Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Валентин СОБЧУК
Валентин СОБЧУК
Собчук
Валентин Миколайович народився 4 липня 1964 р. в с. Волиця
Іваничівського району Волинської області. Закінчив Луцький педагогічний
інститут.
Автор книг: “Вокзали душ”, “Приручене каміння”. * * * І торкнувся я шаблі устами, щоб не збудити гострий край — не бійся, не в бій з ворогами: та шабля для мене — ручай, срібний струмок, холод джерельний із забутих замулених криниць, хоч пам’яті спрагу пустельну не втолиш, однак блиск зірниць, той холод джерел, той голос... Все менше чистих джерел на землі і між нами, до яких припадеш ти устами. * * * Піски, немов пси, гонимі вітрами, вони всюдисущі, вони завше з нами. І побачив в полинових туманах, за скіфськими курганами: скінчилась битва, ворон кряче, без вершників блукають коні. І лиш самотній воїн плаче, поклавши голову в долоні: “І нікому задзвонити чи свічечку запалити”. ОСІННЄ БАГАТТЯ Під темними соснами золотиста стіна — рветься лев вогнегривий крізь неї, де осінь, де осінь на стежку лягла лисицями-листями... Рветься лев вогнегривий — у вогні як гніві, гілки кісточками хрустять, мов на банкеті, терпкі осені вина розливають дими... ХРИЗАНТЕМИ О, як пах той букет хризантем гіркотою осіннього листя. Ой, чи стане солодким той щем? О, не бійся, не бійся... О, вологі осінні сади, полинову журбу пелюсткову ти вдихни, як колись, ти іди на весілля до осені знову. * * * Білі пожари снігів… Місяць палить солому за нашим вікном, скло немовби кришталь в самоцвітах тремких, чи то сльози вогнів. Ми з тобою удвох — повний келих вином. І метелики свіч, що на нитках тонких, в ту незвідану мить — крил воскових тремтіння у обіймах твоїх... * * * Тоне віхоли танець білий — ти кружляєш у платті тонкому, ти не скажеш, не скажеш, мила: з ким була на весіллі чужому. Але чом у вінчальному платті, що зника і зрина, мов фонтан? Як хотілось сказати багато, але інший торкає твій стан. Тобі холодно, холодно, холодно, хоч ти в танці уся неземному. Тобі холодно, знаю, що холодно, бо ти не зі мною. * * * За моїм вікном дерево стогнало, наче падало, стовбур тріщав, як вогнище, що догоряло, бо крижану сокиру вітер встромляв, і розтинав його душу, аж скрипкою озивалось, то дверима рипіло, мов йшов хтось до мене — куди ти кликав мене, клене?.. * * * Дим медузами сизими здригався і плив. Море вина випито, вже не чути і слів. Вже у барі як в мушлі — шум, що слухати мусиш, мовби річки бентежної плин — знов ти вийдеш один. * * * Яке було небо — хмари пухнасті, сріблястії руна, наче горних овець отари спішать, до води линуть, і в заграві жертовно гинуть. * * * О, рослинні слони— зелені вуха лопухів не бояться джмелів, що чублять драконячі голови будяків. А пух із верб летить, немов овець стрижуть у небі — сріблясті руна на траві, їх буде ткати місяць на голубім веретені. Світло води, небо під нами пливе перевернуте. Я входжу в тремтіння твоє довгождане. Стрілою пронизана лань. Жадання солодкий вогонь розпалимо вдвох. І до ранку, у поцілунках, вся до останку ти будеш моєю — стрілою пронизана лань... | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1090 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/5 | |
Всього коментарів: 1 | ||
| ||