Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Микола СЕМЕНЮК
Микола СЕМЕНЮК
Семенюк
Микола Павлович народився 17 червня 1949 р. в с.Малі Мошковці
Андрушівського району на Жито- мирщині. Закінчив філологічний факультет
Дніпропетровського університету. Автор книг: “Чоло зерна”, “Болем зупинена мить”, “Полин”. КОЛО Котиться історія колесом, на яке слов’яни хрестяться, наче перегортають перед обличчями своїми сторінки пергаментів древніх і ніяк себе там не знайдуть. То вклоняються, то навколішки стають, наче заглядають у жбан землі глибокий, щоби предків своїх там видивитись. Повітря тремтить над ними, ніби жінка в чеканні первістка, (I теж заглянути хоче). А день наш, мов хлопчисько юний, підпирає віки старезні. Весь світ поділено на Слово і Мовчання. Дерево язикате про все розбалакує — сотні листків на ньому, — і летить незаймана пісня високо з сонцем у парі, на вуста грішників не сідає. Заплющені очі в піску і в каміння, глина очима водить, наче когось у цім світі шукає, шукає і не знайде. А день обмацаний з усіх кінців руками жадібними, мов газета вчорашня, зім’ята, І не прочитати тепер, що бути мало, а що є... Зареготався світ, і я стою посередині, не вийти з нього, не зайти. А небо — пташка неспіймана — шепче до моїх рук, їсть з моїх рук. Далеко летить пір’я вогню, то в клубок змотується, то розмотується. І виходить на берег з глибин свого щастя кожен, хто живим у живому летить. ГАЙВОРОН Гайворон над степом літає, свою пісню згадати хоче. Що не згадає — виходить лиш “ка-рр”. Кряче комусь на біду він тепер, хоч, мабуть, того і сам не знає. Так пісня забута його карає... ПЕЙЗАЖ Спить слов’янський візерунок в сповитку: квітка до квіточки, вічко до вічка, листочок до листочка — і вже стільки століть, що аж дух перехопило, чи ж прокинеться ще?.. Вітер повіває, і сонячні береги Дніпрові пролітають невидимі в нім, і чайки услід їм кигичуть... * * * Ніч запалила вогні чорні. Ти у ніч увійшла (бо ти чорна). І ще глибшою стала ніч. Я назустріч ішов — не злякавсь. Повен смутку був сміх твій і плач. Було тіло жагучо-біле, наче блискавка, тіло твоє. Не спізнать мені далечі дня — ти у ніч ідеш, глибоку ніч, де любові поховані всі, де й земля в сповитку лежить, — ляжуть сонце і місяць туди... Не зникай, не змовкай тільки ти, в поцілунку є крик наш німий — не минайся, не муч, не клянись, а лети недосяжно мені... Не спиню я той лет, бо не я місяць рухаю і сонця. Бо наймення даю — не я — запізнився на стільки слів... Жінка вічна — любов молода... І вуста твої (як летять!) обережно, щоб їх не злякати, — я ловлю, я хмелію від них. Скрикнеш ти від палкої жаги, і ніч сколихнеться до дна, і сонна долоня твоя розкрилиться, наче птах... КРІЗЬ КОЖНУ КВІТКУ... Заблукав у травах поліських, насторожених, разом із джмелями русичів шукаю. Крізь кожну квітку, наче крізь мале віконце, проглядає земля древлянська. Стежки лісові біжать без упину і набігатися не можуть: такі вони вічні, такі несходимі. Затухає галас крові невинної... Крізь ворота тисячоліть мовчазне проходить каміння. Вогонь горить, б’є кулаками в небо, на всі простори задивляється. Коло вогню — древа святого, застигли русичі. Ратники обіч світла стоять. Про щось глибоке, як ніч, (що і їх не обминула) радяться. Земля вивіряє їхню мову-розмову, забирає до себе. Глибоко падає вода, і йде назустріч їй із бойовиська самітній кінь, і замовкає в кожного в устах (ой, чи ж надовго?) ім’я русинське... ГЛИНЯНА ОДІССЕЯ Себе виліпити з рудої глини коли вона кирпата проти сонця дивиться Десь там шарудять у ній століття Туди-сюди сапатий вітер походжає і товпляться глеки ще не явлені світу Вистрибують вигоцують коники баранці 3 того світу Вистромлюють писки свої у цей світ Подивовані нас розглядають Чекають на гончарів своїх Глибоко дихає глина Видихає себе із сопілки первинну і людину ліплену Богом глинянопервинну Не сумує а тільки укотре нагадує: скільки втрачено вже Вовтузиться глина Слова згадує нами мовлені і ті що не мовлені (Бо слова всі не мовлені ще — теж у глині...) Стогнуть дід мій і прадід і прапрадід у глині Воли їхні тягнуть гарбу перебулого і неперебулого що легшим їм видається Та полуда спаде з очей як угледять скільки смутку на наших плечах * * * Горби, наче мамонти поснулі: їхня ніч — земля, їхній сон — століття... Стою на пагорбі, виважую себе, розкручуюсь веретеном, наче час проминулий на себе намотую Що не згадаю: то князь Василько, осліплений, то Борис, то Гліб — порубані Наскладалось, навергалось історій за тими горбами, як дрів Не прогледіти, не проштовхатись Лише мишка там мишкує — в дірку вскочить — з іншої вискочить, наче голка з ниткою снує, полотнину часу зашити хоче Тополі стоять, а тіні свої поклали на землю перепочить Степ, ще татарами наполоханий, мчить без упину, аж спінився, наздогнати століття проминулі хоче, і не може Пливе очеретина, очі розплющивши: то загоряється, то затихає вода під нею, шию довжелезну витягує Заглядаються у безвість піщинки і бояться день прийдешній проминути Заґратований ліс власними стовбурами, ніяк його не видивиться, засинає, замовкає у власному собі Лише зозуля його промовляє, зеленим лісовим полум’ям охоплена Не встояти йому, не спинитись на березі, а йти безупинно туди, куди вода допливає, очеретина доростає, пташина долітає Так і я: сам до себе ще дійду Пустеля в пустелі спить, крізь ковток води проглядає Пісок легкий, він сіється за вітром і на проміння голову кладе До крику древнього, невсипучого дослухаюсь Руїни пишуть листи нащадкам, а хвиля Дніпрова стукає у берег Кодака і ніяк не достукається Голо у часі А в землі глибокий сон тече про Русь незбориму | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 1626 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 | |
Всього коментарів: 1 | ||
| ||