| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Микола КУЧЕР ПАКУДА (2) Оповідання
| Володька ж Безпалий, коли всі харчові припаси скінчилися, поліз на горище, зняв з бантини стару козячу шкуру, осмалив її, порізав на дрібненькі шматочки і варив з цієї “локші” юшку. Доки юшка пашіла теплом, він називав її супиком, а коли холола — холодцем. Так на козі й тяг до весни. Ввечері, тільки-но Володька зібрався їсти холодець, як у вікні зачорніла людська постать. Стурбований, він швидко прикрив миску шматком газети, сунув під піч ще й заслінкою загородив. Сам, готовий до всього, зупинився перед порогом. “Якщо просящии хтось — вижену” — вирішив. Двері потихеньку відчинилися — і через поріг посунулася нога в брудному шитому валянку, заправленому в саморобну (з автомобільної камери) калошучунь. За ногою показалася латана пола свитки, а в горі — руда прим’ята шапчина і аж за тим усім ввалився Пакуда. — Добрий вечір, Ладимар,— прохрипів він і, не чекаючи відповіді, прошкутильгав до покуття, сів, важко обперся обома ліктями на стіл. — Драстуйте, — мовив крізь зуби Безпалий, а про себе подумав: “Чи не пішов би ти, Пакудо, чортам на роги і не перебивав мені вечері — апетит он розігрався аж здужвини ходором ходять!” — Фу-у! Набігавсь, як собака, а зголоднів, як вовк, — Павло Михайлович зняв шапку, але відчувши холод, тут же натяг її на голову. — Зголоднів чи не зголоднів, а у мене, окрім столу, тобі гризти нічого. Роздратований безцеремонністю непроханого гостя і власним голодом. Безпалий почав “тикати”. — Чого ти гарячкуєш, Володько? Ти думаєш Павло Михайлович до тебе з пустими руками прителіпався? Диви! Пакуда поліз за пазуху, витяг спершу пачку паперів, потім бурячок. Бурячок обтер об полу і урочисто поклав на стіл, а папери, обережно згорнувши в трубочку, знову заховав за пазуху. Безпалий слідкував за Пакудиними руками з неприхованим роздратуванням. — Мій буряк, твоя коза, — пояснив гість, — спряжемося, знаєш який наваристий борщ вийде! Як до війни або до революції куркулі варили. — Коза вже давно хвостом блиснула. — Невже шкуру зуздром здів?— загостреним кінчиком носа Пакуда поводив по хаті, понюхав повітря, сказав суворо: — Брешеш, Безпалий, нюхом чую — варив сьогодні козу, пахне. — Зварив і здів. — Уп’ять очі замилюєш! Якби поїв усе, так би сильно не душило. Павло Михайлович важко встав, підчовгав до печі й хотів відсунути заслінку. — Ану, прибери руки! – Безпалий хижо оскірився й перегородив до печі дорогу. — Хазяїн знайшовся, по нишпірках лазить! Багато вас тиняється з простягнутою рукою — дай та дай, а на — ніхто не скаже. У Пакуди кольнуло в серце. Він згадав добрі довоєнні часи, кращі роки життя, коли на селі його боялися дужче, ніж тепер, відступив на крок і крикнув, скільки вистачило сили: — Іменем ревтрибуналу покажи, що в тебе в печі робиться! Може ти заховав там кого або оружжя напхав! — Заховав? — верескнув і собі оскаженілий Володька. — Дивися, дохлий трибунал, кого я заховав! Він відшпурнув заслінку, вона із жалібним дзвоном застрибала по долівці. — Ага! Холодець приховав од обчественості — я так і знав! — Холодець мій, а ти, Пакудо, свою дулю смокчи! — А я тобі буряка не дам! — Удавися своїм буряком і ушивайся з хати під три чорти, що б і дух твій не пах! Пішов вон! Безпалий схопив зі отолу бурячок, запхав Пакуді в пазуху, потім підхопив його попід руки і попхав до дверей. Павло Михайлович з останніх сил чинив опір: шкрябав Безпалому обличчя, кусав за вухо, упирався ногами в одвірки, проте сили були занадто нерівні: молодий і менш виголоджений Володька виштовхав його на двір, з подвір’я на вулицю і штурхнув у придорожну канаву. Тоді швиденько закрився у хаті на засув і, ніби нічого не сталося, прийнявся уминати довгожданий холодець. ІІІ Рано-вранці Безпалий, взувшися на босу ногу в кирзові чоботи, вискочив з хати до зітру і, стоячи за порогом, раптом отетерів: Пакуда, як наче це було літо, сидів на землі, обпершися спиною об стовбур акації, що росла біля воріт. Ой, лишенько! Виходить ото Павло Михайлович вчора нікуди не пішов, а всю ніч гибів на холоді й голоді! Негарно вийшло, негарно... Володці стало жаль старого — все ж таки жива людина. Занадто він ото круто, безсердечно учора повівся з ним. “От чорт!”. — Павло Михайлович! — лагідно покликав Безпалий, підходячи ближче. — Зайдіть у хату, погрійтеся, Павло Михайлович! Він нагнувся й торкнувся рукою обличчя скарлюченого Пакуди. — Павло Мих...ой1 Та він закоцюб давно! Умер! От тобі й на! Догралися. Що ж теперички? Хоч Пакуда й не перший і, мабуть, не останній отако дав дуба, все ж таки торопко якось... Ще як на зло, перед смертю він, Володька, хапав Пакуду за барки, штовхав у канаву. Ану, як хто бачив? Свідки є? Якби не пришили чого, боронь боже, політичного! Горя не оберешся,— Та й те подумати: не простий чоловік загнувся — Пакуда! Павло Михайловичі. Страх підказав вихід. Безпалий схопив мерця під микитки, перетяг через дорогу і вимостив під стіною сарая діда Проняги. Стіна якраз прилягала до дороги. Отут вам, Павло Михайлович, зручніше сидіть. Дід старий, з нього менше спросу. Задоволений своєю винахідливістю, Володька заховався в хату. Проте тривога не полишала, прочинив сінешні двері й визирнув на подвір’я. В ту ж мить різко сіпнувся назад, наче його дрючком по лобі огріли: Пакуда знову, як годину тому, сидів нерухомо біля воріт під акацією. — Свят, свят, свят, — мимохіть перехрестився Безпалий. — Він що — воскрес чи прикинувся мертвим? Надворі було ще темнувато, людей — ні душі. Володьці спливли на думку розповіді про витівки мерців. Покійний батько розповідав якось, що колись в голодний рік один дядько — хуторянин вигнав з хати старця, що прохав хліба, а той старець візьми та й помри в дядька на подвір’ї. Старця захоронили, як водиться, але він щоночі вставав з могили, приходив на хутір, шкрібся в шибки й жалісливим голосом благав скибочку хлібця. Переляканий дядько змушений був, за порадою попа, висвячувати хату, а за намовою баби-знахарки покласти на могилу старця окраєць хліба. Тільки після цього той дав людям спокій. Безпалий відчув, як у нього на голові заворушилося волосся. “Остолоп, холодцю дві ложки зажилив!” — картав себе в думці. Все ж цікавість взяла гору над страхом. Він став на поріг і покликав Пакуду. Той мовчав. Володька підійшов ближче. Очі у Пакуди, як і раніше були склеплені. Подолавши ще невеличку відстань, Безпалий торкнувся Пакудиного плеча: — Павло Михайлович! Чуєте, Павло Михайлович? Тіло Пакуди, як і перед цим було закостеніле. Таки навсправжки скапутився! Але як же він в такому разі перемандрував на старе місце? Безпалий недовірливо покосився на проняжине подвір’я. Здоровий глузд поборов забобони. Дід! Дід Проняга, зла личина, допоміг покійникові перебратися через дорогу під акацію. Еч, старе стерво, що виробляє, коли добрі люди сплять! Ну, й Володька не макуха! Він відцурпелив заклякле тіло на середину дороги і поклав на мерзле груддя розбитої колесами землі. Отут хай і лежить! Ішов уночі Павло Михайлович додому і впав знесилений голодом і холодом на нічийній території. Хто не повірить, хай перевірить. Отак-о. IV Доскіпуватися, за яких саме обставин Пакуда залишив білий світ, ні в кого на селі бажання не виявилося. Подія рядова, буденна. Всім вистачало власних клопотів. То ж після обіду в бригаду із сільради поступило розпорядження поховати Пакуду на кладовищі. Бригадир другої бригади Микита Ковбаса довго не міг знайти охочих копати яму. Обіцяв спочатку записати по трудодню, потім — по два, ніхто не захотів. Довелося пообіцяти плату готівкою — по одній макусі на копача, причому, з видачею завдатку. Одразу об’явилося чоловік з десять. Послали Івана Полтавця і Федора Зайця. Перший — у літах, на нього можна покластися, що все зробиться як слід, а другий хоч і молодий, зате сильний, не вироблений — яму швидко викопають. Коли гробокопи під’їхали одноконкою до подвір’я Безпалого, Пакуда все ще лежав скоцюблений посеред дороги, ніби його на ходу звалила ворожа куля. Заєць зупинив кобилу Ваську, стрибнув з воза, підійшов до покійника. — Що, Павло Михайловичі — гукнув голосно. — Врізали дуба, кажете? Ай-я-я-яй! Не добре зробили! Треба було держаться до останньої краплі крові, як ото ви нас, молодих, повчали! — Перестань патякать, дурню, — осмикнув його Полтавець. — Он люди слухають. Він уважно подивився на Пакуду, зітхнув: -— От тобі й нема чоловіка! Позавчора ще балакав зо мною про тяжке міжнародне положення, про державну позику, а про смерть — ні словечка. Отаке наше життя, хай йому грець. Ой, боже, боже! — Ніколи божкати, — перебив його бадьоро Федір, — треба макуху зароблять, бо без макухи і ми закосимо ногами, як Павло Михайлович. — Зараз почнемо. Полтавець підійшов до ніг покійника, примірився: — Ти, Федоре, бери його під руки, а я візьму за ноги. Заєць і тут не стримався: витягся в струнку і скомандував, як на нараді: — Іменем ревтрибуналу, товаришу Пакуда, встаньте і ляжте на бричку, бо на пустий живіт важко піднімать! — Кинь кумедію валять! — гримкнув старий Іван. — Не знаєш, що з тобою завтра буде! Може, так само скопитишся... Вони поклали Пакуду в задок брички, всілися самі попереду, Заєць стьобнув батогом по гострих клубах кобилу. — Но-о, Васько! Пішли! Вперед до комунізму! Облізла шкіра на драбинчастих ребрах кобили нап’ялася, немазані колеса завищали, бричка покотилася за село. На кладовищі Федір спробував копати яму. Копнув раз, удруге. Мерзла земля погано піддавалася. Хлопець відставив лопату й присів на бричці перекурити. Полтавець, позираючи на мерзлу землю, теж не поспішав братися до роботи. — Нема Пакуди, нема Павла Михайловича, — в котрий раз повторював він в задумі. — Туди йому й дорога, — сплюнув Заєць. — Він он скільки людей загнав до чорта на кулички. — Що правда, то правда, — погодився з ним старий. — Багатьом покійник залив за шкуру сала. А найбільше в тридцять сьомому наробив ділов. Хазяйство домашнє запустив, на вгороді бур’яни, а по селу героєм ходив, всі його боялися як чуми. Їздив до нього один у хвормі. Як тільки поговорить вдень з Павлом Михайловичем, так уночі і хапонуть когось. Опісля цей, у хвормі, виявився начебто польським шпійоном — хапонули і його! Пізніше другий, без хворми, почав їздить. Та ж сама Історія. Перегодом і цей разоблачився: німецький шпійон! — А, може, й Пакуда — шпійон? — раптом спитав Заєць і пильно-пильно подивився на мерця, ніби на ньому можна було прочитати відповідь. — Лихий його батька знає, — стенув плечем Полтавець, — може й він продався, в душу до нього не залізеш. — А як ви, дядьку Іване, думаєте: чий Пакуда шпійон? — Може, англійський? — Навряд чи! Скоріше турецький, бо дуже затурканий був. На тім світі розберуться. — А чого, дядьку, у нас так багато шпійонів розвелося? Як бліх! — Чого? — Полтавець задумався. — Мабуть, знаєш, чого? Раніше коли люди мали землю, хазяйство, вони не мали часу вільного, земля весь час їхній забирала. Ніколи й угору глянуть, не те щоб дурощі які в голову полізли, а тепер багато розумних та грамотних розвелося. За трудодні грамотні не хочуть робить, а їсти все одно кортить. Та ще хочуть жерти лучче, як раніше їли, от і подалися хто куди, аби тіки не горба гнуть. — А що, шпійонам багато платять? — Кий біс багато! Аби багато, Пакуда з голоду не здох би. Надголодь їх держать, як хортів. Ситий хорт за зайцем погониться? Так і шпійон, коли роз’їсться, з печі не злізе. А голодного голод підганяє по селу. От він цим і страшний: все бачить, все знає, а за окраєць хліба батька рідного ворогом зробить. В сірому небі кружляли зграї ворон. Вони то опускалися на кущі терну, що ріс в старій частині кладовища, то знову злітали в небо. Їхнє одноманітне пронизливе каркання навівало сум. Може під впливом воронячого каркання Федір, до того бадьорий і невгамовний, притих, спохмурнів. — І Пакуда дурний, — сказав він понуро, — і люди в нашому селі дурні. — А люди ж з якої речі? — не зрозумів Полтавець. — Того, що давно не вбили його. — Ніхто об його рук не хотів мазать. — Ото ж і біда. — Біда чи не біда — пізно балакать. Нема Пакуди. Бог йому суддя, а наше діло яму викопать. Заєць знехотя зсунувся з брички, поплював на руки, взяв лопату. — Зажди, Федоре, — спохватився Полтавець. — Зібралися ховать, а не обдивилися покійника. — А нащо? — А може при йому які документи, чи гроші, або записка яка. — Нічого в його, окрім вошей і бліх, немає. — І все ж для порядку годиться, — промовив Іван і заходився лашпати по Пакудиних кишенях. — Тут пусто, тут вітер гуляє, а в цьому... зажди, ого! Він витяг Із внутрішньої кишені свитки червоний бурячок. — Свіженький бурячок-борщівничок! Не вспів Павло Михайлович оприходувать. Заберемо собі, Федоре? — Та ви що, дядьку! Я скоріше з голоду здохну, ніж їстиму після капшивого Пакуди. Киньте Васьці, за те, що везла нас. Бурячок віддали кобилі, котра мало не вдавилася ним від голодної жадоби. Полтавець тим часом ще раз сягнув у внутрішню кишеню свитки і видобув звідти скручені в трубочку папери. — Бачиш? — урочисто потряс рукою. — А ти казав – воші! Документація. Без окулярів не вчитаю. Ану глянь, що воно й до чого. Заєць гидливо взяв двома пальцями за ріжок паперів і почав здаля розглядати. Несподівано у нього на обличчі з’явився вираз зацікавленості. Він ухопився за папери двома руками, підніс ближче до очей. — Ну що там? — спитав Іван. — Чепухня якась? Заєць мовчав, повільно ворушачи губами. Почерк був нерозбірливий. — Читай уголос! — скомандував старий. — Мені теж кортить знати! У відповідь хлопець присвиснув і якнайбрутальніше вилаявся. — Оце паскуда так паскуда! Ой, гад! — Та не матюкайся, а кажи ясно! — Ви знаєте, дядьку Іван, що це таке? — потряс паперами перед носом старого. — Це заяви, кого і за що під суд оддать! — Та не бреши! — не повірив Полтавець. — Читай уголос, тоді повірю. Федір почав повільно, затинаючись на окремих словах, читати. Старий слухав, хапався за голову, плювався. — І Скорика записав?! І Дришлюка?! От Ірод! Кирила Нагірного теж туди?! Сатана — не людина... І, притишивши голос, стривожено озирався на всі боки: чи ніхто їх не чує, чи ніхто не бачить чим вони зайняті. Раптом Федір дійшов до місця, де Пакуда чорними словами пом’янув його батька, що не повернувся з війни. Голос у хлопця зрадливо затремтів, з очей покотилися сльози. Він схопив лопату і кинувся до покійника. — Я його зарубаю, гада! На капусту пошаткую! — Та ти що — здурів? — ухопився за лопату Іван. — Він же здохлий! Мертвяк! Доля його накрила без нас! — Пустіть! — несамовито кричав Заєць. — Я повтішаюся над ним — за батька! За всіх! Покинувши лопату, яку міцно тримав Полтавець, він почав носаками чобіт бити Пакуду в груди, живіт, лице. Старий ледве відтяг його від мерця. Схилившись над невисоким могильним хрестом, Федір тихо і довго плакав, витираючи рукавами сльози, які ніяк не міг зупинити. “Я тобі покажу батька, — шепотів він. — Я покажу батька...” Полтавець тим часом, забувши про свою старечу підсліпуватість, ретельно вивчав Пакудину “грамоту”. — Слава тобі, Господи, — зітхнув під кінець. — Здається, мене тут нема, чи не встиг, чи пожалів. — І після цього ви хочете аби я йому яму копав?! — спитав Заєць. — Хай сам собі риє! Чуєш, Паскудо! Іменем ревтрибуналу — заривайся в землю! Сам базікав недавно: тридцять лет, як лакеїв нет! Так і я тобі лакеєм не стану! — Не мели дурниці, Федоре. Треба копать, раз узялися. — Не копатиму! Хай собаки його, як стерво, розтягнуть на куски. — Схаменися! Падло і те закопують, а це все таки на двох ногах. У Полтавця забракло сили назвати Пакуду людиною і він змовк, безпорадно розвівши руками. — Добре тобі буде, — почав він згодом, — коли ти вдосвіта вийдеш на двір, а твій Рябко, скажімо, притягне Пакудину голову і гризтиме її біля порога? — Тьху, зараза! — вигукнув Заєць. — Я уб’ю собаку, як він запаскудить наш двір. — Ото ж, — пожвавішав старий. — Кому таке треба? Та й про макуху, хлопче, не забувай — харчі для сім’ї. Іще я, знаєш, що придумав? Нащо нам нову яму копать, мучиться? Його жінки яму одкриємо і — туди! Могила свіжа, земля не злежалася; їй-богу, давай! Федір вагався. Тоді Іван схопив лопату й почав могилу Пакудиноі дружини розривати. До нього знехотя приєднався і Заєць. Удвох, навперемінки працюючи вони викидали землю з неглибокої ями. Лопата глухо застукала об віко труни. Заєць подав знизу лопату і Полтавець, ухопившись за край держака, витяг його з ями. Потім Іван заглянув у яму, промовив заклопотано: — Як же його покласти сюди, як він захолов сидячи? — А так: вкинемо, як є, — відказав Федір. — Хай сам вмощується на свій смак. Вони опустили покійника в могилу з допомогою вірьовчаних віжок. Пакуда сидів на вікові труни дружини і здавалося про щось глибоко розмірковував. — Сиди там аж до страшного суду! — кинув йому на прощання Федір. — Давайте, дядьку, І писанину йому покладемо, щоб і на тім світі знали, хто такий Пакуда. Хлопець спритно опустився в яму і засунув папери покійникові за пазуху. Потім з допомогою старого вибрався нагору. Побравши лопати, гробарі швидко стали загортати яму. Коли земля покрила Пакуду, Полтавець несподівано зупинився. Обличчя його зробилося тривожним, навіть зляканим. — Стій! Стій! — закричав він. — Остолопи ми! Одривай Пакуду назад! — Тю! — здивовано подивився на старого Федір. — Для чого? — А ти подумав, що трапиться, коли Павла Михайловича одкопають ті, кому він оті заяви писав? Що буде з людьми? А нам з тобою що припаяють, прикидаєш? Ех, голова твоя капустяна — не бачив ще ти смаленого вовка, а я бачив! Одгрібаєм землю, доки не пізно! Не чекаючи допомоги, старий опустився в напівзасипану могилу й почав швидко викидати землю нагору. Відкопавши папери, він черкнув сірника й запалив їх. Як усе згоріло, втоптав попіл в землю і тільки тоді заспокоївся. — Ну й паскуда, — сердився Заєць, — скільки з ним, проклятим, мороки! Аби знав, ніколи б не взявся за таке вонюче діло. І макусі не рад. Гробарі знову почали спихати землю вниз. Коли Пакуду присипали по самі очі, Федір помочився йому на голову. Полтавець лаяв хлопця за це, але не дуже. Був украй зморений, голодний і сердитий на цей день. Установили хрест. Поруч з написом на хрестовині “О. А. Брень 1899-1947”, Заєць огризком олівця нашкрябав: “І Пакуда тут”. Джерело: http://автор | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (20.09.2008) | |
| Переглядів: 1152 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |