Головна » Статті » додатки |
Моя байка — ні бійка, ні лайка (Левко Боровиковський) 39
Моя байка — ні бійка, ні лайка (Левко Боровиковський) 39ЛЕВКО БОРОВИКОВСЬКИЙ(І808—1889) МОЯ БАЙКА — НІ БІЙКА, НІ ЛАЙКА Могилу поета розшукали хорольські учні під керівництвом свого вчителя-краєзнавця — на вже геть забутому (і достоту зарослову кущами й деревами) сільському цвинтарі в Мелюшках (Милюшках) Хорольського району Полтавської області у 1961 році.(На той час по смерті поета 72 роки минуло!) Діти і впорядкували могилу, а згодом на ній буде встановлено цегляний обеліск, який року 1986 замінять мармуровим пам'ятником. І сталося це у тих Мелюшках,у яких у році 1808 поет і народився. Походив він з козацького роду миргородця Луки Боровика, який, аби бути ближче до панства, переінакшив себе на Боровиковського — так воно... м-м... солідніше. (Ще й для чогось назвав себе Лук’яном). Це прізвище й успадкували його сини (серед них і відомий живописець В.Л. Боровиковсьий і він, Левко Іванович Боровиковський). Поет, байкар, перекладач, етнограф, філолог. Найвідоміший його твір — балада "Маруся". За життя вийшла збірка "Байки і прибаютки" (1852), що й прославлять його і назавжди забезпечать йому одне з провідних місць в українському байкарстві середини XIX ст. Спадкове дворянство Боровиковські одержали лише у 1845 році, хоча в генеалогії дворянських родів Лев Іванович (письменник) записаний як дворянин значно раніше, але як дворянин особистий ("личный") Хорольського повіту. За іншими даними, він був затверджений у дворянстві лише 30 травня 1846 року. Майже всі Боровики — чи то пак, Боровиковські, так солідніше, — починаючи від діда Луки, вміли зело гарно малювати, тож їх у селі прозивали Маляренками. А куток, де вони мешкали — Маляренківщиною. (Між іншим, добре малювали і поет, і його сини). Батькова хата була звичайною сільською хатою, критою очеретом. Щоправда, призьба її була обшальована дошками, а вікна мала більші за вікна звичайних сільських хат. "Це, — казав глава сімейства, — аби нам більше перепадало світу білого у вікна..." Стояла отча хата на т.зв. Горі, неподалік шляху, що слався на Миргород — курний був, особливо влітку! Боровиковські часто в надвечір’я всідалися на призьбі рядком і дивилися, як на поштовій станції, що була неподалік, міняють подорожанинам коней. (Особливо це швидко робилося, коли мчали якісь високі чиновники). — Все їдуть і їдуть, — дивувався батько, сидячи з синами на призьбі, обшальованій дошками. — І куди їх дідько несе? — Як — куди? — дивувалися сини. — Туди, куди й шлях стелеться — у Миргород. — А чого їм тре у Миргород? — ще дужче дивувався батько і неквапом набивав люльку вишневу тютюнцем, викрешував вогню. — Що вони у тім Миргороді не бачили? Живуть же люди й без Миргорода. Ми ось сидимо собі в Мелишках, не спішимо до Миргорода, — пахкав таким затишним голубим димком, що аж синам хотілося й собі "подиміти" — і нічого. І без Миргорода живі й здорові... Першим їхати в світ широкий випало Левкові. Правда, спершу лише до Хорола, де він у роках 1819—І822 навчатиметься в повітовому училищі, а потім шлях йому простелеться і до Полтави, де з 1822 і по 1826 рік здобуватиме освіту в гімназії. А звідти дорога йому випаде й до Харкова, де він поступить в університет — на етико-філологічний (словесний) відділ філософського факультету. Там і почнуться його перші літературні спроби, а через два роки у "Вестнике Европы" з'явиться його російськомовна поема — балада "Пир Владимира Великого" (данина моді) та рідною мовою балада "Молодиця". Отже, початок було зроблено. І, між іншим, непоганий. Ще через рік заявляться друком його переспіви з Міцкевича та Пушкіна, а вже університет Левко Боровиковський закінчить по-суті оригінальним поетом і перекладачем. І закінчить вищу освіту успішно — ''со степенью кандидата на отличие". Далі буде праця в Росії, в Курську, де він шість років вчителюватиме (історія, географія, пізніше латинська мова) в тамтешній гімназії. Там же він почне готувати першу книжку оригінальних творів, маючи намір показати, що українська мова годиться не лише для жартівливого та смішного. (В одному з листів Є. Гребінка писатиме, що Боровиковський своїм "Козаком" "облагородив мову українську'' — до того вважалося, що для лірики і взагалі, для поезії вона, мовляв, "не годиться, хіба що для кепкування). Згодом молодого вчителя переведуть до Новочеркаської гімназії, але він весь час поривався на Україну, і нарешті це йому вдалося — року 1838 Боровиковський посідав місце вчителя латини в Полтавській чоловічій гімназії. Радів: нарешті я вдома, на милій серцю Україні. Тепер тільки писати, адже вдома і стіни допомагають. Він багато, повернувшись на Україну, працює як поет, перекладач, збирає народні пісні, анекдоти, приказки й прислів'я, продовжує готувати окреме видання своїх творів, мріє — і робить багато для цього, — З часом він переходить до Полтавського інституту шляхетних панн. (Нині в Полтаві є вулиця його імені — не забули, виходить, земляки!) 1843 року поет нарешті — у тридцятип'ятилітньому віці, — одружується з випускницею інституту Марією Верещагіною, яка давно "зітхала" за своїм вчителем. І була щасливою, нарешті побравшись з ним. Як педагог, Лев Іванович вище всіх похвал, удостоюється значних нагород. З дружиною молодою живе у злагоді й любові. З 1844 і по 1852 рік у нього народжується п'ять синів (Олександр, Платон, Віктор, Модест та Лев) і дочка Надія. Але велика сім'я потребує і великих витрат, тож поету часом доводилося сутужно (навіть наймався на додаткову працю, наприклад, завідував книжковим магазином в гімназії тощо). Але він радий дітям, дружині, своєю сім'єю не нахвалиться і з оптимізом дивиться в майбутнє. Багато пише, укладає словник української мови, перекладає, виступає із статтями. З одного листа тих часів: "Тепер рідко хто знає мову нашу, як Боровиковський''. Десь року 1856-го Левко Іванович (хвороби обсіли) виходить у відставку (останнє його місце роботи — інспектор Полтавської губернської комісії) і звідтоді живе то в Хоролі, то в рідних Мелюшках — іноді буває в Полтаві, де навчалися його діти. Проте швидко виявиться, що утримувати велику сім’ю за маленьку пенсію тяжко, тож поет час од часу шукає хоч яку-небудь роботу, але все одно багато пише й друкується. Життя поета урветься у 1889 році — поховають його в рідних Мелюшках, на старому кладовищі, неподалік від його садиби. Односельці ще довго згадуватимуть, як поет самотньо жив у селі, але ніколи не цурався сільських свят, охоче співав із селянами, записував пісні, приказки, прислів'я, був незмінно в доброму гуморі. Його доглядав Яким Зубченко, сирота, якого Боровиковські виховали і вивчили, Левко Іванович виділив йому ділянку землі, аби вихованець, а потім і його доглядач займався господарством і на випадок смерті патрона, мав з чого далі жити. Проте Яким Зубченко після смерті свого патрона віддасть ту ділянку під школу — так він шанував грамоту. У 1861 році, як уже мовилося, на могилі Боровиковського, що її знайдуть хорольські учні зі своїм вчителем, залюбленим в рідний край, буде встановлено обеліск, а наступного року відкрито музейну кімнату поета. Старе кладовище заросло зеленню, тихе, патріархальне, як і всі сільські цвинтарі — та ще забуті, — але обеліск на могилі поета видно здалеку. Як прийнято казати: до нього не заростає народна стежка. Учні доглядають місце останнього упокоєння Левка Івановича Боровиковського. Ще в 1843 році було висловлено думку (М. Костомаров), що значення Боровиковського як поета-романтика має піонерське значення, що головна вага його полягає саме в ліро-епічній творчості. Це, звичайно ж так, і, як казав незабутній Шельменко, трішечки й не так. У І930 році Д. Шамрай писатиме: "Це перший, як на свій час, кваліфікований поет український, що дав зразки лірики, писані в новому стилі, позбавленому бурлескних і травестійних елементів". Звичайно ж так. Жанр балади не був істино українським жанром. Саме Боровиковський "зробив цікаву і вдалу спробу переселити жанр романтичної балади на український ґрунт". Це було новаторство Боровиковського — адже саме він запровадив кращі зразки романтичної поезії в українській літературі. "Третім улюбленим жанром Боровиковського була народна пісня, на широкому полотні якої він вишивав свої власні узори. У нашого поета, як пізніше у Шевченка, часом важко встановити, де кінчається народна творчість, де починається індивідуальна" — С. Крижанівський. Все це так. Але і... трішечки не так. Боровиковський ж поет-романтик, лірик-пісняр для нас буде неповним, адже він — і чи не в першу чергу, — байкар. І хоч він дещо поступається перед Євгеном Гребінкою, який почав писати майже одночасно з ним, Гребінка свої байки видав у 1834 році, перевидав у 1836-у, тоді ж як Боровиковський перші 11 байок надрукував лише у 1848 році. Але вже збірка "Байки та прибаютки”, що була видана у 1852 році закріпила за поетом-романтиком, автором пісень і балад, славу одного з перших українських байкарів. Сам байкар в листі за 1836 рік зазначає, що він написав "басенок на малороссийском языке, числом 250. Из них более 200 оригинальных, прочие — подражание Красицкому". (Польський письменник, автор збірки "Байки та приповістки"). "Боровиковський у байкарській творчості залишився самобутнім; обравши одну форму, а саме — стислі байки, він послідовно її розробляв і теж, так би мовити, на науковому ґрунті. І тут його завданням було зробити здобутком писемної літератури "рудник нетронутый" української народної творчості — казок, байок, анекдотів, приказок, прислів'їв... Критики часто були надто суворі в оцінці байок Боровиковського, відмовляючи йому в багатьох достоїнствах, насамперед у відсутності того викривального, критичного тону, який характерний для великого І. Крилова, і в більшій, ніж у нашого поета, мірі — для інших українських байкарів — Є. Гребінки, особливо І. Глібова..." — С. Крижанівський. І все ж, як зазначав інший критик тих часів, "басни Боровиковского... все более или менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народных обычаев..." Якщо один з перших українських байкарів П. Білецький-Носенко писав розгорнуті байки, то Боровиковський, як зазначала критика, пішов шляхом Езопа, він культивував коротку байку та прибаютку, стискуючи сюжет до краю (у нього є байки навіть з трьох рядків! І, навіть, з двох!), прагнучи подати не мораль, а швидше афоризм, виражений найчастіше народам прислів'ям. Два українські байкарі використали сюжет байки Красіцького "Дитина й батько", алє якщо Гулак-Артемовський розвинув цей сюжет аж на 18 рядків, то Боровиковський втиснувся всього лише у три: Петрусь, щоб стіх не вчить — Граматочку спалив; Татусь йому другу Граматочку купив, А Петруся — прихворостив. А щодо викривально-критичного тону, то... є він і в Левка Боровиковського. Ось хоча б його байка "Пан": В неділю б'є поклони в церкві Пан, Аж шкура запотіла, А цілий тиждень б'є хрестян За діло і без діла. Багато в нього просто чудових байок. Це хоча б такі, як "Клим", "Моя байка", "Дядько й дядина", "До друкаря", "Мішок з грішми", "Крила у вітряка" та багато інших — це здобутки нашого байкарства і вони вже давно стали народними. Левко Іванович за життя був скромним і малопомітним, але саме йому судилося разом з іншими творити нову українську літературу, тож його творчість заслуговує високої оцінки. Він був і залишився новатором, одним з визначних українських поетів романтичного напряму. Але чи не найбільша його заслуга полягає в тому, що саме він, Левко Боровиковський, підняв українську літературну байку на ще вищий рівень. Місце в історії української поезії — романтично-ліричної і пісенної, — як і в історії українського байкарства йому забезпечене гідне. МОЯ БАЙКА Моя байка Ні бійка, ні лайка: Нехай ніхто на себе не приймає, А всяк на вус собі мотає — Хто вуса має... ДО ДРУКАРЯ Друкарю! Не дрімай: де треба, точку став, Щоб мокрим нас рядном злий критик не напав, Бо є й такі: не найде толку — буде тихо; Не найде ж точки — лихо! БАГАТИЙ, БІДНИЙ У Прокопа обід, у Прокопа хрестини, У Прокопа бенкет, весілля, іменини: Зате ж у Прокопа куми і побратими, І всякий Прокопові сват, І всякий Прокопові брат, За Прокопа усякий рад І в воду, і в огонь скакать!.. Аж глядь — У Прокопа пожар, все в Прокопа згоріло, Насилу виніс сам з огню з душею тіло!.. Що ж рідні, та куми В пожежі помогли? Не дуже: родичі його й не пізнавали — До Прокопа й стежки в бур'ян позаростали! Недарма люди гомонять: Поки багат, То поти й сват. СВІЙ ДІМ — СВОЯ ВОЛЯ Хомиха чоловіка била: Не на лихо ж Хому Хомиха вчила! Хома Постіл Від жінки заховавсь — під піл, І в три погибелі звернувшися, турсився, І плакав, і просився... Хомиха з рогачем присікалась: — "Вилазь! Вилазь, личино зла!.." Хома в куточку бгавсь, І, плачучи, озвавсь: "Не вилізу! — Тобі я потурати годі: Я господин в своїй господі!" КЛИМ П'ЯНИЙ Клим п'яний, як земля, з шинка йшов у вітряк, Та став на улиці і ключ держить в руках. А Кум, побачивши, озвався так до Клима: — Іди в вітряк — вітряк перед очима! А Клим йому: "Тривай — ммлини ддо мене йддуть — Піддійде мій — ось ключ — ззумію ввідімкнуть!" ПАН ТА МУЖИК Щедушний Пан казав: — Чого ті мужики такі гладкі, здорові, І шиї — як волові... А я лежав, лежав, Чого не пив, чого я не їдав! На річ його Мужик так нищечком шептав: — Здоров'ячко — трудами наживають, А лежні — й під млином згнивають. МІСТ Ничипір строїв міст, а Йван його хвалив, Що міст не вздовж ріки, а впоперек робив. СУДДЯ Явилася душа на тої світ. Проводжатий Став душу новичка питати: "Відкіль і хто така?" — "Із города Жлуді, Сиділа тридцять літ безвихідно в суді; На світі я нічого не грішила — Бо я нічого не робила". У голові Судді не жив, як треба, цар — Він все підписував, а правив секретар... Суддю у пекло не послали. Умилосердились, сказали, Що ти Суддя не злий, Що зовсім був дурний. ПСЕ Юхим узявсь робить усе! Та й звів усе —на псе!.. ЧОБІТ Раз Чобіт злість напала, Що дірочку нога йому продрала, Та ногу й ну давить!.. Хазяїн посваривсь Та й каже: "Чобітку! Не треба-бо дрочиться, З ногою не сварись, Бо Чобіт без ноги — ні к чорту не годиться". ЗЛОДІЙ Судили Злодія. Суддя його питав: Навіщо він капшук з грошима в Петра відняв? А Злодій суддям так сказав: "Петро мені капшук свій сам віддав, А я його тілько — за горло подержав". P. S. ЯКА НАЙЛУЧЧА ПТИЦЯ? Байка у віршах і навіть трохи у прозі Додаток до байок Л. Боровиковського В одному солідному НДІ затверджували теми наукових робіт: над чим будуть трудитися відділи взагалі і старші наукові співробітники зокрема. І ось у цей критичний, так би мовити, час одному старшому науковому співробітнику з відділу фольклористики, Кандидату наук випадково потрапила до рук байка... А в тім, щоб наша річ була ясна, То ось вона: КЛИМ Байка Левка Боровиковського Спитали Клима раз, яка найлучча птиця: Чи чиж, чи соловейко, чечітка, чи синиця? Голодний Клим озвавсь баса: — Найлучча птиця — ковбаса! — Дотепно, — мовив Кандидат, — За автора я вельми рад. До того ж, і в народнім дусі... — Тут задзвеніло щось у Кандидата в усі, — Стривай!.. Та це ж,.. це ж тема з тем!.. Ур-ра! Живем!.. І Кандидат, схопивши авторучку та папір, швидко написав: "Моя тема на такий-то рік. Дослідження нез'ясованого питання: "Чи сюжет своєї популярної байки "Клим" Л. Боровиковський узяв із народних джерел, а чи навпаки — сам сюжет із байки Боровиковського згодом перейшов у народну творчість?..'' Тему затвердили, і от Спішить на поміч вже Аерофлот. Невтомний Кандидат Летить на місяць в Ленінград (В архівах, звісно, працювати, Аби в дослідженні було що цитувати). На другий рік спішить учений муж В Москву чимдуж. На третій — в Київ поспіша (От невгамовна ж бо душа!). Чкурнуть не полінився навіть в Крим, А раптом там сліди залишив "Клим"? Тож ладен був усі архіви облітати Од міста Львова і до Ашхабада. Ось так років зо три підряд Трудивсь над темою наш Кандидат. Підкинути до сказаного, мабуть, варт, Що в НДІ не холодно, не жарко і не дме. І ось вам РЕЗЮМЕ: "Як свідчать трирічні дослідження, проведені мною в архівах та бібліотеках Москви, Ленінграда, Києва, Ялти, Феодосії та інших міст, збірник українських народних приказок вийшов у світ після того, як Л. Боровиковський написав свою байку "Клим". Таким чином питання, звідки він узяв сюжет для свого "Клима" — з фольклорних джерел, а чи придумав сам, — залишається для історії відкритим". А жаль! Мораль? — Яка найлучча ппиця? Тепер не в Клима ви питайте, А краще в НДІ до Кандидата завітайте. У цім питанні Кандидат твердіш, булата: — Найкраща птиця, братці, ЗАРОБІТНА ПЛАТА! Валентин ЧЕМЕРИС, збірка «Де хазяйнує Валя Чемерис», Київ, 2006. | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 10148 | Рейтинг: 4.5/4 | |
Всього коментарів: 0 | |