Головна » Статті » додатки |
Із роду сміхованів (Григорій Шиян) 590 І Славко наш заспівав! (Володимир Чепіга) 594
Із роду сміхованів (Григорій Шиян) 590І Славко наш заспівав! (Володимир Чепіга) 594ГРИГОРІЙ ШИЯН ІЗ РОДУ СМІХОВАНІВ Був на Придніпров'ї (та нині є і завжди-завжди буде сущим, бо ж він невмирущий) Іван Сміхован. Та ви з ним добре знайомі. Розвеселий, дотепно-мудрий чоловік, як прийнято казати, з народу. Рік народження десь приблизно XVII ст., Україна, Нижня Наддніпрянщина. За фахом і покликанням — гуморист. Дуже дотепний, чудний. Персонаж української народної гумористики, збірний образ веселуна, меткого жартуна, пародиста-каламбуриста. Він не тільки споживач сміху, а й сам його творець. Любитель парадоксів, за допомогою яких він будує ситуації, що стають комічними, анекдотів, — цим і обезсмертив себе. Це він колись прокоментував підслухану розмову двох дядьків. Один, спостерігаючи бійку, каже: „Помагай, Боже, нашим". Другий питає, киваючи на забіяк: „А котрі ж тут наші?.." Тут Іван Сміхован і ввернув: „Котрі подужають". Коли було сказано, а наче сьогодні, з нашою, так би мовити, принциповістю. На Придніпров'ї Іван Сміхован не якийсь там одинокий унікум. Це з його роду придніпровські сміхотворці: Григорій Гарченко, Олекса Вусик, Андрій Коцюбинський, Володимир Луценко, Олександр Тараненко, Валерій Тищенко... Та хіба усіх згадаєш, як у нас, в Україні, кожен другий гуморист. А на Подніпров'ї й поготів. А втім, ще одного згадати, мабуть, варто. Є на Придніпров'ї (Павлоградщина — гірничо-хліборобська) село Богуслав у зеленій долині Самари. Та ось там в році 1936-у народився ще один потомок Івана Сміхована, Григорій Шиян, селянин, син селянина. Працював радистом колгоспного радіовузла, трактористом, монтером АТС, художником-оформлювачем — все в тому ж селі Богуслав. Залишається додати, що нині пенсіонер, член НСПУ. Відзначивши сімдесятиріччя, живе й трудиться у рідному йому присамарському селі Богуслав. Пише (і збирається те робити в майбутньому) гуморески. Друкувалися вони в багатьох газетах та журналах, колективних збірках України — бо ж дотепно і своєрідно творить чоловік від землі. Свого часу він був навіть видатним. Це коли видавався. За тих, за „режимних" часів вийшли окремі його збірки: „Любов на балансі", „По суті кажучи", „Пироги з морозивом", „Злодій мимоволі", „Режим". Але і нині Григорій попри все пише — все ті ж дотепні гуморески. Все в тому ж селі Богуслав — отака зразкова вірність рідному краєві! Пише, хоча вже давно... не видатний. Бо де ж ти в присамарському чи в будь-якому іншому селі, бодай і гарному — природа, все інше — видасишся, бо де ж ти енну суму на видання нашкребеш? А він все одно пише. Все той же гумор. Сказано ж бо: веселий чоловік. Оптимістично-бадьорий. Агов, меценати, агов, спонсори, агов, добрі люди із статками, агов, рідна державо! Чи ви ще живі, чи ви ще здорові? І ти, рідна національна спілка письменників України — дай вам, Боже! А ви нам — гумористам. В тім числі й ти, державо рідна, є ти чи тебе вже немає? Ще раз: дай вам, Боже! І тобі, державо! То й будемо разом сміятися. Не забуваймо, Січеславщина (якою колись була і є Дніпропетровщина) — в минулому край шести запорозьких Січей. „Наші запорожці, — казав ще року 1827-го письменникові Олексі Стороженку старий січовик Микита Корж, — були народ веселий, сказано — вільний: любили і жарти, і сміхи..." То як же нам, народу нині вільному, та не любити сміх? Ми ж бо, гумористи українські, всі з роду Іванів, котрі Сміховани, а тому нашому роду та й немає, та й не буде ніколи переводу! В цьому переконаний і я, Панько ПЕЧЕРЯНИН, видатний, скромно кажучи, діяч „Вишняка", теж гуморист і теж із роду Іванів, котрі СМІХОВАНИ. Григорій Шиян ОСІНЬ, ЛЮБОВ І КОВБАСА У неділю Довгополенки поснідали пізно і скромно. Доївши вчорашній ріденький суп, Софія згадала добрим словом недавній достаток, а Денис — останніми словами торгову мафію. Рішили сходити на базар. Полічили наявні гроші, прикинули, зітхнули. — Щось та купимо, — обнадіяв жінку Денис. — Борщу ж хочеться. Справжнього! Походили по базару. Роздивлялись, прицінювались, чухались, нюхали, облизувались, ойкали і про себе лаялись. Врешті скупилися. Денис розпачливо-іронічно прокоментував покупку: — Раніше за ці гроші купив би гусака отакенного, а тепер — дві свинячі ратички —Не тільки. Про свинячого хвостика забув? — на диво весело уточнила Софія. Чи то гарна погода була причиною, чи хоч і скромна, а все ж покупка, але настрій Софії став далеким від песимістичного. — Давай, Дениску, посидимо он у парку на лавці, — раптом запропонувала. — Який деньок! А день справді був чудовий. Тихий, сонячний, по-осінньому свіжий і прозорий. На тлі високого неба, мов аплікація на синьому полотні яскраво жовтіли поріділі вже березові кучері. Майже роздягнені клени неохоче ронили на землю останнє вогненно-багряне листя, і воно, навіки прощаючись з рідними вітами, довго кружляло в повітрі. А з крислатих каштанів час від часу зривались достиглі плоди і, прошурхотівши в пришерхлому листі, лунко ставили коричневі крапки на сірому асфальті... Та скоро Софія втратила інтерес до осінньої флори і все частіше кидала спершу стурбовані, а потім гнівні догляди на свого благовірного. А яка жінка залишилася б спокійною, якби її чоловік, сидячи поруч, дивився не на прощальну осінню красу, не на свою законну супругу, а на прохожих молодих жінок і навіть дівчат? Її Денис не те що дивився, а їв жадібними очима. «Отакий ти спідничник! — вмить вибрунькувалось і почало рости, розпираючи груди, пекуче почуття ревнощів. — Куди ти, супостате, ото втупився?! Боже мій! Так це ж він напівголодний! А як угодувати добре? Як же я, сліпа, цього не помічала за ним?» І Софія стала крадькома слідкувати. Ось вицокує каблуками струнка блондинка, і Денис аж рота відкрив, повертаючи за нею голову, як розквітлий соняшник за сонцем. А дивиться... Дивиться куди? Не на личко, не на зачіску і навіть не на бюст, а нижче. Софія мимоволі випростала свої ноги, критично оглянула їх. І з задоволенням констатувала, що ноги в неї не криві, стрункі, литки мов виточені і в міру повні. І коліна приємно округлі. Ні, в неї ноги кращі, аніж у тієї блондинки. Чого ж йому треба? А Денис уже пас очима невисоку повну брюнетку. Коли та порівнялася з лавкою, Денис увесь аж потягнувся до неї, ладен першої-ліпшої миті схопитись. «І що він побачив у тій товстушці? — закипала злістю Софія. — Одне, що сідласта! Ба, як крутить нею... Тьху! А він увесь там...» І Софію прорвало. —Куди ж ти ото свої безсоромні баньки пнеш? — просичала йому в лице. — На чужі пригузки, га?! Денис оторопіло закліпав рудими віями. — Мелеш таке... Рибу копчену понесла он. — Не заговорюй мені зуби! — зірвалась на крик. — «Ри-ба»... Зате я не рибина і на твою вудочку не попадуся. «Риба». А на оту блондинку чого витріщався? — Яку ще блондинку?.. — Ах, не знаєш?! Щойно пройшла.... Он вона біля телефонної будки. — А-а... Зелена сумка? — Що ти мені туману напускаєш? Яка ще сумка? —Кажу ж, зеле-на, — почав утрачати рівновагу й Денис. — Качку отакенну понесла. Лапа виглядала з сумки. Жи-ирна... Тепер Софія відкрила рота, а Денис доказував: —А якась перед цим пронесла отаку завбільшки палку ковбаси. Ти ж витріщилась на небо і нічого не бачила. Одна потеребенила повну «авоську» пива. «Ячмінний колос»! Живуть люди! Софіїни. губи затремтіли, а щоки швидко взялися гарячим рум'янцем. Вона опустила очі, прихилилась до чоловікового плеча і зі схлипом, як дитина після довгого плачу, зітхнула. —Дениску, ходімо додому. Зараз я борщу наварю... см-ачного-смачного! Ага... Тут ось трохи лишилось... Збігай візьми собі пива. На всі! Володимир Чепіга (ВІН ЖЕ — ВЛАДИСЛАВ БОЙКО) І СЛАВКО НАШ ЗАСПІВАВ!.. ... Що ж, розкажу, мов на духу, що я знаю про Владислава Бойка та Василя Шукайла і, зізнаюся в цьому, що я про них — Владислава Бойка та Василя Шукайла — думаю. Із козацьковусим Владиславом познайомився понад сорок років тому, коли він — народжений у с. Михайлівка року 1939, Лебединський район, Сумщина, після закінчення факультету журналістики Київського університету та ВПШ і після праці в райгазетах, — прийшов до нас у тоді переповнений "Перець". З гордістю кажу "до нас", хоча сам я тоді працював у ньому всього лише трохи більм року, але вже вважав себе справжнім перчанином. А вважав так, бо, опріч нескінченних відряджень по всій Україні і підготовки по тому фейлетонів на конкретні теми, якось органічно увійшов до співочого гурту перчан, Позаяк теж дуже любив співати. Очолював той співочий гурт сам шеф — головний редактор Федір Юрійович Маківчук. Владислав Бойко, новий наш фейлетоніст, теж став брати участь у вечірніх редакційних посиденьках, але по-справжньому заспівав лише аж тепер, — майстерно акомпануючи собі на гітарі. З’ясувалося, що він не просто знає масу пісень (може навіть, більше за нас), а й сам їх створює — і тексти, і мелодії до них. Одну з них "Повернення" — я дуже люблю. Починається вона так: Край чумацького шляху — степові байраки. Там вертали з походу Запорозькі полки… На моє глибоке переконання, це одна з найчудовіших козацьких пісень останніх років у нас в Україні. Жаль, літерами неможливо передати дуже гарну мелодію. Тому зараховую Владислава до тих чудових наших гумористів, які ще й створили ліричні пісні — наприклад, Євген Гребінка, Леонід Глібов, Степан Руданський… З часом — як Владислав Бойко з’явився у «Перці» — в періодиці почали друкуватися сатиричні вірші якогось Василя Шукайла. "Ти диви, як талановито пише! — професійно оцінили перчани нового поета. — Бери приклад, Славко. Пробуй, може що й вийде..." Вийшло! І згодом виявилося, що це — офіційний літературний псевдонім нашого Бойка (Шукайло — дівоче прізвище його матінки). "Перцеві" він віддав 25 років свого життя і своєї творчості. Нині трудиться в журналі «Вітчизна».Заслужений журналіст України. Лауреат літературних премій імені Леоніда Глібова та імені Степана Олійника. З’явилися його веселі збірки: "Осел диригент", "Боброва шуба", "Сміх на голову", "Соловей на службі", "Трактат про ніс" та численні публікації в періодиці. І тепер наш Український Сміх без Владислава Бойка (він же Василь Шукайло) не уявити. Між іншим, Василь Шукайло показав себе зрілим майстром і в ліричній поезії. Що я ще можу сказати про Владислава Бойка — Василя Шукайла? Мабуть одне: він дуже злий чоловік. Злий до роботи. От і сьогодні він трудиться, як кажуть, не покладаючи рук у "Вітчизні": організовує матеріали, сам пише, набирає, верстає книжки, які видає журнал, активно працює в журналі "Трибуна", вишукує нових талановитих авторів і допомагає їм у літературі, не пропускає засідань приймальної комісії НСПУ і голосує винятково "за" — за справді обдарованих. Отож, як на духу: за все це я щиро шаную і люблю Владислава Бойка (як і Василя Шукала). Він (вони) цього заслуговує (заслуговують). Володимир Чепіга, року Божого 2009-го. Василь Шукайло КАЗКА ПРО РАКА, ЯКИЙ ЛАЗИТЬ ЩЕ Й БАЛАКА Рак червоний, рак варений рачкувати змалку звик, під червонії знамена закликав нас цілий вік. Всіх повчав суворим тоном — як нам жить і що робить, як під прапором червоним рідну партію любить. Та дали під таку раку, бо прийшла нова доба. Рак почухав тую таку — знов із мулу вигріба. Здер стару він шкаралупу і напнув новий мундир, фраз нових насипав купу — і вже знову командир. Рака вибрали оплотом наших кращих сподівань — він затяг нас у болото, у липку смердючу твань. Знов дали під таку раку, та минувся переляк — розгрібає він муляку, знов із нірки лізе рак. Він до щуки припадає, має спільний інтерес: що та щука викидає, те йому делікатес. І за цю високу милість, як дадуть лиш раку знак, — де б і що в нас не робилось, рак чимдуж кричить: «Не так!» І хоч слухать там нема що, нагнітає він психоз: ну, а раптом те ледащо прийме знов хтось усерйоз? І тоді-то, добрі люди, заживемо всі усмак, коли цап доїться буде й на Говерлі свисне рак! ПАМ'ЯТКА ВИБОРЦЯМ Салют вам, шановані виборці, — за власну майбуть саме ви борці! Отож, як ідеш на вибори, то вже хоч що-небудь та вибори: коня без вуздечки, два кіла гречки, кота в мішку, рильце в пушку, дулю в кишені, синицю в жмені! Що? Вам подавай журавля? Тру-ля-ля! Ловіть його в небі чужому, бо не хоче вертати додому, поки ми тут, немов овечки, замість вольної волі, замість світлої долі, вибираємо два кіла гречки. ОБАЧЛИВІСТЬ Два в'язні в камері сидять, засуджені до страти. З них завтра голови злетять, — та прикро ж помирати! Їм з волі вже передали напилок, шмат мотузки, аби вночі вони змогли рвонути із «кутузки». От перший в'язень заходивсь пиляти кляті ґрати, а другий сумно подививсь: — Що ти затіяв, брате?.. — Та як це — що?! Та завтра ж нас, мов тих курчат, поріжуть! Тож ворушись, поки є час, поки є шанс нам вижить! Мерщій хапай, в'яжи мотуз — і ми урятувались! Чого ж ти мнешся? — Та боюсь, щоб... гіршого не сталось!. М І Н І М І З М И НІЧИМ НЕ ВЗЯТИ Пощо нам знатися з журбою, — не оптимісти ми хіба? Стаєм до бою із добою, доба ж нас довбнею довба. А нам — все по фігу. Ти ба... МАСОНСТВУЮЧИМ ШУЛЕРАМ Кримінальної моралі в нас взірець сьогодні є: носять ордени й медалі українські шевальє. Не було такої швалі, а тепер от, бачте, є. ПОШИВСЯ В ЛІДЕРИ Погналися вовки за псом Дружком — ледь-ледь утік... Тепер усім розказує: — Траплялося й таке, що ватажком у вовчій зграї був одного разу я! ПАТРІОТ «Люблю її, — каже, — свою Україну! Любитиму, — каже, — її до загину!» І так її в лаписьках стис, сатана, що скоро і справді загине вона... ПОЧЕРК ГЕНІЯ Запитую, від заздрощів згоряючи: — Маестро, свій секрет чи не відкрили б ви, — як, двісті слів у лексиконі маючи, три сотні текстів для пісень склепать зуміли ви. ІСТИНА Істина завжди торжествує Цицерон Світ відколи й існує, в нім та сама фігня: істина — торжествує, а панує — брехня. | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 1488 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 0 | |