Головна » Статті » додатки |
Маленький чортик Леся Мартовича 77 У правім кутику уст під вусом явилася легенька глузлива усмішка (Осип Маковей)... 83 Аксаков
Маленький чортик Леся Мартовича 77У правім кутику уст під вусом явилася легенька глузлива усмішка (Осип Маковей)... 83Аксаков і дав Гоголю прочитати Квітчину п’єсу... 89МАЛЕНЬКИЙ ЧОРТИК ЛЕСЯ МАРТОВИЧАВін прожив усього лише 45 років, але літературно-меморіальний музей його імені на батьківщині — с. Торговиця, Івано-Франківщина, — розміщується у п'яти залах нового будинку, що висвітлюють життя, творчість та громадську діяльність Олекси (Леся) Семеновича Мартовича. Його батько самотужки навчився грамоти, а, отже, й вибився в люди. Мав 15 моргів (в Західній Україні до І939 року міра землі, що дорівнює 0,56 га) поля, гарну хату, пасіку і сад. І все це він, селянин з діда-прадіда, здобув тяжкою працею, "без нічиєї кривди". З наймита піднявся до писаря, користувався авторитетом і пошанівком серед селян, як "непідкупний громадянин". І все ж статки Мартовичів були вельми скромними (крім сина вони мали ще трьох дочок), проте Лесь отримав гарну освіту — спершу в Коломийській гімназії, потім в Дрогобицькій німецькій "Вищій реальній гімназії ім. Франца Йосифа", закінчив юридичний (найдешевший) факультет Чернівецькего університету. Далі — роки праці в адвокатських канцеляріях, безконечні переїзди з місця на місце, боротьба з хворобами та злиднями. Проте Лесь ніколи не падав духом. Як свідчить Василь Стефаник, товариші любили Мартовича "за веселу вдачу й ще за ті дотепні оповідання, які він видумував. Лежить бувало на ліжку лицем до стіни і сам до себе сміється і аж потім оповідає". Той же В. Стефаник згадує, як вони поверталися з Русова в Коломию, їх віз старий чоловік на прізвище Проць. "Був вечір, і Мартович, як все, почав шукати теми до веселої розмови. Розказував Процеві, що мій батько, який цілком певно мав приятеля чорта, дав мені маленького чортика, щоби мені прислуговував та помагав вчитися та вчителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже детально описував Процеві характер, натуру і заняття малого чортика через цілий день і ніч. Весело було з Мартовичем, як все, та так ми під'їхали до Пруту вже ночею, щоби переїхати брід. Тут Проць заявив нам рішучо, що як ми оба перед тим не перехрестимося і то три рази, то він не поїде в воду. Мартович ревів з радості, і ми мусили хреститися". Пам’ятаючи ті його оповідки, веселі й не дуже, один знайомий — ним виявився В. Будзиновський, директор "Видавничої спілки " — сказав: —Пиши оповідання. Пиши все, що нам оповідаєш. Щоб ти не перепрацьовувався, напиши щотижня одне оповіданнячко і дай мені. Як тих оповідань назбирається на том, то "Видавнича спілка" видасть книжкою... На рахунок гонорару я буду давати тобі зачет (аванс) із своєї кишені — за кожне оповідання одного гельдена. Решту Спілка виплатить тобі після опублікування книжки... І Мартович, і Будзиновський дотримали слова. Так з'явилася перша збірка оповідань Леся Мартовича "Нечитальник" у Львові 1900 року. Потім вийшли ще дві збірки: "Хитрий Панько" (1903) та "Стрибожий дарунок" (1905). І відразу ж молодий письменник стає відомим, популярність його зростала, оповідання запримітили і високо поцінували І. Франко, О. Кобилянська, Леся Українка та інші. Михайло Коцюбинський писав Мартовичу: "Я такий прихильник Вашого таланту, так люблю перо Ваше, що вже бодай для того варто щось мені надіслати" (для альманаху "З потоку життя"). Сьогодні про Леся Мартовича пишуть: відомий західно-український (галицький) сатирик... А він сатирик всеукраїнський. Оригінальна риса його обдарування — поєднання трагічного з комічним, гумор, що часом переходить в гостру сатиру. Починаючи від С. Руданського, І. Нечуя- Левицького, І. Франка, українське сатиричне слово, поглиблюючись і урізноманітнюючись в особі Леся Мартовича, досягло своєї вершини. За ідейним змістом своїх творів він — письменник-демократ. Товариші любили його не лише за веселу вдачу, їх захоплювала енергія Мартовича, вражала його постійна спрямованість на добрі справи,та завзяття й самопожертва, з якою він служив громаді і та легкість, з якою він поступався особистими інтересами перед загальнолюдськими. Він ніколи не був стороннім спостерігачем чи покірним споживачем. Він завжди боровся, завжди був у вирі подій — де найтяжче, там і він. І всюди встигав. І в нелегальному гуртку працював, проводив серед селян культурно-освітницьку роботу, готував доповіді на різні теми, обговорював доповіді товаришів, збирав і вивчав фольклор і навіть видавав свою літографовану газету "Збірка" та засновував по селах читальні і ще встигав робити десятки й десятки інших справ. Будучи без заробітку,ведучи невлаштоване життя, погодився редагувати газету сталого "Хлібороб" за мізерну платню — 30 гульденів, а пізніше ще й став редактором "Громадського голосу", коли інші відцуралися її. Одержуючи мізер — 30 злотих ринських на місяць, — не маючи помешкання, спав у редакції. Але газета все одно виходила і виходила без запізнень". Він зробив багато, хоча й... мало встиг написати, він, Олекса (Лесь) Семенович за свого короткого і страдницького життя. Але те, що він устиг, нині належить до золотого фонду української сатири та гумору. Мабуть, маленький, веселий чортик, який, за його вигадкою, допомагав Василеві Стефанику, насправді допомагав і йому, Лесю Мартовичу, веселій людині, невтомному працівнику на українській культурній ниві. ІВАН РИЛО Олекси Семеновича Мартовича Не для слави, але для людей. Я вже зроду такий удався, що ніколи не вірив ні в жадні відьми, ні в чарівниці, ні в опирі. А відколи пізнав Івана Рила, відтоді починаю вірити. Ви лиш послухайте, що за штукар той Іван Рило: він умів в усяку твар перекидатися. Дивитеся на нього, так він чоловік, як і другий; аж нараз гоп і стане вам або свинею, або псом, або зайцем, або чим. Це я не вірив би другому ніколи, але видів сам на свої очі. Був раз Іван Рило там, де роздавали. Посходилися люди, балакають та й ждуть, поки будуть роздавати. Та й Іван Рило поміж ними став і собі ж балакає. Такий вам чоловік, як би перший-ліпший. Аж починають роздавати. А наш Іван Рило, як тільки це помітив, то зараз же випрямився, наче та тополя, став грубий та розкішний, — ну, просто в годованого кабана перекинувся, ось-ось не рохкає. Та й грубим голосом гукає, наче віл: — Проступіться! Розтручує людей та й пхається поперед усіх, щоб йому першому дали. Другі люди його спиняють, уговкують. — Не пхайся, — кажуть, — Іване Рило, зроби й другому місце. — Ага! — огризається Іван Рило, достоту наче той пес, ще й зубами кланцне, — чому мені другий не робить місця, але я маю кождому робити?! Але був раз Іван Рило там, де треба було давати для загального добра. Люди одні стоять, другі сидять та й, балакаючи, дожидають, коли прийде на них черга давати. Та й Іван Рило межи ними. Стоїть у гурті поміж людьми такий, як би перший-ліпший чоловік, і собі балакає. Аж прийшов час, що треба давати. Люди витягають мошонки, лічать гроші та й дають, де треба. А наш Іван Рило хить, звився в клубочок, став такий маленький, як котик; присів хвостик та й варкає. Відтак хильцем — назад і все назад та й став собі ззаду поза людьми. Другі його всовіщають: — Приступися, — кажуть, — Іване Рило, наперед, дай і ти що! Іван же Рило помаленьку сунеться задом до дверей та й бринить, наче та мушка під осінь: — Пустіть мене, люди добрі, я не маю. Мені ніхто нічого не дає, та й я не маю другому що дати. Недавно зчинився по селах заколот. Наче в тім вулію, що димом зайде, — такий рух по селах наставав. В'яжуться люди в товариства, беруть газети, голосують на послів, роблять віча. Та й Івана Рила беруть поміж себе. А він ходить, наче та блудна вівця. Що до нього говорять, то він одним вухом вислухає, а другим пустить. Що йому кажуть робити, він не зробить, що його запитають, він не знає. Обступлять його бувало його сусіди та й приятелі, просять його та й кажуть: — Читай, Іване Рило, газету! А Іван Рило спустить вуха, загне хвіст під себе та й: — Моя хата, — каже, — скраю. То не в нас. — Упишися, Іване Рило, у наше товариство? — Я, бачите, я — не те! — лепотить Іван Рило. — Будь ласка, Іване, дай який феник до нашої спілки. — Я не те... — Ходи, Іване, голосуй ураз із нами. — Я не те, та й я не те... А як тільки люди проступляться, тоді Іван Рило піднесе хвіст, насторожить вуха, збицкається та й летить просто до отця Кабановича, а потому до пана Деришкірського. Отець Кабанович зараз же й читає Іванові Рилові, як із книжки: — Чуєш, Іване Рило, вийшло таке право, що маєш собі взяти дев'ять метрик і ще одну метрику. На кожну метрику треба тобі штемпля по три леви й по 42 і півкрейцара. Ізан Рило розв'язує мошонку, витягає гроші, платить. Лишилося йому ще 3 рейцарі, а він і ті дав на свічку. Але приходить Ізан Рило до пана Дерицікірського, несе шапку ще від вулиці в руках. Виходить проти нього пан Деоишкірський, та й вітаються оба. Іван Рило цілує пана Деришкірського в руку і в коліна, а пан Деришкірський Івана Рила в голову і в писок; лиш не цілує, але б'є, аж лоскіт іде. Паде Іван Рило на коліна, а пан Деришкірський йому кості мне. — Слухай, худобино! —верещить пан Деришкірськкй, — маєш дати на мене голос! —Слухаю, вельможний пане! — пищить Іван, — дай вам боже панованнє! Іде та й голосує. Та це все ще байка, це хоч дуже людям не шкодить. А ось Іван Рило має одну таку прикмету, що вам волос дубом стане, слухаючи про неї. Іван Рило вміє в людей ускакувати. Отак стоїть який чоловік, а коло нього Іван Рило. Нараз Іван скочить, і лишається тільки сам чоловік, а Івана Рила вже коло нього нема, бо, бачите, вскочив у нього. Поверхи по тім чоловікові не пізнати: який був, такий і є, але говоріть до нього слово, так і пізнаєте, що Іван Рило у нім сидить, бо зараз зробить із нього або свиню, або зайця, або іншу яку скотину. Та вскакує Іван Рило у людей тоді, коли ніхто не видить: уночі або коли. Та й нещасливий же такий чоловік, що в нього Іван Рило ускочить! Здибаються раз на ярмарку два давні знайомі, Петро та й Семен. От Петро питає Семена: — А що, як вам живеться? Сходитеся ще й тепер до читальні? Читаєте газети? А Семен зирк набік, затрясся, як зів'ялий листок на вітрі, та й ледве чутно шепче: — Потихонько, бо онде отець Кабанович стоять! —Та що, що стоїть? — каже Петро, — Він собі стоїть, а ми собі стоїмо. — Ну, знаєте, — лепотить Семен, — він усе ж священна особа, а ми — прості люди: страшно! Петро хотів йому щось на те вповісти, але Семен чмихнув, і слід за ним застиг. Петро зчудувався: «Ігі! — міркує, — а цьому що сталося?» А що ж би сталося? Іван Рило ускочив у нього та й зробив із нього зайця. Або здибався раз Грицько з Ахтемієм; привіталися та й Грицько зачинає до Ахтемія: — А що, куме Ахтемію, вибори за плечима, треба щось гадати. А Ахтемій ні звідси, ні звідти, і мов з пістоля відрізав; — Наплювати мені на ваші вибори! Ви мені заплатите? Не хочу я вже з вами вести товариство, я собі таких найшов, що мені за кожде слово гроші дають! Та й щез. А Грицько тільки сплюнув: — А цьому що за божа воля? А що ж, як не Іван Рило, що в нього ускочив, та й свиню з чоловіка зробив. Цими часами Іван Рило дуже бушує помежи нарід. І ходить він помежи люди, як день, так і ніч, та все міркує, в кого би вскочити. Особливо в часи виборів він має велику міць. Стережіться, добрі люди, Івана Рила, — бо він, як та мушка в око впаде, так він у чоловіка вскакує. ЗА ТОПЛИВО С у д д я (до обжалуваного). Були-сте карані? О б ж а л у в а н и й (стоїть згорблений коло дверей). С у д. Ну! О б. Дістав-єм від пана десять буків у стайні. П а н. (темний вірменин, із вухами, як у лилика, намість збліднути пожовк). То неправда. Він бреше. С у д. (до пана). Успокійтеся, пане, я знаю, що він мені тут усе буде брехати. (До обжалуваного). Не бреши! Бити не вільно! О б. (скривився так, наче хотів сказати: «Коби я тебе подибав у своєму селі, в темній вулиці, в опівночі, я би тобі показав, чи вільно бити, чи ні»). С у д. Я тебе питаюся, чи ти був караний, то значить чи ти сидів у арешті? П а н. Ого-го! О б. Сидів. С у д. За що? О б. За напасть! С у д. За яку напасть? О б. У Семена пропав мішок, а в мене трясли шандарі, та й найшовся. С у д. То ти, видко, порядний чоловік. П а н. Налоговий злодій. С у д. Крав ти у пана пруття з лугу? О б. Ні! П а н (сердиться). Та як можна безлично брехати? Таже тебе ймили гуменний і економ! О б. Я брав собі топливо. П а н. Та вночі? О б. Бо в днину не давали. С у д. Чи ти дурний, чи вдаєш дурного? О б. Щоправда, я трохи придуркуватий, бо мене маленьким затовкли в головку, але робітник із мене добрий. Най пан скажуть: три роки у них служу. П а н. Та так ти ся мені віддячив за моє добре серце, що тебе три роки годую? С у д, Що маєш сказати на своє оправдання? О б. (дивиться на ніжку від стола). С у д. Нащо ти крав пруття? О б. Бо мені належалося. П а н (перебиває). Дивіться, пане суддя, що за безличність! Соціаліст, ділив би ся зо мною! О б. Я мав згоду з паном за топливо. А чим же мені жінка обід зварить? Тепер коло плуга... тяжка робота... враз із волом від досвітку до темної ночі. С у д. Що? П а н. Але ж, пане суддя, я йому дав ведля згоди — ріпак, так як щороку. О б. Ріпак перемок... зогнив. Та чим топити? Сльота вдарила. В мене хорім нема, а таку купу до хати не можна забирати. А ріщечко все інакше: хоть до хати забери, а хоть як вимокне, то борше висхне. С у д. Та що тут багато говорити? З його зізнань виходить, що вкрав. О б. Я нічого не крав, я топливо брав. Мені належиться. С у д. Як міркуєш, що тобі належиться, то запізви пана, а красти не вільно. О б. А куди запізвати? С у д. До суду. О б. (хитро). Ая! (Дивиться на ніжку від стола). С у д. За те, що ти крав пруття, маєш два тижні арешту. Маєш вернути панові пруття або 50 крейцарів. О б. Оксана не дасть ріщє, бо нема чим затопити. П а н. Я собі з платні обтягну. О б. Як з платні? Я взяв півкорця кукурудзи до грошей у крамаря. С у д. Приймаєшся кари, чи будеш рекурсувати? Об. Куда? С у д. До вищого суду. Об. (дивиться на ніжку від стола). С у д. Ну? О б. Я нічого не рекурсую... С у д. То махай до арешту! О б. Але я взяв півкорця… (Возний відпроваджує обжалуваного до арешту). ОСИП МАКОВЕЙ (1867—1925) У ПРАВІМ КУТИКУ УСТ ПІД ВУСОМ ЯВИЛАСЯ ЛЕГЕНЬКА ГЛУМЛИВА УСМІШКА... …Тоді на всю Галичину була єдина українська гімназія у Львові. У ній, в роках 1879—1887, після закінчення початкової школи і навчався Осип Маковей. А вже навчаючись на філософському факультеті Львівського університету, майбутній письменник вів громадську роботу, тоді ж познайомився і подружився з Іваном Франком, брав діяльну участь у виданні журналу "Товариш" — літературно-науковий журнал революційно-демократичного напрямку . Потім рік муштри в цісарській армії, де вів, терплячи знущання, все ж зібрав "значне число вояцьких пісень". Згодом — поневіряння безробітного, матеріальна скрута, праця в газеті "Діло", в "Народному часописі". Багато писав, друкувався щедро в західноукраїнських виданнях — публіцистика, літературно-критичні нариси, статті, рецензії, фейлетони, сатиричні вірші, поеми, казки, повісті, оповідання. У 1895 році видав першу збірку "Поезії". Через кілька років світ побачим його збірки оповідань і нарисів "Наші знакомі" (1901) та "Оповідання" (1904). Трудився помічником редактора журналу "Зоря", відповідальним редактором газети "Буковина" в Чернівцях. (Редакторську й літературну діяльність його високо свого часу поціновували І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Б. Стефаник, Марко Черемшина). Плідно працював в "Літературно-науковому віснику", написав історичну повість "Ярошенко" (1205), що здобула широку популярність. Згодом Осип Степанович працюватиме — зарекомендувавши себе добрим педагогом! — викладачем української мови та літератури в Чернівецькій учительській семінарії, три роки у Львівській жіночій учительській семінарії. А до кінця свого життя трулитиметься директором учительської семінарії в містечку Заліщиках (нині — райцентр Тернопільської області), під час війни 1914—1918 рр. відбуде службу в цісарській армії. У І92І році видасть збірку сатиричних новел "Примруженим оком" та нарисів-новел про війну — "Криваве поле". Скінчить свої земні дні у 1925 році в Заліщиках. Із листа Василя Стефаника: "Те все, що Ви писали в послідніх роках в нашій літературі лишень одним оком, бо друге Ви примружили, є таке ясне і здорове в цім часі нашого безсилля і песимізму, що я цілком щиро ґратулюю Вам найбільшого поводження, яке Ви стрінули серед нашого громадянства". І сьогодні високу і пізнавальну цінність мають сатиричні і гумористичні твори Осипа Маковея, його фейлетони, пародії — це крім поезій, сонетів, поем, оповідань. Взагалі, його талант сатирика-гумориста оригінальний. Осип Маковей "чудово володів багатим арсеналом художніх засобів, його новели, фейлетони, нариси, вірші іскряться гострими дотепами, письменник умів підмітити смішне в життєвому явищі, комічне у поведінці людини, схарактеризувати обраний для сатири об’єкт стисло, влучно, різко й сильно. Маковей здебільшого наголошував на одній якійсь рисі в характері персонажа, на яскравій життєвій деталі і потім розгортав її в образ... У сатиричних творах Осипа Маковея є чимало таких оцінок подій і явищ, які й сьогодні мають актуальне звучання... Сатиричні твори Маковея різноманітні за жанрами, манерою письма, формою викладу. Особливо вдало він умів передавати мову своїх героїв, настроюватись на їхній лад думок і розповіді... Оповідання, фейлетони О. Маковея — здебільшого гостросюжетні твори, досконалі композиційно. Маковей — майстер комічних ситуацій, гротескних сцен, властивих сатирі прийомів гіперболізації, загострення образів і життєвих ситуацій, і ніде письменник не втрачає почуття міри... Поділяючи в багатьох важливих питаннях погляди Івана Франка та його однодумців, Осип Маковей боровся проти занепадницької, декаденської літератури. Він рішуче й послідовно відстоював реалізм, народність, демократичну ідейність і тенденційність художньої творчості, правильно розумів і досить чітко визначив суспільне дійову функцію мистецтва слова. На працю письменника Осип Маковей дивився як на один із важливих різновидів служіння народові, його боротьбі за соціальне, національне визволення. Велика за обсягом, багата і різноманітна літературна спадщина Осипа Маковея посідає помітне місце в історії української літератури і не забута нащадками. Краща частина її становить неперехідну цінність, досліджується і популяризується в нових виданнях, привертаючи увагу широких кіл сучасних читачів" — Інтернет-видання. "Працювати, жити для народу треба, мушу!" — записав він у щоденнику ще в юнацькі роки. І цьому завданню, як письменника, Маковей був вірний протягом усього свого життя. Тож йому по праву належить одне з почесних місць в колі передових демократичних діячів української культури кінця XIX — початку XX ст. ЯК ШЕВЧЕНКО ШУКАВ РОБОТИ Був концерт в честь Шевченка, по концерті комерс в честь співаків і промовця, а по комерсі всі пішли спати, повні гарних вражень, пива, вина і т. п. Голова партії, пан посол Л., клався спати. Заки ще поклався, глянув на бюст Шевченка, що стояв у сумерках сусідньої кімнати в куті під кімнатною пальмою, і здалося йому, що поет рушився. Коли по хвилині глянув знову, побачив ще більше диво: постамент, на котрім стояв бюст, був одягнений в довгий кожух, а за хвилину уже цілий Шевченко вийшов з кута, зняв кучму і промовив: — Добрий вечір, пане после! — Доброго здоров'я, пане Тарасе! Ой, як же ви мене налякали! — Не бійтеся, добродію! Сідайте, поговоримо. Я до вас з просьбою. — З якою? — Знаєте, добродію, надоїло мені стояти тут у вас роками в кутку, — дайте мені яку роботу! — Яку ж я вам роботу дам? — Візьміть мене до редакції «Діла», все-таки на щось здамся. — Ані гадки, пане Тарасе! Одно те, що там повно поетів, хоч і віршів уже не пишуть, не допустять вас із зависті; друге: у видавничій спілці є священики, а ви автор «Марії» — не треба вам казати. А я тепер зі св. Юром у згоді. А там крилошанин Кобилянський такого на вас понаписував, що господи! Третє: «Народний Комітет» не згодиться, бо ви не є членом національно-демократичної партії і християнські суспільники рекламують вас для себе. Четверте: не знати, чи ви опозиціоніст, бо ви писали утопії на тему, щоб усі слов'яни стали рідними братами, на тему братання з ляхами і т. п. Мій противник, Будзиновський, просто з'їв би мене, коли б я вас прийняв до партії і до редакції. — Ну, а послом не міг би я бути? — Годі, бо ви ані доктор, ані австрієць, ані податку не платите. Врешті, жоден наш посол не уступив би вам місця, хіба, може, посол К., що понаходив у ваших поезіях вплив Міцкєвича і немало на тім зискав, отже, може, вступився би вам з вдячності. Він уже кільканадцять літ все однаково, величає вас по всіх академіях і концертах, то, може, згодився би. Він і сьогодні величав вас Прометеем. — Треба з ним поговорити, се якийсь добрий чоловік. Так ви не маєте нічого для мене? — Сам не знаю, що таке для вас придумати? Може б, ви намалювали портрет секретаря «Народного Комітету», бо він моя права рука... Дещо заробите... Пан посол, досить зажурений несподіваними відвідинами, склонив голову і ждав на відповідь Тараса, але сей мовчав. По хвилині посол глянув, але на фотелю не було вже нікого, тільки у кутку на постаменті стояв поетів бюст, як і перше. — Що се таке? — воркнув пан посол, протираючи очі: глянув ще раз на бюст і пішов здивований у спальню. В нього привиди бувають часто. Тимчасом пан професор і посол К. заїдав ще своїм звичаєм фігу перед спанням і глибоко зітхав по тяжкій праці. Адже він сьогодні мав промову в честь Шевченка! Зітхав він, коли чує, хтось стукає у двері. — Хто там? — Тарас Шевченко. — Се не може бути! — Я сам! Пустіть! Прийшов подякувати вам за промову. — Дивної В таку пізню пору! Я тяжко втомлений. — Вибачайте, се мій день і моя ніч; пустіть, будьте ласкаві! — Як же ж так, без візитної карточки, без нічого, не заповівшись? Хіба ви не знаєте, хто я? — Як же ж мені не знати? Знаю. Адже ви про мене стільки писали і говорили! Пан професор відхилив осторожно двері — перед дверима стояв справді Тарас Шевченко. — Прошу! Сідайте! Що привело вас до мене? — Роботи шукаю, добродію, — відповів Тарас, сідаючи. — Надоїло стояти по кутках хат без діла. — Яку ж роботу міг би я вам найти? — Казали мені, що ви віддаля б мені свій посольський мандат, — ви один, а більше ніхто. — Я? Мав би мандат віддати?! Се ж як? — Ну, так, зовсім звичайно, ви зрікаєтеся в мою користь, і я кандидую. — Ніколи в світі, добродію! Я вас дуже шаную, але — вибачайте — мені здається, що ви не є доволі підготовлені, щоби бути, послом. Я ще з гімназії приготовлявся до того. — Адже ви мене сьогодні на концерті назвали Прометеем! — Ну, се інше діло! Але де ж вам послом бути? Та й на що вам се здасться? Пишіть вірші — та й годі! Адже ви не знаєте говорити по-німецьки! — Се правда! Шкода! Ну! А коли б так ви мене зробили своїм доцентом? — Без докторату! Без іспитів! Без дисертацій! Помилуйте, добродію, се ж у нас таке не буває... — Ну, то хоч дозвольте мені, щоби я один курс читав п р о с в о ї в л а с н і поезії. Ви і так тепер не вчите. — Але ж, добродію, ви не маєте до сього потрібної кваліфікації! — розсердився вже пан професор. — Вибачайте, але я гадаю, що вже що як що, а свої власні вірші чей я розумію? — Ні, добродію, ви їх не розумієте! Говоріть, що хочете, — се не таке легке діло, як вам здається. Тут треба глибоких, довголітніх студій, тут треба стільки попрацювати, як я, щоб вас зрозуміти і показати, звідки, що і як... Ви читали мою працю про вплив Міцкєвича на ваші поезії? — Читав. — Ну, і що скажете? — Справді, треба довголітніх студій, щоби щось таке написати! — А я ж не казав вам? — Отже, я не розумію своїх власних поезій? — Ні! — відповів професор твердо. — Ну, а коли б я так у вас хотів іспит робити на вчителя гімназії! — Се можна! Зложите перше іспит зрілості, потім запишетеся в університет на мої виклади, потім я дам вам домашню задачу, далі... — Се ж чи не задовго потягнеться? — А так з десять літ. — А чи не можна б чого-небудь без іспиту дістати? — Не знаю; розвідайте у проф. Г. Шевченко попрощався й вийшов. За дверима вже не було чути його ходу, зник в одній хвилині; натомість у віллі професора Г. щось несамовите сталося з великим портретом Шевченка. Поет вийшов з рам і тихенько вступив у бібліотеку голосного ученого. Професор порядкував ще якісь папери у себе на столі. — Здорові були, пане Грушівський! — А ви хто такий? — спитав професор, поправляючи цвікер на носі. — Адже я також Грушівський, відколи мене так Кониський назвав. Шевченко, може, чували? — Тарас? Як же ні! Еге, еге, Тарас, просимо сідати! Чим же можу вам послужити, добродію? — Може б, ви мені якої роботи напитали, бо скучаю дуже. От у товаристві мого імені, може б, найшлася? — Гм, еге, не знаю, може... Се ви як гадаєте? У секціях працювати? — Нехай і в секціях, аби робота. — Еге, еге; але ж ви, добродію, не є дійсним членом товариства ім. Шевченка! — Ну, то зробіть мене! Адже ж товариство й називається моїм іменем. — Гм, воно то так, але дійсним членом ви не можете бути. — Як же то? — Одно те, що ви не працювали науково і в моїх «Записках» нічого не друкували; друге те, що вам би треба перше пристати до якої секції, і тільки секція по роках мала би згодитися на те, чи вас іменувати дійсним членом, чи ні. А коли б і секція згодилася, тоді ще я маю своє слово; мені йде о престиж товариства, тут і в Києві, — нам треба наукових сил, а не поетів. Таких, що пишуть студії про поетів, великих і малих, ми приймаємо з охотою, але самих поетів нам нащо? Се ж баласт у науковім товаристві!.. Врешті, і Гнатюк є тої самої гадки... — Он як! — замітив Тарас смутно. — А все ж товариство названо мені в честь! — Се Інше діло! Товариство ім. Шевченка — се я, а ви тільки фірма. Еге! — Що ж мені діяти? — зажурився Тарас, встаючи. — Вибачайте, добродію, що забрав вам хвилину часу. — Нічого не шкодить. Моє поважання. З тої ночі, як Шевченка отак прийняли у Львові, на його портретах і бюстах у правім кутику уст під вусом явилася легенька глумлива усмішка. Ніхто і не здогадався би, звідки вона взялася, а се йому по концерті так сталося. 1912 ... АКСАКОВ І ДАВ ГОГОЛ ПРОЧИТАТИ КВІТЧИНУ П'ЄСУ… Коли в тому чи тому виданні заходить мова про українську сатиру, власне, про її витоки, то після Григорія Савича Сковороди (прозові байки) та "Енеїди" Івана Петровича Котляревського (утвердження реалізму в українській сатирі), неодмінно йде посилання на Г. Квітку-Основ’яненка, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого (це крім поетів-байкарів). Твердження, що "найбільшої викривальної сили українська сатира досягне в творчості письменників революційно-демократичного напряму — Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки...", з’являється потім. А перший її рубіж — значний! — це він — Григорій Федорович Квітка, який виступав під псевдонімом Грицько Основ’яненко. Це той Грицько Основ’янєнко (він же Григорій Квітка), який написав (російською мовою) комедії "Приїжджий із столиці", "Дворянські вибори". А ще ж знаменита комедія "Шельменко-денщик”, "Пан Халявський", перший український сатиричний роман! Як відомо, вершиною драматургічного мистецтва Миколи Васильовича Гоголя є комедія "Ревізор". Той "Ревізор", сюжет якого М. Гоголь запозичив з комедії Квітки-Основ’яненка "Приїжджий із столиці", що була написана року І827, але надрукована лише у 1840. Себто вже після публікації "Ревізора" Великого Сорочинця. То виходить, що першим цей сюжет все ж використав Микола Васильович? Так воно і, як казав незабутній Шельменко, трішечки й не так. Річ у тім, що Квітчину п’єсу цензурував у 1827 році не хто інший, як Сергій Аксаков — близький приятель Гоголя. Як зазначає письменник і історик В. Шевчук, "найочевидніше той (С. Аксаков — В.Ч.) і дав йому Квітчину п’єсу прочитати, хоча сам до того так і не признався. (Пізніше М. Гоголь створить міф про те, що буцімто сюжет "Ревізора" йому підказав... Пушкін. — В.Ч.). Подібність обох творів разюча, але не можна говорити в цьому випадку про плагіат — це було тільки творче запозичення, при цьому "Ревізор" Гоголя виявився значно потужніший "Приїжджого із столиці" (докладніше про це пише Григорій Данилевський у своїй "Українській старовині" — Сочинения. — СПб, 1901. — Т. XXI) — ми вже згадували, що з вибором тем Гоголь завжди мав утруднення. Зрештою, не тільки від Квітки-Основ’яненка драматург запозичив певні колізії, використано тут поетику водевіля, зокрема мотиви непорозуміння та викриття; має п’єса спільність із французькою авантюрною комедією — ця поетика слідна вже в Мольєра. Не можна не помітити тут також зв’язку із "Ябедою" Василя Капніста, в якій автор, український автономіст та ворог знищення Козацької держави, подав образ російського чиновничого правління в обездержавленій Україні. Як бачимо, п’єса має більше літературну, як житейську основу, але, можливо, саме це дало Гоголеві поштовха до створення у п’єсі своєрідної частково універсальної картини: через образ вигаданого міста з’явлено загальну державну систему, тобто автор іде тут від малого до великого". Ще один рубіж українська комедія здобула в творчості Карпенка-Карого, Івана Карповича — згадаймо його сатиричні комедії "Розумний і дурний", "Сто тисяч", "Хазяїн" та інші. А Нечуй-Левицький Іван Семенович! "Старосвітські батюшки та матушки", "Афонський пройдисвіт"... А комедія "На Кожум’яках", що її творчо переробив М. Старицький, стала безсмертною комедією "За двома зайцями", у якій актор Олег Борисов створив нєв’янучий образ Голохвастова, що вже десятиліття не сходить з екранів! А знаменита — воістину народна! — комедія І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім’я"! | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 2507 | Рейтинг: 4.5/2 | |
Всього коментарів: 0 | |