай у соз*. Ні, на людях він ніколи не виступав проти колективу, на селянських зборах відмовчувався, огинався за чужими спинами, а діяв за принципом: «Куди люди, туди й ми». Коли більшість сухарівців вступила до колгоспу, записався до нього й Захар. Працював агрономом-практиком у полі, орав, сіяв та жнивував, а взимку конюхував у бригаді. Пізніше, коли появився в МТС справжній агроном, Захара призначили комірником. Він не палив цигарок, на святах в гурті пив мало, любив пісню й веселу розмову. В селі на їхньому крайку шанували його, любили слухати розповіді про першу світову, про службу у славнозвісного генерала Брусилова, про життя в полоні, про походи часів громадянської. З австрійського полону Захар приніс не тільки панський піджак, а ще й гарну бритву. В полоні ж навчився стригти мужицькі чуби, тому майже кожної суботи ще задовго до заходу сонця на його подвір’ї збирався гурт чоловіків з усього села, яких Захар голив і стриг під білою стіною своєї хати, розважаючи дотепними розповідями. Примостившись десь неподалік на призьбі, Михайло завжди з відкритим ротом слухав не раз чуті ним, однак такі цікаві для нього оповіді й пишався своїм розумним і бувалим батьком. ...Михайлові «Жигулі» з рівним гудінням мчали автострадою, у високому небі над широким степом палахкотіло сонце, раз по раз мелькали в зелені садів села — то бігли назустріч, то лишались там, позаду. Теплий вітер ласкаво обвівав обличчя, а в голові снувалися спогади. Михайло часто думав про те, як непросто склалася його доля, як перекалічила йому життя війна, і тільки тепер сповна зрозумів, що на батькову долю випав тягар набагато важчий: світова й громадянська війни, поневіряння в полоні, колективізація, та й друга світова війна, чорні окупаційні роки, розлука з дітьми, втрата старшого сина... Колись Захар пішов на війну, залишивши вдома молоду дружину. На фронті навесні п’ятнадцятого року з листа Марії довідався, що в нього народився син, Василь. По натурі Захар був дуже ревнивий. Вже потім розповідала Михайлові мати, що одразу після вінчання в церкві, коли вийшли на паперть, Захарові здалося, що Марія лагідно усміхнулась до якогось парубка. *СОЗ — спільна обробка землі. Прийшли додому, люди вже посідали за стіл, кинулися — а жениха нема. Довго шукали його. Знайшла Захара Марія в сараї: лежав на купі соломи навзнак, плакав і скреготів зубами... Через те так насторожено й відчужено ставився він до Василя. Заспокоївся лише тоді, коли хлопець, підрісши, виявився мов дві краплини води схожим на нього, Захара. «Ревнував, бо дуже любив мене»,— казала мати. В останні роки батько, бувало, частенько в задумі звертався до Михайла: — Як ти гадаєш, коли б Вася лишився живий, далеко б він оце пішов?— І тут же сам відповідав; — Я в цьому ніскільки не сумніваюся. Здібний був і працелюбний. Михайло міг ті слова прийняти на свою адресу — як докір, що не виправдав батькових надій. Батько був невдоволений, коли син відмовився їхати на роботу до Москви, в редакцію центральної газети. Із жалем, із зітханням, бувало, казав: — То ж таки Москва. Звідти дорога далеко відкрита. Он Леонов... Був секретарем нашого обкому, а тепер — секретар ЦК. Люди до Києва, до Москви тягнуться. А ти так і лишився в Дніпровську. Михайло не ображався на батька. Знав, що то говорила в ньому батьківська любов. Син тільки подумки звертався до нього: «Коли б ви знали, тату, який би я був щасливий, коли б для теперішньої моєї роботи у мене вистачило сил і вміння. Та ось уже і я немолодий, а зробив так мало, і серце болить, і терзають сумніви, і заглядають в душу страх та зневіра: чи встигну, чи зумію?” | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 2174 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 5.0/4 | |
| Всього коментарів: 0 | |