Головна » Статті » додатки |
Стоїть гора високая... (Леонід Глібов) 48 Іде мольба до неба і хула... (Костянтин Думитрашко) 61
Стоїть гора високая... (Леонід Глібов) 48Іде мольба до неба і хула... (Костянтин Думитрашко) 61ЛЕОНІД ГЛІБОВ(1827—1893) СТОЇТЬ ГОРА ВИСОКАЯ... Здається, я тоді ходив у п'ятий клас — це мав бути сорок сьомий рік — і мені доконче треба було пройти якийсь непотрібний (з моєї точки зору) медогляд. І заодно зробити таке ж непотрібне щеплення, аби я не псував загальну позитивну картину піклування про дітей та звіт школи про успішне проведення профілактичного медогляду учнів. В моєму рідному селі лікарня була лише до сімнадцятого року, за радянської влади тільки фельдшерський пункт — банки поставити, температуру зміряти, виписати, якщо буде потреба, направлення в районну лікарню тощо. Тож доведеться мені йти в сусіднє село Біляки, де знаходилась кущова лікарня, у якій навіть хворі лежали, щоправда, в сільських хатах, але ті хати звалися палатами, як ото в районній лікарні у Семенівці. До Біляків рукою подати — кілометрів зо три. Я вже якось там раз побував, але зовсім малим і взимку, на санях. Тому майже нічого не запам'ятав, лише білі-білі сніги та ще безмежна (так здавалося) холодна пустеля, звана степом, виття полозків і вовків. Дядько, котрий нас віз, вигукував: "Тю! Чи ти ба? Чи ж то бува не вовк завиває? Та й ондечки щось у березі під очеретом очима світить... А бий тебе коцюба, таки він, сіроманець! Небезперемінно він! Знову в когось скотину задере, розвелось їх за війну!,," І ось той шлях я тепер мушу подолати сам-один. Щоправда, не взимку, а по весні, та все одно. На всяк випадок мені розказали, як іти в Біляки, де й куди повертати і навіть на піску очеретиною намалювали той шлях — не близький світ, як мені тоді здавалося. Тут, очевидно, треба пояснити, чому я, школярик, мав сам-один іти в сусіднє село для медогляду й щеплення. Річ у тім, що з біляківської лікарні приїздили підводою дві тьоті в білих халатах, вони й зробили всьому класові щеплення... Мене ж у школі не було, бо того дня я цілком свідомо (хоча як точніше, то вимушено) сачкував. А не пішов я до школи, аби не схопити двійку з математики, бо домашнього завдання — якась хитромудра задачка трапилась, яку я, незважаючи на всі мої героїчні зусилля і не менш героїчні зусилля діда Макара, так і не зміг вирішити. Мій добрий дід і вніс рацпропозицію: — А ти сьогодні — злиняй! — Як? — спершу не второпав я. — А так... Змийся. Ніби тебе й немає А там, дасть Бог, зададуть слабкішу задачку, ти (тиш) її вирішиш і отримаєш п'ятірку. А йти сьогодні в школу, щоб схопити двійку — я б не радив... ать-переать. (Дід любив ввернути круте слівце, я до них звик і вже не звертав на них уваги). В школу я не пішов, медогляду не пройшов і на другий день, коли я з'явився в класі, певний, що небезпека вже поминула, мені раптом було заявлено: оскільки я без поважних причин не був учора в школі і не пройшов медогляду та щеплення, то маю негайно йти в Біляки, в тамтешню лікарню і все зробити, аби завтра школа могла відрапортувати в район про стопроцентне виконання плану по охопленню дітей медоглядом. Не було б щастя, так нещастя допомогло. О, якими заздрісними очима проводжав мене клас. Це ж треба, як йому — себто мені, — пощастило: замість того, аби нудитися за партою, він іде в сусіднє село, цілий день вільний, нагуляється... Ех!.. Мене відпустили з першого уроку. Вийшовши зі школи, я насунув на лоба картузик з тріснутим козирком і вирушив у свій перший самостійний похід в сусіднє село, наче за тридев'ять земель. Прямою і широкою вулицею, що від школи вела за околицю села, я пройшов без пригод, всім встрічним гордо кажучи, що оце йду "аж у самі Біляки". За селом почав підніматися вгору. З обох боків дороги буяв квітом, гудів бджолами колгоспний сад. Був початок травня, весна видалась ранньою, стояло тепло, як влітку, наді мною і над моїм селом, над полями було повно високого блакитного неба, сонця і благодаті. Я перебував на сьомому небі від захоплення і ще від якогось незвичного стану душі, коли я і світ білий були один на один і я кожною клітиною свого тіла вбирав у себе той білий світ. Щоправда, мій негаданий похід за кордони села, попри все, мав і одну прикрість. Річ у тім, що вдома я ніколи не снідав, по тій простій причині, що й не було чим. А тому завжди з нетерпінням чекав шкільного обіду, що складався з тарілки супу — пісного, про який кажуть, аж курить, з картоплиною та ложкою перловки. Але все ж то був наїдок і він рятував мене від голоду. Вся надія тоді була на ту миску шкільного супу, вона й допомагала моїм ногам рухатись. Жаль тільки, що рятівну миску дадуть лише під час великої перерви, а я в цей час буду вже в Біляках і тому до вечора мушу голодувати. Але заради волі можна було й тарілкою супу пожертвувати — не кожен бо день випадало таке щастя: самому аж — у Біляки сходити. А без риски в роті я й два дні витримаю, не вперше. Коли я піднявся на гору (садок обабіч дороги скінчився, почалися поля), то й застиг від подиву й захоплення. Ліворуч од мене і ген аж до обріїв зеленіла рівнина. Мабуть, аж до невідомих мені міст Хоролу та Миргороду (в нашому селі ті шляхи звалися миргородським та хорольським). Праворуч гора круто обривалася і за нею була привільна долина — річище Хоролу, там луки, далі очерети, плеса, озера, птаство далина незбагненна і загадкова, наче світ іншої планети. А попереду дорога трохи спускалася вниз і там, де вона переходила в рівнину, починалися Середівщина — невеличкий хутірець на одну вулицю, приписаний до нашої, заїчинської сільської ради. Хутір тому й звався Середівщиною, що був посередині між селами Заїчинці та Біляки. Потрапити в Біляки, минувши Середівщину аж ніяк не можна було, тож я й попростував на хутір, маючи по праву руку далеко внизу привільне річище Хоролу. Дорога потроху спускалася вниз, хутір все ближче й ближче, наче не я, а він іде мені назустріч. Ось-ось при вході до хутора буде великий видовжений ставок з вербами, дорога зав'юниться його лівим берегом і біля вулиці поверне направо, огинаючи став і далі вже простягнеться попід горою, що півколом охоплює долину (Хорол у тих місцях різко повертає на схід). Отож, я йшов на Середівщину, де й мала закінчитися половина мого шляху в один кінець. Смоктало під ложечкою, я заквапився, щоб біля ставу пошукати яку-небудь молоду рогозину і пожувати, аби заморити черв'ячка. І раптом щось забриніло в повітрі, спершу ледь-ледь, а далі ясніше, чіткіше, виразніше, хоч слів ще й не можна було розібрати. Я збагнув, що десь співає жінка і голос в неї був вельми гарний — "як у кіно". Невдовзі побачив співачку — вона сиділа на взгірку, неподалік дороги на молодій зеленій траві й, схилившись над шитвом, орудувала голкою. А по обніжку ходили дві вівці з ягнятами і коза з козенятами. Жінка була у вишиваній сорочці з тонкого полотна, барвистій спідниці, простоволоса, довга чорна коса покоїлась у неї на грудях. Незнайомка співала проникливе і ніби журно, але жура-печаль її була світлою. Ось вона звела голову, відклала шитво і, задивившись на хутір, співала, наче до нього зверталася. Я тільки тоді прислухався до слів пісні, гарної пісні, що її я вже якось чув у своєму селі, але чомусь тоді не звернув на неї уваги. А тепер жадібно ловив кожне її слово: Стоїть гора високая Попід горою гай, Зелений гай, густесенький, Неначе справді рай. Так вона співала, і пісня мене раптом схвилювала. Я закляк на місці і не міг збагнути, чому ж мене так розтривожила, збентежила ця пісня? А жінка далі виводила: Під гаєм в'ється річенька. Як скло вона блищить, Долиною зеленою Кудись вона біжить. Край берега у затишку Прив'язані човни. А три верби схилилися, Мов журяться вони. Що пройде любе літечко, Повіють холода. Осиплеться їх листячко І понесе вода... Охоплений чарами пісні, глянувши на Середівщину, на ставок з вербами і човнами на березі, на гай попід горою, я раптом збагнув — та це ж пісня про Середівщину! Про наш край! Он же попереду все те, про що співає ця жінка: стоїть гора високая, попід горою і справді зелений гай густесенький. А під гаєм, як скло блищить річка і справді "долиною зеленою кудись вона біжить". А он — ''край берега у затишку", як співається у пісні, прив'язані човни — справді там три верби схилились і наче журяться... Жінка співала про молодість, що ніколи не повернеться. Чому молодість ніколи не повернеться, я ще не знав, але світлий щем співачки, що таки не повернеться, передався й мені. І я... я заплакав. Це було несподівано для мене самого, я стояв розгублений, що плачу, зачарований піснею і беззвучно плакав, власне, сльози самі котилися і котилися по моїх щоках... Доспівавши, жінка оглянулась, лагідно посміхнулась, а тоді, звівшись, підійшла, взяла мене за руку, повела і всадовила мене на шмат ряднини, на якому сама щойно сиділа і витерла мені сльози долонею — її рука була м'якою і теплою. — Ти плачеш, почувши мою пісню? — запитала вона гарним голосом. — Я теж, як уперше її почула, то заплакала. Не знаю й чому. Мабуть, від щастя. А ще може тому, що я тоді чи не вперше відчула: оце ж навколо мене не просто земля, не просто білий світ, це — моя рідна земля, мій рідний, отчий край, це моя Україна. І небо наді мною, і над цими краями, теж моє, бо це небо України... Ти чув про таку прекрасну і незвичайну країну в світі, як Україна? Оце зона навколо нас і є. І доки вона є, доки будемо й ми, і ще я подумала: як гарно в світі жити, що є в нас рідний край і своя пісня... — А то правда, — зважившись, запитав я незнайому і таку незвичайну жінку, — що пісню ви співали про Середівщику? Про оту гору, про гай під горою, про верби і про човни. Он вони, три човни під трьома вербами... — Мабуть, правда. Принаймні, так люди кажуть, так і я тобі кажу. Пісня зветься "Журба" і написав її Леонід Іванович Глібов. Ти байку "Вовк та Ягня" вчив у школі? — я кивнув. — Її теж Леонід Іванович Глібов склав. А народився він у наших, полтавських краях, неподалік звідси — вони показала рукою кудись вдалину. — Отам, за Заїчинцями та Паніванівкою село Веселий Поділ. Чув про таке село? — я кивнув. — Його батько був управителем маєтків у Родзянків. Кажуть люди, що молодий Леонід Глібов, мандруючи нашим краєм, проїздив мимо Середівщини, побачив гору і гай під нею, і річку, і ставок отой з вербами та човнами на березі... І так йому все побачене сподобалось, що він і пісню склав... Ось так люди кажуть, а так воно достеменно чи ні, я не знаю... (Забігаючи наперед, скажу, що років через двадцять з чимось після тієї моєї зустрічі з жінкою біля Середівщини, я прочитав про цю легенду в "Літературній Україні". Полтавський краєзнавець писав про Середівщину і про те, що пісня Глібова "Журба" написана саме про ці краї). Жінка погладила мене по голові, зазирнула мені в очі і раптом вигукнула: — О, то ти, хлопчику, голодний?! І риски, мабуть, сьогодні в роті не мав? — кажучи це, жінка на моє безмежне щастя, розв'язала вузлик, дістала звідти кавалок овечого сиру та коржик і дала мені. О, то був цілий банкет! Коли я з'їв усе, то подякував і звівся, щоб іти. — Ти куди це сам-один дорогою йдеш? — запитала жінка. Я відповів, що в Біляки, у лікарню... Та гарна і незвичайна жінка побажала мені щасливої дороги. І я пішов. І скільки йшов, стільки й бриніла в моїй душі її пісня. І здавалось мені, що пісню співає увесь великий білий світ, званий Україною. А самої жінки немає і не було, вона мені просто привиділась... Більше мені в Біляках ніколи не доведеться побувати, як я назавжди виїду з рідних країв на Дніпропетровщину, але вони самі якось прийдуть до мене. Негадане прийдуть аж в році 2000-му — себто через 48 років по тому, коли я вже мешкатиму в Києві і працюватиму в редакції "Літературної України", прийдуть до мене однією цікавою і веселою книжечкою, про яку я й напишу в "ЛУ" відгук, що його тут і подаю. Того дня я без пригод дістануся Біляків, пройду медогляд в тамтешній лікарні, але біля Середівщини, як повертатимусь увечері з Біляків, не побачу більше гарної жінки і мені навіть подумається, що все то була омана Видиво якесь незвичайне, хвилююча мара. Але наді мною, як ітиму додому тим краєм, лунатиме — здається над усім світом лунатиме сумом сумовитим, як сама печаль-журба вкраїнська, наганяючи туск на серце про те, що весна ще вернеться, а "молодість... не вернеться, Не вернеться вона!.." Сьогодні, більш, як через піввіку після тієї події, я вже точно знаю, що се так. Себто молодість не повернеться. Ніколи. Як і саме життя. А про жінку ту й досі не можу збагнути: була вона насправді чи не була? Чи все то мені привиділось? Але ж хто тоді співав, хто пас овець та козу край шляху, хто пригощав мене, голодного, овечим сиром та коржиком, хто витирав теплою і м'якою долонею родзинки моїх дитячих слізок? Хто вперше в моєму житті говорив мені незабутні слова про Україну, єдину в світі білому країну мою, що їх я запам'ятав звідтоді назавжди? А мабуть, таки вона була, добра і незвичайна жінка, українка на українській землі під безмежним українським небом із смуткуватою, але й світлою в зажурі, як саме наше життя, піснею на устах. І мовби ж нічого такого тоді й не сталося, проте звідтоді, після тієї зустрічі з жінкою край дороги на хутірець Середівщину в душі моїй щемливо й радісно водночас бринить її співуча журба й бринить, і я з тих вже далеких дитячих літ своїх знаю, що я ж таки є у світі білому людей планети з ласкавим ймення Земля, і є українцем. На своїй на вкраїнській землі. Як хороше, як весело На білім світі жить!.. Чого ж у мене серденько І мліє, і болить?.. ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК У товаристві лад — усяк тому радіє; Дурне безладдя лихо діє, І діло, як на гріх, Не діло — тільки сміх. Колись-то Лебідь, Рак та Щука Приставить хуру узялись. От троє разом запряглись, Смикнули — катма ходу... Що за морока? Що робить? А й не велика, бачся, штука,— Так Лебідь рветься підлетіть, Рак упирається, а Щука тягне в воду. Хто винен з них, хто ні — судить не нам, Та тільки хура й досі там. Февраля 2 дня, 1853 г. Нежин ВОВК ТА ЯГНЯ На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться, А більший меншого кусає та ще й б'є — Затим, що сила є... Примір не довго б показати, Та — цур йому! Нащо чіпать?.. А щоб кінці як-небудь поховать, Я хочу байку розказати. Улітку, саме серед дня, Пустуючи, дурне Ягня. Само забилося до річки — Напитися водички. От чи пило, чи ні — глядить: Аж суне Вовк — такий страшенний Та здоровенний! Та прямісінько й біжить До бідного Ягняти. Ягняті нікуди тікати; Стоїть, сердешне, та дрижить... А Вовк, неначе комісар, кричить (Він, щоб присікаться, знайшов причину): — Нащо се ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій Та квапиш ніс поганий свій У чистую оцюю воду? Та я тобі за сюю шкоду Ти знаєш, що зроблю?.. Як муху, задавлю! — Ні, паночку, — Ягня йому мовляє,— Водиці я не сколотив, Бо ще й не пив; А хоч би й пив, то шкоди в тім немає, Бо я стою зовсім не там, Де треба пити вам, Та ще й вода од вас сюди збігає... — Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув,— Чи бач! Ще і базікать стало... Такого ще поганця не бувало!.. Здається, ти й позаторік тут був Та капості мені робив... Тривай же! Ти думаєш, що я забув? — Помилуйте! — йому Ягнятко каже,— На світі я ще й году не прожив. — Так брат твій був. — Нема братів. — Так, може, батько, Коли не дядько... Або ж хто-небудь з ваших був... Хіба не знаю я, не чув, Що ви усі мене б із'їли, Якби вловили? Собаки й вівчарі твої, Усі ви — вороги мої: Од вас мені життя немає... Ще мало я терпів? — Так чим же я вам досадив? — Ягнятко, плачучи, питає. — Цить, капосне! Либонь, не знає... Ще й огризається, щеня! Що ти за птиця?! Ти — Ягня! Як сміло ти мене питати? Вовк, може, їсти захотів!.. Не вам про теє, дурням, знати! — І — Вовк Ягнятко задавив... Нащо йому про теє знати, Що, може, плаче бідна мати Та побивається, як рибонька об лід: Він Вовк, він пан., йому не слід... 1854 ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ — Як ти співаєш, Півне, веселенько... — А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя, Виводиш гарно так і жалібненько, Що іноді аж плачу я... Як тільки що почнеш співати, Не хочеться й пшениченьки клювати, — Біжиш в садок мерщій... — Тебе я слухала б довіку, куме мій, Аби б хотів співати... — А ти, голубонько, ти, кралечко моя, Поки співаєш на калині, То й весело мені, і забуваю я Свою недоленьку, життя своє погане Та безталанне... А тільки замовчиш Або куди летиш, — Заниє серденько, неначе на чужині... І їстоньки — не їм, і питоньки — не п'ю Та виглядаю все Зозуленьку мою. Як гляну на тебе — така ти невеличка, Моя перепеличко, А голосочок-то який!.. Тонесенький, милесенький такий... Куди той соловей годиться? — Спасибі, братику, за добреє слівце. Як не кохать тебе за це?.. І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця; І далебі, що так,— пошлюся я на всіх. — Де взявся Горобець, підслухав трохи їх Та й каже: — Годі вам брехати Та одно другого знічев'я вихваляти! — Пурхнув — та й був такий. За що ж, — хто-небудь попитає, — Зозуля Півня вихваляє? За те, що Півень годить їй Та потакати добре вміє: Рука, як кажуть, руку миє. 1853 МАЛЬОВАНИЙ СТОВП Обридла дневі суєта людськая, Спустився він спочити в темноті, І нічка тихая, мов чарівниця тая, Прибралася у зорі золоті. Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі Ніхто його не турбував; Заснули верби на облозі, І вітер задрімав. Що ж то таке між вербами біліє? То Стовп мальований стоїть, Стоїть і журиться, і серце кам'яніє, І сумно він у степ глядить. Чи світ не той, чи доля відцуралась?.. Все глухо там, нічого не чутно. Десь над болотцем чайка обізвалась, Як обзивалася колись давно... Згадалася йому щасливая година, Як був він деревом, шумів і зеленів, Як усміхалася червоная калина І степ широкий серце веселив... І причувається — десь пісня за горою Лунає: «Ой гук, мамо, гук!..» І сльози капають холодною росою... Кругом його гуде безсонний жук. На сей раз вибачайте, люде! Се баєчка не вам; Нехай вона на спомин буде Мальованим Стовпам. 14 вересня 1891 СИНИЦЯ Синиця славу розпустила, Що хоче море запалить, Що море буцімто згорить, — Така, бач, є у неї сила. За вітром слава полетіла По всіх усюдах і кутках, По байраках і по садках, Далеко — аж за синє море... Усім, хто був на морі, горе! Ану — до берега тікать, Мерщій добро своє ховать Од проклятущої Синиці. Як назлетілось тії птиці, Як назбиралося звірей, Людей — Дивитися на чудасію!.. А пересудливі жінки Побрали ще й ложки, Бо мали ту надію, Як море стане закипать, Щоб юшки добре посьорбать, Якої й зроду не сьорбали (Вони вже, бачте, позвикали Скрізь по обідах куштувать). От почнуть вони, стоять. Усі баньки повитріщали... — От-от уже почне кипіть, — Хто-небудь нищечком мовляє, — Ось цитьте, зараз запалає... — А море все собі гуляє, І не кипить, і не горить. Так що ж Синиця?.. Та мовчить! І запалить не запалила, А тільки слави наробила Та з сорому й сховалася кудись. За сюю капосну дурницю Полаяли Синицю Та й розійшлись. Яка ж в сій байці, братця, сила? А та: ніколи не хвались, Поки гаразд не зробиш діла. 1853 ... Звичайно, хто-небудь з істориків літератури чи літературознавців, не кажучи вже про фахівців з творчості Л. Глібова, можуть мені резонно зауважити: точних даних, який саме край надихнув байкаря на написання знаменитої "Журби", немає. Може, й Середівщина неподалік Веселого Подолу, може, приміром, Седнів, селище міського типу на річці Снов (Чернігівщина) де бував (1852) поет і милувався тамтешніми краєвидами, що й могли надихнути його на ліричний шедевр. Чи й краєвиди Поділля, де він вчителював. А можливо й Чернігівщина, де жив і завершив свій шлях байкар... Взагалі ж існує чи не три версії про край, що став темою "Журби"... Не заперечую. Просто я змалку певний: саме наша Полтавщина (конкретно Заїчинці та Середівщина) надихнули Леоніда Глібова на створення "Журби". Взагалі, дивні люди ці гумористи-сатирики, байкарі. Сміхотворці, одне слово. Пишуть, пишуть смішне та в'їдливе, а тоді як утнуть... ліричне. Та таке, що на віки стає окрасою пісенною. Як і байкар Л. Глібов, котрий створив такий ліричний шедевр, що не кожному й лірику по силі. Чи той же Степан Руданський, творець в'їдливо-веселих "Співомовок", взяв і раптом написав як на одному подихові щемку, що бере за душу і серце пісню "Повій вітре на Вкраїну..." Чи, скажімо, байкар Євген Гребінка, творець української пісні "Ні, мамо, не можна нелюба любити", російських "Очи черные, очи страстные..." та "Молода еще я девица была..." Ні, таки правду кажуть: найніжніших ліриків щукайте серед дошкульних гумористів та в'їдливих сатириків, вони там! Як ось хоча б і Кесар Білиловський (1859—І934). Писав чоловік сатиру (згадаймо: "Клим Ганеба", "Астрономічна екскурсія", "Халепа...", "Цар Джеган або Мармуровий сон"), а тоді як утнув ніжно-ліричну пісню "В чарах кохання" та ще таку ж "Моя пісня", так вони відразу ж і стали народними. Це ж треба, га?!. Чи ще раніше, скажімо, Костянтин Думитрашко (91814—1886), автор у свій час знаменитої "Жабомишодраківки", що стала помітним явищем у пародійній літературі першої половини 19 століття... Так ось сатирик Думитрашко напасав пісню "Карії очі, чорнії брови", що швидко стала народною. А ось приклади вже з нашого часу. Гуморист Василь Юхимович створив щемку і знамениту "А льон цвіте...". Чи — Микола Негода, автор чудових байок, створив воістину безсмертну пісню "Степом, степом..." і таких прикладів можна наводити ще і ще. Здається, всі гумористи такі, адже в душі вони неодмінно лірики. Критикують, висміюють у своїх сатиричних творах вади суспільства, а тоді як утнуть щось пісенне, як утнуть!... Такі вони, гумористи-сатирики. Сміхотворці одне слово. І в той же час ніжні лірики. А втім, безіменні народні творці, як ліричні пісні створювали, так і сатирично-гумористичні — з однаковим успіхом. Писали ж київські студенти Леоніду Глібову — з нагоди його 50-річної літературної діяльності: "Ви один із тих немногих, що виясняють нам народ, показують його душу й тим заставляють ще більше любити його..." Ще з листа одного читача тих часів: "З Ваших байок повіяло на мене чимось рідним і далеким, неначе колисковою піснею матері над люлькою дитяти; я побачив яскравий, виразний, вилискуючий усіма барвами життя гумор українського народу, зрозумів дивну простоту й чистоту Вашої мови". Іван Франко, високо оцінюючи байки Леоніда Гліюова, писав, що його українські пісні ("Зіронька", "Моя веснянка", ''Ой не цвісти калиноньці", не кажучи вже про "Журбу", покладену на музику М. Лисенком) є "чудовими ліричними п'єсами", "перлинами української лірики". За ліричні пісні сатириків-гумористів не переслідували. Влада переслідувала їх за сатиричні творіння. Як Л. Глібова за байки. А все тому, що як справедливо зазначається в літературознавстві, "головна тема майже всіх байок Д. Глібова — несправедливість суспільного устрою (а втім, коли він був — чи є — справедливим? Тому й байка буде вічно живою і вічно потрібною — В.Ч.), безправ'я покріпачених селян, поміщицька сваволя, продажність суддів, хабарництво чиновництва..." А ще ж додамо: ліричне забарвлення творів, національний колорит побуту, звичаїв, звичок, пильна увага до кожної деталі, дотепність... Леонід Глібов, як зазначає критика, оспівував велич простого народу, його працьовитість і чесніть, прагнення до кращого майбутнього, любов до батьківщини, це його Бджола говорить Мусі: "... Я рідну Україну Не проміняю на чужину". Ось чому Леонід Глібов став найвизначнішим байкарем першої половини XIX ст., а його творчість стала новим етапом у розвитку української байки. За те йому і мстила влада. І випадок, що стався з ним, це чи не єдиний випадок, коли байка горіла — у прямому значенні цього слова. Сталося те у 1863 році, коли вийшла перша збірка байок автора "Журби". Тоді Л.Глібова було оголошено "державним злочинцем". "Черниговский листок”, де він друкувався, був заборонений, а 500 нерозпроданих примірників збірки було спалено — як шкідливе видання. Самого письменника за розпорядженням міністра освіти звільнили з посади вчителя і віддали під поліційний нагляд. Байкар змушений був залишити Чернігів та пересиджувати лихо в Ніжині у родичів. Лише у 1867 р. йому вдається влаштуватися завідувачем чернігівської земської друкарні, де він і пробуде до кінця свого життя. Але байки не полишав писати ніколи. У 1872 році в Чернігові вийде друге, доповнене видання збірки байок, а в 1882 — третє у Києві. Байкар невтомно закликав своїх читачів робити належні висновки: "У мене Правда гостювала і баєчку подарувала..." "Панове громадяни! Ся байка вам в пригоді, може, стане…" "Моторнії сини й онуки! Читайте байку — для науки!" Розумному, як кажуть, досить! Воістину! Недарма ж Іван Франко, Великий Каменяр, називав Леоніда Глібова "найкращим українським байкописом", вважаючи насамперед байки "головним титулом заслуги сего талановитого поета". Були істиною такі рядки байкара за життя їхнього автора, є вони істиною сьогодні, будуть, мабуть, істиною і завтра-позавтра: На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться, А більший меншого тусає та ще й б'є — Затим, що сила є... КОСТЯНТИН ДУМИТРАШКО (І8І4—1886) ІДЕ МОЛЬБА ДО НЕБА I ХУЛА... Костянтин Думитрашко (народився в Золотоноші Полтавської губернії, тапер Черкащина, в сім'ї священика) після закінчення Київської духовної академії, був професором російської словесності Київської духовної семінарії, секретарем ради Київської духовної академії, українською мовою почав писати на початку 30-х років. Перший твір — ліричний вірш "Золотоноша" опублікував у 1843 році в журналі "Маяк", а вже в 1859-му вийшла окремим виданням "Жабомишодраківка (Бартахоміомахія). На нашу руську мову перештопав К.Д." — переробка старогрецької пародійної поеми, до якої внесено багато українського історично-побутового колориту. Та й сюжет розгорнутий на багатому українському матеріалі, і хоч поема мала деяку співзвучність з "Енеїдою" І. Котляревського, вона все ж стала помітним явищем у пародійній літературі першої половини 19 століття. Варто додати, що К. Думитрашко — автор багатьох статей з фольклору та на історично-літературні теми, перекладав Гете, Горація, Овідія. А ще в його активі поема "Поминки", балада "Змій" і пісня... Так, так, знаменита і у всі віки популярна "Карії очі, чорнії брови...", що відразу ж стала народною — такі наші гумористи й сатирики. Костянтин ДУМИТРАШКО ДОЛЯ Іде мольба до неба і хула Із сіл і городів, як пара з гною; Той долі рад за те, що вже дала, Той свариться з годиною лихою, Той в ченці йде, другий жениться рад, Один од немочі, другий од пуза крекче, Той родиться, другий бажа вмирать, Бо дума — на тім світі буде легче. Той дметься вверх, щоб лопнуть, як пузир, А той як в'юн хвостом виля в болоті, В мороці, тузі і в трудах весь мир І він немовби в каторжній роботі, І всім на світі, кажуть, важко жить, Не хочеться останню тратить силу, Осточортіло все робить, робить, І, щоб спочить, здається б, ліг в могилу. От тільки кажуть, що панам багатим Ніколи і на ум не йде вмирати. Але хоч багатир єси та — ба! Не підеш, мабуть, прудко против бога: Бо як придавить дядина-судьба, То все-таки одкинеш, брате, ноги! Вже що написано нам на роду, То те і буде; так скачи же, враже, Під дудку долі, грай до ладу! Так нумо ж те робить, що доля скаже! А доля скаже: "Дурні навісні! Хіба не знаєте, що божа воля Все робить на світі, а ви, дурні, Говорите, що все то робить доля…'' | |
Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
Переглядів: 5178 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 1.0/1 | |
Всього коментарів: 1 | ||
| ||