| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Іван ШАПОВАЛ
 Іван ШАПОВАЛ
Шаповал Іван Максимович народився 4 січня 1905 р. в с. Гаражівка Близнюківськото району Харківської області. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Кандидат технічних наук. Учасник Другої світової війни, нагороджений орденом Червоної зірки, медалями, Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Автор книжок: “В пошуках скарбів”, “Стежками незвіданими”, “Широкі крила”, “Академік О. П. Чекмарьов”, “Володимир Маковський”. “Придніпровські джерела”, “Взяв би я бандуру”, “Козацький батько”. Лауреат літературної премії імені Дмитра Яворницького. Помер 24 лютому 2003 р. СОЛОВЕЦЬКИЙ В’ЯЗЕНЬ Розділ з книги “В пошуках скарбів” З багатьма істориками розмовляв згодом Д.І.Яворницький, в багатьох архівах шукав загублені сліди запорозьких ватажків, проте, хто й коли затопив у Дніпрі чайки — довідатись не вдалося. І чим більше думав про них молодий вчений, тим більше переконувався, що затоплення цілого флоту стосується, мабуть, все-таки останньої сторінки історії запорозького козацтва. А коли так, то чи не розплутає йому цей клубочок трагічна доля останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського? Народжена в пошуках думка не давала спокою дослідникові, аж поки не вистиг намір — їхати на Соловки, куди був засланий Петро Калнишевський «по высочайшему повелению» цариці Катерини II. Д. Яворницький навесні 1887 року вирушає в дорогу далеку й тяжку. Саме там, серед холодних вод Білого моря, в Соловецькому монастирі, повинні зберігатися архівні документи про запорозьких ватажків. © Шаповал І.М., 2005 Колись у Білому морі існував знаменитий Соловецький монастир, який був не тільки релігійним центром старої Росії, але ще з часів царя Івана Грозного став місцем заслання та ув’язнення небажаних царському урядові й церкві багатьох відомих діячів Російської держави. Як тільки молодий вчений прибув до Архангельська, одразу ж з’явився до губернатора Д. Голіцина, який пообіцяв допомогти йому в пошуках. До Соловецького монастиря довелось їхати пароплавом сімнадцять годин. На острові Яворницький зайшов перш за все до головного монастирського собору і там побачив біля самої стіни три надгробні плити. Побачив і очам своїм не повірив. Під третьою плитою лежали останки тієї людини, заради якої історик приїхав у той далекий і суворий край. Напис на плиті сповіщав, що «Здесь погребено тело в бозе почившаго кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение». Пізніше, десь через десять років, дослідник пише: «Так ось де знайшов собі останнє місце для заспокоєння славний отаман славних козаків! Важко придумати що-небудь найгірше і найобразливіше тієї іронії долі, яка спіткала «славного і вольного» отамана «славного і вольного» низового товариства. І справді, народитись і вирости на лоні м’якої, ніжної і чарівної природи України, провести молодість і зрілі роки на вільній запорозькій вольниці, бачити й полюбити всією силою богатирської душі, вільні й безмежні степи, владарювати і тримати в своїй руці цілі тисячі вільного й волелюбного народу, зноситися з державними і вінценосними особами, розпоряджатися великими багатствами і потім під кінець усе це проміняти на темну, сиру в’язницю, на далекий-предалекий, на краю світу, серед холодного моря, глухий монастир; мучитися цілі 25 років в темному ув’язненні, не бачити в очі правдивого світу божого і рідко чути голос людський! Важко придумати більш гірку і більш жорстоку іронію долі над людиною» 1. Більшість місць, де раніше сиділи заслані на упокорення, були вже замуровані, і лише деякі можна було побачити з дозволу найвищого начальства — архімандрита Соловецького монастиря. Оглянувши ті місця, Яворницький вирішив познайомитися з монастирським архівом. З великими труднощами знайшов він там опис цих страхітливих місць. В одному з документів говорилося: «Колись усі в’язні поділялися на три розряди. Перший — ті, які перебували на покаянні; вони жили в тюрмі і повинні були щодня відвідувати церкву. В’язні другого розряду сиділи у в’язниці в окремих камерах і під замком. З дозволу архімандрита їм інколи можна було виходити: взимку — на прогулянку, влітку — на роботу. Нарешті, в’язні третього розряду могли виходити тільки тричі на рік, решту часу безвихідно сиділи під замком. У монастирі таких в’язнів називали великими грішниками... Дехто з цих грішників сидів у рогатці. Рогатками називався металевий обруч, що його надівали в’язневі на голову, від лоба до потилиці, потім замикався на замок за допомогою двох ланцюгів, що спускалися вниз од скронь до підборіддя. До цього обруча було прироблено перпендикулярно декілька довгих залізних шипів (колючок). Таким чином ці рогатки не дозволяли людині лягти на бік, горілиць або на живіт, і вона повинна була спати тільки сидячи. В’язні з третього розряду здебільшого або вмирали, або, за виразом селян, робилися блаженними, тобто божеволіли, і тоді жили довго. Крім того, в Соловецькому монастирі показували дві тюрми (які вже вийшли з ужитку) — Жаравину і Корчагіну. Корчагіна тюрма називалась так тому, що в ній не можна було сидіти інакше, як тільки скорчившись. А Жаравина, певно, від того, що там було дуже жарко. Всі тюрми були в той час у монастирському мурі. Камери були дуже малі, а вікна такої величини, що можна тільки руку просунути”2. Але на цьому «святому» острові були ще й гірші, ще жахливіші підземні тюрми. Вони містилися під самими баштами, яких там було вісім. Всі ці башти побудовано в низьких місцях, тому в ями просочувалася ґрунтова вода, що набагато погіршувало й без того тяжкі умови ув’язнених. Особливою жорстокістю й нелюдськими умовами славилась вежа Корожней. Хоч вона стояла на високому горбі, в її підземеллі від стороннього ока була схована найстрахітливіша тюрма, викладена диким каменем. Сюди кидали найтяжчих злочинців. В ці тюрми ніколи не пробивалося світло, в камерах була нестерпна холоднеча. «В’язням, приреченим сидіти в таких ямах, спершу заковували залізом обидві ноги з лівою рукою, вільною залишали тільки праву руку, а потім по драбині спускали людину в яму. Після цього з ями витягали драбину, пристукували залізною лядою або кришкою, через яку потім подавали злочинцеві хліб і воду. В ямі в’язень дерев’янів од холоду, він не знав ні тепла, ні світла, тіло його, особливо закуті ноги, вкривалися страшними болячками, а в суглоби ніг і рук проникав нестерпний ревматизм; одяг в’язня перетворювався на лахміття, нігті виростали і ставали схожими на пазури, власні випорожнення отруювали міазмами всю яму, і, на додаток до всього цього, на нещасного в’язня нападали цілими зграями голодні пацюки. Тоді порушувалося питання про те, чи можна спустити в яму палицю, щоб в’язень відганяв од себе злих пацюків. Але це питання вважалося за таке важливе, що з приводу цього зверталися по дозвіл до самої столиці, і поки звідти приходив дозвіл, пацюки завдавали безсилим мученикам тяжких страждань: вони об’їдали їм носи, вуха, пальці ніг, закутих у кайдани. Щоправда, такі в’язні недовго мучилися в ямах: вони або божеволіли, або зовсім прощалися з життям» 3. Такі ж камери були і в Прядиленій вежі. Досить сказати, що одна тільки стіна цієї вежі була завтовшки дев’ять аршин. У цій стіні була зроблена камера, в якій панували темрява й сморід. Ось як про неї писав Дмитро Іванович: «Вона зроблена на зразок арки і має вигляд великої печі для варива. Її довжина становить чотири з половиною аршини, висота має понад два аршини; в ній не було ні грубки, ні вікон, ні меблів сидіти й відпочивати; Зовнішній світ проходив сюди через невеличку, зроблену в стіні щілину, розміром заввишки 5 вершків і завширшки 2 вершки, через яку просовували в’язневі харч і воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима: з середини — залізними, а зовні — дерев’яними... обоє дверей замикались величезними пудовими замками» 4. Десь у 80-х роках минулого сторіччя Соловки відвідав громадський діяч з Архангельська М. А. Колчин. Він поцікавився долею запорозького отамана і попросив старих монахів показати йому місце ув’язнення Калнишевського. Колчин так описує цю камеру: «Житло в’язня має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і завширшки сажень. Стіни вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість у квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Після півгодинного перебування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне почуття страху... У кожного, хто побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання, і з язика злітає запитання: «Невже тут можна жити? Невже люди були настільки міцні, що могли витерпіти роки цього могильного життя?» Від старожилів-монахів учений з гіркотою в душі дізнався, що саме ув’язнений у цій кам’яній могилі Петро Калнишевський просидів чверть віку. Вартові, монахи і сам архімандрит пильно стежили за тим, щоб П. І. Калнишевський під час прогулянок або відвідування собору не бачився і не розмовляв з сторонніми людьми. Лише кілька слів почули від нього богомольці, про які дізнався допитливий історик і заніс їх до своєї книги. Ось вони: «Прийшли ми до трапезної,— розповідав самовидець-богомолець селянин Лукін,— перед обідом, чекали монахів з порціями. Коли це проходить чоловік незнайомий у супроводі трьох солдатів з рушницями і питає нас: «Хто царем тепер? Як царі живуть тепер і як ведеться на Русі тепер?» Ми відповідали, що царем Олександр Павлович; живуть, як і раніше, всі, слава богу, щасливо й добре. Він би й ще розпитував нас, та солдати не дозволили. «Від цього чоловіка,— казали вони,— відійдіть геть, з цим чоловіком не слід вам розмовляти». І монахи теж заборонили: «Архімандрит побачить, казали вони, так недобре вам за це буде». Коли появився архімандрит, він підійшов до нього для благословення. «Древен ты еси, землею пахнеши», — сказав архімандрит тому чоловікові. І справді він був дуже кволий і старий. Тут він і життя своє скінчив. Пізніше монахи казали, що це якийсь кошовий отаман. Ще більше Яворницький був схвильований і обурений, коли довідався від живих свідків, літніх монахів, в яких тяжких умовах перебував Калнишевський у камері Прядиленої башти: «...Коли кошового перевели з Прядиленої камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; що, просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір, що в нього, як у звіра, виросли великі пазури, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей» 5. Все це багато чого відкрило Яворницькому, але на цьому він не зупинився. Його тягло до монастирських архівів. Документи, які він знайшов, уже не задовольняли його. І от він знову гортає пожовклі від часу аркуші. Умови праці дослідника були дуже несприятливі: він терпів холод, недоїдання й недосипання; навіть у літній час доводилося одягати пальто. Серед запилених сувоїв грубого паперу Дмитро Іванович, напружуючи зір, вишукував кожне слово, яке стосувалось імені кошового. Про що ж розповідають знайдені архіви? Як свідчать історичні джерела, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський належав до заможної козацької верхівки. Очолюючи Запорозьку Січ і будучи одним з найбагатших землевласників на Запорожжі, він підтримував, природно, заможне козацтво, за згодою царського уряду Калнишевський проводив політику ліквідації виборності старшини і обмеження прав рядового козацтва. Саме тоді козацька влада на Запорожжі втратила своє колишнє значення і зосередилася в руках так званої старшинської сходки. Калнишевський брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр. і виявив себе здібним воєначальником. Та, незважаючи на все це, в 1775 році після зруйнування з наказу Катерини II Запорозької Січі Калнишевського було заарештовано і вислано у Соловецький монастир. До рук Дмитра Івановича попала копія Указу імператриці Катерини II за № 1419 від ІО/УІ 1776 р., в якому говорилося про заслання кошового отамана Зяпорозької Січі Петра Івановича Калнишевського в Соловецький монастир. З документів, знайдених в архівах монастиря, Яворницький довідався, що в переслідуванні останнього кошового отамана Запорозької Січі цариці Катерині II ретельно допомогли всесильний фаворит Григорій Потьомкін та «святейший» синод. В’язня вважали за секретного й дуже важливого, тому монастирській варті наказано суворо й пильно доглядати його. Отамана пильнували не тільки озброєні вартові, — з нього весь час не спускали очей монахи. Ці святобожні інквізитори в рясах сліпо, але віддано, неухильно, з тупою жорстокістю виконували «высочайшие» укази. Ніде в документах не було зазначено, за що саме Калнишевського позбавлено волі. Та їх і не могло бути. Тут зрозуміло й без документів: Потьомкіну й Катерині треба було якнайскоріше покінчити з запорозькою вольницею. І тут Потьомкін приклав свої брудні руки, щоб сфабрикувати на Калнишевського донос, за яким було козацького ватажка, як небажаного царській владі, схоплено, закуто й відправлено в Соловки, а Запорозьку Січ ліквідовано. Далі Яворницький знайшов касові книги монастиря, з яких видно, що П. Калнишевському було визначено утримання по карбованцю на день. Але дивна річ! Кожного разу в одержанні цих грошей розписувалися караульні солдати Василь Соханов та Лука Зубков, що були приставлені охороняти отамана. Немає сумніву, що ці гроші, якщо не цілком, то у великій мірі, не доходили до Петра Калнишевського. Дехто з старих ченців монастиря розповідав дослідникові, що цариця Катерина поставила перед Калнишевським умову: «Одержуй волю і маєток, тільки зречися козаччини». Калнишенський буцімто відповів: «Ні, або воля козацька, або тюрма». Через 25 років, коли імператор Олександр І зійшов на престол, П. І. Калнишевський за маніфестом царя одержав «волю». Та кому потрібна та воля, коли отаман ледве пересував ноги. Він відмовився від дарованої йому «волі» і лишився на острові до самої смерті, яка сталася через два роки (1803). Прожив Калнишевський 112 років. Вартий уваги і такий цікавий факт. Коли імператор Олександр І відвідав Соловки й побачив яму, в якій сидів кошовий Петро Калнишевський, він «пришел в ужас». Щоб чимось задобрити невинного мученика, імператор спитав Калнишевського, яку б він хотів винагороду за перенесені муки й страждання? Калнишевський зневажливо зміряв поглядом царя: «Нічого мені, государю, не треба, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як і я, щоб вони не страждали в земляних ямах» ?. Цар наказав ями ліквідувати, але збудував такий острог, в якому в’язні почували себе анітрохи не краще, ніж у ямах. Після триденного перебування на Соловках Дмитро Іванович пароплавом повернувся до Архангельська, а звідти — на Україну. Дорогою до Катеринослава Дмитро Іванович заїхав у Качанівку на Чернігівщині. Там він оглянув багатющу колекцію запорозької старовини, що зберігалася у власному музеї колекціонера Тарновського. В будинку Тарновського зберігався альбом, в якому свого часу зробили записи М. Гоголь, Т. Шевченко та інші видатні люди. Тарновський запропонував гостеві занести до альбома свою яку-небудь думку. Дмитро Іванович на дванадцятій сторінці альбома написав: «1887 року, 14 червня, якраз у сто дванадцяту річницю скасування Запорозької Січі відвідав чарівну Качанівку Дмитро Іванович Яворницький, коли повертався з Соловецького острова після розшуків там могили останнього кошового отамана Петра Івановича Калнишевського». 1Д.И.Яварницкий, По следам запорожцев, С.-П., 1898, с. 173. 2Там же, с. 175-176. 3Там же, с.177. 4Там же, с.178. 5Там же, с. 179. 6Там же, с. 184. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1671 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 2 | |
|
| |
