| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Микола НЕВИДАЙЛО
 Микола НЕВИДАЙЛО Микола Гаврилович Невидайло народився 3 травня 1923 р. в с. Боровківка П’ятихатського району Дніпропетровської області. Закінчив Харківський інститут інженерів транспорту. Учасник війни, нагороджений орденами та медалями. Автор книжок: «Приносини часів смутенних», «Динозаври». На долю М. Невидайла випали і голодомо 1933-го, і фашистська окупація, і фронтові битви за визволення України, і каторга сибірських особлагів. В імперські часи його твори не могли бути опубліковані з ідеологічних міркувань. Здобуття Україною незалежності надало вже літньому письменникові «друге дихання». Твори М. Невидайла часто можна зустріти в часописах і книжках, слухати по радіо. Сі-БЕМОЛЬ (новела) За кілька років до того, як врізав дуба Сталін і розстріляли Берію, в'язень першого (центрального) "лагпункту" Сусловського (що біля Красноярська) "исправительно-трудового лагеря" (ИТЛ) скрипаль культбригади вранці ледь-світ у порожній залі табірного клубу стояв перед пюпітром і, затиснувши бородою скрипку, старанно витягав з інструменту непокірну ноту сі-бемоль. А вона, клята, опиралась, скрипіла, хрипіла. Не хотілось їй вилуплюватись у спотвореному звучанні. Та нота ніби глузувала зі скрипаля, вигукуючи його казкове прадавнє прізвище: "Улізло, улізло, улізло!", — і вискрипуючи його біблійне ім'я – "Василь, Василь, Василь". Улізло був свідомий того, що скрипаль з нього, як з лайна куля, але дякував долі, що у всіх сусловських таборах не знайшлося бодай абиякого скрипника і взяли його та ще "бандерівця" бодай для інструментальної повноти оркестру. То ж мусить тягти хоч партію другої скрипки. Старався. Частенько навіть на горище клубу забирався, щоб нікого не дратувати і там пиляв, пиляв, пиляв соло горобцям та їхній голій жовторотій ораві. У ту передособлагівську еру ув'язнені, хоч і за колючими дротами, почувалися навіть краще, ніж мільйони "вільних" колгоспників. Бачив, як ті тягли свою лямку впроголодь на сусідніх з табором неозонених деревнях. Привезли його в сільськогосподарський табір з далекого, далекого волинського села. Годині о восьмій після розводу роботяг на ферми, в поле, як тут кажуть "ішачити", чи "мантулити", до табірного клубу посунули культбригадівці на репетицію. Музиканти, артисти. Роботяги дражнили їх табірними придурками, філонами. А чого? Непогано бути філоном. Чув, ніби жив колись античний філософ Філон, який закликав цуратися всякої роботи, а брати від життя блага й насолоди. Чи так воно, чи ні, не знав, але філонити подобалось. А ось іде вона, довго чекана, таємна Василева любов, перше, поки що нерозділене, кохання. Гуцулка Ксеня Костріба, співачка, солістка. Українські пісні у її виконанні викликали в залі на концертах шалені оплески. Слухачі вставали, вигукували: "Браво! Слава! Молодець! Біс!" Засудили її, казала, за те, що спробувала заспівати куплет якоїсь бандерівської пісні. Донесли — і має десятку! Млів і радів Василь за Ксеню. Якось наважився після концерту сказати їй: "Я кохаю вас", а спромігся тільки на тихе: " Я люблю, як Ви співаєте". До свята перемоги над японськими самураями силами культбригади, з метою перевиховання вуркаганів простих і вурок "в законі" (чесняг), власівців, бандерівців та іншої контри в дусі патриотизьму та комунізьму (звичка начальника табору вимовляти ці слова з м'яким знаком) й любові до "Родіни", "где так вольно дишит человєк", як ніколи не дихав і ніколи не дихатиме, н а к а з а н о підготувати врочистий концерт. За Ксенею до клубу ввалилися тромбоніст Прохор Дурандін, огрядний здоровило, на голову вищий за Улєзла, і його маруха примадонна трупи Аллочка Владімірова, вже добре пом'ята жіночка. Прохор відзначався коротко стриженою під йоржик головою, низьким лобом, єхидною посмішкою і масивними кулаками. Обоє – старожили централки. Ксеня підійшла і стала біля Аллочки. Тьохнуло Василеве серце і скрипка, хоч і хрипкувато, промовила: "Гуцулко Ксеню, я тобі на трембіті розкажу про свій жаль". Її очі вдячно засяяли і вона кивнула йому, мило усміхнувшись. Улізла пригнали сюди на централку з етапом кілька місяців тому. У післявоєнний період жіноча половина роду людського і сильна людська стать у таборах мешкали в спільній зоні, але в різних бараках, і він мав змогу заходити до Ксені в секцію. На що він іноді зважувався. Та не знав, як почати про свою любов. — Ой – страх! Ой – жах! – замість привітання вигукнула Аллочка, артистично граючи голосом і затуляючи долонями вуха. Чому "страх"? Якраз у ті часи славився всесвітньо відомий віртуоз-скрипаль Давид Ойстрах. — Прівєт, Улєзло! Срання піліш?- засміявся Дурандін, — Старайся, старайся. До звонка всьо равно дуба врежеш. — Улізло вже звик до подібних блатняцьких жартів, якими частенько під'єгорювали його культбригадні авторитети, колишні власівці. Не заїдався з ними. Адже бригадиром, бугром культбригади був сам Дурандін. — Ух! Еті хохли! Ім лішь би "бацила". Чі как по вашому називається сало? – Намагався допекти бугор, звертаючись до Ксені. Аллочка ухопилася за нову хохму. — Чему ти, Прохор, удивляєшься? У хохлов і язика человєчєского нет. Вот пєрєвєди, Ксєнічка, классіку. Знаєшь, как пєл Онєгін? "Паду лі я, стрєлой пронзьонний, аль мимо пролєтіт она?" — Слабо? А звучіт ето так – і Владімірова продекламувала: "Чі гепнусь я, дрючком пропьортий, чі мімо прошмигаєт он?" — Слушай, Василій, — не відставав Дурандін, — Вот об'ясні мнє, откуда у тєбя такая смєшная фамілія? У-лєз-ло. Куда улєзло? Что улєзло? Как ви думаєте, пані Костріба? – і Дурандін обійняв Ксеню під груди. Дівчина відкинула його руку. Цей брутальний натяк так розсмішив Аллочку, що вона аж за живіт ухопилась: — Ах! Прохор! Умру…Так куда оно улізло? Хлопця ніби жаром обдало від тих нахабних обіймів та приниження. Оце б зацідити в пику розбещеному бовдуру. Та хіба подужаєш такого здоровила? Змовчати не зміг: — А, що означає твоя фамілія? Дура – ксін, вибачаюсь, Дура – ндін? Чи Дурашкін? — Заткнісь, фраєр вонючій! Душу випущу. Салага! Ну, пагаді, Я тєбє ето пріпомню. – І для підтвердження своєї сили приставив Улізлу кулачину більшу за розтруб його тромбона. Почали сходитись оркестранти і приміщення заполонила звукова какофонія. Василя ті погрози не дуже лякали. Хоч добре таки допікали, терпів. Відчував за собою підтримку диригента Фатєєва. То ж треба триматись. Кращої роботи, аніж тепер, ніхто йому не запропонує. А ці власівські поліцаї, що за наказом німців нишпорили в лісах, шукаючи повстанців, хай показяться. Хай плещуть. Їх тільки могила виправить. Імперська зверхність росіян над іншими народами з них аж пре. Який би той москаль не був — чи білий, чи хакі, чи кривавий, чи більшовицький, чи власівський, він і вві сні марить тільки про "єдіную і нєдєлімую". А якщо він червоний, то йому аж свербить у одному місці, як би "пріращівать" Росію за рахунок сусідів і клясти патріотів, що на своїй землі захищають свої села, дітей і батьків. Вони ж, росіяни, — націоналісти "до мозга костей". Сьогоднішня атака імперців на цілий день зіпсувала настрій. Наплювали в душу, Ксеню образили, гади, і задоволені. Убити негідника. Десь причаїтися і, як вийде вночі до туалету… — каменюкою по башці хряснути, щоб і не писнув. "Якби ж я не такий тюхтій, як є." Після "отбоя" ще довго качався на твердих нарах. Не спиться. Гірко усвідомлювати свою лагідну вдачу. Пригадалося давнє. Ще в четвертому класі їхній учитель Петро Степанович Манжура, може й родич відомого письменника Івана Манжури (читав Улізло його казку "Тьомсин Богатир"), повчаючи бешкетників-школярів, завжди ставив у приклад Василька Улізло. Мовляв: "тихий, уважний, на уроках слухає вчителя. Нікого пальцем не зачепить". А й справді. Бувало, на перерві інші бігають, стрибають, вовтузять один одного, галасують, б'ються. Дівчаток дражнять. А він, Улізло, стоїть десь під стіною і щось обмірковує чи про Марс та відкриті вченими марсіанські канали, чи про цікаве оповідання Коцюбинського "Дорогою ціною"... Ще й досі не забуваються картини плавнів, очеретів, українських джунглів, пригоди Остапа та Соломії, втікачів з російського кріпацтва за Дунай. Читав — і запирало йому дух. А бешкетники задираються до нього, штовхають, або картуза натягають йому на очі. Якось не витерпів. І звідки в нього така лють вихопилася. Щось важливе обміркував. Коли це підбігає Грицько з Попівки, схопив з нього картуз і викинув через паркан на дорогу. Не зчувся Улізло, як змолотив руками, ніби ціпами, по Грицьковій голові, по плечах, по спині і на закуску буцнув головою в живіт, аж нападник завив від болю. Зающився кров'ю. Поскаржились Петру Степановичу. Злякався Василько, боявся, щоб не викликали батька до школи. Та ні. Грицькові дружки пообіцяли зустріти Василя на луках між очеретами у плавнях і вкинути його в Скіпець, у якому ще ніхто не діставав дна, такий глибокий. Знали, що Улізло плаває, як сокира. Дізнався про цю нахвалку Манжура і суворо попередив усіх: "Якщо хтось зачепить Василька Улізла, хоч пальцем, виженемо того зі школи". Окупанти приліпили йому ярлик бандерівця і засудили на десять років виправно-трудових таборів. Сам він волиняк. Послала його мати в ліс сушняку на паливо назбирати. Схопили його перевдягнуті в бандерівців "стребки" і пришили "дєло", ніби він повстанський зв'язківець, йшов передати бандерівцям якусь звістку. Били його, катували, водили для остраху на розстріл і він під тортурами підписав усе, що понавигадував радянський слідчий. Було йому тоді п'ятнадцять років. З цими думками і спогадами заснув Улізло. Забув, що завтра його черга йти в хліборізку за наркомівськими пайками для усієї культбригади. То й розбудив його днювальний раненько. Цю процедуру Улізло знав ще з двадцять першого лагпункту. Днювальний і хтось з бригади брали корзину, чи ящик, і рано, до сніданку, йшли в хліборізку. За списком бухгалтерії кому якої ваги належить пайка, отримують хліб і несуть у барак. А пайки бували чотирьохсотграмові, п'ятсотграмові і.т.д. Щоб отримати кілограм хліба, треба виконувати норму на 150%. Улізло, як новачок, поки що має тільки чотирьохсотграмову. Коли в табір пригнали етап побутовиків – вуркаганів, на носіїв хліба стали нападати крадії – шакали. У відповідь бригадири вирішили посилати з хлібоносами міцних охоронців, озброєних добрячими киями. Цього ранку в барак табірної обслуги примчав нарядчик, розбудив і артистів. Репетиція відміняється. Всі на перелопачування зерна. Дурандін наказав днювальному і Улізлу негайно йти по хліб. А для охорони приставив двох міцних хлопців, озброєних сучкуватими палицями. Інших послав на кухню за баландою. Шакала не брав сон. Вряди-годи, як тільки його перемагала дрімота, йому марився кусень хліба і він захоплено зголоднілою уявою вбирав у себе казковий дух вареної і смаженої шамовки. Звечора витурив його з кондею (новий начреж) на свободу "вєк би єйо нє відать!) Фашистська харя! Ударив рукою по ребрах, матюкнувся. — Мотай, фіксатий, і не попадайся. Згною. Годі філонити. Йди укаливай і не дури. Фраєр смердючий! Сам іди укаливай. Вурку "в законі" хоче примусити ішачити. Мозолі натирати. За відмову вийти на роботу три доби відлежав у цій берлозі, в мертвій тиші і суцільній темряві, хоч в око шпортони. Півмисочки баланди і двісті грамів горбунки на день. Зголоднів. Було вже пізно після вечері. Ці сявки і шпана всяка вже дрихнули, суки. Ніхто не зустрів. Гад буду, завтра порішу не одного. До сніданку доводиться терпіти. Чи мотнутись до табору? Може, повезе хоч шматочок якоїсь шамовки закосити? Почало світати. Зліз із нари. Мотнувся в заначки корешів. Нишпорив по тумбочках, виймав ящики, обмацував у напівтемряві всі куточки. Та хіба ця шпана залишає на ніч шамовку. От би пробратись до політиків. У тих фашистів завжди в сидорах знайдеться пожива. Тільки трухонути. Черкни пером по сидору, а там су-ха-ри-ки! Їхні марухи посилки шлють. Сам бачив, як наглядачі шмонали Сидорів Полікарповичів. Кожен сухарик з посилки переглядали і так, і проти світла, перенюхували… Голодний сум та вимріяні сухарі виманили Шакала з бараку. Над таборовими вишками вже плив ранковий рожевий туман. За лісочком, що за колючою огорожею, ще тільки прокидались болдоха. Сонні ряди бараків присунулись один до одного, поскручувались доріжки, що тяглися до розвідної лінійки біля вахти. П'яними літерами кричав незграбно намазаний лозунг: "Честним трудом іскупим свою віну перед Родіной", кликав і Шакала засукувати рукави й мантулити. Ні, це не для чесного вора. То заклик до Сидорів Полікарповичів. Продзвонили Московські куранти. Шоста година. З репродуктора на зону якийсь там вгодований фраєр левітанив щоденне: "Гаваріт Москва!" — і завів свою вранішню молитву, як йому добре і весело живеться "до самих до окраїн". Не дати б тобі днів два пожерти! Як би ти, сука, замантулив? А вже півсонця виткнулося з-за лісочку і сліпить очі. Освітило помийну яму біля харчоблоку. Шакал з надією зазирнув углиб, сподіваючись хоч на якусь здобич. З хліборізки, роздираючи ніздрі, несло пахощами свіжого хліба. Може, забули замкнути двері? Посмикав за ручку. На гачку. Проникнути б оце в барак до політиків. Щось закосити. Біля порогу дрімає днювальний. Дрихне. Хай тільки засмердить, пархатий. Різону злегка пером під дихало, але без мокрого. Сидори Полікарповичи хропуть перед розводом. Скоро днювальні понесуть з хліборізки пайочки. Тоді — не "зівати" і буде лахва. Навшпиньки, обережно промацав кілька тумбочок. Ух, суки. Ні крихти. Підлий народ. Знають, гади, ховають в коптерці, зберігають свої передачі та посилочки. Під охороною наглядача з кулака жують. Передумав іти далі. Там одні табірні фітілі-доходяги. Що в них потягнеш? Але змиватися з пустими руками не чесно. За законом треба щось поцупити. Засунув за пазуху шапку-вушанку якогось фраєра. За пайку хліба можна її вільнонайманому чиновнику всучити. Тихою сапою випарувався з вонючої барачної духоти. На вулиці прокашляв дихало. Аж ось сонний наглядач ударив у рейку "подъем" — і заворушився мурашник виснажених тіней. Посунули Сидори Полікарповичі від хліборізки з корзинами, повними нарізаних горбушок. Фраєри смердючі! З охоронцями! Два хери несуть корзину і два пси з киями на шухері. Але відступати не можна. Йому не вперше. Зневажливо сплюнув. Слина зависла на губі. Пересохло в роті. Тоскно смокче в животі. Як голодний звір, зціпив зуби, заскрипів. Поцупити. Негайно в рот і рубати, рубати, рубати. Не зважаючи на удари киями. Недавно хтось пустив по табору парашу, мовляв, з кондею випустять Шакала. Тоді начувайтесь. — Я іду. Я вже прийшов! Перевів дух. Переборов клямкання зубів. З гарячою злістю рвонувся до хлібоносів. З ходу збив того, що ззаду. Охоронця. Сковзнув у повітрі, цапнув з корзини верхній шматок хліба — і в рот. Як голодний пес, жадібно ковтнув добрячий кусень не розжованим. Фраєри залементували, схопили, сіконули палицями по спині. — Шакал! Віддай! Оддай пайку. Роботягу, гад, залишаєш голодним. Удари сипались з усіх боків. Шакал, наче футбольний м'яч, літав від одного до другого, викручувався балериною, намагався упасти, скрючитись, підставити спину і в цій позі рубати, рубати, рубати. Не вб'ють, доки з'їм. Лівою захистити голову, а спина вистоїть. Випробувана хитрість. За останнім проковтнутим шматком відчув у роті кров. — Віддай пайку, злодюго! — Слідкуй, Улізло, за корзиною. Я допоможу хлопцям. Били ногами, кулаками, дрюччям, аж доки не прийшов наглядач і ліпила – табірний фершал з медбригади. Шакал стогнав і шипів прокляття крізь зуби. Ліпило перевернув Шакала на спину і заходився квацяти йодом на голові, на писку, на губах і шиї розшматовані рани. Шакал вищав, вив, шипів, сичав. А кров юшила з носа і розбитої губи. — С-суки! Фашисти. Нізащо напали на чесного, — сичав Шакал. – Судити вас. Гражданін надзиратель! Доктор! Не брав я їхньої пайки. Мало їх стріляли гадів, бандер. Не брав. Хай покажуть де вона? Шмонайте мене. Якщо знайдете — добровільно піду в кондей. Безвинного вбивають. Сталіну поскаржусь, — і Шакал істерично заскиглив. — У медпункт його – наказав ліпило санітарам. — У карцер! – наказав наглядач. Не вберіг свою чотирьохсотграмову пайку Улізло. І треба ж такому статися. Єдину найменшу горбушку, окрайчик хліба, роздавальник поклав останньою в корзину зверху. Шакал ухопив її, бо першою потрапила до рук, і зжер, доки йому рахували ребра та спотворювали пику. Бугор Дурандін задоволено вичитував мораль, звалив усю провину на нерозторопного хохла. Сам роздав сніданки за списком. — А ти, Улєзло, провороніл. Пєняй на сєбя. Трєбуй у Шакала. А пока разрєшаю собрать крошкі в корзінє. Ето тєбє пєрвий урок за "Дурашкіна". Посьорбав Улізло баланду і напівголодний побрів на розвод. Робота сподобалась Василеві. У великому ангарі під дахом лежать бурти щойно обмолоченої пшениці. Стоїть волога парка сибірська задуха. Зерно, що лежало на току, треба перелопатити, щоб провітрювалось. У настіж відкриті вікна протягує свіже повітря, сірими смугами висить пилюка, граючи під променями сонця. Тут, майже поруч, — і Ксеня. Іноді скаже слово, усміхнеться. — Давай, давай! Шевєлісь, братва! – покрикує Дурандін. Певне, згадавши свою поліцейську житуху на німецькій службі, він слідкував, щоби хтось не застоювався, а мантулив на преміальну вечерю. Норму треба виконати. Голодний Улізло часто відпочивав, опираючись на лопату, брав жменьку пшениці, вкидав у рот, жував ще не дуже затверділі зернята. Буртовий – колгоспний комірник, доручивши завзятій Аллочці Владіміровій буртовим термометром перевіряти температуру і записувати в книгу, кудись зник. Конвоїри, що оточили ангар, перегукувались, покрикували на вівчарок. Єдиним начальником залишався Прохор Дурандін. Сміх, жарти, анекдоти – без цього не буває. — Ах, комедія! – вже якось раз озвалась Аллочка. – Посмотрітє, Улєзло жуьот зєрно. Ой, страх! Ой, ужас! Дурандін підійшов до Улізла, злегка, ніби жартома, вдарив по плечах. — Прєкраті, расхіщать соціалістіческую собствєнность. Начрєд прєдупрєділ. Чтоби ні зьорнишка. На вахтє будут шмонать. На обід привезли баланду з табірної кухні. Улізло з досадою споглядав, як інші смакували супом з хлібом, і йому ще зліше смоктало в шлунку. Терпи, козаче. Доживеш до ранку, і тоді "нема дурних", оті чотириста грамів з'їси зразу біля хліборізки. А поки що доводиться "расхіщать". Не сподівався Улізло на преміальну вечерю, та коли з'явився комірник і підписав довідку про ударну працю і виконання норми, всі аж затанцювали. Шабаш! Закругляйся. І Улізло затанцював. Дурандін стояв на виході й (для блезиру) перевіряв кишені, чи бува хто не "заначив" "соцсобственность". — А ти, Улєзло, снімі свої кольоса. Улізло без ентузіазму скинув черевики і з них висипалося зі жменю зерна. Дурандін аж посинів від люті. — Подводіш, бандера, вєсь коллєктів. Вот тєпєть я имєю полноє право отвєтіть, откудова моя фамілія. Как ти мєня обозвал? — Гражданін Дурашкін, — на хлопця напала незрозуміла для нього лють. Не дарма ж обіцяв Ксені помститись за нанесені їй кривди і образи оцим хамлюгою. — Ах! Дурашкін? – зашипів бугор. Замахнувся і кулачищем у підборіддя. Всі зойкнули, а Улізло вхопився за голову, у якій задзвеніла нота сі-бемоль, та так часто, наче її грав сам Давід Ойстрах. І раптом, наче блискавка в мозку: "За Ксеню!". Звідки взялася у ньому сміливість і відвага. Все сталося зненацька, як давно, в четвертому класі. Певно ніхто з культбригадників не міг повірити своїм очам. Його бліде обличчя зробилося ще блідішим, і він несподівано безладно, невміло загамселив кулаками по власівській поліцейській пиці. Якусь хвилину Прохор спантеличено кліпав очима. Тільки сприймав град ударів. Аж поки побачив свою кров на Улізлових кулаках. Мацнув своє обличчя – долоня змастилася в червоний колір. Блискавично боксерський кулачище без промаху майстерно прилип в Улізлові губи. У роті замуляли вибиті зуби. Заюшуючись кров'ю, Улізло відлетів на кілька метрів, упав спиною на бурт і, лежачи, повільно поплив униз між струмочками зерна. Лиш бачив, як вишкір тваринної люті коробив Прохорове обличчя. Лютий, несамовитий. Замість матюків з його горла виривалось звіряче хрипіння. І не тільки його ніс та губи стікали червоними струмками, а й очі налилися кров'ю. Він ухопив лом, що стояв біля дверей. Скрикнула Ксеня, Аллочка Владімірова і Фатєєв та ще кілька чоловіків, схопили Дурандіна, умовляючи і благаючи не робити цього, бо якщо дійде до адміністрації – розгонять всю культбригаду… Улізлові запаморочилось у голові, неймовірна біль скувала шию, у очах миготіли райдужні вогники. Наче по воді, повільно спливав з бурту між струмками зерна. Його кумедне, спотворене обличчя криво і щасливо посміхалось. Він радів, сміявся в душі і ріс у думках. Він переборов страх! Він дав імперії гідну відсіч. Він, "тихоня", переміг Велетня… Відчув. Хтось обережно і ніжно витирав його зранене обличчя. Над ним сяяли сльозою і вдячністю Ксенині очі. Крізь страшенний біль дзвеніла у вухах, скрипіла, вищала, хрипіла непокірна нота сі-бемоль. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (31.10.2008) | |
| Переглядів: 918 | Рейтинг: 4.0/1 | |
| Всього коментарів: 0 | |