Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Віктор САВЧЕНКО
Віктор САВЧЕНКО Савченко Віктор Васильович народився 22 березня 1938 р. в м. Вознесенську Миколаївської області. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут та очну аспірантуру. Кандидат хімічних наук. Зазнав переслідувань за правозахисну діяльність. Реабілітований в роки незалежності. Автор книг реалістичної прози: “Тривожний крик папуги”, “Пригода на п’ятому горизонті”, “Дві вершини гороскопу”; фантастики: “Консульська вежа”(роман, повість), “Ночівля в карбоні” (повість, оповідання), “Тільки мить” (роман), “Під знаком Цвіркуна” (роман, виходив укр., рос.), “Монолог над безоднею” (романи), “З того світу — інкогніто” (роман, у серії “Зірки прози”), "Золото і кров Сінопа" (історичний роман-трилер); п’єси “Народжений під знаком Скорпіона”; есе: “Бог не під силу хреста не дає”, “Шлях у три покоління”; окультних книг-досліджень: “І бачив я звірину...”, “Пророцтво четвертого звіра: Даниїл”, “Порахуй число звірини”(в рос. пер.); упорядкував “Антологію поезії Придніпров’я” та "Антологію прози Придніпров'я" Окремі книги і твори друкувалися в перекладах російською, угорською, чеською, словацькою мовами. Лауреат літературних премій імені Дмитра Яворницького та “Благовіст”. Нагороджений Почесною відзнакою (медаль) Національної Спілки письменників України «За досягнення в літературі» та орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого Української православної церкви. На всеукраїнському конкурсі “читацьких симпатій” на кращу книжку фантастики, який тривав протягом 1989 року, посів третє місце (Диплом “Чумацький шлях”).
Упродовж 1994 — 2002 р.р. очолював Дніпропетровську організацію
Національної Спілки письменників України. Двічі обирався з’їздами
письменників членом Ради та президії НСПУ. ХАМСИН Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. І нікуди сховатися від сонця. Ящики з керном-бо лежали просто неба поряд з дощатим будиночком свердловиків.Оповідання – Пишіть, – сказав Ткач, – піднісши до очей круглий шматок породи, – алевроліт з домішком органіки. Глибина... – він перевів погляд на стратиграфічну колонку. – Глибина – тисяча вісімсот метрів. © Савченко В.В., 2005 Спека на нього, здавалося, не діяла – на чолі жодної краплини поту. – Що, жарко? – усміхнувся він. – Ходімо, перечекаємо в лісосмузі. Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки, через поле стиглого вівса. До лісосмуги йшли мовчки. А коли опинилися в затінку, мій супутник озвався: – Це ще не спека. Справжня спека – в Сахарі. Хоча те, що там діється, і спекою не назвеш. Пекло – точніше. Ткач підняв кілька абрикосів і, розлущивши, поклав у рот. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового – уже в літах, але ще при силі. – Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше бачиш пустелю? – мовив він по часі. – Піднесеності й суму. Та спершу охоплює почуття піднесеності. Забуваєш усе на світі і стоїш, немов голий, посеред жовтої німотності. Кудись зникає твій клопіт, жодна думка не майне в голові. Настає якась дивна рівновага душі й тіла. Подих твій зливається з подихом світла і простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчиняєшся в пекучому безмов’ї, настає раптом дивовижне відчуття, ніби на чолі в тебе виник струмінь світла – невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався. – Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи бува не з’явилась на моєму виді поблажливість. Але помітивши в моїх очах допитливість, заклав за голову руки і продовжив: – От зараз я лежу під абрикосом, ви сидите, обіпершись спиною об це ж дерево, навколо в траві – стиглі плоди... Так от, цю картину я вже бачив, тоді, в пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я не встиг її зафіксувати. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ж відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав... Після того, що я набачився й начувся тоді, мені весь час здається, що я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите. – Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося в пустелі, відбулося якесь зрушення в психіці і у вас з’явився комплекс – ніби все, що ви бачите, вже колись було, – сказав я. – Ця думка і мені приходила в голову, – відказав Ткач. – І якби не одна обставина, то я б узяв її як пояснення, та й по всьому... Мовляв, он скільки закомплексованих ходить... Але ж та обставина.– Цього разу він подивився на мене пильно, аж мені стало не по собі.– Річ у тім, що деякі події я можу передбачати... Якийсь час він лежав мовчки. Його стулені губи і вигорілі на сонці брови на тлі засмаглого обличчя здавалися білими. Зараз Ткач був десь далеко-далеко. Нарешті вуста його розтулилися: – Я ж ото їздив по пустелі від свердловини до свердловини. Моїм завданням було не пропустити керну водоносного горизонту, який добували свердлярі. До речі, під Сахарою чимало води. Правда, на глибинах від двохсот до шестисот метрів... – Я десь чув, – перебив я його, – що під Сахарою ціле підземне море прісної води. – То балачки, – відказав Ткач. – Води, справді, там багато, але не море... Окремі лінзи, які до того ж не завжди сполучаються з іншими водоносними горизонтами континенту. Та я не про те... Отож мені доводилося гасати по пустелі, щоб не пропустити керну водоносної породи. А відстань між свердловинами там і чотириста, й більше кілометрів. Шляхи ж – тільки в західній частині. В основному їздити доводилося по компасу та ще караванними стежками... Ніколи не забути каравану, якого я вперше побачив у надвечір’ї. На обрії з’явився ланцюжок верблюдів. Він рухався по самій лінії горизонту і, здавалося, що то рівномірно коливаються не живі істоти, а тіні на тлі фіолетового неба. Караван розтанув у сутінках, полишивши в мені дивне відчуття смутку. Згодом, коли мені доводилося бачити неквапливу вервечку верблюдів, почуття суму поверталося: воно нагадувало ностальгію з домішком невиразних образів мого дитинства. І все ж, попри напливи туги за Батьківщиною, я встиг полюбити пустелю. Є в ній щось величне і врочисте. Особливо в ранкові часи, коли камінь і пісок ще не перетворилися на розпечений черінь, а повітря не обпалює легені. Одного такого ранку ми повкидали в мікроавтобусик “тойоту” вбогі пожитки свердляра Омара і рушили на північний захід. Жінка з дня на день мала подарувати йому чотирнадцятого нащадка і він, не діждавшись зміни та недобувши двох діб двомісячного терміну, який йому належало відпрацювати на свердловині, накивав п’ятами зі мною. Двоє його колег погодилися нести вахту й без нього. На той час я жив у Маврітанії уже шостий рік. Арабську знав не згірше бедуїнів, хоча ділові розмови з урядовцями ведуться там французькою. Я навіть переклав посібник з гідрогеології, написаний французькою, на арабську, чим немало догодив простим свердловикам... Ткач клепнув себе по кишенях, дістав цигарки й запальничку і, прикуривши, сів. Мені подумалося, що пустеля наклала відбиток і на його постать, і на обличчя. Випарувала все зайве, а на худорлявий вид нанесла брунатно-жовтий тон, водночас вибілила губи, брови й чуб. Відбиток пустелі знати було й на його психіці. Я пам’ятав Ткача до від’їзду за кордон. Був він тоді життєлюбом, відкритий душею. Повернувся ж стриманим, настороженим. І в стосунках, скажімо, зі мною, він не переступав межі, за якою починалося панібратство. Не докуривши сигарету й до половини, Ткач затоптав її, випростався знову в траві і провадив далі: – Отож ми з Омаром помахали товаришам на прощання і востаннє окинувши поглядом вежу свердловини, подалися на північний захід, де кілометрів за півтораста був невеликий стан бедуїнів. Там ми мали заночувати. До речі, щораз коли я полишав комфортабельний вагончик свердловиків і вирушав у коричнево-жовте безмежжя, мене охоплювало відчуття, ніби я йшов на велику авантюру. Хоча так воно насправді й було. Пустеля, дарма, що одноманітна, а на несподіванки вигадлива... Омар був вдячний мені, адже мікроавтобусик “тойота”, на відміну від великої геологічної машини, яка вивозила робітників по закінченню терміну, мала всі вигоди: зручні сидіння, м’яку підвіску. До того ж її було укомплектовано всім необхідним: від аптечки до короткоствольного “шмайсера”, включаючи дві бочки – з водою і бензином. Та й маршрут мій лежав майже навпрошки. Не можу сказати, щоб я був у захваті від мелодії, яку затягнув Омар. Проте її ненав’язливі переливи, що звуковим малюнком нагадували химерний орнамент маврітанських арабесок, були мені милішими від космополітичних пісеньок, що їх дарував ефір. Тому я вимкнув приймач. Тим часом сонце відірвалося від небокраю і, як це буває тільки в пустелі, одразу ж почало свою пекельну роботу... За машиною тягнувся негустий шлейф куряви, який швидко осідав. Інколи траплялися поодинокі деревця тамариксу, а рідше – фінікової пальми, засипані піском майже по саме листя. Та з часом під колесами зашурхотів гравій. Кожного разу, долаючи ділянки гострого уламкового матеріалу, я не переставав дивуватись міцності шин моєї машини. Здавалося, проїдь з десяток кілометрів тією наждачкою – і від шин лише шмаття зостанеться. Попервах я навіть спинявся і в паніці кидався до коліс. Але тривога була марною. Широчезні шини “тойоти” лишалися неушкодженими... Їхали ми доти, аж поки машина не розпеклася до того, що в ній несила вже було всидіти. Тоді спинились біля невисоких скель, напнули тент і, пересилюючи сонливість та спеку, заходилися готувати обід. Омар принишк. Куди й подівався його піднесений настрій. Рухи його стали повільними, чорні, завжди блискучі очі ніби заслало полудою. Він щохвилини припадав до глечика. Зауважу, що кращої посудини на воду аніж глиняний глек з тонкою горловиною немає. Проте вода ніколи не замінить чашечки міцного зеленого чаю. А надто коли в ньому чути полин. Не смак – запах. Я навчився у бедуїнів віднаходити ту рослину з родини полинових в руслах висохлих річок і додавати її в чай. – Месьє Алі, – сказав Омар, беручи з моїх рук чашку, – ваша доброта не знає меж. Хай Аллах буде до вас милостивим! – До нас, Омаре! До нас хай він буде милостивим, – відказав я. А сам подумав: “І милість його нехай поширюється також на всі вузли й механізми “тойоти”. – Якщо чотирнадцяте, якого мені подарує Фатіма, виявиться хлопчиком, я назву його Алі, – знову озвався мавр. – Ви не проти? – Не проти, не проти, – відказав я з усміхом. – Хай воно буде здорове і щасливе. По часі я запитав: – Скажіть, Омаре, вам не важко виховувати таку кількість дітей? – Спочатку було важко. А зараз уже четверо старших працюють... Та що поробиш, коли Аллах такий щедрий до мене, – майже щороку когось дарує. – В голосі його бриніла погано прихована іронія. До чаю ми з?їли по шматочку в’яленої верблюжатини, а тоді лягли на повстині, щоб у напівсні-напівмаренні перечекати спеку. Омар, не зважаючи на міцний чай, і справді, заснув. На його брунатному, з негроїдними ознаками, обличчі виступив рясний піт. Я ж вовтузився, раз у раз прикладаючи до свого чола вогкого носовичка. Спека була неймовірна. Навіть мені – людині, що побувала в бувальцях, вона здавалася жахливою. Мабуть, від жароти свідомість потьмарило, і в скелях мені привиділися руїни загадкового чорного міста. У тому руйновищі виділялися високі башти, споруди з карнизами й колонами, але без вікон. А навколо ні звуку, ні руху, ні подиху вітерця. Тільки над похмурими обрисами скель вгадувалося коливання повітря. Після другого випитого глечика я вирішив спробувати заснути. І мені це почало вдаватись. Я навіть побачив у дрімоті білу хату моєї бабусі з вербою під вікном. Та сон мій, як і Омарів, увірвав звук пострілу. Ніби десь пальнули з карабіна. Я кинувся в машину по “шмайсера”, та Омар спинив мене. ??? Не треба зброї, месьє Алі. То не постріл, то звук сонця. Бачачи, що я не второпаю, він пояснив: – Скеля тріснула. У нас називають це звуком сонця... – Мить він повагався, а тоді сказав:??? Погана прикмета. Я не став допитуватись, чому та прикмета погана. Натомість відхилив дверці машини і глянув на спідометр. Від свердловини ми від’їхали більше, як на сотню кілометрів. Водночас погляд упав на термометр – стрілка показувала плюс сорок вісім. – Треба втікати, Омаре? – запитав я. ??– І не гаючись. Куди й поділася в’ялість. Ми повкидали в машину посуд і кошму, згорнули тент і уже вкотре наповнивши глека з бочки, запустили двигун. Сонце тим часом почало скочуватися з зеніту, хоча лагіднішим від того не ставало. В машині було, як у духовці. Омар відкрив люк на даху, але розпечене повітря, що зовні проникало в салон, мало послаблювало наші муки. Щебінь під колесами пішов дрібніший, а невдовзі дорогу нам стали перетинати дюни. Вони ставали дедалі вищими й крутішими, їх уже не можна було подолати з розгону. Машина, не досягши гребеня, прямо заривалася в пісок, і тоді ми з Омаром відкопували її і здавали задом униз. Після чергового такого випадку мій супутник сказав: – Не слід наражатися, месьє Алі. Давайте краще обминати високі дюни. Повітря почало ледь-ледь коливатись. Я звернув на це увагу Омара, але він відказав: – Краще б того коливання не було, месьє... Скільки ще до стану бедуїнів? – Не більше тридцяти, – відповів я, кинувши погляд на спідометр. ??Якщо їхати по прямій. Невдовзі рух повітря став відчутнішим. Скоро він перейшов у вітерець, а згодом і в вітер, який злизував з розпеченої поверхні дрібні піщинки й жароту і кидав нам у лобове скло. Омар зачинив люк, а перегодя запнув обличчя кінцем чалми. Я теж вкутався по самі очі махровим рушником. Ми їхали, обливаючись потом та задихаючись від браку повітря. Зупинялися тільки для того, щоб наповнити водою глека. А вітер дужчав. Раптом до рівномірного гулу двигуна домішався якийсь сторонній звук. Спершу я подумав, що скоїлося щось з машиною. Прислухався. Звук, справді, мав металевий відтінок. Я спинив “тойоту” і вимкнув запалювання. Але звук не зникав. Натомість з’явився ще один, і ще... А тоді зазвучала їх ціла гама. Вони були співучими, я б сказав навіть – гармонійними, їх було чути всюди. Пошукав очима джерело тієї стереомелодії, але одноманітності піскового ландшафту не порушував жоден сторонній предмет. Тим часом звуки танули і знову виникали. Вони ніби народжувалися від невидимих струн-променів, по яких ударяли піщинки. Якби не високий металевий призвук, ті звуки можна було б вважати чарівними. – Месьє Алі, – почувся тривожний голос Омара. – Треба тікати. Піски заспівали. Насувається хамсин. Я вперше вловив у голосі мого супутника паніку. До речі, маври бояться цього вітру і щораз попереджають про нього по радіо. Я ж, слухаючи співи Омара, очевидно, проґавив те попередження. “Зрештою, – намагався заспокоїти себе, – у маврів є причина боятись. За верблюда, якщо в пустелі застукає хамсин, не сховаєшся. Ми ж маємо “тойоту”, відер із шість води, запас харчу. З бензином і зовсім немає проблеми. А до оазису, в якому причаївся табір бедуїнів, лишилося якихось двадцять кілометрів”. – Отже, погнали, Омаре, – мовив я нарочито бадьоро. – Погнали, погнали, месьє Алі... – заквапив мавр. Вітер переростав у бурю. Посилилися й “співи” піску. Але тепер уже в них не вчувалося гармонії: вони скоріше нагадували пошматовану мелодію, яку вітром розносило по пустелі. І тут пісок з гребеня бархана, до якого ми наближались, раптом злетів і завис в атмосфері. Над іншими пісковими наносами сталося те ж саме. – Почалося, – озвався Омар. Він стулив руки долонями на рівні грудей і почав бурмотіти стихи з Корану, пересипаючи їх іменами всіх своїх тринадцятьох дітей. Хмари піску, які протягом хвилини коливалися над барханами, раптом розсіялися. Пустеля перетворилася на справжній піскопад, в якому сонце ледь-ледь угадувалося. Імла заслала обрій. Водночас стало нестерпно задушливо, не вистачало самого повітря. Машину, здавалося, обсипало жаром. Я заглушив двигун. Термометр в салоні показував шістдесят вище нуля. Нестерпно кортіло відчинити двері, але по той бік дув вогненний вітер. – Омаре, – увірвав я панічні молитви мого товариша, простягаючи йому глека, – випийте – заспокойтесь. Під час хвилювання організм потребує більшої кількості кисню й води. Мусимо ощадити. А молитви читайте подумки. Аллах вас почує. Омар зробив лише два ковтки і з завидною силою волі відсторонив посудину від уже потрісканих губ. – Ну, це ви вже надто... – сказав я. – Маємо ще чверть діжки. Пийте на здоров’я. – Хамсин дме дві-три доби, – відказав мавр і знову, на цей раз безгучно, заворушив вустами. “Хамсин, хамсин,” – кволо піднімалося у мене в пам’яті. І раптом перед очима виник великий рудий кінь, який несеться стрімким чвалом. Вершник на ньому здається непропорційно малим, як хлопчак. За рудим женуться значно менші – вороні, чорні, білі коні. А натовп скандує: “Хамсин! Хамсин! Хамсин!” “Що означає слово “хамсин”? – питаю в сусіди по столику. Замість відповіді чоловік бере з тареля апельсин і, очистивши його, подає мені. Це знак особливої поваги. Я з вдячністю приймаю соковитий плід, але про питання не забуваю. Сусіда, а точніше господар столика під строкатим тентом, мабуть, робить поправку на мою європейську неделікатність і каже французькою: “Хамсин – по-арабському “п’ятдесят”. У нас так називають вітер, який дме протягом найближчих п’ятдесяти діб після весняного рівнодення. Горе тому, кого він застигне в пустелі. Це “вогненний вітер”. Великий рудий кінь тим часом прийшов першим до фінішу. На іподромі в Нуакшоті творилося щось неймовірне...Неймовірне коїлося і в пустелі. “Співи” піску обернулися на завивання, що супроводжувалося рвучким піскопадом. Уже давно не можна було розгледіти обрисів найближчих дюн. За вікном постав рудий хаос. Вперше в житті я відчув неладне з серцем: воно стукало все частіше й частіше. А ззовні крізь шпарини в салон став пробиватися тонкий їдкий пил, який, не зважаючи на своєрідний фільтр з махрового рушника, проникав у ніс, очі, хрумтів на зубах, забивав усі пори на шкірі. Дихати ставало дедалі важче й болючіше. Омар уже не ворушив губами, а, відкинувши голову на сидіння, у напівсвідомості, втягував у себе крізь запону від чалми розпечене повітря... Раптом щось перевернулося в мені. В грудях зродилося й почало зріти зерня непокори. Скоро воно проросло сильним почуттям волі. Таким сильним, що я відчувся знову господарем свого тіла. Кожна моя клітинка була підпорядкована волі. В мені ніби запрацювало запасне серце. Я взяв глечика, що стояв між нами, і підніс до вуст Омара. Під запиналом вони виявилися сухими й порепаними до крові. Борлак його судомно застрибав. Вода повернула свідомість. Він озвався: – Це я у всьому винен. Я! Не сказав про хамсин. Сподівався, проскочимо до його появи... Машина у вас надійна. – Годі вам, Омаре, візьміть себе в руки. Людина спроможна витримати ще й не таке пекло. Головне, не панікувати. Мій проникливий тон подіяв. Він знову заходився шепотіти молитви, пересипаючи їх іменами своїх дітей. Зайшло сонце. Стало зовсім темно. Я ввімкнув освітлення на приладній панелі і крізь налиплий на неї пил побачив, що стрілка термометра вклякла на плюс сорока восьми. Завивання вітру не припинялося, не слабшав і звук зіткнення міріад піщинок з машиною. Під ті звуки ми й поснули. ...А вранці почалося нове коло пекла. Сонце так само лише вгадувалося в рудому хаосі, в машині завис густий пиловий туман. Коли ж ми підвелися, щоб наточити води, то на свій жах знайшли діжку надто легкою. Виходило, ми й не зчулися, як видудлили більшу частину запасу. Та й не дивно. Людина в пустелі випарое до літра води за годину. А за таких екстремальних умов, то й більше. Отут ми з Омаром почали по-справжньому ощаджувати воду. Пили вже не з глека, а з пластикової стопочки, яку я видобув з аптечки... Стрілка термометра тим часом зупинилася на плюс п’ятдесят два. Що було значно нижче ніж учора. Про причину такого блага я навіть не здогадувався. Адже зовні діялося щось неймовірне. Товариш мій звертався по допомогу до Аллаха, мені ж на пам’ять ішли спогади дитинства. Рука десятирічного хлопця умочує пензель спочатку в воду, а тоді в кружечок акварельної фарби. На папері з’являється червоний сонячний диск. “Де ти, Сашко, бачив руде Сонце? – питає мене вчителька, яка з протилежного боку столу перевіряє зошити. – Сонечко має жовтий колір, ну, може, мусянжовий, та тільки не рудий.” “Буває й руде сонце, Ніно Костянтинівно, – заперечую я через двадцять вісім років. – І плаває воно не в чистій голубизні, а в пилюці”. “Буває, то й буває”, – ніби каже вчителька і кладе руку на мою вихрасту голову... Тепер я вже можу собі зізнатися, що очікував запрошення до неї додому не для того, щоб розвивати свій хист до малювання, а щоб відчути на маківці її долоню. Вчителька жодним натяком не згадувала про моє лихо. Тільки одного разу, у першу річницю смерті матері, запитала, чи я ходив на могилку. Вона робила все, щоб не замулилися в мені ті духовні канали, якими людина обмінюється добротою з іншими людьми. | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
Переглядів: 1535 | Рейтинг: 4.5/2 | |
Всього коментарів: 0 | |