| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
ПЕРЕДМОВА(2)Віктор САВЧЕНКО. "БОГ НЕ ПІД СИЛУ ХРЕСТА НЕ ДАЄ"
 На час, коли тільки-но входили в літературу Пуппо, Данилейко, Зайвий припадає вершина слави Олексія Крилова, як дитячого письменника. Уже була видана його книжка “Кот Василий” (1960 р.), якій судилося блискуче майбутнє. Ця збірка в гарному кольоровому оформленні молодого тоді художника Володимира Любарського стала улюбленою книжкою багатьох поколінь дітлахів. Хоча О.Крилов написав чимало дотепних байок, свого часу поцінованих С.Михалковим, проте в пам’яті читачів він залишився, як автор “Кота Василия” –Кот Василий, где ты был? –Я мышей ловить ходил... –Почему же ты в сметане? –Потому, что был в чулане... Ці рядки пам'ятають ті, кому вже за сорок, і зовсім юні. Адже книжка витримала багато видань. На цю ж пору припадає і період творчого зростання Михайла Селезньова. Але проростав він, як поет, не з літературного середовища, а з війни - там галузилося коріння його творчості. Війна стала для нього “вершиною гороскопу”, яка вифарбувала все подальше життя в певні, притаманні тільки їй, кольори. Це кольори жахів і сердечної чоловічої дружби, людського гріхопадіння і самозречення в ім’я добра інших. У літературу йшла уже сформована особистість, наставниками якої (за словами самого ж М.Селезньова) були Шевченко і Коцюбинський, Пушкін і Некрасов, а із живих на той час –Микола Ушаков, якого він безмежно шанував. Поетичні образи йому, як і кожному справжньому поетові, дані були природою, а щирість людських почуттів він спізнав там, де людські якості проявляються, як на фотопапері. Проявником була війна. Оглохшие от стужи и бомбежки, Шагали мы и спали на ходу. И вдруг из растворенного окошка, как в довоенном городском саду, порхнула песня. И к сердцам прорвался из юности знакомый голос-друг: “Под звуки старого и медленного вальса мне не забыть твоих горячих рук...” Це –рядки з вірша “Руки”, присвяченого Клавдії Шульженко, чий голос у ті суворі часи приносив трохи спокою і тепла у страдницькі людські душі. Так само, як річка починається з джерел, так і поезія в нашому краї бере початок від тих небагатьох, хто відчув у собі внутрішню потребу відгукуватися словом і почуттям на події в суспільному житті. Крім згаданих уже Д. Демерджі та П.Кононенка, це були Федір Ісаєв, Микола Миколаєнко та Петро Шаповал. Перший дебютував збіркою “Придніпров’я” (1950 р.), другий –“Тепловій” (1956 р.), третій –“Вулиця миру” (1958 р.). Одразу слід сказати, що то були важкі часи, надто для майстрів літератури. За необережно не те щоб написане, а навіть вимовлене слово можна було б опинитися там, звідки найчастіше вже не поверталися. Ті, хто відав ідеологією, розуміли значення і вагу слова. А відтак кожен поет розглядався у класовій борні, як патрон. Але вже в цій ситуації було закладене протиріччя. Прагнення-бо висловити душевний неспокій у віршах виникає тільки в тих, у кого є душа. А в кого є душа, у того, як правило, є й розум; рано чи пізно він збагне облуду, й, отже, шукатиме виходу з гри, а чи бодай – компромісу. Виходів було два: перший – геть з літератури, другий –на довічне “підвищення кваліфікації” (у кращому випадку). Багато хто з поетів ризикнув піти шляхом компромісу, який дозволяв у вірші створити те, що зветься “двоєчитанням’, а вже пізніше, коли почала вщухати класова боротьба,– то й підтексту. Перед справжнім поетом стояло два завдання: висловити не тільки думку, а також прихований, недосяжний для партійної цензури смисл і водночас зрозумілий непотьмареному догмами інтелекту. Як сказано, немає нічого такого поганого, що б на краще не вивело. Прокрустове ложе ідеології сприяло підняттю української поезії на вищий рівень. У ній з’явилася складова, яку можна збагнути не розумом, а серцем. Колись М.Чхан сказав авторові цих рядків: “Якщо в моїй збірці поталанить протягти бодай один вірш з підтекстом, то я вважатиму, що збірка видана не марно”. У компромісному житті поета була ще одна можливість не втрачати професійної і людської гідності –це писати про природу, кохання, загальнолюдські цінності. Чим і користувалася переважна більшість вершників Пегаса. За великим рахунком це була також форма протесту, надто для України, де проводилося шалене зросійщення. Вдало написаний вірш українською мовою заперечував тезу про вторинність цієї мови. А вже якщо в поезіях ішлося про любов до батька, то вона –любов проектувалася прямісінько на Батьківщину. Розумів це і П.Шаповал, коли писав вірш “Синівський монолог”. ...Стану при спадку на чати я, Ти – невідступно зі мною. Йтиму, тобою початою, Чесною,як ти, борозною. Виняньчу землю красивою, Вмию промінням слухняну. Треба –проллюся я зливою, Треба –веселкою стану. Стану твоєю совістю Перед людьми, не завадою. Буду твоєю святковістю, Роду людського ратаю. У таких умовах зачиналася поезія на Придніпров’ї (читай: в усій Україні). Добре розуміли це також Ф.Ісаєв, М.Миколаєнко та П.Шаповал. Тільки якщо Ф.Ісаєв і П.Шаповал ніколи не переривали своєї поетичної лінії, то М.Миколаєнко, видавши у 1956-ому першу поетичну книжку, облишив це заняття і повернувся до нього знову через багато-багато років. Тільки 1994 року побачили світ його книги “Віно” та “Патериця”, до яких увійшли і вірші писані, але не друковані, в ті далекі часи. За мудрістю віків – кривавиця страждань... Щоб жита взнати смак –здолай монгола! Історія звела останню грізну грань: –Встань, українцю, встань! –благає доля. Тримайся, предку мій! З розпуки не охлянь: Не був ти боязким, живеш відколи. Об землю обіпрись і через силу встань, Від горя не зігнись, бо жде неволя. На жаль, П.Шаповалові через смерть (1985 р.) не судилося спізнати безцензурної творчості, але його побратими Ф.Ісаєв Та М.Миколаєнко, вивільнивши поетичний юнацький запал, плідно засівають свою поетичну ниву і вже збирають ужинки - М.Миколаєнко видав вищеназвані книги, а Ф.Ісаєв - вибране "Ріднокрай". Поміж поетів Придніпров’я були й такі, що поповнили поетичну ауру краю уже сформованим доробком. Так, Іван Рибицький прибув до Дніпропетровська 1977 року, маючи квиток члена Спілки письменників і будучи автором трьох книжок. Першу збірку “Озброєне серце” він видав 1963 -го. І.Рибицький –переважно поет-лірик, якого хвилюють чисті людські почуття –любові до жінки, до своєї малої батьківщини –Цвітохи, що на Хмельниччині; любові, яка проектується на велику Батьківщину –Україну. Але нема-нема, та й прорветься в поезії І.Рибицького біль і гнів: Не кличе правда нині нас до дії, бо кров’ю захлинулась у руці. О, та рука владики і тирана, що стільки літ монаршив у Кремлі! Невже народ свої забуде рани, щоб виродків терпіти на землі таких як Він!? А певно, що забуде, бо тюрми вкрили не лише Сибір. Бо кожен третій серед нас – іуда, бо кожен третій серед нас - вампір. Напрямок творчості Володимира Сіренка, незадовго після виходу в світ першої книжки “Рождение песни” (1967), міняється на сто вісімдесят градусів. До того це був благополучний редактор газети “Вагонобудівник” (м. Дніпродзержинськ), довірена у влади особа, після –“зрадник”. У чому ж притичина? У пробудженні громадянської свідомості. В.Сіренко раптом почав писати українською мовою. До речі, не без впливу М.Чхана. І не просто почав, а як людина, у котрої зняли пов’язку з очей і вона побачила раптом усе, почав кричати. Цим конфліктом і означилась уся подальша творчість поета. Всі його вірші, навіть ліричні, несуть у собі заряд протесту проти духовної дискримінації українця, проти тоталітарного компартійного можновладства. Влада пильно стежила за творчістю В.Сіренка. Вже коли, після багаторічної заборони, стало можливим видати другу книжку, й тоді “редактор” з обкому партії поставив умову: або всі вірші, в яких є слово Україна будуть зняті, або ж слово “Україна” буде замінено на слово “Батьківщина”. Книжка таки вийшла, але “під редакцією” обкому. В.Сіренко виступав не лише проти системи; не минав він в’їдливим словом і тих, хто був виконавцями системи, через те нажив особистих ворогів. Трапилася можливість і вони поквиталися: заслання у Прикаспійщину (Камизяк). По суті це була свавільна розправа. Чи справедливість є на світі, чи, може, здохла в бур’яні. За що потоптаний, побитий поневіряюсь в чужині!? Я не робив нічого злого, не крав, у храмі не слідив. А бач, недужого, старого судом загнали аж куди. Болять в душі глибокі рани. Хто зарубцює їх і де? Все поглядаю за бархани. Чи справедливість не іде? Камизяк, 1985 р. Доля поета, як у дзеркалі, відбиває ту епоху, в якій він жив. Оповідати про вірші і не казати про умови, в яких їх було писано,–це приховувати дуже важливий план буття цього поета, той “бульйон”, у якому варилися ідеї, образи, метафори. Тому автор цієї розвідки намагається подавати не пласке зображення творчої особистості, а також суспільні умови, в яких вона проросла. 1967-го в поетичному сузір’ї Придніпров’я з’явилося ще одне ім’я – Наталка Нікуліна. З її першої книжки “Вишневий спалах” легко вгадувався непересічний талант. І хоч Наталці тоді виповнилося тільки двадцять, її сприйняли як зірку, що зблиснула чистим вогнем. Швидкого наближення Наталки до поезії очікували всі, та вона не квапилась. Друга її книжка “Пізнання” побачила світ тільки 1981-го року. Але ще до її виходу, з публікацій у солідних часописах, було видно, що в літературу прийшов не просто талант, а талант огранений. Сприяла цьому наукова діяльність –вона стала кандидатом філологічних наук. Трохи покірності, трохи компромісу і Наталці згодом світила б посада благополучного університетського професора. Але вона була поетесою, у незайману свідомість якої вклав колись почуття патріотизму все той же М.Чхан, а громадянського обов’язку і людської порядності – батьки. Якщо Ганна Світлична, не маючи жодного шансу бути у плотському розумінні щасливою, “перекинула” всі інтелектуальні та емоційні сили на творчість, то Наталка мала все –абсолютно все, але поетична домінанта в ній була настільки сильною, що вона –домінанта і стала єдиним і справжнім її щастям. У неї закохувалися; мабуть, і вона кохала, але все те протікало другим планом; на першому ж були вірші. Схоже, про те, від чого вона відмовилася в житті, йдеться у вірші “Забута книга”. Та книга втрачена давно, і я її не пам’ятаю. Лиш часом щось здаля світає, немов засвічене вікно. Я подумки тоді гортаю давно забуті сторінки, і проступають з-під руки якісь малюнки і рядки, та змісту... змісту не згадаю. І все-таки живе в мені це відчуття, легке і плинне, що я колись її зустріну в життейській звичній метушні, зніму з полиці, розгорну і упізнаю все достоту, до найтемнішого звороту усе в ній раптом осягну. На жаль, не судилося Наталці осягнути рядків тієї таємничої книги . Вона пішла з життя у розквіті творчих сил і непотьмареної жіночності. Наприкінці шістдесятих збіркою “Радію людям” (1968 р.) заявив про себе, як поет, Олександр Завгородній. Це вже була сформована особистість, яка бачила і розуміла справжній стан української культури і мови, а головне –не боялася про те казати. “Хвіст” націоналіста тягнувся за ним ще зі студентської лави. Саме на цей час припадає кінець хрущовського послаблення. Влада починає закручувати гайки, і О.Завгородній стає одним із тих, кого починають цькувати. Неодноразово залишався без роботи. Цькування обіцяло перерости в жорсткіші санкції. Але Спілка письменників України випередила події –домовилася зі Спілкою письменників Естонії про те, що направить до Талліну свого представника для вивчення естонської мови. Вихопили О.Завгороднього з виру подій, який тільки-но закручувався на Придніпров’ї О.Гончар (голова СПУ) і Дмитро Павличко (секретар СПУ). По суті то була еміграція. Остаточно повернувся О.Завгородній до рідного краю 1974 року уже знаним перекладачем з естонської. 1979-го його приймуть до Спілки письменників, але другу поетичну книжку “Перевесло” він видав тільки 1986 р., а третю “Із подиву і подиху” –1989 р. Є одна особливість у цього поета: до мови він ставиться трепетно, як до таїни; за кожним словом бачить знак великої символьної системи (так ставились до слова ті, хто писав Біблію), через те сугестія в його віршах виходить далеко за їх видимий текст. Ось приклад: Десь літає птах мого життя, Я не знаю –високо чи низько. Може, в сизі падає жита, Може, над проваллям чорним висне... І ще одна особливість О.Завгороднього: абсолютна безкомпромісність. Лише невелика поступка владі, котра пильно стежила за його доробком (йдеться про добір віршів до збірки), і більшість творів побачила б світ на багато років раніше... Він таки видав усе, що вважав вартим, але тільки 1989-го. Ім’я Юрія Кібця на поетичному небосхилі з’явилося 1967 року в альманасі “Вітрила” (Київ). Ю.Кібець був тоді ще студентом університету. Першу свою книжку “П’ята пора” він видасть тільки 1970-го. Ю.Кібець не варився у “власному соку”, як, наприклад, Нікуліна чи Завгородній, а був частим гостем у видавництві “Промінь”, де працювали вже відомі на той час поети В.Корж та С.Бурлаков. Власне, там і огранювався його поетичний талант. Там же він познайомився і з М.Чханом. Отож уЮ.Кібцеві є потроху від кожного з них,–не в поезії, а в свідомості. Часом він –чистий лірик, часом його хвилюють драматичні події нашої глибокої історії (“Красна смерть”), часто в його поезіях з’являється тема синівської любові до матері й батька - Івана Кібця, котрий також був поетом (його знали , як автора книжки “Ремезове гніздо”). Тому, хто читав поезії батька й сина, може здатися, що другий є прогресуючим продовженням першого. Стріли з Половеччини свистять, Горлиці від остраху німіють. На дубах сліди живих розп’ять Заясніють кров’ю, задубіють... Знову й знов палають стріл огні, Закипа отрута в кожнім вістрі. З них одна - дістанеться мені, По мені промчить чужинське військо! | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (06.11.2008) | |
| Переглядів: 1788 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |