| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Володимир СЕЛІВАНОВ
 Володимир СЕЛІВАНОВ Селіванов (Буряк) Володимир Дмитрович народився 7 квітня 1944 р. в м. Дніпродзержинську на Дніпропетровщині. Закінчив Дніпропетровський університет. Доктор філологічних наук. Автор книжок: “Молода трава” (під прізвищем В.Буряк), “Трикнижжя”. ЛИСТЯ З КРОНИ ПАМ”ЯТІ Повість про моє місто І. Сумна звістка Помер учитель. Колишній завуч дитбудинку. Високий, худий — світла тінь від осіннього дерева життя, коли вже людина виставляє себе на просвіт літ, якщо такий є у людському зорі, і тоді нічого не сховаєш від прожитих днів, лишається найсуттєвіше серед рис в’янення. Наче обличчя як обличчя. Аж ні. На ньому чітко відбивається прижиттєве, внутрішнє, яке можна було приховувати осипом настроїв, емоцій, пошуком знебарвлюючої маски. Тепер немає сил щодня змнінювати свій лик. Світиться справжнім: добром чи злом. Він — добром. Хто мені сказав про його смерть? Батько. Спокійно сказав і трохи урочисто, як кажуть про бойових друзів, яких уже давно немає, а от спомин знову приніс їхні обличчя, і вони ожили... А для мене це — наче злетів ще один лист з крони пам’яті, з образу рідного міста. 2. Поки не вирівняється з вами Дніпро Ніколи до кінця не збагнеш навіть найдорожчого — такий безмежний світ уяви, перевідчування. Я зараз для себе прагну © Селіванов В.Д., 2005 уявити його, наче через сито літ. Чим для мене лишилося Нагірське? Як багато всього у пам’яті і, водночас, так обмаль, бо хоч кожна клітина має своє обмеження, вона висвічує далі, передає тепло зору; і все те, що поруч, оживає ще дивовижніше, многотонніше. Бо все це — будинки, люди, вулиці, відстані міста, дощі і сніги — неосяжний космос пам’яті. Мені ніби освічуватиме все довкола, бо здаватиметься, що навіть природа тут, у долах Нагірського, робить свій таємний знак, зупиняється, звихрюється, по-іншому сипле дощами чи сонцем. Як коли прийдеться, але вже по-нашому, по нагірнянському, ще з тих часів, коли воно було козацькою слободою. То вже ж крутило, певно, добре над байраками та крутим берегом Дніпровим, мечем врізалося в глинище, бо потріскалося на скиби долі, а вже від неї ці життєві скиби нам перейшли у спадок. Кожному своє, але кревне. Бо справді. Як то так пролетіти обіч Нагірського вітрові, а не заплакати з моєю долею, коли зима вихриться між корпусами дитбудинку. У них, малих, приземистих, і починається його образ. Сюди привезли мене трьох- чи чотрьохрічного з Печерського Будинку дитини. Їх було тут поруч два. Менший для малят і більший для школярів. Ми переходили з одного в інший через ворота у паркані, які були означені двома палями і смужкою дроту. Але ми цей розділ нашого життя не сприймали. Ми, як настирлива речовина, галаслива, булькаста, вухаста, наче переливалися з одного глека в інший, більший, бо нам рости і йому, дитбудинку, мабуть, теж. Бо вічно повинно бути у глекові живе, з нього п’є життя. А де ми беремося, не знаємо. Який найменший глек був, теж невідомо. Може просто — з малого джерела, бо притягує нас до Дніпра, страшно вабить. А Фросина Петрівна (дивись, лишилося у пам’яті) наша вихователька, літня жінка з ніжним білим лицем, м’яка і лагідна — ніколи не гримне (далі такої вже не було) скаже нам. — Ви туди, на Дніпро не дивіться, вам ще рано, то велика ріка. Заплющіть очі і уявіть, що пливете. Засинайте, ставте зарубку у пам’яті уранці і так десять літ, аж поки не вирівняється з вами Дніпро... 3. Моє Нагірське Це я вкотре приїхав до Нагірського перед жіночим святом і водночас хочу купити матері і дружині подарунки. Місто ще дише переді мною у ранковому подимку. Це завжди так, коли йдеш з автостанції з нагірної частини, і перед зором у долині стелиться старе містечко, тремтить угорі цівками димів з димарів, відсвічує дахами на сонці. Поволі входжу в дих міста і стаю легким, прозорим, наче розчиняюсь у його ранкових поголосах: ось побіг кільцевий автобус, що везе усіх через базар на автостанцію. У цій чистій повітряній позолоті навіть рідним видається димовий скид з вихлопної труби — як і колись у дитинстві, бо машин було мало і поява кожної для нас, дитбудинківців — то не лише свято — то проріз у наше буття чогось зверхсильного, невідомого, що є десь, вирує, керує людьми і світом. Бог не бог, а Сила, що крутить двигуни і вітри, зриває дощ, нас закидає по дитбудинках подалі від батьків... Ще тихий перегомін вулиці, коли вервечкою йдуть нагірнянці, на базар. У тому перегомоні не вловлюєш смислу слів, а лише якийсь благодатний спокій душі від того, що є мир, тепло, весна на порі і що просто ще не померли. І як супровід, найщемніший і найрадісніший пагінець продовження життя — вереск підсвинка у лантусі за плечима чи киркання квочки у кошовці. — И-ич, капосне, сиділо б, мовчки, на город йому захотілося подивитися чи що. Ще пожалкуєш за своєю Боровківкою... Проходжу повз приміщення старої аптеки, що навпроти магазину “Книги”. До мене як вихлюп вривається шум голосів далекого дитинства. Ми, здається зібралися їхати на екскурсію. Тут раніше був гараж для єдиного автобуса нашого містечка. Стривожений гуркіт у двері. Як правило, ініціативніші жінки. — Допоки ти, Семене, байдики битимеш, вже волячу голову виспати можна ... Ця гомінлива черга біля гаража — образ тодішнього містечка. Вона напружена, мов пружина, яку можна скерувати у любому напрямку. Бо як же не поїде Семен — світ нагірчан обривається саме тут і саме сьогодні, цієї миті. І не бачити нікому Печерська, що за тридцять кілометрів і Вітряних Потоків — за сімдесят, а головне — розкішних базарів, що аж кишать всякою всячиною. Але того ліпше не згадувати, бо є що повезти і нашим: клунки, мішки, мішечки, кошовки, сапетки, навіть виварки і казани — все задіяно, наче для великого переселення народів. Врешті грюкає засув. Заспаний Семен відчиняє двері. Скрип, наче хто ріже залізо, а мо’ й душу, бо то таки болячіше, ніби твої підсвинки і кури повтікали по колишній Сант-Петербурзькій (ще табличка недавно висіла), і що ти тепер без товару — ніщо, наче не спродався на багато років уперед... Семен ще дивиться одним оком, друге міцно спить. Невдоволення настільки відкрите на обличчі, що жінки аж тихішають і враз проймають його люблячим зором. Так можна дивиться лише на свого чоловіка, хоч і поб’є, а таки свій... “Ну, що вам, — промовляє Семенове око, — який світ тихий та вспаний, пестощів йому та макоржеників подавай, щоб душа не втомлювалася, а ви тут ґвалт підняли”. І так щоранку веремія клунків перед очима сипле. “Де ви на мою голову взялися...” А все ж гідністю відчиняє другу половину дверей і тихо, зовні байдуже, кидає у ранок через голови жінок, наче спльовує, недогарок. — Дощу б не було... Дощ — це як осине жало. Що можна гіршого побажати. Одразу розвезе дорогу у тугий заміс. Може з нього хату і виліпиш, та й не одну, якщо соломи підкинути, а то що базар згорить — то як ножем по серцю. Лучче б Семен цього не казав. Бо тут вже голосіння і причитанчя. — А чи в тебе своєї жінки немає, а чи твоїм дітям світу не хочеться бачити, а чи в тебе вобще душа і серце є, бо як же без неї на світ дивитися, дишлом чи що... Якось не по-людському. Вже одного разу сказав, так уперіщило серед дороги до Печерська, що розповзлись хто куди міг з клунками, як черв’яки. Ото видно гикалося Семенові тижнів зо три та боявся по вулицях ходити, бо мало в очі жінки не плювали, мало не побили... Та він і тепер наче сорочку одсмикнув, враз різко друге око розплющив, усміхнувся, показавши свої білі міцні зуби. — Та то я так, спросонку. Нащо мені ваш дощ... Вже коли гуцикаємо по вибоїнах — щастя. Місто ожило, кудись їде, спілкується, усі обличчя ублаготворені, наче одна сім’я. 4. Малі поводирі з сумними очима долі Центр. Тоді це ланцюжок одноповерхових будиночків, де тепер новий універмаг, що виходять на невеликий майдан з двома ларьками для газводи. Магазинчиків наліплено на стрічці головної вулиці як мух. З одним вікном, з двома, приземисті, вищі, нижчі, світліші, темніші, забиті крамом і всякою всячиною. Купити практично можна було все, кожну дрібничку. Ми, дитбудинківські, на купівлю не спроможні, ми як кульбабки носимося у повітрі. Нас ніхто не бачить. Ми для цього світу не існуємо. Лише вдихуємо запах товарів, а потім довго вчитуємося у їх зміст вже у себе, на горі, наче розчиняємо той дих краму на порції, як хліб, якого завжди не стачить, і більше вимріюємо, те що він неодмінно буде. Хоч нам той магазинний товар і не потрібен. Ми без нього групи. Обличчя, як обличчя, а от коли починаєш вдивлятися, уловлювати настрій, згадувати... Скільки ще вони розкажуть мені, бо я і на світ дивився і дивитимуся їхніми очима, знову таки небесно просвітленими, зтуженими за пестощами, болісливим вночі, коли пече невідоме. Мої рідні обличчя — печаль, тривога і радість. Совість моя. ...Вчитель дивився в нас тихо, діходив самого серця і щось там наче залишав біля нього — черешеньку чи кульбабку, те. що ми могли зірвати на волі за парканом, коли ходили на Дніпро. І воно було наше — вистояне, вивітрене, святе. Бо ставало нам тепло і несамітньо. Після цих фотографій ми, вже випускники, роз’їжджалися. Це вже з більшого глека просто в життя. Ми вже розуміли, що там безмежжя, може й не побачимось ніколи: училища, заводи по різних містах республіки. Головне — ми були потрібні. А всі ниточки зв’язку ми тримали через вчителя, як через маяк. Радісні чи печальні звістки — усі сходилися до нього, і ми були вже океаном, як і всі, зі своїми морями, річками, гирлами, протоками. Світ уже заводив нас на свої гавані, і ми продовжували рости. Я востаннє бачив Олексія Михайловича, коли хотів у дибудинківських архівах знайти свої документи — подивитися звідки я і що там зі мною трапилось чи з моїми батьками. Вчитель сказав, що не знайшов документів. Не знайшов, подумав я тоді, і не треба. Нащо копатись у минулому. Хіба можна знайти щось у дніпровій течії тридцятилітньої давності. А потім прийшов ще раз. Не дізнався. Вчитель помер. Ще більше стало утаємниченості. Бач, не зупинило, не остудило. А може навмисне не сказав, думаю я тепер. Он Только Рибалка з моєї групи запитав колись вчителя. А той йому: “Не треба ятрити, то війна, ти живи мирним днем, і серцю легше буде.” Колись нарис писав про Олексія Михайловича. Коли він прочитав, сказав:”Точно так все і було”. А один епізод я забув відтворити. А якраз він мені і дав звичайний образ, символ нас самих. Це коли в степу варили дітям обід (коли евакуйовувалися, йшли до найближчої станції пішки, бо де того транспорту для всього дитбудинку набереш), а тут налетіли чорні хрести літаків. Маленька деталь його спомину: травинка на губах мертвої Тетянки, що ще наче дише, вється. Вона, дівчинка, що безсило розкинула руки, вже земля. Так сказав малий Йосип: “Вона вже земля. Не плачте. А з землі ростуть квіти...” Отже, ми квіти... Або земля, або вибух бомби, що й досі по нас відлунює. Ні, все-таки — квіти. 8. Дядько Карпо Це коли постійно живеш у Нагірському не відчуваєш чистоти повітря. А коли приїдеш сюди раз на місяць після Вітряних Потоків, мого заіндустріаленого обласного центру, затиснутого кільцем заводів, то наче чманієш від дзвінкості повітря, наче летиш. Це відчуття в котрий раз приводить до пам’яті гусей дядька Карпа, материного брата. Майже щороку вигодовував їх.Коли підростали, округлювалися і вже самостійно пробували полетіти на левади Римського лісу, тоді різав їх на продаж. Але той стрімкий перший лет завжди лишався у пам’яті, як прорив спокою, усталеності і вгодованості. Яскрава картина. Різкий глегіт лету у повітрі, розгублений Карпо: “Диви, полетять, слідом як за правдою не вгонишся, а шкода, ціле літо зерном насичували”. Повітря наче спружнюється, шелестить крилами, наче світ летить з Римським лісом і всесвіт, і ми всі летимо, бо кожному у житті приходить пора, коли можна вийти на цей самостійний лет, а от чи одважуємося... Дядько був крутий на характер та міцний як залізний пакіл: бий лише в одне місце, у землю, і зі споду землі обов’язково виклюнеться. Інших варіантів бути не може. Аби по йому. Можна і в небо припнутися, аби надумав. Дружину Федору теж тримав на залізному прив’зі. Доставалося їй і за пересолений борщ і за гірку воду з колодязя. Я ще хлопцем був, запам’ятав, як одного зимового вечора гнав він босу Федору по снігові у білій нічній сорочці, мов скривджену наречену. Батько ледь встиг зачинити за нею двері. Ледь встиг, бо на те “ледь” все-таки окошився на його руку посох дядька Карпа. Батькові це обійшлося темним покругом на руці та парою залізних слівчат, які не цитуватиму, а дядько ще побігав попід вікнами, бити ж скло — не бив, а дух якийсь з себе виганяв, і, тремтячи всю ніч, плакала Федора. А то колись у сусідів грали гулянку. Мало їх раніше було. Мабуть в честь Василини, кароокої красуні, щоб цвіла ще гожіше. Минько тут був, його менший син. Щось той не так сказав, чи не так на світ глянув (може здалось) чи знов той дух невсотний вийшов, що круг хати силу здіймає. Погнався за Миньком і знову з паском. Син сміється, а тікає, може думає: хай виходить, може і користь яка від нього є для душі, бо сам вже вищий батька на півтори голови був, міг батька на руках на гульки віднести. Дядько погнався, метрів п’ятдесят пробіг, зупинився, відхекуючись. — Догнав би, убив, — потряс кулаком услід, диви курча, ще вчити мене буде... ... Помер дядько місяць тому. Інфаркт. Тихо одійшов наче у солодкий сон. Дочка Ліза вийшла на хвилю з палати, а його лице уже було у вічному спокої. Оджив, наче води з криниці у спеку випив і одійшов, гнатися ні за ким. Одійшов як і вчитель. Два листки з дерева мого містечка, з крони моєї памяті. Так воно може швидко осипатися, бо немає цьому відлітанню кінця-краю. А може гінкі брості заповнять ці прогалини, і нові імена постануть до віч. Але й давні не відійдуть. Ніколи. 9. Чемоданчик На цьому місці був старий універмаг. Одна велика зала з випуклою стелею. Колись з Миньком я заходив сюди дивитися на маленькі чемоданчики, які часто купували водії автрбусів для громадських грошей. Маленькі зі зрізаними кутами, обтянуті шкірою. Пахли вони сирицею, або новими чобітьми, намазаними дьогтем. Туди можна було покласти не лише книжки, а й всяку всячину, що є у хлопчиків: шматки дроту, гайки, старі леза — все, з чого ніколи нічого не вийде і все ж, яке колись в уяві малює щось, забаганку, що потім зрониться у зстужавілому мозку у якийсь дорослий винахід. Одним словом, мріяли ми про ці чемоданчики. — Ну, подивися, ми таки можемо... — натякнув я Минькові. Ні, це був не заклик. Звичайна хлоп’яча гра в ілюзію. Скільки нам не мріялося і про що завгодно, але хіба до цього можна було дійти... Мрія буде збоку, з нею можна впоратися... Хоч подихати, наче більший від того робишся. Пахне чемоданчик свіжим клеєм і здається... образою. Як виявилася, тут образа — не знаємо. Може як курча з-під квочки. Дзьобнуло шкорлупку зсередини і болить на очі. А квочка — це всі наші дні, ранки і вечори, батьки і друзі, все летить, вихриться... І всеж образа чітка: не можемо купити і не купимо. Немає за що і не буде... — Можемо взяти, — раптом тихо каже брат. Нествердно запитально, наче дує на кульбабку, а вона не розсипається, бо у ній затаївся людський суворий усміх, і вона не рослина, а людська подобина... Я німію. Це так, блискавично, розумію я. Нхто не помітить. Ми, наче вимикаємося з цього світу. Ми собою не керуємо. Тому наші руки зустрючаються на чемоданчику. Це мить, як постріл чи блискавка, або удар дубової дошки у ноги з-під ножів циркулярки (це на заводі, де пізніше працюватиму), і ти поволі втрачаєш свідомість. А от чи оживеш? Очі Минька невеликі з волохатим віями, щось у них вирує, аж вихлюпує: болить, плаче, сміється. Я знаю цей стан дитбудинку, коли мрієш про нездійсненне – повернеться мама чи тато. Або коли стіна хитається, реальна стіна, підірваної під час війни школи. Це ми, дев’ятикласники, розбираємо кожну цеглину, що колись були сповнені гомоном дитячих голосів. Отже, це голоси зараз хитаються, і ми разом з ними... І нам не віриться, що тут колись буде спортивна школа... Ми одночасно відсмикуємо руки. І наші очі, тепло зволожені, все-таки після удару блискавки, робляться звичними, спокійними, наче човники, що стають у свій ряд по довгій річці життя. Нікуди вони не дінуться. Лише по річці їм іти. На березі безводдя... Лише ча чолі виступають краплі поту, наче у нас іще живе те почуття, що ми все-таки встигли вискочити з-під подиху важкої стіни. 10. Степанко А стіна вже продовжує хитатися у зорі, хоч і вийшов з універмагу, і вже звернув на іншу вулицю. Це Степанко зринув, як з весняного паводку памяті. Защеміло. Це його будинок? Здається. Я ніколи у нього тут не був. Заходив лише коли він жив з матір’ю у малесенькій кімнатці спільної юмунальної квартири, і ми разом йшли до школи. Я з ним не товаришував, але коли мене виряджали в армію ( я приїхав сюди з Вітряних Потоків) то розгубився: кого запросити — всі розїхалися, всі відійшли, то згадав його. Він був невисокий, з приємним обличчям. Єдиний свідок мого денного класу (в одинадцятому я вчився у вечірці). Денного – як небесного, світлого, мрійного. Денного класу — це як політ пташки, що ледь вчиться літати. І для неї – усе це лише знайомство. Бо на чуттях молодих крил — м’який дотик повітря і щемливий лоскіт сонця. Вечірнього класу — це налиті втомою повіки і мрія про солодкий сон. Ось я згадав. Ми з Степанком розбирали ту стару школу... Защеміло. Дзвінок совісті. Степанко он вже скільки років лежить прикутий до ліжка. Необачно впав на східцях свого будинку. Зламаний хребет. У нього двоє дітей... Я навіть точно не знаю будинку і квартири. Кажуть, що він не хоче виїздити в колясці на вулицю. Отак перед незнайомими обличчями універмагу випливає щось щемливе, від якого не відведеш зір, воно наче проймає тебе всього, знобить, докопується, і ти починаєш відводити очі від себе. Що це — совість? Образа? Ще перед ким завинив, кого не догледів, кому не сказав правду... | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1137 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |