| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
ГригорійГУСЕЙНОВ
 Григорій ГУСЕЙНОВ
Григорій Джамалович Гусейнов народився 24 серпня 1950 року на станції Помічна Кіровоградської області. Закінчив Одеський державний університет. За фахом — філолог. Автор книг: “Незаймані сніги”, “Чаша ювеліра Карла Фаберже”, “Станційні пасторалі”, “Господні зерна” кн. 1, кн. 2, кн. 3. Лауреат літературних премій ім. І. Огієнка, “Благовіст” та премії ім. В. Яструбова. Засновник і головний редактор журналу “Кур’єр Кривбасу”. “ТРИ СЕНТИМЕНТАЛЬНІ ОПОВІДІ” Уривок із твору ...— Що ви, дорогий Олександре Миколайовичу, — усміхом стелився назустріч ієрей. Раз у раз спалахувало небо. Крізь хмари шугала блискавка. Й хоча до присмерку ще було далеко, але довкола густо лежали тіні. Олександр Миколайович уже встиг пожалкувати, що вирядився в дорогу за такої погибельної години. Але й повертатися в Дубову Балку було пізно. Єдина надія — дрібний клапець блакиті, що починав визирати з-за хмар. “Дощову круговерть він неодмінно повинен здолати...” — заспокоював сам себе подорожанин. У Веселих Тернах, степовому тихому містечку, Олександр Миколайович спинився біля церковного двору. Він був знайомий з тутешнім священиком: уперше трапилось їм бачитися в будинку поміщика Льва Шмакова в селі Покровському (двоповерховій кам’яниці в луговині, біля самої води). Тоді остаточно з’ясовувалися умови купівлі (але спочатку лише оренди) урочища Дубова Балка на Саксагані. Коли сідали в Шмакових до чаю, священик і запропонував: “Їхатимете через Веселі Терни, неодмінно завітайте до нас... Інакше матушку образите...” Глибоко посаджені й невиразні очі були в нього блакитні й бистрі. Й Олександр Миколайович несподівано для самого себе подумав: “Бестія...” Церква стояла в центрі містечка на примітному пагорбі, була круглою в плані, її проектування дехто приписував відомому архітекторові Львову, а біля храму Кредитне товариство й червоної цегли школа. Від воріт розбігалися три шляхи, три дороги. В бік Ганнівки, Петрового, повітової Олександрії, в напрямку Катеринослава й на Кривий Ріг, звідки він зараз і їхав. Усі три путівці такої непевної пори були порожні й мокрі, а калюжі краями безжально шмагав дощ. Церковне подвір’я також виявилося безлюдним, здавалося, навіть дворищу кортіло сховатися в затишок, і лише зелений шпориш мужньо й одиноко стояв проти дощу: його міцно втримувало багатолітнє коріння. ... — Що ви, дорогий Олександре Миколайовичу, — широко всміхався назустріч змоклому подорожанину господар дому, — які турботи? Ви лишень зважте: не вас одного ховають сьогодні від дощовиці Веселі Терни... Й справді, у великій кімнаті священика вже хтось був. А зависле в повітрі мовчання свідчило, що новий гість порушив чи то загальну дрімоту, що лежала всебіч, чи щось подібне до неї. Скидалося, саме на нього тут і чекали. Вже тільки цей здогад (та ще дух сільського прохолодного дому, настояного о такій негожій порі на пахучих травах) ураз навіяв на нього незабутній спогад про рідну Варварівку, Вознесенську церкву в сусідній Семенівці. А одночасно пробудив і щось інше, задля чого, ймовірно, й рушив сьогодні в дорогу. ...Їздив він з батьками, братом Петром та сестрою Марією до Семенівської церкви щонеділі. Переважно мандрували не з Варварівки (від дідової кам’яниці з класичними колонами, що з правіку стояла в оточенні старих дерев за селом на горі), а з ближчої до Семенівки Любомирівки. Й там у Полів також був будинок. Стояв він у садку, ніби ховав власну непрезентабельність. Олександр Миколайович мріяв побудувати замість одноповерхового більший та сучасніший. Навіть проект замовив молодому катеринославському архітектору. Та чи тепер удасться його спорудити? ...Довкола лежала порожня вранішня рівнина. А він, прикритий укупі з братом та сестрою чимось зручним і теплим, у дорозі завжди засинав. І йому тоді неодмінно снився шлях, що вів у страшну, ніким не звідану безодню. Та уявна дорога чимось нагадувала балку побіля дідівського будинку у Варварівці. Між очеретів у виярку витікало джерело. Селяни його вважали оберегом присілку. Слідкували, щоб воно не замулювалося: з нього починалася мальовнича степовичка Саксагань. Ручай лише за кілька кілометрів від села ставав ледь помітною річечкою, яку, однак, доволі легко можна було перестрибнути. На тій загадковій дорозі кожного разу він бачив незнайому жінку. В руках вона тримала вінок. Але варто було наблизитися до неї, як примара клала плетеницю побіля нього й зникала. А йому чулося: “Ми ще колись неодмінно зустрінемось... І тоді я скажу тобі найголовніше”. З остраху він умить прокидався. Але ніякого вінка ніколи поруч себе не бачив. І доки дрібно-дрібно й далі били путь копита їхніх викоханих коней (головна сільська вулиця в Семенівці — широка й зелена — завершувалася красунею-церквою), він уже більше не стуляв очей, наче такою була в них гра із загадковою жінкою. А сон про безодню й плетеницю — це ніби обов’язкова перепустка в Семенівку. В усіх околицях знали, що будувалася Вознесенська церква перед війною з Наполеоном. А коли тутешнє ополчення вирушало на битву з французами, то в ній відбулася літургія. Пройшов священну брань і Олександрів батько: в рядах Дев’ятнадцятого єгерського полку він згодом вступав до Парижа. ...Після церковної служби родина неодмінно заходила в гості до семенівського батюшки або тутешнього поміщика Лобинського. Панський будинок стояв нижче церкви, ближче до мілководної Савранки. Він був одноповерховий і не такий багатий, як їхній у Варварівці. Пан Лобинський не викликав у Олександра помітної симпатії, а тому багато більшою радістю були візити до батюшки. Разом з попадею той неодмінно частував їх добрим обідом і вчергове розпитував Ганну Павлівну про її Полуботківську рідню. Казав щоразу одне й те ж: “У нашому роду знали вашого діда. Ой і шанували славного Павла Полуботка. Молилися за нього, коли свавільний цар забрав його до темних Петропавлівських казематів. Й він, ймовірно, теж чував про нашого предка... То скажіть, на милість, хіба ж ми з вами не родичі?..” Микола Іванович у розмови дружини зі священиком ніколи не втручався, але йому приємно було бачити, як у Ганни Павлівни (друга дружина — кохана дружина!) рожевіють щоки, а вона вчергове й охоче переповідає допитливому господарю про давніх лицарів їхнього роду. Зблискують очі й у малого Олександра: Запорожжя, Січ, китайка над Дніпром, старовина... Як заманливо все це вимовляється! Аж кров у жилах грає... В такі хвилини нав’язливий сон про страшну безодню та примару з вінком у руках одразу ж забувається. Але лише до часу, поки наново не настає недільний ранок і треба знову в екіпажі на ресорах укутуватися в тепле й м’яке. А очі вже стуляються й самі: вартує кучерові тільки піднести над головою пужално — “Но-о-о...” ...І ось тепер він бачить у сутінках просторої хати веселотернівського священика когось незнайомого. “То вже дощем-батечком до нашого непоказного дому прибилися, слава Богові, такі надзвичайні гості, як оце й ви, дорогий Олександре Миколайовичу...” — поспіхом з’ясовує ситуацію солодкозвучний господар, висвічуючи на всі боки, наче ліхтариками, глибокими блакитними оченятами. “А так і є, бестія...” — подумки дивується захожий. Але пояснювати йому нічого не треба. Бо в кутку сидить саме вона, загадкова жінка-примара, яку він пам’ятає з давнього дитячого путівця в семенівську церкву. І йому наново вчувається дрібне тупотіння кінських копит, дзвінке машталірове “но-о-о...”, ніби повертається крізь роки тепло материного дорожнього вкриття, а разом і тихе молитовне мурмотіння священика в холодній церкві та погойдування (як йому ввижалося) міріад вогників на стінах, а одночасно з тим тріскотіння гурми палаючих свічок перед суворими образами. А ще вертається — запахом парфумів, легкістю діткливої руки, чимось, що не піддається поясненню, але існує розмислом, відчаєм, рятунком, пеленою, — неньчина просвітлена присутність і її ж блідове, позначене ледь примітною тривогою лице: вона вчергове переповідає милому семенівському священикові про свого славного діда, наказового гетьмана Лівобережної України Павла Полуботка. Хіба що батькова присутність не вгадується ніяким побитом, не вирізнити і його довгих пальців з жовтими від тютюну нігтями. ...Уявляється, що коротка тінь в кінці столу одночасно ввібрала все ним прожите й перебуте: й тут, на Криворіжжі, де він замахнувся так багато вчинити, здолавши спротив могутнього валлійця Джона Х’юза та консерваторів з Катеринослава (там уже встигли поширитися чутки про п’ятсот тисяч готівкою, що він їх отримав за кордоном від французів за передачу більшості ділянок купленої ним у краї землі під розробки руди), й будь-де. Але й за п’ять-шість літ перед тим він уже знав: з краєм цим його важко буде розлучити. Тоді його ще займали інші тутешні підземні скарби. “Покровські сланці подекуди лежать на поверхні. Довкола лишилися сліди давніх розробок... Все це спонукає мене зважитися на спробу утилізувати поклади аспіду, що являють собою невикористане багатство”. Чи міг Олександр Миколайович тоді уявити собі іншу реакцію генерал-губернатора Дуніна-Барковського на його рапорт про те, що конче треба прискорити розробку покладів криворізького аспіду, як лише самонадіяне й зверхнє: “Голубе, ваші проекти ніщо інше, як fata morgana...”? Та ж тінь нагадала пережите ним і в його гімназіальній Полтаві, й у незабутньому дерптському студентстві. Дарма, що він “по неименію въ окончательной сумме по всемъ предметам 4/5 полнаго числа балловъ не былъ удостоенъ г.Начальникомъ Кіевскаго Учебнаго Округа права на чинъ XIV класса”. Срібну медаль після гімназії йому так і не дали. Пізніше історики пояснять ситуацію: “...Редкий пример разномыслия произошел в 1849-1850-м году в Полтаве, когда Киевским учебным округом управлял генерал-губернатор Бибиков. Аттестаты и право на чин четырнадцатого класса педагогический совет Полтавской гимназии присудил: Мельникову Николаю, Наливайку Никанору, Полю Александру и Трушковскому Николаю; сверх того, Полю, Наливайку и Трушковскому была присуждена каждому серебряная медаль. Генерал-губернатор Бибиков разрешил выдать аттестат с правом на чин и медаль одному Трушковскому, а остальным отказал, как не имевшим, по его мнению, по всем предметам требуемых правилами полного числа баллов. Впрочем, относительно Наливайка Бибиков отменил сделанное распоряжение: по его приказу, последовавшему 28 декабря 1850 года, Наливайку, тогда уже студенту Киевского университета, были отосланы аттестат с правом на чин и серебряная медаль”. Та й одинадцять іспитів, що складав, вступаючи до Дерптського університету (не всіх приймають одразу на другий курс!), також щось важать... Бачила б матінка, як виходив він отримувати свій атестат (його номер легко запам’ятовується — 480-ий)... Ректор університету доктор Фрідріх Нейє тоді врочисто оголосив академічний текст: “...Представленное рассуждение найдено соответствующим цели, вследствии чего Университетский Совет удостаивает Александра Поля степени и прав кандидата дипломатических наук”. ...Жінка, випереджаючи несподіваного (клятий зниділий дощ!) співрозмовника, квапливо виходить з темного кутка й наближається до нього. ...”А де ж ваш вінок?” — заледве не вихоплюється в Олександра Миколайовича, коли він бачить її порожні руки. “Б’юся об заклад, що вам, дорогий гостю, ніколи не вгадати — хто перед вами...” — загадково всміхається господар хати. Та він, направду, й не наважився б цього робити, всвідомлюючи, що найголовніше в його житті якраз тепер і вирішується. “Шарлотта Бенефельд,” — називає себе жінка. Вона сідає навпроти Олександра Миколайовича й мовчки на нього позирає. Й аж тепер він може її уважно роздивитися. Ось, виявляється, як виглядає його власна доля... Десь він уже чув, що жінка зрідні морю: може випасти сіллю, а вільна заколисати чоловіка хвилею. Чому ж прийшла вона до нього з порадами саме зараз, коли на власний (майже й божевільний!) розсуд він узявся остаточно перемісити тутешнє болото, мріючи про цивілізовану батьківщину? Хіба не розраховував на реакцію неосвіченої публіки? Й чи він перший у цьому ряду? Але що це за папір вона кладе перед ним? Мусить зараз же прочитати... Біда тільки, що світла в кімнаті майже немає... Шельма священик, хоча б якимось вогником потішив... “На ваш запит сповіщаємо, — читає, ледве розрізняючи в темряві літери, — що Поль Олександр Миколайович, 1832 року народження, одружений, закінчив Дерптський університет... Його затія стосовно криворізької руди є маніакальною, оскільки він сам страждає розладом розумових здібностей”. Відкладає папірець убік. І тієї ж миті на нього з вікна зненацька падає (звідки б йому взятися серед дощу?) несподіваний промінь-гульвіса. “Дощову круговерть він неодмінно повинен здолати...” — згадує своє недавнє припущення. — Ну от і справджується... — тужливо всміхається сам собі. А жінка простягає йому вже інший папірець. “Не кожна людина приходить у цей світ, щоб так натхненно дбати про добро для багатьох і бачити майбутнє. Ти — саме така людина. Але довкола тебе все розрізнене й одиноке. Ти хочеш добитися, домогтися, але так і підеш звідси, зневірившись і втративши надію бути почутим...” Клапець блакиті тепер розповзся на все вікно. Й чим далі світлішало в кімнаті, тим очевидніше було, що він сидить біля столу один. ...З сонцем веселотернівський піп випроводжав Олександра Миколайовича. Ще раз перепитав, коли той знову буде гостити в Шмакових, просив неодмінно кланятися їм від себе й матушки: блакитні священикові оченята щораз зиркали блискавкою, як здавалося, чомусь поза випадковим гостем. “А таки бестія...” — знову майнула думка. За якусь годину з широкої балки назустріч Олександрові Миколайовичу випливла Ганнівка. Пожалкував, що не зможе цього року побачитися з кимось із молодих Кочубеїв: бувають вони в своєму Ганнівському маєткові лише в травні, коли тут усе квітує. Згадався покійний князь Сергій Вікторович Кочубей. Дивовижна була людина! Рівно шість десятиліть відміряно було йому, а скільки встиг, як щиро ставився до його відчайдушних планів-мрій піднесення краю. Одного дня не дожив до свого ювілею. Царство йому небесне... Злі язики й досі розповідають про матінку покійного. Та буцімто попросила в царя, щоб місце в підлозі, де в Олександро-Невській лаврі поховано її чоловіка, колишнього голову Державної ради й Комітету міністрів Віктора Павловича Кочубея, огородили високою чавунною решіткою. “Подивимось, як йому вестиметься в день другого пришестя, — іронізували сучасники. — Він ще буде дряпатися через решітку, коли інші давно вже чатуватимуть на небесах...” А Пушкін (як свідкували плетуни, а сам він у щоденниках відмовлявся від авторства, хоча й приписав: “Согласен...”) освятив могилу такими рядками: Под камнем сим лежит граф Виктор Кочубей. Что в жизни доброго он сделал для людей, Не знаю, черт меня убей... Дорога проходила повз цвинтар. Край путівця він спинив коней і неквапом пішов старовинним схилом. Вигоріла за літо трава зовсім не ховала могил. Лише на деяких з них ще стояли похилені кам’яні хрести. Знизу від Жовтої річки тягло прохолодою. Й раптом його погляд спинився на доволі масивному, грубо струганому камені. Знизу він був ширшим, а нагорі акуратно стесаним. Олександр Миколайович став учитуватися в уже порослі мохом слова: “Здесъ покоица прахъ Шарлотты П.Бенефельдъ”. Далі йшли дати. Розібрати їх було майже неможливо. Він зумів прочитати лише окремі цифри: 1,8,9,0... Й щойно він це зробив, як набучавіле небо знову спалахнуло сліпучою блискавкою. Від недавньої блакиті в світі не лишилося й сліду. © Гусейнов Г.Д., 2005 | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1336 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |