Головна » Статті » додатки |
Смерті першої не пригадуючи... (Степан Руданський) 63 Погані співи в пазурах в Кота... 73
Смерті першої не пригадуючи... (Степан Руданський) 63Погані співи в пазурах в Кота... 73СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ(1833—1873) СМЕРТІ ПЕРШОЇ НЕ ПРИГАДУЮЧИ... Якщо стати в горах лицем до моря, то з амфітеатру верхогір'я видно, що Ялта розташувалася на трьох горбах: ліворуч Полікурівський, праворуч — Чайна Гірка, в центрі — Дархан. На першому з трьох горбів — Полікурівському — вже більш, ніж сто років покоїться Степан Руданський — автор знаменитих "Співомовок" і воістину безсмертної пісні "Повій, вітре, на Вкраїну..." Від морського вокзалу вуличка здіймається все вгору і вгору, вона вузька і на ній лише з великою обережністю розминуться два легкові автомобілі. Звиваючись то праворуч, то ліворуч, вона круто дереться вгору — з ходою тут, як кажуть, не розмахнешся. Але попри незручності з прискореним диханням, все тут мальовниче, самобутнє: і підпірні стінки, що захищають вуличку з обох боків, і вищерблені кількома поколіннями східці, і тераси, і огорожі з дикого каміння, і жалюзі на вікнах та плющі на стінах, і маленькі, майже казкові дворики — здебільшого на скелі чи й над урвищем. Все вище й вище дереться вертлява вулиця, з одного боку далеко внизу відкривається сіро-блакитне від вранішньої мли море, а з другого — наче виростають на очах потемнілі гори, на які наповзають чорні хмари. Крім Яйли вже димить і долина, у міській тісняві й суєті течуть дві ялтинські річки — Учан-Сута та Дериколка. Як і по всьому місту, так і на Полікурівському горбі пахнуть живицею сосни, ще здалеку впадають в очі стрункі потемнілі кипариси, чомусь печальні взагалі, а на цвинтарях особливо. Масандрівське кладовище, що на березі Ялтинської затоки Чорного моря, над Масандрівською слободою — одне з перших кладовищ старої Ялти, ровесник міста. Але сьогодні його немає. В роки окупації німці брали тут пам'ятники, надмогильні плити і стели для будівництва зенітної батареї, тому кладовище сплюндрували і що вціліло, те після реконструкції стало Полікурівським меморіалом. Від його входу треба піднятися ще вище, подолавши 156 мармурових сходинок і лише там з'явиться оточена ланцюгами грубезно витесана кам'яна брила з портретом поета, на якій викарбувано: На могилі не заплаче Ніхто в чужині, Хіба хмаронька заплаче Дощем по мені... І нижче: Степан Руданський Український поет 1834—1873 Український поет... Як просто це сьогодні написати — український поет, — і як просто це сьогодні звучить, але як йому — Степану Васильовичу — було не легко і не просто писати мовою свого підневільного народу. Бо навіть рідний батько зневажав свою мову, яку він мав за "мужицьку", грубу. Вимагав у листі до сина: "...пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши!" Степан Руданський обурювався в листі до брата: "Заказують мені мою рідну мову — заказує батько, але в мене був дід, був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько моєї мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців". Забороняв йому крім рідного батька ще й — як і всім-всім українцям — користуватися... ні, жити рідною мовою і царський міністр тієї держави, з якою буцім-то об'єдналася Україна. У 1863 році він виніс смертний вирок українському слову: "Ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може..." Валуєв, котрий це проголосив, був не лише великодержавним імпер-шовіністом, а й просто самовпевненим невігласом, не розуміючи, що ніяким указом, бодай і міністерським, мову цілого народу — великого народу із славною історією — заборонити неможливо. Степан Руданський у ті часи переклав на мову, якої, якщо вірити Валуєву, не було і бути не могло, "Іліаду" Гомера. Але й після валуєвського указу перекладати Гомера на рідну мову не кинув. Як і писати взагалі. Але яке горе, який біль несправедливості змушений він був повсякчас носити у своєму чутливому серці — про те один Бог знає та сам поет. Молодий лікар Степан Руданський приїхав до Ялти року 1861 р., приїхав безнадійно хворим. На безсмертного (хоч і смертельно хворого) поета Ялта спершу й уваги не звернула — мало хто до неї приїздить щоліта з надією на порятунок! Це значно згодом, полюбивши його, шануючи його, Ялта вибере свого лікаря ще й почесним мировим суддею, а міська влада нагородить його знаком пошани, а тоді, після довгих клопотів і поневірянь, Степан Васильович влаштується на посаду міського лікаря і стане єдиною людиною в білому халаті на увесь Ялтинський повіт, до якого крім Ялти входив ще район Алушти та Балаклави і частково Бахчисарай. В спеку і холод, в бездоріжжя чи мокву поет день у день вирушав рятувати людей. І все це за мізер — 200 карбованців на рік. На такі гроші важко було прожити, тож поет невдовзі став ще й домашнім лікарем князя Воронцова. У листі до брата писав: "Кінчилось уже (не знаю тільки, чи надовго) тридцятирічне голодування і я вже зможу кождий день свій обід мати. І тільки то, що обід, а вечері і ще за сії гроші мати не зможу..." Тридцять років голодування, щоб мати нарешті свій обід і не мати — як і раніше — вечері! І смертельна хвороба у грудях, і фатальний вирок: не жилець у світі білому! Ніхто його не міг порятувати, навіть цілющий південнокримський клімат. А він, приречений, рятував інших. Але в перші роки життя у благодатному ялтинському кліматі Степану Васильовичу мовби трохи покращало. Ожив. Любив співати, голос мав гарний, українських народних пісень знав безліч — тож завжди був із піснею. У Ялті він познайомився і невдовзі одружився з простою дівчиною Явдохою і мав од неї двоє дітей. За свідченням фольклориста М.Ф. Комарова "Степан Васильович був високий на зріст, широкоплечий, на вид поважний, хоч і ходив трохи згорбившись, карі очі його світилися несказанною добротою, що була найкращою ознакою його душі. Одягався він завжди просто, як і жив. Недолюблював панів, зате бідних людей і сам любив, і вони його любили. Занедужав, бувало, бідний чоловік — зараз до лікаря Руданського. Цей і поможе, і грошей не візьме. Бувало й так, що бідному чоловікові нема де жити, щоб лікуватися, Руданський дає свою хату, лічить, годує, чим Бог послав, і не жде ніякої заплати". Не маючи "ніякої заплати", лікар-поет все своє ялтинське життя мріяв купити бодай невеличкий шматок землі та збудувати на ньому хатину. Тільки ж лікуючи за так, за щире спасибі — де візьмеш кошти на власне гніздо? Але й чужі кутки набридли, мусив заощаджувати кожну копійку. І лише під кінець, ціною величезних зусиль і вкрай підірваного здоров'я лікар таки спромігся придбати маленьке місце, але збудувати ще й хату — вже не мав ані сили, ані грошей, ані зайвого дня життя. А йому ж тоді й сорока ще не виповнилося. Може б ще кілька років протримався Степан Васильович у цьому світі, якби не одна недобра, зла і заздрісна людина, котра очорнила його. Наклеп подіяв — на Степана Васильовича впала немилість губернської влади. Міська дума відстоювала свого лікаря від доносів та успіху не мала, — таврійський генерал-губернатор не терпів вольнолюбивого поета, а тому скористався наклепом і заявив, що він "не вважає за зручне залишити п. Руданського на посаді ялтинського міського лікаря". "З того часу Степан Васильович почав нездужати, — свідчить очевидець. — Спершу не так тілом, як душею, бо душу вразили люди, вразили так, як не можна вразити тіла... Він не жив уже, а доживав свого віку. Не чув ніхто вже ні його пісні, ні щирої розмови... не довелося вже ні сидіти за своєю поетичною роботою, ні ходити на поміч бідним людям. За душею незабаром почало боліти й тіло. Руданський зліг у постіль, вилежав місяць-другий і покинув цей світ з його добрими і злими ділами, з правдою й неправдою". Ялтинці поховали свого лікаря за міський кошт. ...Над могилою поета, як згадка про Україну, гінка вербичка. Поруч — місцевий кипарис. Золота чорноморська осінь тиха і тепла. Кінець вересня, у морі ще купаються, як і влітку. А над горами вже все частіше й частіше клубочаться то сірі, то геть чорні хмари, неспішно спускаються вони вниз до блакитного моря, що дрімає в димці. На колишньому кладовищі багато кипарисів, вони стоять купками — пірамідальні й журливі, стоять німо, як неживі. І від того печально-журливі, вони нагадують живим, що ніхто й ніщо не вічне у цьому світі. На жаль... Зворушили і засмутили ці кипариси й Івана Буніна, котрий, відвідавши у 1896 році Масандрівське кладовище, написав вірш. "Кипариси": Пустынная Яйла дымится, облаками, В туманный небосклон ушла морская даль, Шумит внизу прибой, залив кипит волнами, А здесь — глубокий сон и вечная печаль... А неподалік, на піраміді, що стоїть на могилі російського поета О. Найдьонова (як і українець Руданський, він теж приїхав, до Ялти рятуватися від сухот, а насправді — помирати), наче зойк "О Боже, ой, какой простор, какие блещущие дали!" Тут і справді простір і далина. Тут, як і в часи Буніна, і в часи Руданського, і ще, ще раніше, в часи запорожців, татар, генуезців, венеціанців, і ще, ще раніше, в часи аланів, боспорців, сарматів, скіфів, можливо, й кіммерійців і у ще ранішні часи (а люди селяться в цих краях вже 40 тисяч років, починаючи з неоліту), так ось, як у всі часи, так і тепер, димлять вершини Яйли і в небосхил іде неозора далина і над морем і горами — море, ні, океан! — світла і лагідності. Та ще — вічність. Міняються тільки народи, племена, а море і гори тут вічні, і як жахливо, і як жорстоко несправедливо, що в цей благодатний, самими богами створений край (про світлий край, де він помирав у білому будинку в синій бухті писав, наприклад, білоруський поет Максим Богданович і теж помер), поети приїздили рятуватися од смерті, а насправді — помирати... ...Поет помер — й принишк співучий світ, Поет помер — й на морі хвиля вмовкла. В ту мить життя його мале, як співомовка, Розпочало Вкраїною великий свій похід. А епіграфом до наведених вище рядків поета Петра Осадчука, присвячених Степанові Руданському, були рядки самого Степана Руданського: "І я знов живий Світ оглядую, Смерті першої, Не пригадую...". Так, подумав я, поет, котрий створив таку пісню, як "Повій, вітре, на Вкраїну", смерті вже не підвладний. Ця пісня все бриніла й бриніла в моїй душі, доки я опускався з Полікурівського горба, а вже на набережній, повній, сонця, моря і безтурботного люду, вона наче на крилах злетіла, наче її заспівало все місто. Акомпонуючи собі на бандурі на набережній, її співав морський капітан Остап Кіндрачук. А біля нього стояв різномовний натовп, у якому чулися не лише російська та українська мови, а й грецька, німецька, італійська — в Ялтинському порту щодня швартуються чужоземні кораблі. І співав сивочолий капітан, наче душу з тебе вимотував, і ридала в його руках старенька бандура. Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину, Де покинув чорні очі... Повій, вітре, з полуночі. Сьогодні Степан Руданський своєї смерті першої вже не пригадує, бо він — живий, як вічно живе його слово вкраїнське. Справді пророчими виявилися рядки з його листа: "...не слухає батько моєї мови, зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців". Сьогодні одномовців у Степана Васильовича десятки і десятки мільйонів, сьогодні у нього — вперше за віки й віки — незалежна Україна. І Степан Васильович, смерті першої не пригадуючи, живе з нами. Як і його дивні поетичні рядки-заклики: Та гей, бики! Ломіть бадилля! Ломіть його, валіть на прах; Нехай не буде того зілля На наших батьківських полях! Та гей, бики! Зерно поспіє, Обіллє золотом поля, І потече ізнову медом І молоком свята земля, І все мине, що гірко було. Настануть дивнії роки; Чого ж ви стали, мої діти? Пора настала! Гей, бики! Співомовки С т е п а н а Р у д а н с ь к о г о ПОЧОМУ ДУРНІ? «Де ти був-єсь, пробував-єсь? Розкажи, Іване!» «Та де вже я не бував-єм! Всюду був-єм, пане! Був в Адесі і Бендерах, В Ромнах і Полтаві, Ходив в Київ разів кілька, Бував і в Варшаві». «А почому ж там, Іване, Дурні продаються?» «Та то, пане, як до дурня: Які попадуться! Дурень пан — заплатять більше, Бо честь таки знають, А як мужик, то звичайне: Без ціни спускають...» ЗАСІДАТЕЛЬ Гнався постом засідатель На чиюсь біду: Серед ставу заломився На тонкім льоду. Б'ються соцькі і розсильні, Б'ються рибаки; Водять шнури край пролому, Ості і гаки. Але йде єврей убогий, Пейсами потряс: «Чуєш, чуєш, — став питати, — Що таке у вас?..» «Засідатель утопився, Господи прости! Ходи сюди, хоч поможеш Шнура завести». «Чуєш... нащо то шукати Людської біди? Лиш карбованця наставте — Вийде сам з води!» ВАРВАРА Перепродав раз маляр Усе серед Бару, і на продаж тільки мав Одную Варвару. Аж приходить наш мужик. Шапку поправляє «Чи є у вас Миколай?» — Маляра питає. «Нєту, братець. — каже той. Только зараз буде», Та Варвару живо зняв Та й до халабуди. І кисткою раз мазнув — І чаша закрилась, Мазнув іще кілька раз — І митра вродилась. Ще мазнув раз, і обруч Обвів наокола, І бігцем до мужика: «Вот тєбе Микола». Але мужик собі став, Під боки узявся: Як поглянув па лице — Так і засміявся. «Що Микола, то вже так!" Правдива Микола!.. Щоби тобі волосок?.. Вся борода гола!» «Нешто хочеш баради? І барада буде!» І з Варварою мершій Зінов до халабуди. Вибігає, кругом глип,— Мужика й ні пари! А тут баба, як на злість, Та й промовив стиха: Питає Варвари. Прокляв маляр мужика І бабу до лиха; Ставить образ на стілець «Не трєбуй он баради, (Єнтакая харя!) І єще би била раз З Миколи Варвара». ТРЕБА ВСЮДИ ПРИЯТЕЛЯ МАТИ Прийшла в церкву стара баба, Свічок накупила; Де була яка ікона, Всюди поліпила. Іще пара остається, Де їх приліпити?.. «Ага, — каже, — пошукаю Святого Микити!» Найшла баба і Микиту — Святий чорта ціпить!.. Баба їдну йому ставить, Другу чорту ліпить... Видять люди й розважаються, Щоб там не ліпила: «Що ти, бабо, — кажуть, — робиш? Таж то вража сила!..» Але баба обернулась: «Не судіте, люди! Ніхто того не відає, Де по смерті буде... Чи у небі, чи у пеклі Скажуть вікувати; Треби всюди, добрі люди, Приятеля мати». ЖАЛІБНИЙ ДЯК А що тільки в церкві дяк «Іже» заспіває, Бідна баба у кутку Мало не вмліває. Аж завважив теє дяк, До неї забрався: «Чого плачете ви так?» — Стару запитався. «Як не плакати мені. Стара баба каже, Коли мене голос ваш Аж за серце в'яже! Так колись моя коза На льоду кричала, Як там її звірина, Бідну, розривала». СВІЧКА Купив свічку раз купець, Подає другому, Та й говорить з-за плечей «Сергею святому». А наш собі не дочув — Подає другому, Та й говорить з-за плечей: «Андрею святому». Пішла свічка по руках, А той поглядає: Ото староста вперед З нею виступає, До Андрея просто йде, А той не звинеться: Поміж люди наперед Собакою рветься! «Да какому, — закричав, — Лепишь дуралею? Не энтому говорят! Говорят, Сергею!» ПЕКЕЛЬНА СМОЛА Раз на мові ксьондз казав: «Не впивайтесь, люди! На тім світі вам смола Замість вина буде!» Ото їден і захтів Смоли скуштувати, Каже собі два бички1 За копійку дати. Випив їден, посвистав, Другий випиває… Посмакував, посвистав, Далі промовляє: «Та гірка вона, гірка! А все ж не тужити: Як втягнеться чоловік, То й те буде пити». _______ 1 Два бички — дві чарки. АБИ ДУША ЧИСТА Два злодії в опівночі Костьол обкрадають; Обшарили всі скарбони, Святих обдирають. І забрали, як були, Свічки з ліхтарями. Далі їден на олтарник Пнеться з постолами. «Та що ж бо ти, брате, робиш? — Став їден казати: — Як-то можна святе місце Постолом каляти?!» «Мовчи, брате, — другий каже, — Ми тут перед Богом: Аби душа чиста була, Постоли нічого!» ПРОСЬБА Раз писали мужики До свого владики: «Архірею, — пишуть, — наш! Ясний та великий! Церква наша з давніх літ Перейшла нінашо. Кілько є у нас святих — Всі стали ледащо. Матір Божа на дошках Згорбилась, зігнулась, Апостоли розійшлись, А Варвара здулась. Миколай від хробаків Порохном узявся: Сам Спаситель на вратах? Повздовж перепався. Миколая нам позволь Наново зробити, Матір Божую з боків Клинцями забити. Апостолів всіх у ряд Дрючками зігнати. Спасителя на вратах Щоб на шпуги взяти. А з Варварою уже Нічого робити: Коли вона здулась так, То кажи закрити». МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ (1840—1904) ПОГАНІ СПІВИ В ПАЗУРАХ КОТА Ніч яка, Господи, місячна, зоряна, Ясно, хоч голки збирай! Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай! Сядемо вкупі ми тут під калиною, І над панами я пан! Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею Стелеться в полі туман… Всі ми, українці, щасливі, що дожили до такої пісні, що нам пощастило її слухати і завмирати в її чарах. Тому й представляти МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА СТАРИЦЬКОГО, українського письменника, актора, театрального і культурного діяча, драматурга, комедіографа —навряд чи й варто. А ось звернути увагу, що він — автор безсмертної пісні "Ніч яка, Господи, місячна, зоряна" — не цурався гумору (бо як ти його відцураєшся, написавши хоча б таку комедію, "Як за двома зайцями") Як і варто підкреслити: такі вони, гумористи, ніжнішу, щемкіщу, неймовірно-прекраснішу лірику за них ще ніхто не створив. Бо тільки вони, сміхотворці, а часом і в'їдливі сатирики, здатні на такі пісні, що іноді здається: вони створені кимось неземним, адже створити таке — то вже за межами людських можливостей! … Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько; Тепло — ні вітру, ні хмар... Я пригорну тебе щиро до серденька, А воно гріє, як жар. Ти не лякайся, щоб злоба підслухала Тиху розмову твою: Нічка приспала всіх, соном окутала — Ані шелесне в гаю! Сплять вороги твої, знуджені працею, — Нас не сполохає сміх… Чи ж нам, окраденим долею нашою, Й хвиля кохання за гріх? Михайло СТАРИЦЬКИЙ СЛІН НА ГЕТЬМАНСТВІ Коли хто в силі, а дурний, То негаазд, якщо і серденьком м'який. У лісі гетьманом наставлений був Слін. Хоч рід Слонів на голову й не хворий, Так у сім'ї ж не без потвори: І гетьман наш один Вдавсь у рідню гладким, Та не в рідню плохим, — А знарошна не скривдив би і Мухи! От раз наш добрий гетьман слуха, Як Вівці скаржаться, що їм прийшов капут: — Вовки пак шкуру з нас деруть! — Ач, кляті! — крикнув Слін. — Нечуте лиходійство! Як ви насмілились робить такеє здирство? — На те йому Вовки: — Для всіх єси отець! Так і од нас не одхиляй же вуха: Що ж маємо робить узиму без кожуха? Дозволь легесеньку данину взять з Овець. А що вони кричать, То, звісно вже, така дурна порода: Всьогісенько з сестри впаде по шкурці й знять, Так і того їм, бачиш, шкода! — Ну тож-то! — каже Слін. — Щоб кривда завелась У мене — зроду не дозволю! По шкурці вже нехай, візміть собі на долю, А більше і вовнинки — зась! ВІНИК Забруднений, в смітті Сподобився раз Віник шани: Вже більш кухонь не будуть ним мести, А панські-но убрання та жупани... (Напевно, слуги були п'яні.) От Віник мій розприндивсь так, що страх! Ялозить все несамовито І по дворянських жупанах Молотить знай, немовби ціпом жито. Багато, далебі, і праці було там, Так ні на кришечку ж користі: Бо Віник був брудний і сам, То чим старальніше він чистив, Тим більш було і плям! Отак і дурень той наробить тільки глума, Як виправлять учені праці здума! КІТ І СОЛОВЕЙКО Кіт якось злапав Соловейка, Взяв в пазурі нещасного гарненько І, люб'язно стискуючи, мовля: — Чував я, що тобі за співи слава й дяка, Що ти з усіх співак співака. Та от казали з-зо два дні Лисичка — дядина мені, Що голосок у тебе напрочудо, Що в співах тих кохаються повсюди, І з вечора аж до зорі, Не то дівчатка, й вівчарі... Хотів би я, коли признатись, Тебе послухати і сам. Та ну-бо, годі тріпотатись, — Дай одпочить своїм крильцям. Не затинайся, друже любий, Чого лякаєшся, не попадеш на зуби: От тільки заспівай, то й випущу у ліс! Я до пісень і сам, як ти, охочий, І перед сном таки щоночі Собі мрумрукаю під ніс! — А в бідолахи Соловейка От-от не вискочить серденько! — Ну що ж? — таки своє все Кіт. — Чого ти, серце, зціпив ріт? Та заспівай, голубоньку, хоч трішки! Котові ж жарти — мишці слізки, І наш співець заледве пискотів… — Так от таким ти співом веселив? Його Котюга перебив. — Де ж голос чарівний і сила, Що та Лисичка нахвалила? Та це не варт й за Котеня, Всі байки про твій спів — брехня! Гай-гай! Як бачу я, ти в співах щось не дуже… Ану лиш, на зубах який ти будеш, друже? — Та й з'їв співаку дочиста, А я б додав вам потихеньку: Погані співи Соловейку у пазурах в Кота. | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 2465 | Рейтинг: 5.0/1 | |
Всього коментарів: 0 | |