| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
ВалентинЧЕМЕРИС
 Валентин ЧЕМЕРИС Чемерис Валентин Лукич народився 8 липня 1936 р. в с. Заїчинцях Семенівського району на Полтавщині. Закінчив Вищі літературні курси при Літінституті ім. О. М. Горького (Москва). Автор книжок гумору: “Урок виховання”, “Коли спокушає диявол”, “Сватання по телефону”, “Закохана відьма”, “Вуса N З”, “Музикальний комар”, “Як стати щасливим”, “Домашній музей”, “Еліксир для чоловіків”, “Вибори таємного агента”; повісті для дошкільнят “Славко”; повістей: “Її звали янголом смерті”, “Я любила Шевченка”, “Кохання в Україні”, “Життя і смерть Володимира Глібовича, князя переяславського”, “Маруся Чурай”, “Операція “Земфіра”, “В понеділок після вибуху”; повістей та оповідань: “Три секунди на вибір”, “Як стати мудрим”; роману “Родина Гордія Залізняка”; історичних романів: “Ольвія”, “Смерть Атея”, “Скандал в імператорському сімействі”, “Фортеця на Бористені”, “Епірська відьма або Олімпіада — цариця македонська”; фантастичних романів “Білий король детективу”, “Приречені на щастя”; роману-есе “Президент”, “Голгофа українського православ’я”, “Бомба для патріарха”. Твори виходили в перекладах багатьма зарубіжними мовами. Лауреат літературних премій імені Дмитра Яворницького, Остапа Вишні, Юрія Яновського. Нагороджений орденом рівноапостольного князя Володимира Великого, Заслужений працівник культури України. Обирався головою Дніпропетровської організації Спілки письменників України. Був секретарем НСПУ. Працює в редакції газети “Літературна Україна”. Особиста сторінка Оповiдь І ГОЛУБЕ НЕБО ЕЛЛАДИ, І СИНІ ХВИЛІ МОРЯ, І АПЕЛЬСИНОВИЙ САДОЧОК Переступивши поріг, дівчина спинилася вражена. На стінах вестибюлю всюди були козаки. Не помешкання, для житла, а музей. Та як гарно ж вони понамальовувані, наче живі. Особливо Тарас Бульба з синами... Аж ось і господар. — Здоровенькі були. А що ви хотіли? На дівчину лагідно й привітно дивився середнього зросту сухенький, трохи сутуленький, симпатичний, акуратненький дідусь, такий простий і в той же час незвичайний чарівник у білому костюмі, з сивими козацькими вусами. У його добрих примружених очах, що ховалися в густу сітку зморщок, щось рідне, батьківське. — Я... мені б хазяйку. — Гаразд, знайдемо вам і хазяйку. — Крикнув: — Сіма?! Серафимі Дмитрівні прибула випалила одним подихом: — Я чула, що вам потрібна хатня робітниця. Візьміть мене на роботу, маю рекомендацію. Буду дуже-дуже старатися. Так вперше, 56 років тому Катерина Купрій (в подружжі Литвиненко) переступила поріг добре знаного у місті Дніпропетровську будинку з мезоніном на тихій площі Шевченка під номером «5», що в нагірній частині міста, над кручею, з якої так гарно видно придніпровське роздолля. Його збудував сам господар року 1904-го, як останнє своє пристанище у світі білому, а точніше — у краю, де починалися колись пороги і де було шість із восьми запорозьких січей, і тому господар пропонував навіть місто перейменувати на Січеслав — іншого ймення для нього ні тоді, ні тепер не було й немає. Сьогодні над входом того будинку висить меморіальна дошка (білий мармур, золоті літери): “Тут жив і працював з 1905 року і по 1940 рік видатний учений академік Дмитро Яворницький (1855-1940)”. І була тоді осінь 1935 року, будинок з мезоніном ще не був меморіальним, хоч люди теж безупинно до нього йшли. І залишалося тоді симпатичному вісімдесятирічному дідусеві Дмитрові Івановичу, два роки тому вигнаному з історичного — ним самим створеного і протягом майже тридцяти років очолюваного — музею, залишалося, повторюємо, жити ще п’ять років. Попри вік, болячки та переслідування жорстокої влади, що видавала себе за народну, академік ще був бадьорим — принаймні, на людях. — Проходь, дівчино, поп’ємо чаю, погомонимо. Звідки будеш? — З Петриківки. — Славне твоє село, вдатні там народні майстри живуть. А звати ж тебе як? — Катя... — схопилась: — Тобто, Катерина. — А батько твій хто, Катю-Катерино? Батько її помер у тридцять третьому від страшного голодомору, що його організував на Україні вусатий кремлівський людожер із своїми вірними ленінцями, сиріч компартійною Системою. Йшов колгоспник Іван Купрій з роботи (а попри голод і знесилення батько щодня виходив на наряд — і змушували, і сам не звик без роботи дні марнувати), йшов, ледве тягнучи ноги і раптом відчув, що все... Надсилу додибуляв до чийогось тину, сперся на нього, прохрипів: “Передайте моїм... щоб рятувалися, в місто щоб втікали...” зітхнув і, стоячи, застиг мертвим на чужому тину. А вдома дев’ятеро — одне одного менші. Врятуватися від голоду можна було лише в місті, де — навіть хліб видавали — від 300 до 600 грамів на день — тож діти і розповзлися, хто куди міг. Катерина опинилася в Дніпропетровську і через два роки за рекомендацією хороших людей прийшла до Яворницьких... — Ох ти, Боже, Боже.. — слухаючи її розповідь, зітхала Серафима Дмитрівна. — Ми вже тебе, Катрусю, не зобидим, будеш у нас за дочку. Звідтоді і аж до смерті господарів Катерина Купрій була в будинку Яворницьких не просто хатньою робітницею (раз на тиждень ходила на базар, скуплятися, підтримувала чистоту в будинку, варила їсти), а — членом їхньої сім’ї. — Ще й досі мене ніхто так ніжно і ласкаво не називав Катрусею, як Дмитро Іванович та Серафима Дмитрівна, — згадувала Катерина Іванівна в будинку-музеї Яворницького. Щоб усе було “по закону” уклали з хатньою робітницею угоду про найм і офіційно завірили її печаткою. Катерина Іванівна дослівно не пригадує тексту угоди, але пам’ятає, що окрім харчування і ста карбованців платні (а тодішні сто карбованців важили більше, як теперішні), господарі зобов’язувалися справляти їй щорічно два плаття, дві хустки, дві пари черевиків, щось там із верхнього одягу і ще щось — свої зобов’язання наймачі завжди і виконували, і перевиконували. їли тільки за одним столом утрьох — Серафима Дмитрівна, Дмитро Іванович і Катерина. У трьох, як не було гостей, бо гості, особливо студенти, яких Дмитро Іванович підгодовував, не вибували у них. Коли ж господар повертався з Києва, із сесії Академії наук, то неодмінно привозив Катерині дарунки. Хатню робітницю господиня поселила у своїй спочивальні і вони швидко знайшли спільну мову. Дмитро Іванович ночував там, де й працював, у кабінеті. Вставав, як завжди, рано, о п’ятій виходив у двір, прибирав (це діло він любив), гомонів до квіток — у дворі й у садку росло лише те, що було оспіване у народних піснях: любисток, канупер, барвінок, рута-м’ята. Виходив і на вулицю, де вже орудував мітлою дід Кріт, з ним бесідував. А коли дід чомусь не з’являвся, сам брав мітлу і прибирав не лише біля свого будинку, а й на вулиці. А потім ішов до свого кабінету і до сніданку — десятої години — працював. Після сніданку і до обіду теж працював у кабінеті. Після обіду і до вечора теж... працював у кабінеті. Незважаючи на вік, був невтомним. У вісімдесят два роки написав книгу «Історія Катеринослава», вперше видану, щоправда, більше, як через піввіку. Увечері Дмитро Іванович частенько казав: — А чи не піти нам, Катрусю, на музику? Катерина радо погоджувалася. Вечорами оркестр грав у парку Шевченка, що був через площу, якраз напроти будинку Яворницьких. Коли вони приходили, їх незмінно зустрічав диригент Заржевський і чемно питав: — Професоре, що вам зіграти? Дмитро Іванович замовляв українські народні пісні та ще П’яту симфонію Чайковського, яку любив. Коли поверталися з парку додому, їх неодмінно супроводжував гурт цікавих — всім кортіло зблизька подивитися на славетного вченого. Після вечері Дмитро Іванович знову сідав за стіл у своєму кабінеті. — Скільки не згадую, все бачу Дмитра Івановича схиленим за столом у кабінеті... Одного вечора, коли вони повернулися з парку, господар сказав господині: — Сіма, що ж це виходить? У нашої Катрусі всього лише чотири класи освіти. Тож я надумав так: цієї осені віддамо її до вечірньої школи і хай вчиться на здоров’я. Як пішла Катерина до вечірньої школи у тридцять дев’ятому, то ходила аж до початку літа сорок першого. Дмитро Іванович допомагав їй, коли треба було, з уроками, слідкував, щоб вона не дуже була завантажена хатньою роботою і мала час на навчання. І радів, коли “наша Катруся” мала добрі успіхи. Про це неодмінно з гордістю казав Катерининій матері, як вона провідувала дочку. Дмитро Іванович розпитував у неї про сільське життя-буття, а потім вони співали українських пісень. Голос у матері був гарний, тож Дмитро Іванович завжди з нею охоче співав і потім радувався: — Давненько я так душу піснями не відводив. А то ж були його найтрудніші роки. «Когда большевики выгнали Д. И. из музея, — засвідчувала Серафима Дмитрівна, — он мне часто говорил: «Почему нас не выпускают за границу? Поехали бы мы в Грецию, был бы я в афинском музее. Ну, хотя бы сторожем, но в музее! Я когда-то хорошо знал греческий й латынский языки. В университете, на экзамене переводил сразу, имел всегда «5»... А я еще от себя прибавляла к нашему возможному только в мечтах благополучию: “И голубое небо Эллады, й синие волны моря, й апельсиновый садик...”. А може тому мріялось про теплу Елладу, що мерзла і душа — такі були часи, — і тіло. У власному домі ніде не можна було зігрітися. Вугілля — ледь-ледь, та й те препоганої якості, і Дмитро Іванович тієї зими, як і в наступні, мерз особливо. Вікна кабінету виходили на північ, на Дніпро, звідки постійно прилітали холодні вітри — Кабінет неможливо було обігріти, і все ж Дмитро Іванович ні на день не припиняв роботи. Тепло зодягнений, часто, щоправда, потираючи руки, він зрання й до півночі за столом. «Я завжди дивувалася його працездатності, його наполегливій постійній праці, — зізнається дружина. — 1 це маючи катаракти на обох очах. малокрів’я і слабкість і — праця до мозолів на пальцях. І це в той час, коли Д. І. вигнали з музею...» До 39-го старий академік ще якось тримався, а потім наче враз зів’яв. Дуже болів шлунок. Тихо бідкався: “Мабуть, у мене рак...”. В будинок з мезоніном все частіше й частіше почали приходити лікарі, обстежувати хворого, радились між собою. Раку, на щастя, не виявилося, але стан хворого від того не покращав. Навпаки. Дмитро Іванович почав марити. Майже не спав, а ніби час од часу провалювався в гарячу порожнечу, на дні якої його терзали невидимі звірі. При свідомості терпів, ні звуку з його почорнілих уст не зривалося, а коли провалювався в небуття, то кричав у безпам’ятстві. Потім бідкався: — Ви хоч мене тормосіть, як починаю кричати. Катрусі ж треба виспатись, у неї вдома роботи багато і до школи треба готуватися — голова мусить бути свіжою. То ж хай вона лягає спати в моєму кабінеті, туди мій крик не долітатиме... У маренні бідкався, що в них заберуть будинок. Коли отямлювався, Серафима Дмитрівна як могла заспокоювала чоловіка, що ніхто їх не викине на вулицю, бо, по-перше: не гоже старих і немічних людей викидати на вулицю, а, по-друге: це їхній власний будинок, збудований на трудові гроші Дмитра Івановича, а, по третє, є закон. — Ат, — песимістично перебивав Дмитро Іванович дружину. — Твої аргументи, Сімочко, діють у цивілізованому світі, де є закон, а у нас — беззаконня тих, хто захопив владу. У нас немає демократичних інституцій, більшовикам закон не писаний. Вони почали з грабунків, чи то пак, експропріацій, такими вони й залишаться до скону своєї страшної системи. Їм безневинну людину що з роботи вигнати, що до в’язниці запроторити, що на той світ спровадити — легко і просто. А викинути на вулицю старого і поготів. Не просто йому жилося під новою владою, такою безжалісною, несправедливою і такою фантастично жорстокою та антидемократичною. Під час голодомору директор історичного музею Яворницький врятувався лише тому, що продавав на Озерці — центральний міський базар — власні речі. Але врятуватися від радянської влади не міг. Хоча Україну терзав голод, лише в Дніпропетровській області тоді вмирали десятки й десятки тисяч людей, та місцевій владі було не до якогось там голоду та жахливо масової загибелі люду, місцева влада боролася в той час з академіком Яворницьким: 27 серпня 1933 рокув в обласній газеті «Зоря» з’явилася стаття-донос якогось А. Горба, котрий викривав співробітників Дніпропетровського історичного музею та його директора як «кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Яворницького відразу ж було вигнано з музею, як «контру», а 2 жовтня в його помешканні влаштували трус, під час якого погрожували забрати його «панські хороми». Тим часом правління Академії наук поспішно прийняло рішення про припинення йому виплати академічної пенсії... У ті тяжкі й нестерпні часи рятувала праця. В одному з листів з гордістю писав: «Роботи у мене зараз велика сила і я од неї знемагаю». На щастя, академічну пенсію йому невдовзі поновили, але до музею так більше й не пустили. Після тридцять третього і до самої смерті в сороковому академіка постійно терзали й переслідували, прискорюючи його кінець у світі білому. В чому тільки не звинувачували Дмитра Івановича. Має свій власний будинок — буржуй, уламок феодалізму (нова влада вихваляла і в приклад іншим ставила лише тих, хто не мав власного житла, хоча сама вона, влада, все мала). Спорудив паркан — відгородився від народу. Час од часу в газетах спалахували цілі кампанії проти старого вченого, в будинку з’являлися комісії, котрі “за завданнями широкої громадськості” щось перевіряли, складали якісь акти, забирали різні речі, погрожували й будинок відібрати, а його, буржуазного націоналіста, відправити куди слід на перевиховання... Тому й кричав Дмитро Іванович у маренні, щоб не відбирали у нього будинок, не викидали його з дружиною і рукописи на вулицю... Катерина Іванівна пригадує: — Слухаючи, як він у безпам’ятстві кричить, ми з Серафимою Дмитрівною дуже боялися, що до Дмитра Івановича може не повернутися ясність розуму. І тільки він виринав з марення, я швидко його запитувала: а коли була відкрита Америка?.. Дмитро Іванович, не задумуючись ні на мить, відповідав: у 1492 році. Кволо посміхався: «Мабуть, знову кричав уві сні?» — і прохав мене: «Катрусенько, піди-но, дитино, до мене в кабінет, у такій-то шафі, на такій-то полиці від вікна дістань-но мені таку-то книжку, принеси і відкрий на такій-то сторінці, я хочу перевірити одне слово...» І працював доти, доки знову не поринав у непам’ять... За теплої днини та ще як кращало, Катерина Іванівна допомагала Дмитру Івановичу потепліше зодягтися і виводила його на свіже повітря. Сяде він на лавочці, зіпреться на ціпок, а дівчина тим часом допомагала вийти Серафимі Дмитрівні — господиня на той час теж ледве ходила, з ціпочком. Бідкалась до чоловіка: “Обоє ми з тобою негодящі, коли б не Катруся, щоб ми й робили...” Подружжя зодягалося потепліше — кров уже не гріла. — Е-е, Сімо, відкозакував я своє. Сили геть залишають. — По хвилі: — Я помру, то щоб мене біля музею поховали. Я вже про це й діду Білому казав. Хочу біля музею лежати, без нього і на тім світі місця не знайду. І щільніше закутувався — на літній спеці — в хутряну шубу. Серафима Дмитрівна беззвучно плакала, Катерина теж. І раптом весело-безжурно, аж підморгуючи: — Сіма, а пам’ятаєш, як ми з тобою познайомились, та як я вперше у тебе вдома побував і чай пив? Жила-була в Катеринославі ще до жовтневого — 1917 року — перевороту одна вдова на прізвище Бурякова. І мала вона трьох дочок: Зінаїду, Варвару і Серафиму. Сестри були вдатні з себе, розумні, фізично здорові, кров з молоком. Ось тільки сімейним щастям старших двох доля обійшла — Зінаїда та Варвара так і не зустріли суджених, а Серафима (вона серед сестер була найвродливіша і найрозумніша, взагалі — ерудитка) впала в око академіку Д. І. Яворницькому. Було йому шістдесят три роки — 1918 рік — козакував. А втім, за роботою йому до того все ніколи було зайнятися власним одруженням (експедиції, мандри по Україні, музей, власна творчість). Взагалі, у Дмитра Івановича на кожному пальці було по ремеслу: історик, археолог, фольклорист, етнограф, мистецтвознавець, лексикограф, педагог, письменник-прозаїк, поет, організатор музейної справи — де вже там про власну сім’ю було дбати! Мав діда, котрий за домовленістю приходив до нього, варив ученому борщ та кашу та ще прибирав... Так і минали, спливали роки. І раптом у вісімнадцятому Дмитро Іванович спохопився: ой, хазяйку б у дім треба. Без подруги і старість тяжкішою буде. Знайомим (одруженим) бувало, як заходила мова, скаржився: “Ех, хлопці. Заздрю я вам, що у вас дома жінки є, а я бідний сирота”. (Це з листа педагога Колісниченка, котрий часто зустрічався з академіком — лист зберігається в письменника І. М. Шаповала). Ось тоді й познайомився він з незаміжньою Серафимою Буряковою — вона вчителювала у 22 міській школі (за іншими даними С. Бурякова до революції буцімто була директором гімназії). Серафима Дмитрівна частенько приводила учнів в історичний музей. В історії рідного краю кохалася (взагалі, сестри Бурякови були щирими українками), тож знала її так, що в музеї могла самостійно читати лекції своїм учням. Там з нею і познайомився Дмитро Іванович, похваливши її знання з історії ріднокраю. Невдовзі завітав до вчительки на чай. Але побачивши старовинні чашки, з яких його нова знайома пригощала чаєм, Дмитро Іванович і про саму вчительку забув, і про чай — все чашки в руках вертів та захоплювався. А тоді й каже: “У вас такі незвичайні рідкісні чашки, що аж шкода у них чай наливати — місце їм тільки в музеї. То давайте я їх оце й заберу. А якщо вам шкода, то я гроші, дам, а чашки все одно заберу...”. І забрав. Звідтоді вони й почали зустрічатися. Дмитро Іванович пригрівся в її товаристві і вже без неї не уявляв свого життя. І коли бувало йшов у гості до Сіми, то неодмінно брав із собою музейного сторожа діда Білого. — Ходімо, — прохав, — попарубкуємо. Ти посидиш у дворі, а я — в знайомої. А назад підемо разом. Дід Білий здогадувався, чому Яворницький бере його з собою “на парубкування”: з очима у нього вже тоді було негаразд, тож коли повертався додому, міг у темряві й заблудитися... Невдовзі Дмитро Іванович надіслав сватів, Серафима Дмитрівна їх ласкаво й прихильно зустріла, але попросила час на роздуми. Дмитро Іванович енергійно напосідав: що тут думати, коли й так усе ясно... Та Серафимі Дмитрівні певно не все було ясно. Думала вона довгенько, аж доки й не погодилась. Коли вони побралися, молодому виповнилося 63 роки, молодій — 39. Так Серафима Дмитрівна стала господинею відомого в Дніпропетровську (чи тоді — в Катеринославі) будинку з мезоніном на тихій площі Шевченка. Дмитро Іванович подбав і про її сестер та матір — неподалік свого будинку купив їм квартирку, де й поселилися сестри Зінаїда та Варвара з матір’ю. В його домі сестри були майже щодня, а десь під сороковий рік, коли Дмитро Іванович тяжко занедужав, сестри перебралися в його будинок, щоб разом доглядати хворого і гуртом його берегти... Та ніхто вже не міг уберегти козацького батька. На початку серпня 1940 року Яворницького не стало. В ту останню в його житті ніч від Дмитра Івановича ні на мить не відходили чотири жінки: дружина, її сестри та хатня прибиральниця Катерина. Дмитро Іванович то виринав з небуття, що все цупкіше й цупкіше охоплювало його, то знову в нього провалювався... Марив... І в ту останню в його житті ніч у нього теж відбирали будинок, бо він все когось прохав не викидати його на вулицю... Та щось сам до себе говорив про голубе небо Еллади, про сині хвилі моря та апельсиновий садочок і відразу ж переходив на грецьку мову, якою ще із студентських літ володів бездоганно... А на мить отямившись, швидко запитував: — Де я? В Афінах?.. Сторожую в тамтешньому музеї?.. — Поривався: — Не хочу в Афіни. Залишуся вдома. Над Дніпром, де починаються пороги... Де Січ-мати й діти її козацькії у землі сплять. І де музей мій... Під ранок він зітхнув наче б полегшено і затих. Навіки. Сонце сходило з-за Дніпра вже без нього. Люба його серцю Січеславщина — батьківщина шести запорізьких січей, як і вся Україна починали жити свій перший день без нього, батька і запорізьких козаків, і їхнього Нестора-літописця... Поховали Дмитра Івановича на міському кладовищі, а через 21 рік, виконуючи волю покійного, за клопотаннями письменників і вчених міська влада постановила перенести останки вченого і надгробну плиту до музею... По смерті Яворницького залишилася Катерина з Серафимою Дмитрівною та її сестрами. Здоров’я в господині після смерті господаря все гіршало й гіршало. Та хворіти не було коли. Разом з сестрою Зінаїдою вдова приводила в порядок рукописи чоловіка, особливо з фольклору, лексикографії і все те передала до АН УРСР, де воно невдовзі й було знищене... Невдовзі почалася війна. Отямитись не встигли, як фронт вже наблизився до Дніпропетровська. Ще кілька днів — фашистські окупанти з боку Запоріжжя увірвалися в місто. Наші з боями відходили через міст на лівий берег Дніпра. Потім за ними зірвали міст... Катерина, Серафима Дмитрівна і сестри її, охоплені тривогою і ляком, стояли на ґанку і з високої кручі, на якій стояв будинок, їм видно було як далеко на Дніпрі догорає міст... — Все... — прошепотіла Серафима Дмитрівна. — Наші на тім боці, а дорога до них уже відрізана. З години на годину увірвуться німці і нас уже ніхто не захистить. Чи ж хоч пощастить дожити до перемоги?.. За яким кривавим туманом вона заховалася? Німці увірвалися в надвечір’я. На високому правому березі Дніпра вони ставили гармати і били на лівобережжя, по наших, що відходили. Одну з гармат поставили під стінами будинку Яворницьких, а в кімнати наносили ящики із снарядами і ще якесь німецьке добро. На підлогу полетіли картини, книги, рукописи, якими німці розтоплювали грубку. Гармата під стіною гахкала і гахкала, аж шибки вилітали, з дзенькотом падали гільзи, у кімнату, де заніміло затихли чотири жінки, тягло пороховим димом. Німці, що хотіли, те й робили в будинку і погрозливо покрикували на жінок, щоб ті не плуталися у них під ногами і взагалі — вибиралися звідси... Так минуло кілька днів. А якось Катерина вийшла вранці на вулицю (гармату на той час уже забрали і бої в місті наче затихли, відкотившись за обрій лівобережжя) і на дверях побачила аркуш паперу, на якому було написано: «Будинок реквізовано під квартиру штадт-комісара». Перебралися на вулицю Садову в будинок № 15, де було кілька покинутих квартир. Що могли, те міняли і з того жили. У ті роки, починаючи з травня 1942 року, наче відчуваючи, що жити їй залишилося щось біля року, Серафима Дмитрівна вирішила вести щоденник. А втім, це швидше були записи, зроблені на окремих аркушах паперу. Забігаючи наперед, скажу, що ті рідкісні записки згоріли у вирі війни, дивом вціліло лише кілька аркушів — їх всі ці роки зберігав письменник І. М. Шаповал, автор широко відомої книги про Яворницького “В пошуках скарбів”, що вийшла оце восьмим перевиданням. Нещодавно письменник опублікував ці кілька врятованих аркушів у літературно-мистецькому щомісячнику “Борисфен” (№ З за 1991 р.). Свої записки Серафима Дмитрівна починає з розповіді про тяжке життя за воєнного лихоліття, про окупацію і мародерства німців, про відчай. То згадує минуле, Дмитра Івановича, як він працював, який був у житті. «Я всегда выражала удивление его трудолюбию, его настойчивому постоянному труду. Даже гуляя по улице, около дома, а, значит, у нашого сквера, он подрезывал с одинаковым рвением лишние веточки на деревьях у своего дома и в общественном сквере, относил подальше лежащий на дороге камень, папочкой сгребал й прикапьывал сор или бумажки, нарушающие чистоту. Никогда не оставался без дела. А если проходящий крестьянин спрашивал у него, где такая-то улица, то Д. И. с самым ласковым лицом вел крестьянина на эту улицу, находил нужный адрес, а возвратясь домой, оживленно рассказывал о необыкновенно интересном селянине. Й действительно, все у него селяне были интересны, т. к. тот сказал таку приказку, таку! Якої ніхто у світі не чув, а слово таке сказав, що оказується, в жодному словникові немає”. В сорок другому, десь під Новий рік Серафимі Дмитрівні стало гірше. Злягла і вже більше не вставала. Катерина була при ній невідлучно, доглядала й берегла її до останнього дня. 5 травня 1943 року жінки не стало. Поховали її поруч з Дмитром Івановичем. Із останніх розпачливих записів Серафими Дмитрівни: «После ухода из жизни Дмитрия Ивановича, уходит и его музей, ушел словник й рукописи, весь фольклорный материал вместе с разгромом Академии наук, куда я передала в 1940 году в декабре все это. Уходит его дом. На могиле нет креста или памятника. Отпадает табличка. У поэта сказано, что “река времени в своем течении уносит все дела людей”, а тут сразу, вдруг — все. Где же вы, украинцы, щирые сыны неньки Украины, отчего же никто из вас не поинтересуется таким разгромом национального достояния?» Слава Богу, що хоч сьогодні, а українці таки з’явилися на многостраждальній нашій Україні — сьогодні вже незалежній Україні, вперше незалежній за останні 337 років! І хай еллінам голубіє небо Еллади і для них хай ростуть апельсинові садочки — Дмитро Іванович Яворницький назавжди залишився з нами, ставши частинкою самої України. А з ним залишилося і голубе небо Еллади, і сині хвилі моря, і апельсинові садочки — як мрія про щастя, до якого не кожному з нас судилося дійти-дожити. Тож хай буде так, як він, прощаючись з Україною, благословляв усіх нас — живих і мертвих, і ще ненароджених і всі прийдешні покоління на віки-вічні: — Ще не вмерла козацька сила, ще не загинуло козацтво, воно розвивається пишним квітом на землі, воно розіллється широкою повіддю і буде живити, і буде гріти серця наших дітей, поки стоятиме жива Земля, поки блищатимуть ясні зорі, поки світитиме у небі ясний місяць. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1224 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |