| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Марія ЗОБЕНКО
 Марія ЗОБЕНКО
Зобенко Марія Олександрівна народилася 13 березня 1950 року в м. Мелітополь Запорізької області. Закінчила Дніпропетровський університет. За фахом – філолог. Авторка книжок повістей та оповідань: “Жінка, яку ти кохав...”, “Апельсинова дівчинка”, “Натурниця для Венери”, “Літературні етюди” (збірник критичних статей). Авторка праць про життя і творчість О. Гончара Лауреатка літературної премії (всеукраїнської) ім. Олеся Гончара. Працювала головним редактором обласної газети “Прапор юності”. ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА Фрагменти оповідання Богдан завмер. Витягнувся, як струна, вп’явшись у малюнки очима. Немов диригент перед початком урочистої меси. Але ось грянули звуки — і крилата фігура за пультом більше не годна стримувати свого торжества... — Доню, вітаю і благословляю, ти справжня художниця, ти — моя надія! — Богдан уперше потиснув їй руку, як рівній. Розчулені і серйозні, випивали один одного очима, аж поки дзвінок, який кликав до занять, не перервав цю прекрасну паузу духовного єднання. Ще довго перед очима враженого Богдана мріли ці дві Ладусикові роботи. На білому-білому, як пустка, як пустеля, снігові — чорне дерево, на тонких гілочках, які утворили дивне мереживо, — червоні, ні темні, аж чорні ягоди — вишні, а внизу під деревом червоні краплі — кров. І підпис — “Моє шістнадцятиліття”. На другій — чорний космос, на якому, ніби світлий екран, — зріз змайстрованої з дерева хати, тепла, аж пашить, груба, стіл з купою випраних повзунків і праска напоготові, дитяче ліжечко з намальованою над ним (замість килимка) чудернацькою лялькою, на першому плані киця облизується над блюдцем із молоком, а головне — він, ще зовсім юний, але з вусами і пензлем (це зараз, а тоді вусів не носив), Ліза з довгим розпущеним волоссям (це зараз, а тоді була коротка стрижка соломкою) і сама вона, Ладка, чорнооке півторарічне дитя, узявшись за руки, танцюють-плавають у невагомості навкіл ситцьового квітчастого абажура. В кутку підпис “Нерозлучна трійця”. Отже, знову — Чорнобиль, вдруге за сьогоднішній день, і все від Лади. Щось мудрує собі ця голівонька... Може, він помилився, коли подумки дорікнув їй за егоїзм, за те запитання за сніданком? Вже п’ять років ні він, ні Ліза, та й Лада теж, не згадували про Чорнобиль. Відтоді, як ЦЕ там трапилося. Непідвладна розумові катастрофа. Ні, звичайно, говорили, але саме про аварію, а не про давнє життя там. А ті два роки тільки й були щасливі. Недарма Лада зобразила їх плаваючими у невагомості. Що то художня інтуїція! Тоді він щойно закінчив художній інститут, і молодого лейтенанта послали служити під Чорнобиль. Закладалися потужні реактори, котрим потрібні обслуга й охорона, а цим — житлові будинки, школа і дитсадок, коротше, місто-сад. Перед службою вони й одружилися з Лізою і заїхали зі свого Придніпров’я в чорний Чорнобильський ліс. Як найдорожчий перший спільний скарб везли картину — подарунок на весілля від однокурсників: напівкругла земля розлінійована чорно-білими шаховими квадратами, модний ретромобіль передніми колесами вгризається в біле хмаровиння на синьому небі, в чудернацькому мобілі молодята в білих довгих одежах, він керує, а вона, божественна німфа, поривається на грішну землю, вже й одну ногу твердо поставила на чорний квадрат, а до ноги тонкою ниткою припнута дитяча коляска... В чорному Чорнобильському лісі тільки зразу здалося незатишно. Темні стовбури і верхівки сосен, солдатські казарми й офіцерські гуртожитки, залізна брама при в’їзді до частини і суворий військовий патруль — отака зупинка в медовій подорожі. На природу по-військовому наступав мирний атом. В місцеві гаї було нагнано техніки і людей, цивілізація могутніми іклами бульдозерів зрила все вздовж і впоперек. Прекрасний ліс, насаджений колись солдатами другої світової на місці окопів і бомбових вирв, їхні онуки валили тепер для “надзвичайних цілей”. І все заради невситимого звіра — станції з її реакторами, чий важкий дух було чути навіть за багато кілометрів у їхній частині, а вночі, повертаючись із чергування, Богдан не раз спостерігав над зловісною точкою миттєві викиди вогню: то тривали якісь експерименти. Тепер ця вся величезна“зона” злетіла в повітря від удару, страхітливішого за другу світову... Не злетіла, поправив себе подумки Богдан, але застигла у вічній докірливій німоті перед очима космосу. ...А тоді вони втішалися залишками природи. Настали весна й літо і разом з коханням взяли своє — Богдан і Ліза полюбили “чорнобильське заслання”. Солдати-азіати викохали на стайні кількох скакунів, Богдан намалював портрети хлопців, а ті по дружбі тайкома від майора Патрикеєва дозволяли їм з Лізою виїздити в ліс на конях. Зони обирали сонячну галявину, коні паслися, а Богдан жадібно писав портрет своєї Мадонни: красиві повні губи кутиками вгору, брови врозліт, задумливі світло-карі очі, біла, немов виточена, шия. Її шкіра пахла травою і лісовими квітами, які величезними оберемками привозили з тих прогулянок, і Ліза сортувала букети й розставляла в усі кутки їхнього дощаного дому. А потім вона сказала, що їздити на коневі не можна — чекає дитину. Прогулянки продовжувалися, але вже піші — збирали полуниці, а потім гриби. В серпні Ліза зачастила на базар у Чорнобиль. Від першої осінньої прохолоди купила там хустку — кремову з буянням квітів. Накинута на плечі обнова ховала фігуру, й Мадонна, що за два місяці мала народити, виглядала, як і раніше, дівчатком. На базар її тягнуло за солоними й кислими ласощами — огірочками, бринзою, балувала себе пучечком калини. Одного разу Богдан обідньої пори на будівництві вийшов зустріті Лізу до автобуса, яким майор Патрикеєв раз на тиждень виділяв офіцерським дружинам для поїздок за двадцять п’ять кілометрів до Чорнобиля, і з жахом переконався, що його Ліза не повернулася. Розпитування інших жінок, заклопотаних своїми покупками, нічого не дало. Вони були впевнені, якщо Ліза не підійшла на вказану годину, то значить хтось із їхніх друзів-офіцерів були в містечку іншою машиною і запросили Лізу їхати до частини з ними. Водій взагалі ніби язик проковтнув. Богдан стрілою помчав додому, але, переконавшись, що Ліза так і не поверталася, вскочив до автобуса і наказав переляканому водієві правити знов до Чорнобиля. Базар маже розійшовся, тільки валялися розтовчені кавуни й помідори, а місцеві господині в білих хусточках з мереживом лаштували свої кошики в зворотну дорогу до навколишніх сіл. Богдан відразу побачив Лізу. Вона сиділа, відкинувшись, на лаві, вкутана в свою улюблену квітчасту хустку, обома руками підтримувала живіт, а лице було накрите від сонця журналом. Поряд хтось дбайливо поставив склянку з домашньою ряжанкою. Богдан зі страхом, якого не відчував ще ніколи в житті, скинув з її голови журнал. Ліза кліпнула очима, але була якась відсторонена, блідувата, заглиблена в себе: — Мені добре, Богдасику, дуже добре. Я знала, що ти приїдеш... Я чекала. ...А в частині — вже ремствував, клекотав дурними словами майор Патрикеєв. З тієї його піни Богдан утнув лишень, що майору ще двадцять хвилин тому належало відправити цим автобусом групу київських спеціалістів. — Ви відповісте, лейтенанте, це вам не козацька вольниця, — розмахував перед лицем Богдана якоюсь палицею. — Відповім, тільки, негіднику, дайте спершу дорогу вагітній жінці, — одрубав злютований Богдан. Того вечора їхній дощаний будиночок гудів збудженими голосами молодих офіцерів — Богданових друзів. Чулося: — На суд офіцерської честі його викликати! — Відомстить гауптвахтою!.. До першого Богдан прагнув, другого не боявся. Але скінчилося тим, що той же солдат-водій повернув Богданові портупею, вилучену біснуватим Патрикеєвим. А коли подаленіли голоси офіцерів попід вікнами, Ліза розповіла Богданові, де вона була, коли запізнилася на автобус: — Пам’ятаєш, Чорнобильський базар полісяни, як і все у них тут, огородили парканами зі стовбурців молоденьких дерев?.. А між тими стовбурцями просвіти з долоню завширшки. Ходжу я поміж рядами, куштую щось, а церковний дзвін звідкілясь — б-е-е-м! — так і манить-кличе мене... Спочатку я все через базарну огорожу спостерігала, як люди, святково прибрані, урочисті, йшли і йшли до тієї церковки на узвишші. Древня вона, певне, бо теж із дерева, чорного вже. А сьогодні відірвалася від наших жінок і пішла туди, повіриш, самі ноги повели. А біля входу зупинилася, боязно чомусь стало. Ніколи не ходила, тепер же раптом... Та дві бабусі підштовхнули мене так лагідно: — Іди — йди, молодичко, тобі треба. Вони й хустку мою з плечей натягнули на голову, розімкнули руки спереду, простягли їх вздовж тулуба. — Не ховай дитя своє від Божої Матері. Служба, молитви, спів, а особливо очі Богородиці на іконі — так легко мені на душі стало, ніби до чогось найважливішого приготувалась. Я не хотіла ні тобі, нікому говорити про це, бо начебто лише моя жіноча справа, та й боялася неприємностей для тебе... Але післяцього конфлікту з Патрикеєвим, немає для нього нічого святого, — такий спокійний, розмірений голос Лізи затремтів образою. — Заспокойся, моя крихітко, все гаразд, ти приготувалася, пам’ятай очі Богородиці і не згадуй цього солдафона, — схвильований Богдан ще довго не міг заснути тієї ночі, уявляючи худеньку спину дружини в натовпі серед храму, її модну стрижку соломкою, на котру старечі жіночі руки напинають квітчасту хустку, всю її дорогу туди й назад, він ладен був сліди цілувати своєї Мадонни. Все, що зв’язано з народженням доньки, було щастям, якому, здавалося, немає кінця. Два імені в запасі для неї — Либідь і Вишня. Перше — для пошановку стародавнього слов’янського краю та його вічного жіночого начала, де їхня дівчинка, дівчина, жінка спізнала цей світ. Не раз уявляли собі, як у давні часи запливали сюди в незаймані казкові ліси над Прип’яттю легендарна Либідь зі своїми братами. З Вишнею вийшло і прозаїчніше, і романтичніше. Ще взимку, готуючи кисіль, Ліза вибрала у вишневій сушці одну ягідку, яка начебто дихала осінньою свіжістю. Кинула до горщика з землею, а навесні з’явився росточок. Восени висадили його під вікном, утепливши від морозів. І коли купали перші рази свою донечку в білій ванночці і в блакитній пелюшці, яка ставала густо-синьою від води, то молодий батько, вражений як художник, небесною гармонією білого й синього, всією таємничістю процедури купання, а ще більше — величезними чорними очима свого маляти, примовляв: — Це маленька Мадонна з неба, а очі у неї земні — як вишні. Лізі теж подобалося ім’я Вишня, і в солодких мріях про цей перший подарунок своєму первісткові спливали радісні дні молодої родини, але коли настав час реєстрації, вирішили все-таки не шокувати працівників загсу й обрали звичайніше — Лада. Коли закінчився строк служби й трохи підросла Ладочка та й вишенька під вікном, Богдан і Ліза урочисто домовилися привезти доньку сюди в Чорнобиль, на малу батьківщину, в її шістнадцятиліття. Лада чекала на поїздку, без кінця розпитувала про Чорнобиль. Доти, доки ЦЕ там трапилося й припинилися веселі згадки в їхньому домі. Ось звідки цей доньчин малюнок за десять місяців до дня народження нині на виставці в худшколі з авторством “Лада Дорошенко” — незібрана одинока вишня в сніговії ядерній пустелі плаче кривавими слізьми... За півгодини таксі зупинилося на одній з вулиць у приватному секторі, і Богданові довелося добряче поторгати обледенілою хвірточкою, поки вона піддалася. Доріжку до ґанку геть занесло, але відчайдушно рушив, залишаючи глибокі сліди-колодязі на синьому під місяцем снігові. От і “дупло” — звичайна хатина, найнята трьома художниками під майстерню. Взимку тут майже ніхто не буває: або ліньки топити, або такий вже нетворчий період. Але запас і дров, і консервів, і чаю з цукром, і навіть сухарів, а головне — паперу й фарб завжди зберігається за неписаною традицією, на всяк випадок, для одержимого якоюсь мистецькою ідеєю. Богдан, не роздягаючи куртки і в’язаної шапки, посидів біля плити, поки теплий дух не розійшовся по хаті. Мабуть, вогонь-язичник заспокоїв Богдана, йому наче передалася рівновага дідів і прадідів, і пращурів, які ось так віками обдумували своє життя біля багаття. Богдан навіть відчув, що вже якось відсторонено, начебто збоку, спостерігає сам за собою. Більше того, він здався собі старим і мудрим. Саме цієї миті він підвівся з ослінчика і підійшов до мольберта. Настрій такий, щоб писати! Не до спання! Даремно хтось думає, що митця у період роботи б’є “нервовий дрож”. Це, звичайно, передує, може бути поштовхом, але вже потім художник — то спокій і рівновага. Як вогонь: спершу спалахує, але по-справжньому гріє тільки тоді, коли розгоряється рівномірно. ... Передусім йому захотілося намалювати воду. Вода — це життя. Ріка життя... Велика ріка! Така, як Дніпро для України... Вода брунатно-темна, холодна, підступна. Така, як буває у квітні. Коли губишся в лиховісних передчуттях: напоїть улітку золоті поля чи викине сотні утоплеників на золоті пляжі? 3 правіку не до весіль у квітні. Особливо, застерігав древній ясновидець, 26-е — чорний день. Чиєюсь нареченою була Либідь. Не боялася Дніпра, Прип’яті... Одне ціле — Людина і Природа! А в наш час влаштували весілля в Чорнобилі в квітні — страхітливе пекло. В хмілю і допустили катастрофу. Тече вода — несе смерть: радіація! Розповідав один начальничок, що в перші дні аварії скликали їх на нараду-поминки. У великому місті, що стоїть на двох Дніпрових берегах, не виявилося “ резервної” води. Це — якщо Дніпро “закрити”?! Людина проти своєї природи? Бо заражена вода — то заражена душа. От чого боїться Лада. В цім суть її вранішнього питання. Ще не тямить, а вже відчуває! А Ліза не відчула, хоч і до церкви ходила... В його художній уяві з того квітневого весілля-божевілля вирвалася Одна — вагітна. Хоче врятувати дитя. Мадонна! Намалюю їй човен — хай тікає від лиха по ріці. На кого схожа? Авжеж не на тих красунь з хлібом-сіллю, що завжди усміхненізустрічають начальство. То начальство з центру “циркуляри” спускає, аби Україна завжди посміхалася... А красуні (не плакатні, а живі) кричать від муки за майбутнє своїх дітей. І лиця їхні потворні. Потворно-красиве виходить і в цієї його Мадонни. На кого схожа? На себе! А ще на свого художника. Не вірите? Прискіпливі, шукайте риси і Лізи, і Лади, і Дарини, і навіть студентки з мрійливими очима. Може, щось і є... Недарма вони близькі йому. А от чорні очі — очі, здається, Ладчині . Такі, які будуть у неї років через десять. Вже у зрілої жінки. Ні, не хочу навіть на папері пекельних страждань донечці. Хай обмине! Очі в Мадонни — його! Буває й так. Недарма в портреті Мони Лізи Леонардо да Вінчі, докопалися дослідники, відтворив свій погляд — отже, своє бачення життя. Співпадіння яке — Ліза. Але ця Ліза так і не захотіла подивитися на світ його очима... Чи зрозуміє його дочка? Адже пояснював Дарині: повертається туди, бо там його кровинка... А сестра: “Вас єднає так багато — любов до мистецтва”. Сукню намалювати Мадонні без прикмет часу. Жінки однаково гарні в чомусь довгому білому і тисячу років тому, і зараз. Складки м’яко обрамляють усі форми тіла, особливо груди й живіт — у нім уже б’ється нове життя. Кругла Земля — кругле Сонце, як зв’язок між ними — материнське лоно... Космічні паралелі. Кричи, Жінко, кричи! Ти боїшся, кого народиш, — новітніх отруювачів Всесвіту ядерним пилом? І тоді вже Природа — проти Людини! Тобі одній не справитися... Але, може, твій крик почує Людство? Як зробити, аби почуло? Від художника вправі чекати якийсь надзвичайно вражаючий символ. Бездонна вода, одинцем хиткий човник, беззахисна вагітна жінка — цього замало для картини-застереження, для картини вселенського Болю. Хрест! Хрест — одночасно совість і кара. У XX столітті розіп’ято на хресті чорнобильську Мадонну. От і пливе, як колись по Дніпру плоти з повішеними замордованими козаками... А берегом все ходить ненаситний Мисливець — сам у золотих латах, пускає золоті стріли-цвяхи в долоні ніжної матері, що колись і його народила... Ні, Мисливця не буде в картині. Хай кожен, хто дивитиметься цей твір, уявить сам той образ — моделей довкола безліч. Намалювати ж його неможливо, бо дуже багатоликий мисливець-убивця! ...Богдан, закінчуючи ескіз до великого полотна, котре задумав цієї ночі, відійшов у дальній куток майстерні, примружив очі. Давня звичка, аби ще й ще оцінити задум... Та художник, почуття якого всю ніч стримувала робота, на світанку вичерпав свої сили. Йому більше несила терпіти тягар душі, відчувати на собі Її погляд. І ще молодий вразливий чоловік розридався над своєю Мадонною. “Пробач, — шепотів він, ніби живій, втікачці з золотим волоссям, калиновими вустами і шаленими від болю чорними очима, — я хотів, але не зумів допомогти тобі. Смертельна вода плине швидше, ніж вутлий човник...” Поспавши кілька годин, Богдан накинув хутряну безрукавку і вийшов на ґанок: дихнути повітрям. Сонце і білий сніг сліпили очі. Вишенька біля самого порогу, ніби відчувши господаря, простягла до нього тоненькі гілочки.По вулиці за парканом уже підтюпцем біг до нього сусіда, ще здаля махає привітно рукою. — Стривайте, Устиме Карповичу,— проказав до літнього чоловіка, коли той був уже біля хвіртки, — я відкину сніг. — Ет, — махнув сусіда рукою, — тільки б цієї біди! — Устим Карпович пройшов по Богданових слідах. — А я прокинувся вночі — бачу, світло від вашої майстерні заливає півнеба. Думаю, чи не інопланетяни там порядкують? Світло ж денне, незвичайне, як з тарілки ллє...— Старий металург зі звичками народної дипломатії не розпитував про картину, хоч і давно здогадався: цієї ночі щось народилося... Раптом Богдан помітив, як з іншого боку паркану замелькало між штахетинами смугасте звірятко — тигрова шубка його Лади!.. Яка стривожена хода в неї, як у дорослої. Побачила батька і вклякла. А він мерщій схопив фанерну лопату і розметав, аж віхолу здійняв, свої одинокі сліди-колодязі... Коли Богдан зробив останній ривок і опинився поряд з донькою — очі в очі, Лада тихенько проказала: — Я, татку, так боялася ... за тебе. — Чого ти боялася, маленька моя? — Богдан цим звичним з дитинства зверненням зняв Ладчину недитячу напругу. — А я чаю гарячого тобі принесла! — Вона дістала із сумки термос, і це вже було інше личко — радісне від зустрічі і свого сюрпризу. — Чай — це чудово! Правда, Устиме Карповичу? — рокотав Богдан, і його теж було не впізнати: енергія і впевненість так і струменіли з очей, і зараз ніхто б не сказав, що він провів безсонну, в муках творчості ніч. Вони втрьох всмак попили чайку із самовара та ще з варенням із райських яблук, яке приніс Устим Карпович, і вони розхвалювали його. Лада мріяла вголос, як навесні насадить тут квітів і малюватиме — малюватиме разом з татком. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1472 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 1 | ||
| ||
