| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
АНТОЛОГiЯ ПРОЗИ ПРИДНiПРОВ"Я. Віктор САВЧЕНКО - ПЕРЕДМОВА "Шлях у три покоління"
Шлях у три
покоління 2 У 1957 році, у молодому, як для прозаїка, віці видав свою першу книжку Борислав Тимофійович Карапиш. Йому було двадцять сім, а книжка називалася “Флотський комірець”. Б.Карапиш належить до тих письменників, які сюжети, як і летаратурні персонажі, для своїх творів беруть з реального життя. Тому й перша книжка була присвячена темі, яку молодий лейтенант Б.Карапиш добре знав, а саме — морській авіації. У літературу прийшов письменник спостережливий, із знанням людської психології і вмінням створювати характери. Підтвердила це і друга книжка автора “Курсанти”, яку республіканська критика назвала однією з кращих книжок про армію. Чотири основні теми домінують у творчості Б.Карапиша — окупація, військова служба, виробнича й кохання. Чимала частина творчого життя цього письменника припадає на той період, коли влада вимагала від авторів, аби писали на виробничу тематику. І якщо, наприклад, Тамарі Леоновій доводилося епізодично з’являтися поміж робітництва, щоб вжитися в якусь ситуацію, то Б.Карапишеві, котрий заробляв собі на хліб то в складально-зварювальному цеху Південмашу, то на Нижньодніпровському трубному заводі, вивчати життя робітничого колективу було не треба. Він сам складав часточку того колективу. Тим-то всі його твори дихають правдою. Б.Карапиш один із тих письменників, які ні за які блага не внесуть у свій твір ні чорнухи, ні порнухи, “ні чогось такого незвичайного...”, яке вабить обивателя із збочинським смаком. Друга світова війна, хоч і накрила його — дванадцятирічним хлопчаком — своїм чорним крилом, але не запекла душу. Це товариська, працьовита й добра людина. Того ж 1957 року світ побачила книжка Миколи Андрійовича Карплюка “Осінні ночі”. Це була повість, тему якої, як і двох наступник книг “День мій — вік” та “Ганка” визначила Друга світова війна, яку молодому чоловікові довелося спізнати уповні. Авторові, який пройшов її шляхами, не треба було надто напружувати фантазію у пошуках конфліктних ситуацій та інтриги сюжету. Кожна людина, без винятку, — на фронті, у партизанському загоні в окупації, коливалася між життям і смертю — кожного дня, кожної години, кожної хвилини. Для письменника ж єдина загроза була — це не збитися на схему, або ж не запозичити манеру письма у когось із відомих.. М.Карплюкові не можна дорікнути не схематичністю, ні вторинністю. Він від самого початку поставив собі високу творчу планку, і не давав твір до друку доти, доки той не відповідав раз і назавжди визначеному критерію. По-різному топтали стежки в літературу прозаїки. Одні бачили себе авторами чималих книг — краще грубих, у чотириста й більше сторінок, і йшли до того дозволеними й недозволеними шляхами. Інші, такі, як М.Карплюк, на перше місце ставили “питому вагу” написаного. Якщо невеликий за обсягом твір западає в свідомість читача, а його герої стають прикладом, часом на все життя, то це — твір великої питомої ваги. Саме тим критерієм означені всі надруковані й ненадруковані (мені довелося й такі читати) твори М.Карплюка. Як уже мовилося, апокаліптична доба характерна властивими тільки їй настроями, а саме, гніву, мужності, страху, відрази, співчуття. Навряд чи автор, який тільки-но прочинив двері в літературу, знав основи староіндійської поетики. Але читаючи будь-який з його творів, обов’язково проймаєшся якимось із цих настроїв. Це і є підтекст (сугестія), який вгадується поміж рядками, і який авторові вселити у свій твір буває часом досить складно. Не даремно повість “Осінні ночі”, у якій оповідається про патріотизм і мужність тих, хто боровся з фашизмом на Волині, спершу була надрукована в ж. “Жовтень”, а звідти її передрукувала одна з українських газет у Буенос Айресі (Аргентина) і вже тоді вийшла окремою книжкою в Дніпропетровську. Такій самій темі присвячений і роман “День мій — вік”, у якому йдеться про партизанів-розвідників, які діяли у Дніпровських плавнях в тилу у ворога. Вибагливість до слова і правди сприяли тому, що твори М.Карплюка — роман “День мій — вік” та повість ”Ганка” надрукувало київське видавництво “Дніпро”, потрапити у видавничий план якого було не так-то просто. Водночас, завдячуючи саме вимогливості у правдивому відтворенні життя на селі, роман “Сніги”, написаний у 1967 році, був заблокований видавництвом і побачив світ лише в 1990 році. На війну М.Карплюк пішов рядовим. І повернувся рядовим, пройшовши всіма її шляхами. Цей свій імідж — рядового він приніс і в літературне життя. Ніколи не рвався на трибуну, не повчав інших, як жити, не спрацьовував ліктем, коли йшлося про видання власних творів. Але... Книжки його, — а ними комплектовані всі бібліотеки; немало їх і в приватних книгозбірнях, несуть і нестимуть не одному поколінню читачів уроки порядності, гуманізму, доброти, приклад того, чого не повинно бути в людському суспільстві. Першою книжкою “Біля річки степової” заявив про себе Михайло Потапович Нечай. То була збірка нарисів, а побачила вона світ все у тому ж 1957 році. Старт виявився щасливий. Бо вже в 1958-му виходить друком його повість “Вірність” — друга книжка, а через рік — 1966-го — роман “Діти землі”. Прихильно поставилися до нового колеги уже знані майстри прози С.Чорнобривець, Ф.Залата, Ю.Бедзик (К.), які підтримали його своїми відгуками в періодиці. М.Нечай належить до тих, хто літературну творчість ділив між журналістикою (працював в обласній газеті “Зоря”) й художнім письмом. Значною мірою це позначилося й на його книжках, у яких відчутний потужний публіцистичний струмінь. Сучасники пам’ятають М.Нечая працелюбною, організованою людиною. Такими ж були й герої його творів. Як і інші письменники того покоління він досліджує долю села в часи руйнування його одвічного укладу, людей, одним з яким був і він сам. Чимало місця у творчості відведено флотській тематиці, яку автор добре знав по службі на Тихоокеанському флоті. М.Нечая, як учасника війни, можна також назвати самовидцем апокаліптичної доби. Треба тільки зважити на колір світлофільтрів на окулярах письменника, якими він змушений був користуватися в ту епоху. Це, до речі, стосується кожного, хто володів словом. Герої його творів, будь-то колгоспники чи військові моряки, пережили найлихіші нещастя, що тільки випадали на долю людини. З 1960 по 1966 роки М.Нечай очолює Дніпропетровську письменницьку організацію, яка на той час налічувала вже дев’ятнадцять осіб. “Мені випало очолити обласну письменницьку організацію через місяць чи два після прийняття мене до Спілки, а саме на початку 1960 року, — оповідав М.Нечай Наталці Нікуліній (кн. “З любові і муки”, 1994). — Це був період так званої хрущовської відлиги, коли вже було розвінчано культ особи і зроблено деякі цензурні послаблення для художньої літератури...” На час головування М.Нечая випали, можна сказати, справді “відлижні” часи. Гайки почали закручувати десь із 1967 року. Скоро багато хто збагне, що “відлига” та сильно скидається на провокацію. Спалах творчих сил шістдесятників, як реакція на послаблення режиму, швидко задушать. Почнуться судові процеси, але значно м’якші, порівняно з процесами 30-х років. Зі сталінськими їх поєднувало тільки те, що підсудними, знову ж таки, стала інтелігенція, в переважній більшості люди слова — письменники, журналісти. Авторові цих рядків після судового процесу над І.Сокульським, М.Кульчинським і В.Савченком суддя сказав без будь-якої агресивності: “Маєте ви щастя, що за вікном зараз 70-й рік. Ще десять-п’ятнадцять років тому вас би просто порозстрілювали, не залежно від міри покарання”. Віддавна склалося, що основні літературно-мистецькі сили гуртувалися в столиці й обласних центрах. Але бувало й так (і це не виняток), що літератори, які сягнули професійного рівня, мешкали в районах. До таких належить і Панас Ногін (Петро Семенович Ногін), який народився, зріс, отримав вчительську освіту і працював у Кривому Розі. Свою першу книжку повість “Добре, синку” П.Ногін видав у 1960 році. Трохи запізно навіть як для прозаїка. Авторові тоді було сорок сім. П.Ногін, як і М.Нечай, був також слугою двох пані — журналістики й художньої літератури. Входив він у літературний світ з посмішкою. Та тільки до певного часу — коли його дошкульні гуморески, взяті прямо з життя, не наробили йому недоброзичливців. Син гірника (сам якийсь час гірникував), П.Ногін добре знав підземне виробництво. Це й визначило основну тему його творчості. Виробничу тематику автор обрав не за повелінням згори, а тому, що вважав її гідною уваги. Важко-бо знайти сферу людської діяльності, де ризик загинути у мирний час більший ніж у підземеллі. Відтак і конфліктні ситуації, й інтрига твору тримаються на найвищій цінності — житті людини. Кращою з-поміж творів цього письменника є повість “Добре, синку”. Вона означена психологізмом, осудом кар’єризму, нечесності, байдужості, а часом злочинності у ставленні до долі і життя людини. Такі ж якості притаманні майже всім його творам. І ще одне: на долях, на характерах персонажів автора знати чорну тінь війни. Як свідчить друг П.Ногіна поет Микола Миколаєнко, був він доброю, товариською людиною. У 1961 році книжкою “Коли співає жайвір” заявила про себе Любов Михайлівна Коваленко (Сєдая). Це була людина, на дитячі і юнацькі роки якої випали лихоліття голодомору, часи сталінських репресій і війна, яку вона перетерпіла в евакуації. Мабуть, усе те наклало відбиток і на її характер. Була вона стримана, з почуттям власної гідності, хоч і без тіні зарозумілості. Але за зовнішньою стриманістю ховалася щира, глибока людська сутність. Саме почуття людяності, ліризму, суму пробиваються в кожному її творі — будь-то оповідання для дітей, казка, фантастичне оповідання чи лірична (так вона сама її назвала) повість “Невеста”. До речі, написана українською мовою, перекладена й надрукована російською й татарською. Герої повісті — реальні люди глухого татарського села, де жила під час війни авторка. Персонажі всіх творів Л.Коваленко, перед тим, як стати такими, пройшли глибоке осмислення, іншими словами: пропущені через свідомість авторки, а відтак у кожному вгадується їхній творець. Це глибокі образи, за якими проглядається доба, у яку жили ці люди. Не кожному письменникові, навіть видатному, щастить вловити й відобразити на папері порухи дитячої душі. Для цього треба не вважати своє дитинство минулим, а ставитися до нього так, ніби воно ось тут, у сусідній кімнаті. До нього просто треба увійти. Коли читаєш дитячі оповідання Л.Коваленко, то забуваєш про автора, а бачиш дитину, ні, бачиш світ очима дитини — довірливими, здивованими або розгубленими. З книжки Л.Коваленко “Звізда любові”, виданої незадовго до смерті, видно, що авторка ніколи не розлучалася зі своїм дитинством. Все життя її було взяте у своєрідну рамку з дитячих літ — на початку життя і вдруге пережитих наприкінці його. Якось Любов Михайлівна звірилася авторові цих рядків, що з усіх її творів тоненька книжка “Звізда любові” для неї найдорожча. І ще одне: Л.Коваленко — все таки україномовна письменниця, хоча в довідниках про неї пишуть, як про таку, яка пише двома мовами. Як відомо, найбільше життєвої інформації людина засвоює в дитячому та юнацькому віці. На долю тих, хто прийшов у світ у кінці тридцятих років випали чи не найстрахітливіші нещастя. Це голодомор 33-го, репресії 35—38-го років, Друга світова війна, повоєнна розруха. До таких належить і Леонід Дмитрович Залата. У боротьбі за виживання (у прямому розумінні цього слова) багатьом з його покоління світила реальна загроза стати на все життя негідником або ж, у кращому випадку, зачерствіти серцем. Таке обминуло Л.Залату. У всіх його творах, надто в оповіданнях, знати і мужність, і гнів, і щемке співчуття до чужого горя. І осуд несправедливості. Але це осуд не зрілого мужа, а дитини, яка бачить погане, але не знає звідки воно. В свої оповідання про дитинство автор привів з минулого себе самого — сільського хлопчика з Приазов’я, посадив за стіл і наказав писати. Таким я побачив Л.Залату, коли прочитав його книгу “Сиві коні на припоні”. На сторінки цього видання вийшло сокровенне, те, що все життя було сховане від чужого ока, і здавалося авторові або ж надто особистим, а відтак не вартим уваги загалу, або ж не на часі. Саме після цього збірника я прочитав усі книжки, що їх написав Л.Залата, включаючи й ту, яка принесла йому визнання не тільки в Україні, а також в колишньому Союзі, а саме, роман “Далеко в Арденах”. Почав же своє літературне життя Л.Залата книжкою “Жили на світі дві подружки” (1961 р.). Якщо не рахувати його першого кроку в художню прозу — спільної з братом Федором книжки “Мальчишки”... Усе творче життя Л.Залати означене пошуком — мови, жанру, форми. Видавши дві-три книжки у співавторстві російською мовою, він спиняється на українській; пробує себе (цілком на професійному рівні) у фантастиці, видає два поетичних збірники, останньому з яких “Рубаї” позаздрить будь-який знаний майстер поетичного слова. Вже не мовиться про те, що з великих форм (романів, повістей) легко переходить на новели. Проте спільною ознакою, притаманною для всіх жанрів, форм і творів, є стилістична вибагливість автора, точність думки, в міру уживана образність і обов’язковий психологізм. Про жоден з персонажів, якими населена проза Л.Залати, не скажеш, що він схематичний. Працюючи в газеті, на радіо (до виходу на творчу роботу), тобто займаючись журналістикою, Л.Залата проте не впускає у свої художні твори публіцистики; трепетно оберігає чистоту жанру. Першою книжкою, яку він прочитав у життя (в сім’ї) був “Кобзар” Т.Шевченка, який і означив його своєю енергетикою на все життя. З нього він виніс головне — найбільшою цінністю в людському світі є слово. І про це Л.Залата-письменник пам’ятає завжди. В житті це інтелігентна, тактовна людина, яка проте непоступлива щодо власних переконань. Валентин Лукич Чемерис, як і багато хто з письменників, прочинив двері в художню літературу з “сусідньої кімнати” — журналістики Це вже була людина іншого покоління. Не за віком — не так уже й багато старшими від нього були, наприклад Б.Крапиш і Л.Залата. Просто найбільший пік армагеддону двадцятого століття — війна припав на його дитячі роки: пам’ять про неї — часи окупації, повоєнні злигодні — не була такою вже чіткою. До того ж початок творчого життя В.Чемериса збігається з хрущовським “потеплінням”. В літературу він увійшов легко й весело — книжкою сатири й гумору “Хто на току, а хто на боку”” (1962 р.). Це були дотепні, дошкульні, хоч і не надто образливі для тих, хто проглядався в творах, оповідання. Відтоді й закріпився за В.Чемерисом імідж гумориста, а трохи згодом він став одним із провідних письменників цього жанру в Україні. Його твори охоче друкував і законодавець гумору ж. “Перець”. Та ось кимось у його свідомість було висіяне зерно цікавості до далекої минувшини нашого краю — Скіфії. Використавши час навчання на Вищих літературних курсах у Москві, В.Чемерис збирає в найбільших столичних бібліотеках матеріал про ту добу і сідає за роман “Ольвія”. Через багато років цей твір принесе авторові велику втіху, як один з кращих романів на історичну тематику в Україні. Його кілька разів перевидаватимуть. А тоді, наприкінці шістдесятих, через нього авторові довелося спізнати справді драматичних моментів. Твір-бо, який уже було набрано і верстку його вичитано, раптом зняли з виробництва, а набір розсипали. Це був час, коли влада, налякана сепаратизмом в Чехословаччині, почала вилучати з видавництв усі рукописи, які оспівували минуле народу. Надто лютували цекістські опричники, коли дізнавалися про твори, присвячені козаччині. Провідна домінанта В.Чемериса — гумор поступилася історичній тематиці — він написав кілька романів, за один з яких “Смерть Атея” був удостоєний премії ім. Д.Яворницького. В.Чемерис пробує себе в різних жанрах, зокрема і в фантастиці, та водночас не забуває “заходити до сусідніх приміщень” — в журналістику й есеїстику. Най значущішим його твором такого плану є роман-есе “Президент” про першого Президента України Л.Кравчука. В.Чемерис — один із тих прозаїків, які не забувають про читача. Усі його твори позначені інтригою, насичені “цікавинками”, несподіваним ходом сюжету тощо. Його можна назвати найпродуктивнішим прозаїком Придніпров’я і одним з найплодовитіших в Україні. На долю В.Чемериса випало стати й головою Дніпропетровської письменницької організації. І треба сказати, що до цього свого статусу він поставився так само сумлінно, як і до написання власних творів. Попри великий злам у суспільстві, та й, мабуть, у свідомості кожного, — розпад Союзу, проголошення незалежності України, демонтаж комуністичної влади — він зробив усе, аби зберегти Спілку. Зокрема видав колективні збірники дитячої літератури, підготував збірник гумору (який побачив світ уже після його головування). Але найбільшу пам’ять по собі він залишив книгою про письменників Придніпров’я “З любові і муки”, написану всім письменницьким колективом про своїх колег — живих і мертвих. Іван Максимович Шаповал — більшою мірою майстер публіцистичного жанру, ніж художнього письма. Але в титульному його творі “В пошуках скарбів” (1963 р.) однаково як документалістики, так і художнього слова. В ньому-бо йдеться про людину, під портретом якої І.Шаповал прожив усе життя, як під іконою. Це академік Д.І.Яворницький. Колись давно доля привела молодого чоловіка з Харківщини Івана до історичного музею в Січеславі, який очолював Д.Яворницький, і відтоді все довге життя того чоловіка (помер він на дев’яносто восьмому році в лютому 2003-го) було означене певним сенсом, який умовно можна назвати, як потяг до історії рідного краю і всього, що з ним пов’язане. Ті, хто знав Д.Яворницького, казали, що крім здатності переконувати, мав він також і певні медіумічні здібності. На Січі таких називали характерниками. Навряд чи це з області легенди. Спостережливі колеги-письменники часом помічали за І.Шаповалом якусь одержимість, коли йшлося про Д.Яворницького. Це з його ініціативи прах академіка перенесли з цвинтаря і перепоховали біля музею. Таким чином було виконано заповіт Д.Яворницького. За порадою ж І.Шаповала Дніпропетровська письменницька організація виступила перед громадськістю з пропозицією почати збір коштів на спорудження пам’ятника “козацькому батькові”. І взагалі І.Шаповал був першим, хто підняв прапор пам’яті про Д.Яворницького. Навіть війна, з якої І.Шаповал повернувся у званні майора, не збила його з цього шляху. Я б про те не згадував, якби постать історика козацтва не була центральною в книзі “В пошуках скарбів”. Спочатку це було видання малого формату, яким проте зачитувалися голодні на історичну правду люди. Згодом твір виріс у велику книгу, до редагування якої доклав руку й М.Рильський, та й інші письменники, які знали Д.Яворницького особисто. Книга виходила з десяток разів, у тому числі російською й польською мовами. Незнана досі особа вченого з Металургійного інституту І.Шаповала стала відома всюди, де мешкав хоч один свідомий українець. В кінці шістдесятих, коли вийшло друком повноформатне видання книги, в Дніпропетровськ приїздили люди буквально з мішками, аби придбати цю річ і, якщо пощастить, отримати автограф автора. Для письменника це був справді зоряний час. Однак не всім була до смаку така популярність постаті Д.Яворницького. За нею-бо стояла історія козацтва — крамольна тема. От і пішов “слушок”, що І.Шаповал буцімто відбував при Д.Яворницькому не зовсім гарну роль. А за тим ішла думка: як, мовляв, можна вірити книзі такого автора. Письменника це травмувало. Шукаючи спростування він навіть звертався в архів. Зрештою, як і ті, хто його неславив... Але нічого компрометуючого там не виявилося. Мало хто з письменників, які побували на гребені визнання, не відчули тінь його. І що гучніше визнання, тим чорніша (підліша) тінь. І.Шаповалові, з усього, неславу створювала та ж сама сила, що й цькувала колись Д.Яворницького, правда, в другому й третьому поколіннях Є письменники, які входять у літературу і залишаються там назавжди, маючи в доробку одну-дві книжки. Таке ж можна сказати й про І.Шаповала. За Фросиною Андріївною Карпенко закріпилася слава “народної поетеси”. Зосталася вона й після того, як Ф.Карпенко стала членом Спілки письменників України. Та коли формувалася “Антологія поезії Придніпров’я” (1999 р.) і був проаналізований увесь доробок авторки, то з’ясувалося, що прозового матеріалу у неї стільки ж, як і поетичного. До того ж, якщо поезії писалися справді народною поетесою, то проза вже належала прозаїкові-професіоналу. І оскільки на той час не було визначено жанрової приналежності Ф.Карпенко, а сама вона вже давно померла, упорядник знайшов за доцільне представити її згодом в “Антологію прози Придніпров’я”. Маємо мудру письменницю, яка з одного боку виказує себе відданою тодішньому режимові, з другого “вивертає кожуха” тому режимові. Наприклад, за балачкою двох старих колгоспниць (оповідання “Діалог Архипівни і Михайлівни”) проглядається розгортання великого лиха в Україні, яке незабаром обернеться в голодомор. Цінність творів Ф.Карпенко ще і в тому, що їх писав самовидець. Це, власне, сторінки літопису апокаліптичних часів нашого народу. За лексикою і стилем її проза наближена до живої розмовної мови — вона зіткана з образів і метафор, від чого читач не тільки довідується про подію, а й виразно бачить її. Як і в кожного справжнього письменника, твори Ф.Карпенко, хоч і писані на матеріалі рідного села, проте проблеми, що в них ставляться, проектуються на всю тогочасну Україну. Олексій Сергійович Вусик свій літературний хист ділив між публіцистикою й гумором та сатирою. Його перша книжка “На вус намотане” побачила світ у 1967 році. Уже з цього видання було видно, що в літературу прийшов письменник , який в однаковій мірі наділений здатністю завважувати смішне й огидне. Відтак у творах його співіснують доброзичливий гумор і зла сатира. А те, що їх писала людина, яка довгий час працювала головним редактором обласного радіо і отже знала, що таке точна думка й ощадливість слова, всі вони написані лаконічно, стилістично відточено. В гумористичних книжках О.Вусика можна знайти всю палітру гумору — від легкої іронії до вбивчої сатири. Водночас у своєму другому літературному амплуа — публіцистиці, це ліричний письменник, якого найбільше вабить людина від землі. А найважливішим критерієм оцінки людини є її працелюбність Був ще один, непомітний для стороннього ока, план життя О.Вусика — це збирання слів-синонімів української мови. Сорок років віддав він цьому заняттю, не маючи жодної перспективи видати словник. І все ж доля усміхнулась йому. “Словник синонімів української мови” побачив світ, а його автор був удостоєний за цей труд Премії ім. Д.Яворницького. Клавдія Павлівна Фролова більше відома як літературознавець і критик. Свою першу власну книжку (були й написані у співавторстві) “Розвиток образної свідомості в українській радянській ліриці” вона видала у 1970 році. Її перу належить чимало книг, а ще більше наукових публікацій присвячених літературному процесу в Україні і зокрема на Дніпропетровщині. До сфери її досліджень входять як творчість окремих письменників, так і цілі літературні течії, наприклад, поети шістдесятники. Не менше зробила К.Фролова й у популяризації української літератури живим словом. Багато поколінь студентів-філологів увібрали знання про сучасну літературу саме з її уст. Але доробок художньої прози, який, на жаль, не побачив світ у вигляді окремої книжки, свідчить, що К.Фролова не лише літературознавець і критик, а також прозаїк. Досить прочитати хоча б її оповідання “Родька”, аби пересвідчитись, що авторка володіє не тільки науковим методом, а й уміє яскраво й образно живописати. Щоб писати твори для дітей самого тільки літературного таланту замало. Треба мати здатність бачити світ дитячими очима. Ірина Миколаївна Прокопенко уповні наділена цим хистом. Її твори у переважній більшості зорієнтовані на дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку. Свою першу книжку “Хто розбудив ліс” вона видала у 1970 році. І відтоді послідовно пише для дітей. Про високий рівень творчості І Прокопенко свідчить те, що чимало її творів вміщено до читанок і підручників для молодших школярів. Теми її оповідань і казок визначають уподобання малят, те, що спочатку відкриває для себе маленька людина. Авторка знає, що дитя це — частка поки ще незайманої природи і тому її герої діють спільно з рослинами, звірятами, у лісі, на річці. Твори І.Прокопенко виховують у малечі доброту, м’якість характеру, поміркованість, що і є надзавданням письменниці. І.Прокопенко свідома ролі дитячої книжки у формуванні майбутнього — понад чверть століття вона очолювала нею ж створену секцію прози при Дніпропетровській письменницькій організації, членами якої видано чимало книжок. І все ж вважати І.Прокопенко суто дитячою письменницею було б неточно. В її доробку є чимало творів для дорослих — цікавих, психологічних, у яких нуртують глибинні почуття і які означені настроями апокаліптичної доби — доби молодості письменниці. Вийшовши заміж за офіцера Далекосхідного флоту, вона, етнічна росіянка, стала по суті українською письменницею. У 1972 році збірником новел “Спалахи” заявив про себе, як письменник, Василь Митрофанович Ковалюк. Одразу треба сказати, що творчій манері цього прозаїка притаманне прагнення заглибитися в психологію, побачити персонаж із середини. Це зрештою сприяє у творенні одного з дев’яти головних настроїв, що відповідають якомусь із емоційних центрів свідомості читача. В.Ковалюк, як людина означена талантом, проте робить це на суто інтуїтивному рівні, а не за вченням давньоіндійської поетики. Через те образи, виведені в новелах, як згодом і в романах, справді — живі люди. І це при тому, що В.Ковалюк — професійний журналіст, себто майстер інформативного слова. При такому поєднанні у творах багатьох літераторів присутній публіцистичний струмінь. В.Ковалюк від журналістики взяв лише багатотем’я. Проте домінує в його творах тема війни і те, що з нею пов’язане, а головними настроями є здебільшого героїка і співчуття. Але в будь-якому творі, малому чи великому, яка б не піднімалася тема, основний конфлікт розгортається на протистоянні морального й аморального вчинку персонажа, колективу, суспільного явища. У житті В.Ковалюк чимось нагадував своїх позитивних героїв — був спокійною, чесною людиною, раз і назавжди відданою власним ідеалам. Хоч першу свою книжку гумору “Як я став поліглотом” Микола Іванович Кучер видав ще у 1971 році, а невдовзі у 1973-му побачила друга книжка “Дядина”, проте життя цього прозаїка протікало осібно від літературного процесу Придніпров’я. І це при тому, що його твори охоче друкував законодавець гумору в Україні ж. “Перець”, лауреатом якого він ставав двічі, інші часописи. Вся справа в тому, що за М.Кучером тягнувся “хвіст” в’язня сталінського концтабору. А судила його — ще зовсім юного — все та ж Дніпропетровська охранка. Тим-то й постукав у двері Спілки М.Кучер тільки в роки незалежності. Ф.Білецький писав (у кн. “З любові і муки”, 1994): “Кучер спрямовує свою сатиру проти міщан, бюрократів.., білялітературних графоманів (“Під тягарем слави”), які заважають жити людині ініціативній і творчій...” Це сказано про перший — видимий план літературної творчості М.Кучера. Другий, про який навряд чи хтось знав, була робота над книжкою “Дубравлаг”, про життя концтабору, над творами на зразок оповідання “Пакуда”, у яких з притаманною сатирикові дотепністю і болем людини, яка знає, що таке голодомор, змальовуються картини нищення українських селян, доведення їх до стану звіра у найплодороднішому краї імперії. Попри недремне око, яке ні на мить не випускало його з поля зору, цей мужній чоловік до кінця залишався вірним своїм гуманістичним переконанням, за які тоталітарна система так жорстоко з ним обійшлася. Його соціальні твори це, без перебільшення, літописні сторінки армагеддону, що його в більшій чи меншій мірі зазнав кожен із трьох поколінь тодішніх радянських людей. Напевне, вже не кожен з письменників може пригадати той перший поштовх, який колись спрямував його на шлях літератури. Це могла бути буря почуттів, у полоні яких опинилася романтична особистість, і бажання поділитися ними з іншими, прагнення чимось виокремитися із загалу тощо. Володимира Івановича Зарембу привів у літературу приклад письменника, який віддав усе своє життя служінню рідному народові. Це був поет, фольклорист, етнограф Іван Манжура. Навряд чи професор, який призначив студентові Львівського університету В.Зарембі тему дипломної роботи про цього письменника, передбачав, що знайомство з постаттю І.Манжури стане вершиною гороскопу В.Заремби — тією відправною точкою, з якої почнеться його життєва домінанта. На прикладі І.Манжури В.Заремба колись усвідомив, що основним критерієм, за яким судять про народ (етнос), є його носії духовності., а відтак у своїх нових книгах звертається до постатей Василя Корнієнка — першого ілюстратора “Енеїди” І.Котляревського, Олександра Поля, який колись поклав початок Дніпропетровському історичному музею, художника Миколи Глущенка та інших. Про творчу манеру В.Заремби можна сказати, що це майстер публіцистичного жанру, в якому однаково як від журналістики, так і від художньої прози. Я, кому довелося читати окремі рукописні розділи його “Івана Манжури” ще в шістдесяті, а потім — саму книгу, видану, до речі, у престижній серії “Життя славетних” (1972 р.), міг завважити помітний відхід від журналістики й наближення до психологічної прози. Лихоліття фашистської окупації В.Заремба, напевне, не пам’ятає, був ще дитям, та вже після окупаційний період — часи сваволі енкаведистів — для західних українців це був другий армагеддон — він увібрав у кров і плоть. Та хоч “попіл Клааса” усе життя стукає в його серце, написані ним повісті й романи не несуть у собі надто похмурої енергетики. СТОРIНКИ 1 2 3 | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (20.10.2008) | |
| Переглядів: 2562 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |