Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Антологія прози Придніпров'я. Віктор САВЧЕНКО - ПЕРЕДМОВА "Шлях у три покоління"
Шлях у три покоління Якщо проаналізувати доробки прозаїків Придніпров’я, то можна завважити велике розмаїття творчих манер, ідей, тем, схильності письменника оспівувати чи, навпаки, правдиво висвітлювати події й процеси, учасниками яких довелося бути чотирьом поколінням людей. Та попри назване різнобарв’я, попри, зрештою, нерівноцінність доробків, є у творчості майстрів слова Придніпров’я таке, що об’єднує їх в один емоційний організм — це небайдужість авторів. Староіндійська поетика (а їй кілька тисяч років) стверджує, що людина у своїй свідомості має дев’ять центрів, які спроможні вловити (і відгукнутися на них) дев’ять головних настроїв. Це: 1 — еротика, 2 — сміх, 3 — співчуття, 4 — гнів, 5 — мужність, 6 — страх, 7 — відраза, 8 — подив, одкровення, 9 — спокій, який призводить до зречення світу. Якщо у творі, будь-то роман чи маленька новела, немає бодай одного з головних настроїв, то такий твір не можна назвати художнім. У відсутності настроєвості не можна дорікнути жодному з прозаїків Дніпропетровщини. Всі їхні твори писані небайдужою рукою. Та й як було письменникові — по суті нервові суспільства, залишатися байдужим у той час, коли свіжою була пам’ять про Першу світову, громадянські війни, коли голодомори забирали мільйони життів, коли справно працювала сталінська машина нищення людей і чорним крилом накрила кожного Друга світова війна. Та й у постсталінські часи, коли “виймали душу із душі” (Д.Павличко)... Попередні, більш-менш розмірені століття не знали такої концентрації нещасть, які звалилися на православний (та й не тільки на православний) світ у двадцятому. Найчорніша смуга їх припадає на період з 1914 по 1953 роки. У цей великий армагеддон людства, який передбачив св. Іван Богослов у своєму “Апокаліпсисі”, народилися, зросли і спізнали його на собі три покоління письменників. Отож, якщо зібрати в одне доробки прозаїків, то в такій книзі буде місце усім дев’яти головним настроям, але переважатимуть настрої гніву, мужності, страху, відрази, співчуття — настрої апокаліптичної доби. Книжку цю можна назвати як антологією творчих здобутків, так і антологією почуттів, страждань — усього їх спектру — від легкої тривоги, до тваринного жаху. А ще це видання однаковою мірою, — як літературне, так і історичне. Хто знає, що правдивіше передає подію — сухий рядок в історичній книзі чи сплеск почуттів у художньому творі. Напевне, — друге. Більшість авторів цієї книги — не просто письменники, це літописці. Їхні твори, об’єднані під однією обкладинкою “Антологія прози Придніпров’я”, являють собою розділи великого епічного полотна, про життя цілого народу, зокрема й про життя Придніпровського краю. Дніпропетровщина налічую 39 прозаїків — живих і тих, кого вже немає. Йдеться про письменників суто прозового жанру. Бо є й такі, які ще не визначилися з жанром, а також поети, котрі мають у своєму доробку одну й більше прозових книжок, які проте не відображають їхньої справжньої літературної суті. Як поети, вони склали своїми кращими творами “Антологію поезії Придніпров’я”, при формуванні якої, до речі, аналогічно, не бралися до уваги поетичні доробки прозаїків. За подібністю з книжкою “Бог не під силу хреста не дає” (“Січ”, 1999), в якій аналізується поетичний цех Придніпров’я, у цьому есе також беруться до уваги лише ті автори, які стали членами Спілки письменників за рекомендацією Дніпропетровської письменницької організації, а також ті з приїжджих, які з часу становлення на облік у Дніпропетровській організації видали бодай одну книжку. Крім того, добиралися тільки реалістичні твори. По-перше, книга, як уже мовилося, мусить нагадувати правдиве історичне полотно, писане багатьма авторами. Кілька творів фантастичного жанру підірвало б довіру до історизму збірника. По-друге, вже на часі видання “Антології фантастики Придніпров’я”. Для цього досить і матеріалу, й імен фантастів. Не даремно Павло Загребельний на одному із письменницьких з’їздів назвав Дніпропетровськ столицею української фантастики. Письменник, окрім літературної творчості, часом живе активним громадським життям, займає ту чи іншу суспільну позицію. У цьому есе я, по можливості, уникаю такого плану діяльності і зосереджую увагу на суто професійній сфері. Не порушується також питання взаємин між окремими письменниками, а вони часом набувають досить гострих форм. Не претендуючи на роль критика чи літературознавця, я проте беру на себе сміливість висловлювати власну точку зору на творчу манеру того чи іншого автора. Для ознайомлення з особою прозаїка наводяться його творчо-біографічна довідка та світлина. Послідовність знайомства з письменником відбувається не за його віком і не за творчим внеском в літературне життя краю, а за виходом у світ першої книги. Мета видання — познайомити читачів, надто тих, хто викладає або вивчає літературу рідного краю в учбових закладах, з кращими набутками майстрів прози Дніпропетровщини, а також з їхніми творчими біографіями. Варто нагадати, що Дніпропетровське обласне відділення Спілки письменників України було створене в 1934 році. До його складу входили: прозаїки Олександр Билінов, Микола Чебураєв, Мейєр Альбертон, Микола Минько; поети Петро Харламов і Марк Шехтер. Очолював організацію П.Харламов. Та вже у 1937 році П.Харламова розстріляли. Цього ж року розстріляли й М.Чебураєва, який змінив його на посаді. А в грудні цього ж таки року така ж сама доля спіткала й М.Минька. Відповідальним секретарем Спілки став О. Билінов, який очолював її до початку війни. З названих імен М.Шехтер став відомим поетом і після війни оселився в Москві. М.Альбертон, під час війни евакуювався на Схід, а в 1947 році помер в Оренбурзі. Це був єврейський письменник; він написав повість “Шахти” і книжку “Біробіджан”. Слід згадати й поета Павла Кононенка, хоч він і не був членом Спілки, якого також заарештували у 1938 році, але не розстріляли, а тільки відправили у сталінський концтабір, де він відбув шістнадцять років. Як бачимо, Дніпропетровська письменницька організація зароджувалася в крові. Убивства Г.Харламова, В.Чебураєва, М.Минька та інших не могло не позначитися на діяльності організації аж до перебудовчих процесів у суспільстві. За спиною в кожного з майстрів слова стояли тіні організаторів Спілки. Смертельно небезпечно було не тільки писати правду, а й не декларувати своєї солідарності з режимом. Отже читачеві не варто бути надто суворим, подибуючи в творах прозаїків певні “реверанси” в бік тодішньої влади. Кожен відчував приставлене до потилиці дуло пістолета, з якого щомиті могла вилетіти куля — і в письменника, і в те необережне слово, яке, не дай Боже, вивело б на папері його перо. Здається, Мендельштам писав: “Ні словечка, ні слова, ни словца Без согласья кавказского горца...” Система, створена “кавказским горцем”, існувала й за часів М.Хрущова, попри розвінчання культу особи, й аж до М.Горбачова. А всі культурно-літературні інститутції вона розглядала, як частину самої себе. Книжки прозаїків М.Чебураєва, М.Альбертона та М.Минька знайти не пощастило. Краща доля судилася О.Билінову. За своє творче життя, а воно було довгим (помер на дев’яносто першому році в Ізраїлі) він надрукував чимало книг. Під час написання цього есе мені доводилося звертатися по консультацію до Леоніда Дмитровича Залати та Борислава Тимофійовича Карапиша, які особисто знали письменників старшого покоління, котрих уже немає в живих, і щораз я отримував від них корисну інформацію, за що висловлюю щиру подяку. Свою першу книжку — вона ж стала першою й на Придніпров’ї — видав Степан Аністратович Чорнобривець. Це був збірник оповідань та нарисів “Героїка буднів”. Авторові на той час (1932 р.) виповнилося двадцять чотири роки — зовсім небагато, як для прозаїка. Уже з тієї збірки, писаної однаково інтелігентською й робітничою рукою (С.Чорнобривець якраз працював тоді на спорудженні коксохімзаводу), було видно, що в Придніпровському краї з’явився письменник. З’явився і зник на цілих сімнадцять років. Судячи з того, що з 1949 року починають виходити спочатку трилогія “Визволення”, т. І, “Визволена земля”, т. ІІ, “Потік життя”, т. ІІІ та інші книги, автор свідомо пішов тоді у творче підпілля. Адже в те десятиліття перед війною було смертельно небезпечно “засвітитися “ обдарованою, мислячою людиною, надто україномовною. Тридцяті роки — це була друга фаза жовтневого армагеддону, коли в пащу сталінському Молохові вкидали сотні тисяч, мільйони душ, передусім “гнилой интеллигенции”. Як видно з книг, які почали виходити з 1949-го, С.Чорнобривець у “підпіллі” не марнував часу. Уже з першого тому трилогії було видно, що в літературу прийшов майстер. Про це свідчили всі компоненти творчого полотна — передусім мова — образна барвиста, якою автор однаково легко передавав думку й почуття, лексика і стиль, властиві скоріше літературі кінця двадцятого століття, ніж п’ятдесятим рокам. Книжки його виходять у видавництвах “Радянський письменник”, “Дніпро”, Держлітвидаві, перекладаються на російську видавництвом “Советский писатель” (Москва). Сучасний читач зможе дорікнути письменникові певною заангажованістю, лояльністю до тодішнього ладу. Але якщо придивитися до творчого доробку цього автора уважно, то можна помітити, що лояльність та поверхова. Це те, що в поетичних збірниках радянського періоду називають віршами-“паровозами” — рядки про партію, Леніна й т.і.., якими поет засвідчував свою відданість, бо без такої його ніхто на люди не випустив би. Це в останній період... Тоді ж, коли творив С.Чорнобривець, автор міг би опинитися й зовсім в іншому світі. Ще одну особливість має творчість цього прозаїка: він поставив своїми книжками певну творчу планку. 1937 року на літературному небосхилі Дніпропетровщини побачила світ книжка Олександра Йосиповича Билінова “Первый выход”. У цьому ж році її автора обирають відповідальним секретарем Обласної організації Спілки письменників України, а в 1938-му вийшла друга книжка письменника “Запасной полк”. О.Билінов — автор багатьох книг, переважна більшість яких базується на реальних фактах. Почута історія, підгледений людський характер чи чиясь доля — ось ті відправні пункти, від яких відштовхується прозаїк. До творчості він ставився серйозно, часом по кілька разів переробляючи твір. Бувало, казав колегам: “Ми мало читаємо свої твори. Матеріал треба м’яти, м’яти, аж поки він не набере жаданої форми”. Дехто з молодих посміхався таким порадам, та згодом, увібравшись у пір’я як письменники, зрозуміли їхню слушність. О.Билінову не можна приписати метафоричності чи надмірної образності. Але в творчості письменника є таке, що компенсує ці особливості, а саме, чіткість сюжетної лінії, лаконічність, точне опрацювання деталі, що наближає деякі його твори до художньої документалістики. Персонажі сприймаються, як постаті реальних людей — будь-то павлоградський підпільник, соціолог чи дачник. Треба сказати, що це міський письменник і цікавлять його здебільшого проблеми міського жителя. Третім прозаїком, книга якого побачила світ на Дніпропетровщині, стала Тамара Іванівна Леонова. Це була перша книга роману “Дома остаются жены”, і вийшла вона у 1952 році. Пізніше — у 1955-му побила світ і друга книга цього роману. Твори Т.Леонової присвячені темі війни, а точніше — тилу, де центральною постаттю була жінка. Тонкий психолог жіночої натури, авторка залишається вірною темі жінки-виробничниці до кінця життя. Інтриги творів вибудовуються здебільшого на конфліктах між жінками — тими, хто очікує повернення з фронту чоловіка, і тими, хто такої надії не має. Творча доля письменниці склалася щасливо. Її роман читали, про нього писали в пресі, його обговорювали в колективах. Це був час, коли влада заохочувала писати про людей праці. Але твори Т.Леонової кон’юнктурними назвати не можна. Попри їх прив’язаність до технологічного процесу, це були все ж художні твори, і, як такі, правдиво відображали трудову діяльність людей часів Другої світової війни і повоєнних років. Важливий шматок “літописного тексту”, також повоєнної доби, залишив нащадкам Віктор Митрофанович Баграновський, який заявив про себе книгою “Дорога призвания” (1954 р.). “Важливий” тому, що твори цього автора присвячені проблемам виховання дітей. Основні теми названої і наступних книг — взаємини в педагогічних колективах і між учителем та учнем. Маючи за плечима досвід роботи судді і диплом Інституту червоної професури (Москва), він виробив свої уявлення про те, якою мусить бути людина і як цього досягти вихованням. Однією з головних вимог щодо педагога була його справедливість. Важко сказати, чого більше у творах В.Баграновського — письменника чи педагога. Він належав до тих, хто вдень учив і виховував (працював-бо в школі), а вночі писав. Об’єктом його захоплення був Макаренко. В.Баграновський казав друзям: “Якби пощастило створити щось схоже на “Педагогічну поему”, то можна було б уже більше й не писати”. Однією з найзначущіших постатей Придніпров’я літературного, без перебільшення, можна назвати Сергія Олексійовича Завгороднього. Свою першу книжку “Любов” (повісті та оповідання) він видав у 1956 році. Але шлях у літературу почався значно раніше. Напевне, не буде помилкою сказати, що його письменницький хист спершу пройшов апробацію журналістикою. І не звичайною, а військовою. Адже сутність людська проявляє себе до кінця тільки за тих ситуацій, коли йдеться про життя і смерть. Будучи кореспондентом кількох фронтових газет, набачився Сергій Олексійович всіляких рівнів гріхопадіння, людських характерів і вчинків і виніс урок для себе — тільки любов може покращити світ. З цим він і прийшов у літературу. Ще не видавши жодної книжки, але маючи за плечима чисельні нариси й оповідання, друковані у періодиці, С. Завгородній вже у 1948 році стає членом Спілки письменників і відповідальним секретарем Дніпропетровської філії СПУ. На зборах були присутні Олесь Гончар і, молодий ще тоді, як літератор, Павло Загребельний. Дніпропетровщина у той час налічувала всього два члени Спілки — О.Билінов і С.Завгородній. Та вже у 1949-му з’являється третій — Степан Чорнобривець. А потім пішла ціла генерація літераторів, яким судилося вписати свої сторінки в літопис апокаліптичної доби і в майбутньому скласти літературний план Придніпров’я. Свого часу С.Завгородній встановив два основних критерії, за якими здійснювали прийом до Спілки — художній рівень творів і людські якості літератора. Цими критеріями керувалися понад півстоліття. Були й прорахунки — менше у творчості, більше у людських якостях, — але організація зростала як чисельно, так і духовно; її роль у культурно-освітньому житті краю підвищувалася з кожним роком. За головування С.Завгороднього було дві потужні хвилі поповнення Спілки – це письменниками-фронтовиками і тими, кого тепер називають шістдесятниками. Я — автор цих рядків — мав бути поміж других. Сергій Олексійович прочитав мою повість “Я ще повернусь”, після чого її поставили в план видавництва “Промінь” (нині “Січ”) на 1969 рік. Але саме в цей час розгорталася кампанія цькування О.Гончара за його роман “Собор” і я опинився в числі тих, хто чинив опір цькуванню. А невдовзі опинився на лаві підсудних разом з І.Сокульським та М.Кульчинським. І знову ж таки, осередком протесту стало обласне літературне об’єднання ім. П.Кононенка при Спілці письменників, членом якого був і я. В числі тих, хто протестував проти цькування О.Гончара, був і син Сергія Олексійовича Олександр (Олесь), який уник репресій, тільки тому що виїхав до Естонії. С.Завгороднього можна без перебільшення назвати патріархом Дніпропетровської письменницької організації. Він не тільки сприяв формуванню Спілки обдарованими письменниками, але й виробив певну систему цінностей. Це громадянська свідомість і патріотизм. Патріотизм не того, хто співав “Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз”... Цей елемент свідомості спалахнув у більшості з письменників у вирішальну мить історії, коли постало питання: бути чи не бути Україні суверенною державою. Що ж до суто літературної творчості С.Завгороднього, то тут можна сказати, що він майстер як барвистої жанрової замальовки, так і глибокої психологічної ситуації. Він виробив власний стиль, у якому вчувається і лаконізм новеліста, й розлогість прозаїка, й інформативність публіциста. У всіх його творах, будь-то одна з перших повістей “Антон Нагнибіда” (яка, до речі, відіграла значну роль у його житті) чи повість “Мати наша, мати”, присутній якийсь із настроїв, про які пише індійська поетика. А ще можна сказати, що він, як письменник, до певної міри ідеаліст, як і його побратим по перу Олесь Гончар. Того ж 1956 року видав свою першу книжку (“Золотий ключик”) і Федір Дмитрович Залата. Кажу “свою” тому, що роком раніше вийшла їхня спільна з братом Леонідом книжка “Мальчишки”. На “Мальчишках”, власне, й розділився мовний шлях братів Залат. Старший — Федір — учасник війни продовжував писати російською, Леонід — українською. Ф.Залату можна назвати одним з найпродуктивніших письменників старшого покоління. Переважна більшість його творів означена гострою інтригою і струнким сюжетом. Він, так би мовити, бачив перед собою читача, коли сідав писати. Характерною рисою Ф.Залати було те, що він багато читав. А відтак мав безліч прикладів, як вдалого письма, так і того, яке не варто брати за аналог. Мовиться про аналог якості, а не авторської манери. Бо тоді така проза хибувала б на вторинність. Ф.Залата, як і більшість письменників його покоління, — “літописець” справді апокаліптичної доби. Він народився на самому початку армагеддону — Перша світова війна; на його життя випали всі форми нещасть, які насилала Вища Сила на земний світ, — революція, громадянська війна, голодомори, Друга світова війна, репресії. Щоправда, він не був серед тих, кого репресували. Тим і визначаються теми його книг, як і конфлікти між персонажами. Основні теми: перетворення села на півдні України, громадянські протистояння, війна, конфлікти між “нашими” і “ворогами”. Ф.Залата — прозаїк великих форм. Його тетралогію “В степи под Херсоном”, “Перевал”, “Жизнь и смерть”, “Узлы” можна назвати полотном епічним, яке охоплює широку панораму тогочасної дійсності. На презентації однієї із книг тетралогії автор сказав, що своїм завданням бачить “зберегти для майбутніх поколінь образи героїв нашого часу”. Треба сказати, що його бачення подій — це бачення тогочасної системи. Письмо цього автора позбавлене того, що називають двоєчитанням; воно прозоре; тому сприяє точна деталь і добре опрацьований стиль. Поміж російськомовних прозаїків України Ф.Залата посідає одне із чільних місць. У 1968 році Ф.Залата змінив на посаді відповідального секретаря Дніпропетровської письменницької організації С.Завгороднього, і очолював Спілку одинадцять років. За цей час організація зросла до сорока членів. Слід зауважити, що колектив письменників, як старшого покоління, так і тих, хто поповнив Спілку, в час головування Ф.Залати, жив за тим самим моральним кодексом, що й за часів С.Завгороднього. А він був такий: не конфліктуй з владою, але у творах будь чесним. Мабуть, не помилюся, коли скажу, що завдяки саме такому “кодексу” Спілка письменників Радянського Союзу, створена Сталіним у 1934 році, як міністерство ідеології, зрештою обернулася на свою протилежність і по суті зруйнувала систему, яка її породила. Справа в тому, що в організацію добиралися обдаровані люди, а такі бачать глибше від звичайного політичного функціонера. Обачніші з них на словах підтримували “лінію партії”, у творах же у різний спосіб намагалися розкрити очі читача на дійсність. Саме цей період породжує майстрів підтексту, який згодом змінюється періодом викриття злочинів політичної системи. Найбільшого удару по системі завдав О.Солженіцин, за ним — А.Рибаков, А.Жигулін, Приставкін та інші. В Україні до таких можна зарахувати О.Гончара. Серед дніпропетровців — поета М.Чхана. На кінець головування С.Завгороднього й початок головування Ф.Залати припадає час, коли компартія, налякана подіями в Чехословаччині і отямившись після хрущовської “відлиги”, почала знову затягувати ідеологічні гайки. СТОРIНКИ 1 2 3 | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (20.10.2008) | |
Переглядів: 3327 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |