| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Валентина ЗУБОВА
 Валентина ЗУБОВА
Зубова Валентина Дмитрівна народилася 19 липня 1935 р. в с. Чаплі Дніпропетровського району Дніпропетровської області. Навчалася в Дніпропетровському університеті. Авторка роману “На довгій ниві”. НА БЕРЕЗІ ЖИТТЯ Уривок з повісті Ще й на досвіток не благословиться, а ферма буде вже на ногах: проворно бряжчатиме посуд, благально обзиватиметься напівсонне коров’яче мукання, цвьохкатимуть високі жіночі голоси. Тільки сьогодні все буде позначено якоюсь поспішною знервованістю, запобігливою старанністю, яке завше передує приїзду гостей прошених і непрошених. А це мимоволі вибиває людей з щоденної, узвичаєної колії, якою й сліпма можна йти й не оступитися, бо ж роки, десятиліття, а то й усе життя ноги нащупують незрадливі трудові стежки, а руки — корову, хоч вимкни світло скрізь та вікна позатуляй — не помилишся, не обізнаєшся, до другої не підступиш... На звістку про нові відвідини, дівчата тільки скрушно похитують головами. Не одна вже бідкалася: — Я коли стараюся черезчур — все роблю невпопад, наче руки навиворіт, як в нетямухи. Отак’о й дома, колись удодонила: узвар зажаркою заправила замість борщу, спішила гостей зустрічати... Та й Наталі здається, що і в неї саму вселяється тоді хворобливе збудження, що холодить душу. Наче чужими © Зубова В.Д., 2005 ногами ступає тоді по корівниках. А щоб не видати себе, зусиллям волі доводиться постійно стримувати оту душевну колотнечу, що проймає наскрізь. Цього не любила вона. Їй завжди хотілося, аби приїздили (хай їдуть, дорога для них не заказана!) всі аж до найвищого керівництва зненацька, не як до чужих і незнаних, а як до себе додому. Отоді побачили б і почули, — певна того, — куди більше, аніж після всіх оцих парадних приготувань! Про це не раз говорила голові, навіть просила не колошкати ферми. Так він своєї: — А оцього вже не буде! За всіх вас перед начальством очима лупати не буду. Іч що вигадала: подивіться, мовляв, які ми зачухані: і ляшки в кізяках бувають, і з ясел харчі на підстилку аж свистять, і стіни мохом обросли!.. — Нехай бачать, раз ми такі. Невелика та ціна, коли її набивають живосилом. — Додому гостей як кличеш — чепуришся... Так там тебе одну осудять та й годі. А. ферма наш спільний дім — тут часточку свою кожне вип’є до дна, — і надоїдливо відмахнувся від неї розчепіреною, клешнюватою п’ятірнею.— Ось не баламуть ти мене, Наталко, хоч сьогоднішнього дня, Христом-Богом молю.— Ворухнув губами, наче натужився щось непосильне сказати, — Ага... Ольгу Мандрику поклич завтра на ферму. Хай вона... Не дала докінчить, насмішкувато кинула на нього очима: —... підкову в корівник зариє. — Та хоч і підкову, аби повезло в усьому. Сама ж знаєш, де Ольга, там і удача. Хоча не від підкови заритої ті постійні п’ять тисяч літрів на корову з року в рік, ордени та слава. Ти пам’ятаєш, з чого все це починалося, питаю тебе? Та пам’ятає, хоча й школярчам була тоді, і ті повоєнні роки... Тодішня ферма,— то кілька десятків корів, підібраних по ярах та кущах. Щоб видавити ті благодатні краплі — вірьовками піднімали їх на ноги, бо харчі — курай і того не в досталь, на паливо дітвора визбирала... Сто грамів молока, як льоду... Де ще ті й сто грамів бралося й досі не доберу!.. І от одного разу привезли раптом цілу безтарку дерті. Розвантажили її тут же, в корівнику, в ящик, що біля стіни пустував ще з довоєнних часів, замок пудовий повісили, як на скарб безцінний... Корови враз повитягали хрящуваті свої шиї, чутливо заворушили ніздрями, гублячи ниті слини собі на ратиці... Тоді вона й почула, як кричать очі коров’ячі!.. Почула раз, а й досі забути не в силі... Приходять вдосвіта жінки в корівник, а під ящиком сидить Ольга, голову на плече звісила. Думали, обезсиліла чи знепритомніла, чи й богові душу віддала, бо аж світилася з голоду. Ломик погнутий біля ніг валяється та замок отой пудовий з ящика,— з живим вивернула. Гуртом розкуражили: — Чого це ти тут? — Стережу... — Від кого? — Бід себе... бо раз вмочила руки в ящик — потягне ще... Чого повитріщалися? Украла. Наминалася, поки всі розійдуться, зломила замок і по жмені дерті коровам тикнула. Отак з долонь і позлиськували... А це, чую, ще підмиває, бо й другі ж хочуть, а совість дурна приплішила оце спиною до ящика і не дає на ноги зіп’ястися. Легше самій голодувати, бо тут знаєш, за що мучишся, а скотиняка?.. — орачі наші та годувальниці...— вона втерла залоєною дертю долонею роз’ятрені печаллю та слізьми очі.— Чую: не переборю себе, крастиму, доки вона тут лежить, хресті бог! Ось перевезіть її в комору, не далеко ж, кожна пеленою перенесе свою долю.— 1 вже благально:— Перевезіть її прокляту, поки допра не заробила! А пізніше, як люд колгоспний в колодочки став вбиватися, Ольга Мандрика залишилася собою. Зіб’є олії — макуху несе коровам, розімне, розпарить та й булькає по жменьці в сяку-таку бовтанку. Змеле оклуночок борошна — вузлик висівок несе на ферму, обчистить картоплину — лушпайки не викине на смітник, все коровам... “Не наїдяться, знаю, та хоч понюхають і то легше буде діждатися душам святим весни тої зеленої...” Бувало, пірне між коров’ячий гурт, а вони чередою за нею так і снують, а котра сміливіша втопе писка в кишеню і ялозить там язиком, крихти та черстві окрайчики визбирує... — За вами, ласухами, не з’їси ні сніданку свого, ні обіду, хоч в пазуху ховай, та й звідти витягнете. Розпотворила я вас далі нікуди! Не ходила по ваших ребрах паліняка, а таки походе,— любовно обіцяє притулившись лобом корові до боку та пірнувши сучкуватими пальцями поміж теплі набубнявілі молоком дійки... Давно вже на пенсії та рідко якого дня не побуває на фермі. Якщо не навідається кілька днів поспіль, вже й лементують дівчата: чи не захворіла часом... Командирують котрусь: хай навідається, баночку молока теплого бабі понесе. А баба Ольга на те розважливо: — Слизько надворі, обербенуся та ще дрова свої поламаю, клопіт вам додам... Отож і не печіть раків: якщо вмру, то на фермі, а замість купелі хай корови мене язиками оближуть, ото й рада буду. Не цуралася ніякої роботи: й кізяки в рештак зсуне, і шкребкою кожну почеше ще й ганчіркою терне, аби вилискувала, і видоє за всіма правилами, й теляток напоїть. Годила всім, як могла та, бувало, й гиркали на неї незлостиво: — Ану, бабуню, підключайте апаратуру, не непутіть нам корів та й руки свої не катуйте — суглоби он порозносило, дивитися болить... Зізнається тоді баба Ольга: — До того, буває, гудуть, аж сусіди, думається, чують. Це коли ні трясці не роблю. А торкнуся дійок — болячку як рукою знімає!.. Хочте-вірте, хочте — ні. То вже мовчали, коли облюбує собі “м’якоцицю”, підсуне під неї ослінчика та й припаде лобом корові до живота, обхопить руками шовковисто-налиту чашу вимені — очі самі заплющаються від насолоди нечуваної... І вдарять тугі струни молока в дійницю, тоді зашавкотять піною, зашельпотять і вдарить у душу такий дух солодкий — голова паморочиться. Вже й піна підбилася під вінця, вже долонями підхоплює її, а вставать не охота: все передумає під коровою, все переживе, в молодість важку вернеться, без оглядки. А як корова почне переминатися з ноги на ногу, приструнчить її лагідненько: “Ану, не танцюй, вальсіруєш мені!.. Це ж я під тобою... потерп...” Витре вим’я та кожну дійку легенько вимокає м’яким, виношеним рушничком, тоді обіруч вхопиться корові за ногу й поволеньки підводиться, вирівнює зігнуту роботою та роками спину. “Балую тебе, — бубонить лагідно, — сама знаю. Друга проживе та окрім п’явок металевих нічого не зазнає, за цілий вік рук людських не почує... А ти хоч зрідка, а ба’ як розкошуєш, аж дрімота перехитує тобою. Тільки ж ти, канцелюго, не підводь мене, не кондричся, кажу тобі, віддавай тим ненаситним апаратам все до краплиночки, бо дівчата й так на нас з тобою беруться горою, що такі старорежимні, а то й зовсім бас нам увірветься: ні тобі, німені розкоші цієї не бачити... Ти чого бульками вертиш, небійсь не второпала, що тобі баба наказує? А все ж до слова, втямила, тільки й того, що мовчиш. То люди язиками вихають, де треба, де й не треба, а ви очима про все кричите, вмій тільки слухати. Ну, зоставайся з богом. Доживу до слідуючого разу — ще здибаємося, а не доживу — звиняй, що вік один маю. Два прожила б — обидва від тебе не відходила. Ну не сопи, не сопи мені в рукав і не косися так зобижено — це я так, до слова, сповідаюся перед тобою, як перед совістю своєю... В старої людини буває таке, для того й старість щоб подумать. А ти, моя Яворино, жди бабу, окрайчика з соличкою принесе, аякже без гостинця! Галя призналася якось: — Слухаю бабине туркотіння над коровою і до своїх підступатися острах, наче це вже і не тварина, а дух святий та благодатний. — Просто ми доярки та й годі, це наша робота, наш заробіток, а для неї — то все життя її, до останнього дня. Коли б вона була вченою чи художницею, про неї б казали: талановита... геніальна!.. бо в неї ота божа іскра горить і не тухне ніколи, легко їй чи важко, затишно чи самотньо. Просто людина родилася собою, а не кимось іншим, як це часто-густо буває... — І надоїдають баба другий раз, — не стерпіла й Тетяна, — топчуться попереду треба чи й не треба, догодити кожному норовлять. Сама б зробила і скорше, й лучче та хіба її відірвеш від роботи, коли зрослася з нею до крові... Важко стає зі старою, а без неї страшно: вмре — наче й ферма занепаде наша, бо цей добрий дух перестане жити посеред нас... — Дух — вічний, — поправив хтось, — не печися. А бабин — і поготів! То бездушні за життя вмирають. — Коли б так, то горе — півгоря, — заспокоює сама себе. А день перемоги?.. Наталя пам’ятає його, наче вчорашній свій день. Все село зійшлося до сільради, старе й мале. В той день не було байдужих, чужих один одному — радість всіх поріднила, кинула в обійми обіруч, розіперла груди єдиним диханням. Навіть згорьовані вдови з похоронками в найдальших закутках (може, помилилися, може, живий...) і ті сміялися своїми болючими слізьми, виплакували чужу радість. Хтось скропив землю водою, хтось навіть приніс гармонію, стареньку, з висипаними ладами і вона захлибнулася, зашепелявила, заспішила, пропускаючи звуки, наче боялася не виспівати нагорьовану душу свою... Хто під гармонію, а хто під язик носилися один перед другим, несамовитіли, вимахували руками так, наче поривалися відірватися від землі та злетіти птахами в піднебесся, щоб і там заполонити все людською радістю. А Ольга, мов на виступцях, землі під собою не чує: розрум’янилась, розпалахкотіла, маківкою ранковою зацвіла. Глянеш на таку і сам займаєшся жаром і очі, чуєш, зірницями літніми спалахують... Діждалася, діждалася свого Івана! Ні горе, ні радість, ні смерть не розлучить тепер їх. Розлука та біль злили душі воєдино, зробили єдиною плоттю, долею одною... Два місяці прожила з ним перед війною, чотири роки проплакала над сином, аби щасливим вродився, аби діждався батька... Коли вийшла з немовлям з лісу, воно було майже мертве, не ворушилося й не плакало. Давно не тулила до пустих грудей... Думала одне: не тут зарити, в лісі, а похоронить дома крихітку свою гірку. Принесла, розгорнула перед тліючим попелищем, а на йому шкірка обвисла і та попрівша. Солдати підійшли, нагодували перловою кашею, — ніхто не з’їв тоді вечері, принесли паруючою, поставили котелки перед нею. Мало не знепритомніла від того хлібного духу. .. — Хай твої очі, молодичко , не розбігаються од такого багатства. Кожному хочеться догодить тобі,— малий он їсти жде,— а ти присушила свої грудята, і ні куєш, ні мелеш... Кожен радніший віддати тобі свою долю, то й понаносили, наче людина прірва якась,— підказав їй літній солдат по-батьківськи.— Їж, та не переїдай, харчі грубі, а ти з голоду світишся, мов тенеточка. Не знає, скільки їла та як, і досі не пригадає — їла без пам’яті... На ранок — закололи груди. Зраділа: молоко почало прибувати... А через день втратила свідомість — груди розігнало. Не знає, стільки пролежала в забутті. Жінки видавлювали з осклянілих грудей краплі молока пополам з кров’ю, поїли малого, а солдати через паперові трубочки вдихали йому цукрову пилячку... Пізніше, було, як побачить де папір тягне в рота, думає він увесь солодкий... Ольга незабаром стала на ноги, а хлоп’я наливалося наочах, мов огірочок: білолице та мизате, з голубими, мов проліски, оченятами... Солдати надавали їй сорочок, то понашивала малому платтячків з оборочками, хустинок назарублювала запинать непокірні вихри хлоп’ячі... Подивишся — не скажеш, що парубок... — І батько не пізнає, дівка та й годі,— сміялися з тих оборочок. — По пролісках своїх пізнає, бо в кого ще такі цвітуть... Гукнув хтось з отого вихору танцю, що закрутив її до забуття: — Ой, Ольго, плакать будеш, розносилася!.. Почула, сяйнула білозубо: — Не буду! Всі сльози виплакала до одної і на насіння не осталося! Та туди їм і дорога, раз болючі такі, — прихилилася до сполосованого зморшками кленового стовбура палаючим лицем.— Я таки п’яна!.. Дужче хмелю п’янить людину радість! Та хіба ж це мислимо такою щасливою бути! Збожеволіти можна, не зчуєшся й коли! — Хльобнули люди горя через край, а так би й щастю ціни не знали. Щастя воно, мабуть, таки на горі заквасюється, тому й солодке таке до болю,— хтось із літніх прорік мудро, а хто — не пізнала; святковим дзвоном гули в голові всі голоси на світі, бджолиним роєм дзвеніли на весняному квітті душі. Єдина людина в селі не прийшла сьогодні до сільради на гульбище... Як бог, жданий колись всіма, сьогодні всіма забутий, мов грішник. Це — дід-листоноша. Сидів в Ольги під землянкою, подалі від вулиці — не хотів людських очей. Потерта брезентова торба з розклоченою лямкою валялась осторонь, як непотріб. Вона придавила собою молоденький шпориш, що почав уже кучерявитись і старий пожалів, що не впустив її на камінь — сьогодні їй би там лежати, може б закам’яніла навіки і не гнітила б більше його худого плеча та душі болючої... Старий отупіло дивився в землю, наче сліпими очима, тільки білобрисі брови йому посіпувалися та хмурились, наче сердились невідомо на кого, невідомо за що... То думав він в цей день: “Доконає мене ця робота. Скільки страху, горя, зойків переніс за ці роки... Легше було самому тричі вмерти, аніж вручить Олені Чухмарі оту похоронку: Чоловік та два сини служили в одній роті, в один день і голови склали... Непритомніли в нього на руках, за грудки його терзали, як винуватця якогось, невтішно билися на його плечі сивими головами... Здоров’ям своїм розплатився за все: живеш, тільки землю поганиш, валандаєшся від землянки до землянки, мов тінь якась, мов смерть ходяча. Кожна похоронка болем віддає в серці, туманить зір, підкошує ноги. Не раз кидав торбу об землю: “Будь ти навіки проклята! Невже живу на світі, щоб людям горе приносити?.. Лучче землю копатиму, поки там і сторч стану, лучче камінь колотиму, поки й задубію, тільки підберіть хто-небудь торбу оцю — жити вона мені не дає, на груди висохші каменем могильним давить.” Ніхто не захотів, ані лялечка. Так і несе хрест свій тяжкий всю війну, мов прокляття. Люд праведний он перемогу біля сільради святкує, гармисується, аж пил клуб’ям, а того й не знають, що в дідовій торбі — війна, і не скоро вона там скінчиться, ще не раз і не два нагадає про себе громом з ясного неба. “Надоум, боже праведний, як віддати Ользі похоронку, що, мов та бомба розпирає сьогодні собою торбу... Іван її смертю хоробрих... ще двадцятого квітня, а сповіщення прийшло сьогодні, не могло, скажіть, спізнитися на якусь неділю, або й загубитися, — хай би людина ждала... Може, приховати її, віддати другим разом, га? Так на вік же не приховаєш... Та й те — на крилах вона там шугає, мов орлиця, сьогодні, горить вся від щастя, а він на чужій землі груди болючі свої холодить і тяжко-важко йому її, недолюблену, чути такою розбурханою вітрогонкою в день цей... Бо знає старий (довгий вік прожив собі на сором, а як на се врем’я — то й три віки...), що білий світ заселено добрим духом людським: не дивлячись — бачить, не слухаючи — чує, не переступаючи порогу — живе поруч... Поміж своїми — не чужими... Не вмирає людина до кінця, хоч ви тут що! Ні, Ольго, не пожалію я тебе,— аж засовався дід від рішучості, — ти — жива, переплачеш-переб’єшся та такою й зостанешся, а Іванові хай легко лежиться, заслужив він того... Хай знає Іван, що голосиш за ним денно й нощно, стежки слізьми палючими кропиш, що й шпориш не засівається — так, наче ноги його вичовгують... — Парнишко, — гукнув дід хлопчака, що біг, мабуть, до сільради, — а йди сюди, іди до діда хутенько, та не огинайсятак, не вкусе дід, бо й зубів грецьма. Та коли той бічком, мов спутаний, задріботів до старого, чіпко вхопив його за вузькі плечі, стріпнув легенько і до шепоту стишив голос: — Піди в сільраду та нагукай тітку Ольгу, скажи потихеньку: хай іде додому, ждуть її там, тільки не кажи хто... — Що ви, діду, — шарпнувся вбік, — Не хочу! Не піду! Що я вам таке, щоб людину отак... в такий день...— аж затерп від страшної здогадка. Затрясся перед хлопцем осатаніло, мов залихоманило ним враз, зціпив сухі, вив’ялені на шкураток кулачки й погрозливо затіпав ними над головою: — А я вам хто?.. Чурак бездушний чи як?.. Ви всі вже мене за людину не маєте! Ви, чуєш, не можете, а я все можу! У вас серця, а в мене каменюка, у вас кров гаряча в жилах, а в діда — багно болотяне тече... Всім вам годиш, всіх під благо береш, бо горе підкосило, а хто мене пожаліє, біду поможе пережить?...— в роті в нього пересохло, язик аж шелестів, ходором ходила горлянка, не в силі випустити слова, і тоді він беззвучно зівав ротом, а очі болісно пнулися з орбіт. — А, може, й справді камінь в грудях маю, бо людське серце давно б уже розірвалося, а моє б’ється, прокляте, колотиться, тіпається, мов одірване, а живе... Хіба то серце?.. Хлопець підступився до діда, щоб заспокоїти, та не спромігся на слово так і стояв, змалілий, перед великою печаллю людською... Вітерець легенько ворушив старому прядівце чубчика, теребив халабудисту, мов на кілку, латану сорочку... — Оце півроку ховаю від баби синову похоронку... а вона кожного дня письма жде, в душу лізе, торбу тельбушить, хоч додому не заходь... Думаєш легко жити так... Лучче зразу... одним махом... і баста. Якою б солодкою брехня не була, далеко їй до правди гіркої. Нею не наживеш — тільки накараєшся! Мертвого брехня не воскресить, а живого уб’є, в кого серце чуле... Попомни слово моє, внучку, — і вже втомлено, аж знеможено, — а йди поможи мені, дитино, бо щось не служать сьогодні ноги мої, хоч лусни, мов мішки стали, не підтягну, їйбо... Прибігла Ольга додому, розпашіла, розпалена танцями, тільки очі наскрізь розпанахані жахом — не глянеш... На призьобці побачила діда: сидів старий, зіпершися плечем до землянки й байдуже дивився світ осклянілими очима... Вітерець ворушив ріденьке, мов павутина, волосся, а губи — намертво зціплені, наче в останню мить свою зарікся не проронити більше й слова, ніколи не видати страшної таємниці... Тільки брезентова торба зрадливо й неприкаяно лежала осторонь обстрьопана та худа, наче прибита горем... Сказано ж: роки не йдуть, а летять, бо на крилах. Хочуть люди, аби були безкрилими, та не під силу їм те... Пролетіли і її літа, знехочу, мов у вирій, а пролетіли. Не в самотині прожила їх, ні, бо хіба то самотина, коли в дворі син он господарює... — Господарю мій, снідать іди, доки не вичахло! — прочине сінешні двері та й гукне, а серце солодко шарпнеться в грудях і очі підпливуть теплінню... — Іду, мамо! — чує у відповідь хисткий басок і ще пристоює в сінях, любується ним. А він то ворітця лагодить, то балганець для дров напинає, то зруб колодязний латає... та чи мало роботи в дворі для рук чоловічих?.. Непоспіхом заходить в хатину (збудували невеличку з кілків та глиняних скрутнів, — то вибралися з землянки...), вішає на гвіздок збоку дверей засмальцьованого картузика. Мати поливає йому на руки, він тре короткі, оцупкуваті пальці, а під тоненьким ситцем па плечах та лопатках ворушаться яблучка м’язів... Син сідає за стіл, а вона подає, розрум’янена і помолоділа, як дівчина... (батькові не довелося подавати, то сипові догодить хочу!). Син ловить ложкою галушки, витягаючи губи дудочкою, холодить їх, і вона бачить поміж пушком крапелиночки поту... — Живемо ми з вами, мамо, ще б лучче, та далі нікуди! А куди там далі, коли дитині й порівнювать ні з чим, бо на своїм віку ще й не бачив того столу, що вгинається від страв, як ото до війни було. “А що ти, сину, бачив?” Пам’ятає: від дванадцяти корів групи виростила дванадцять телят. За це дали їй додаткового молока сто п’ятдесят літрів! Була тоді така винагорода. Роби з тим молоком, що знаєш! Вісімдесят літрів залишила собі на харчі,— братиме, коли треба,— а решту продала. Продала та й купила за ті гроші відро пріленької пшенички, надрала крупи та й зварила затірку густеньку, ще й ліпеників — репанців напекла. А він ганяється ложкою за тимибубками колючими, а сам супиться білобрисо на матір, немов дідок лоба морщить: “ Юце б їденької затійки наваїли то й на завт’я буйо б , а то сцей їпеників напекйи...” Посміхнулася собі тоді в душі, щиро пораділа: “господарь росте, про завтрішній день думає.” Виріс... Господар, аякже. Батька ніколи не бачив, а рухи всі, вираз обличчя, навіть звички — батькові. От і кажіть тепер, що діти робляться — родяться вони і вдачею повторюють батька-матір, як і ликом своїм. “І хай! Долюблю недолюблене, надивлюсь на небачене, не пущу з серця вирване!” Нищечком вже мати за дівчатами пильнує: “Та гарна, а та ще краща, а де ж ота наша... найлучча?..” Жартома тикне, бувало, на котрусь: “Ягода, а не дівчина, а вже до роботи йомке, мов та бджілка...” Спалахне ввесь, вертоне до стіни, тільки й баче, як хрящики вух кумачіють, ось-ось вогнем займуться... — Ви, мамо, їй-богу!..— не знає що й сказати, бо хіба ж скажеш кому, що одна-єдина жар-птиця є на білому світі і та в їхньому селі, на горішній вулиці... Щасливою була тоді Ольга. Син працював причіплювачем, а тракторист у нього — на пару років старший. Беручкі обоє підібралися, тямущі, ніякої роботи не цуралися . Не який вже тракторець їм у спадок дістався від попередників, пильнували його ревно! І вдень, і вночі не злазили з нього, як робота підпирала. Навіть на загальних зборах голова хвалив обох, навіть в газеті обмовився хтось за хлопчаків... Син біля землі господарював, а вона до ферми приросла намертво — не відірвеш. Прибіжить додому, звергане того-сього на вечерю і знову на ферму, наче за нею вовки гоняться! Наморювалася... в очах темніло! Поки кізяки повиносить та харчі скотині роздасть — поперек різало, бо все ж на животі, а він до спини прилип... — Ольго, ти хоча б ямлила менше в ті корзини — переломишся скоро. — А в мене жир середковий, його не видно, — сміялася у відповідь. — То ви глядіть свої животи — понадриваєтесь, де дітки заводиться будуть? А на мій надії немає, можна і в нитку тягтися... — Не зарікайся! Такі синиці орлів гулають, не зчується жінка, коли й біда візьметься. Довго глянула, аж докірливо: — Івана відбила б від любої! Тільки не від могили, та не відпустить, скорше саму забере! — Воно ж не тільки в тебе біда ця. Коли б можна було розірвати серце, хто б того не зробив, аби поділитися з дорогою людиною або й віддати ціляком... Немає того в світі білому, ото біда. А жити живому треба, тут не викрутишся. — Не втішай ти мене, а то дуже вже твій Степан на мого Івана схожий і лицем, і ходою, і ще чимось — не знаю... Можна було б спідтишка любить, так гріха боюся: краденим не наживеш, за крадене розплачуватися доведеться... — От і хоч добра з тебе, — вражена відвертістю, зніяковіла, — тут довіряй тобі й оглядайся! — Не оглядайся, Варю, живи та люби, та дорожи, мов кров’ю своєю, раз везучою вродилась. І не дай тобі бог самотіти на землі вдовою! А я, раз судилося, за всіх нещасних в одвіті — треба ж біді з кимось розквитатися! — Добра ти душа, Ольго, таким завше тяжко! — А мені легко ніколи не було — звикла! Та й те подумаю: щастя — не мак, на всіх не насієш! А тут так завесніло — днями сонячна злива полоще, аж земля постогнує — затишку просить. Скопаєш грядку, заволочиш, а назавтра земля вже, мов горох, вивітрена, затужавіла, аж посивіла наче... | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1051 | Рейтинг: 5.0/1 | |
| Всього коментарів: 0 | |