Андрій КОЦЮБИНСЬКИЙ - ЛІТЕРАТ. ПРИДН. - Каталог статей

Андрій КОЦЮБИНСЬКИЙ

Андрій КОЦЮБИНСЬКИЙ Коцюбинський Андрій Федорович народився 8 грудня 1938 р. в с. Загородище Чорнобаївського району на Черкащині. Закінчив Київський педінститут. Автор книжок гумору та сатири: “Березова каша”, “Троянди для незнайомки”, “Весілля на Венері”; збірок оповідань для дітей: “Суниці з вовчої галявини”, “Засекречений тайм”, “Хто сміється”. Окремі твори друкувалися в перекладах російською, білоруською та болгарською мовами. . ПРОВИДЕЦЬ Гуморески. На банкети мене запрошували раніше наввипередки. Дарували цінні сувеніри, набивались у постійні знайомі, віталися шанобливо навіть через вулицю. Чи планида на мене така найшла, чи щось в голові переплуталось, але на іменинах завідуючого відділом виголосив ось такий приблизно тост: — Бажаю вам, Вікентію Герасимовичу, якнайближчим часом обійняти вищу посаду і, між іншим, не зупинятися на досягнутому. Минуло півмісяця — як у нас, у відділі — новина: Вікентія Герасимовича забирають. В трест. Заступником головного директора. В управлінні було тільки й розмов про непередбачене доморощеними розумниками переміщення начальника. А тоді хтось і мене згадав. Точніше, моє просторікування за іменинним столом. — Ну, Стратійчук, ти й хитрий, — оточили мене співслужбовці. — Такі секрети знаєш, а ні гугу. Тобі в розвідці працювати можна. Не з патяк. Ото тільки й бовкнув на вшануванні шефа... Але ж знав. Скажи чесно — знав? Буду заперечувати, що й гадки не мав, що заради красного слівця ляпнув — не повірять. Я їх знав. Ліпше погоджусь. — Так, знав. І давно. На весіллі сина головбуха був я найпочеснішим гостем. І коли настала ота невловима загадкова мить, мене ніби смикнуло за язика. — Друзі, дозвольте тост! Звідусіль загукали: — Хай Стратійчук висловить побажання нареченим. Він — провидець. Говорив я коротко: — Дорогі Ніно та Сашо! Щиро вітаю вас з одруженням і бажаю... У банкетному залі зробилося так тихо, що я чув, як шипить у келихах шампанське. — Бажаю вам виграти “Жигулі”! І вручив молодятам лотерейний білет. Гості вдоволено загули і кинулись цокатися за удачу винуватців торжества. В день опублікування тиражу всі працівники управління, ніби тринадцятої зарплати, чекали ранкової пошти. До Ніни, а її свекор влаштував до нас на роботу, бігали жінки, навідувались чоловіки. Нарешті, принесли газети. Хоч вірте, хоч не вірте, а Ніна... виграла “Жигулі”. Вона плакала від радощів, жінки залишали сліди помади на моїх щоках, а чоловіцтво аж занадто запопадливо гатило мене по плечах, примовляючи: — Провидець! Чаклун! Волхв! Кажуть, далі в ліс — більше дров. Іванові Івановичу побажав доброго здоров”я. Підстрибує тепер на перекурах, мов боксер. А то припалити цигарку не міг: руки тремтіли. Ноні ненароком шепнув: “Тобі пора заміж...” І, будь ласка, незабаром на весілля запросила. Нараяв, щоб родила сина — так і сталось: ощасливила Сеню малятком-хлоп”ятком. А чого це, подумалось одного разу на дозвіллі, я повинен людям тільки добро творити?...Може, спробувати, міркую, декого й на чисту воду виводити? Тобто, розширити діапазон провидства. Щоб так на так виходило. Раз добро, а раз і неприємність комусь, наприклад, хапузі, або іншому мерзотнику... Одного разу я виголосив: — Шановні добродії! Тут зібрались чесні люди. Так ми думаємо. Але, на превеликий жаль, між нами є негідник. Він привласнив велику суму державних грошей і не збирається каятись. Отож, я п’ю за те, щоб казнокрада все-таки конвоювали на нари... Присутні весело загукали, заплескали в долоні, цілком схваливши мою промову-мініатюру. Перегодом міліція арештувала начальника відділу постачання. Його судили за махінації. Злодієві одна дорога. А мене тепер запрошують в гості не всі. ГІРКЕ ЖИТТЯ СУДДІ СІРЕНЬКОГО — Чессссний! Клавдія Макарівна стільки перцю, гірчиці, лимонної кислоти, жалючої кропиви, сарказму, вбивчої сатири, врешті решт глумління вкладала в це слово, що на подібне дійство не спромігся б ні один заслужений, народний чи навіть увінчаний Нобелівською премією актор. Коли чоловік, народний суддя Іван Варивонович Сіренький, терпеливо, навіть вишукано-піднесено проголошував одну-єдину фразу: “Чесним людом світ тримається!”— Клавдія Марківна реготала до сліз, до кольок у боці, до такого стану, що аж падала на диван, а потім запивала тираду чоловіка і свій дикий регіт валеріанкою. Інколи Іван Варивонович, на захист порядних людей, кидав ще один козир: “Чесному спати спокійніше...” Тоді знову піднімалася буря і Клавдія Марківна добивала свого опонента незаперечними словами: кому спиться солодко, а кому й пуховики боки муляють... — Он, ти ж був на весіллі у Сироваткиних та Глущенків,— ставила свою платівку Клавдія Марківна.— Ти бачив, яке весілля було, які дарунки молодим підносили. Тепер у них , цих сопливих громадян, які ще й копійки не заробили самотужки, — квартира, імпортні меблі, заокеанські музика й телевізор, машина, одяг, який і не снився твоєму синові, на денні витрати гаманці набиті... І хто вони, оті Сироваткини та Глущенки? Професори? Посли? Знаєш прекрасно, де руки гріють... І не треба мені голову морочити, що їм не спиться, що бояться вони стуку в двері. Беліберда на сироватці, жувачка твоя, дорогий юристе! Сплять вони солодко, бо ви ж їх і стережете. І вони знають, що яка б там влада не була, а в них є золотий запас. І ніякі економічні потрясіння їх не тривожать, а , навпаки, на руку. А ось я не сплю. Я мушу думати, як би мені купити синові пальто, костюм, і за що... Ці “сцени” подавалися щоранку разом зі сніданком. І на цей раз не минулося. А тут ще хтось із колег бовкнув Клаві, що Сіренькому пропонують великий хабар. Іван Варивонович ішов на службу і роздумував: “Ось у моїй справі доля Владислава Васильовича Перев’язка та іже з ним. Так, ніби між іншим, хапнули по п’ятдесят тисяч — і гадали минеться. Але попалися, бо перегризлися між собою, таємне стало явним... А Петро Петрович Одудько. Теж гребонув, як і завжди. Спіймати його було нелегко. І слизький, і хитрий, і не одну “руку”, де треба, має... Так за що ж його судити? За те, що крав, чи за те, що інших спокушав, багатством дражнив? Спробуй, розберися, правда, через посередника, пропонує на “Мерседес”... Та... Іван Варивонович, як завжди, йшов на службу розгонистою ходою, бо здавалося, що услід біжить Клавдія і кричить: “Чесний!” Та нині не поспішав, тягнув ногу за ногою, ніби прихворів, ослаб раптово... Та ось він різко додав у ході, ще хвилина — він майже біг. В очах палахкотіла якась нелюдська, відчайдушна рішучість.. МІТИНГ Іду і бачу — натовп. Ага, думаю, або когось б’ють,або щось дають. Наблизився. Питаю крайнього: — Що тут діється? — Мітинг буде. — Хто організатор? — Неформали. — Тема? — Екологія. — Мітинг санкціонований? — Авжеж. Стою. Слухаю. Спостерігаю. Ось кремезні хлопці з пов’язками на руках принесли поміст. Для ораторів. Нарешті, один зійшов на підвищення. — Панове! Враз: жз-жз-жз... Озирнулися — аж поряд на клумбі бородатий чолов’яга бензокосаркою невидиму траву стриже. — Шановний!— підійшли до старателя.— Ти ж бачиш — люди зібралися. Почекай трішки — нехай погомонять. — Не кричіть! Я не глухий,— відповів ревний заготовлювач сіна.— Мені до ваших балачок немає діла. В мене план. Довелося чекати, доки косар не впорається із завданням. Врешті-решт дочекалися. — Панове! А воно: ту-ту-ту! Що за халепа! Ага, автомобіль під’їхав — з жінками у комбінезонах та з фарбопультами. Дебела, молодиця, котра першою зіскочила з кузова, безцеремонно наказала: — Ану геть, голото, звідси! Іч, немає їм чого робити! Мелють язиками!. — Чому — геть?! — дивуємося.— Парк — місце громадське... — Будемо фарбувати лави і парканчики, білити дерева! Перенесли ми поміст в інший закуток. — Панове! — Жжж-жжж-жжж!— різонув повітря звук. Гм, тепер бензопила загаласувала. Ми — туди. — Ви що — найнялися?!— не стримуємо гніву. — Так-так,— відповідає один з лісорубів,— У нас міроприємство: обрізання сухих гілок. За генеральним планом реконструкції парку. Довелося знову шукати тиху місцинку, — Панове! — Рр-др-рр-гр!.. Нечиста сила: бульдозер пре прямісінько на нас. Ледве поміст врятували. Тоді — до тракториста: — Хіба не видно — люди! — А мені байдуже. Он ями треба загортати. Хтось запропонував: нумо допоможемо. Але жеківська рать і на крок не підпускала самозванців до інструментів та знарядь праці. Казали: зробите на грам, а розплещете на тонну по всіх газетах і телебаченнях... Вже звечоріло. Здається, настав наш час. О, а це що? На стовпи дружно лізуть монтери, лампочки викручують. — Для чого? — питаємо — проти ночі? — Заміна. Завтра нові вкрутимо! Неонові! Прогрес! Мітинг не відбувся. Однак, коли розходилися, хтось бадьоро вигукнув: — Панове! В цю мить всі озирнулися і принишкли. Але – хто. — Панове! Не журіться! Наступної суботи зберімося в дитячому парку. Він ще більш занедбаний, ніж міський. По-мі-тин-гу-є-мо! МІСТЕЧКОВИЙ ГЕНІЙ До нас у редакцію завітав симпатичний, модно зодягнений молодик. Зайшов, привітався, потиснувши мою правицю, усівся навпроти, закинув ногу на ногу, відкрив шкіряного портфеля, хвацько дістав з нього пачку “Мальборо”, запалив цигарку і, погнавши повз мене хмарку запашного диму, прорік: — Ось збірку віршів щойно народив, точніше — утнув. Хочу; щоб ви прочитали. Цвенькали мені, що в цім ділі щось петраєте... Гляньте, — обкладинка і бомага найвищого гатунку. І тираж як у лавреата – дві тисячі штук. Подивіться на палятурку — золотом тиснено... Читаю вголос: — Ельдар Зореносний. “Вибух серця і мозку”. — Що? Звучить? Для вас відкрию таємницю. Насправді я — Микола Чепинога. Ви ж кумекаєте — прізвище аж надто грубе як для поета. А так, чуєте мелодію — Зо-ре-нос-ний... Космос! Поп-музика!.. — Пробачте, — кажу, — що змусило, чи то пак — покликало вас вийти на стежину поезотворення? — Ха! Питаєте, чому я пишу вірші ? Так всі ж зараз пишуть, і книжки варганять. Знаю одного такого вумника, що й розділові знаки не знає, де ставити, безграмотний, як чукча, а вже п’ять книжок стругонув. А ще познайомився з одною тіткою, гм, поетесою. Так вона пише гектарами. — Може, гекзаметром? — кажу. — Та ні. Я не помиляюся. Гектарами, бо за ніч може до сотні віршів склепати. Отож і я взявся за перо. Перо — це образно. В мене — Комп’ютер-пінтер. Встигай лише на клавіші давити. Виявляється, і я можу ! Не пляшкою по голові гепнутий. За тиждень-два настругав 875 віршів-шедеврів. Правда, одного шедевра десь загубив, але не біда. Все одно, маю повне видання... — А перед тим, як видати збірку, — питаю, — давали комусь прочитати ваші шедеври? Кожному автору належить мати ще й редактора, щоб він щось порадив, та й коректор потрібен... . — Хе, навіщо зайві проблеми! Я сам собі й редактор, і коректор. А щодо правопису — то це не головне. Була б мисля та злоба дня і ночі... Читаю анотацію: “Збірка молодого, але обдарованого сучасного поета, хай навіть провінційного, але фактичного генія, широко зацікавить розумного читача, і він з великою втіхою покладе на полицю власної бібліотеки для вічного зберігання цю унікальну книжку світового стандарту...” Запитую: — А хто писав анотацію? — Сам, власноруч... А що тут складного?.. — А гроші де взяли для видання? — Дію просто, але хитро. Іду, наприклад, до сучасного багатія, розповідаю, що я — супергеній, але потрібна допомога. Держава й історія не забудуть того, хто ставив на ноги і чіпляв крила талантові, аби він шугонув до неосяжних висот... Обіцяю, що в книзі буде опубліковане прізвище спонсора-благодійника, ну, і так далі. І клюють! Та і свої кревні вкладаю, не шкода... — Вибачте, а хто ви за фахом? — Ой, яке це має значення ! Он, я чув, Чехов був лікарем, а які твори клепав! Класиком став! Гортаю сторінки так званої збірки, надибую: А коханки — це вакханки. Нині на них мода... Ох і дорого коштує Жирним котам врода! Чепинога-Зореносний радісно скрикнув: — А що — класно! Цей вірш я присвятив одному типові, так він купив у мене півсотні примірників. І прохав, щоб у межах його фірми нікому не показував збірку. Певно, сам продасть, хитрун ... — Про що ваші вірші? — Та про все можу шкварити. І про любов, і про собак, і про кущі, про дерева, калюжі, ставки, озера, про війну, футбол, теніс, регбі, про болота і хащі... — А про кохання? — Є. Ще й багато. Ось: Я тебе зустрів у електричці, Ти сиділа й наминала сало. А про те, що тебе умовно цілував я Ти не знала, не здала... Знала! — Отож моє прохання, — трохи зам’явся Зореносний. — На закуску, так би мовити. Надрукуйте у своїй газеті позитивну рецензію на мого збірничка. Хай народ знає, що я є, хай пишається земляком... Воно приємно творцеві. Я пообіцяв. Він знову енергійно — міцний хлопак! — потис мою руку і, вклонившись, здимів, зник. Тільки недопалок, залишений на столі, ще курився тоненькою цівкою. ШАШЛИК З ОПУДАЛА Директор заповідника Соломаха зібрав найближчих помічників — Пухтія, Свічку, Петренка, Дубовика та Колодочку — на термінову нараду. — От що, шановні, — сказав директор — Є делікатна справа... Колодочка озирнувся довкіл, зашторив вікна, замкнув двері кабінету. — ... І секретна, — продовжив Соломаха. — Щоб ніхто ніде ні пари з вуст... Як завжди. Товариство ствердно закивало. Мовляв, не вперше, язика за зубами тримати вміємо... — Завтра до нас приїжджає Семен Георгійович. Чого — не знаю. Не пояснив. Подзвонив, попередив, що завітає, — і крапка. Як нам відомо, Семен Георгійович — мисливець, отже, захоче пополювати. Відмовити ж йому — неможливо. Значить, ми не повинні промахнутися... — А ми що? Ми хоч сьогодні в бойовій готовності, — обізвався Свічка. — Не перебивай, Іване Самійловичу, — підняв руку Соломаха. — Полювання буде не звичайним, а розписане за нашим сценарієм. Словом, як діяти — кожен з вас добре знає. Операція, як і прийнято, буде названа “Димок під осокором”. І дивіться мені. Щоб уся атрибутика була як жива... * * * На другий день і дійсно приїхав Семен Георгійович. Директор запросив високого гостя до контори, познайомив з персоналом, а потім запитав: — Семене Георгійовичу, що вас цікавить в першу чергу? — Знаєте, не будемо про справи. Я від них утік, — а ви... Ліпше пройдемося по угіддях, от я й подивлюсь на вашу роботу. Я і рушницю прихопив... Надіюсь, звірі не перевелися? Множаться? — Так, Семене Георгійовичу. За що й боремося всіма доступними методами... * * * Прибули на узлісся, вийшли з машини. — Яка благодать, краса! — вигукував гість раз по раз, милуючись краєвидами заповідника. — Райський куточок... — Семене Георгійовичу! Он і лисичка шастає. Стріляйте! — Де? — Та он, в лозняку. Бачите? Беріть на мушку. Семен Георгійович звів курок, бабахнув. Недалеко в кущах залунало: — Є ! Наповал! І на галявину вибіг Пухтій з лисицею в руці. — Неси до осокора! — командував Соломаха і звернувся до гостя: — Звірів у нас тьма. Ось пальніть, будь ласка, о-он в той чагарничок. Зайчисько якраз вистрибує. Гримнув постріл. Мить — і з кущів вискакує Петренко. Радісно вигукує і з вухатим мчить до осокора. — Дива! — захоплено сказав удачливий мисливець. — А якщо у воду вистрелю? Акулу притарабаните? Не встигли присутні й отямитися, як і насправді Семен Георгійович направив рушницю в бік річки — і тільки луна покотилася понад плесом. — Готово! — почулося від берега, десь з очерету, і вдалині з’явилася метушлива постать Дубовика. Він біг, перечіпаючись з дикою козою на плечах. Товариство заніміло. Стояли ні в сих, ні в тих... Всі відчули, що операція “Димок під осокором” ось-ось провалиться... Соломаха мовчав, не наважуючись глянути гостю в очі, а той погмикав-погмикав і, нарешті, запитав не без іронії: — У вас уже й водяні кози завелись? Виручив Дубовик, який щойно повернувся до гурту і здогадався, не без допомоги Колодочки, про осічку: — В козулі, Семене Георгійовичу, виявляється розрив серця, Злякалася пострілу... Адже наші звірі не звикли до гармидеру. Тут їм привілля... Розкіш, одне слово... — Може бути, може бути, — неквапно сказав гість і розрядив рушницю. — Походили ще, помилувались красою лісу та й до осокора подалися, бо звідти вже звабливо пахло смаженим. Колодочка — майстер приготування шашликів, то й на цей раз постарався. * * * Коли вирядили гостя додому, Свічка пожартував: — От якби нам ще й шашлики навчитися з опудал робити... То не тримали б спеціально отару овець. КОЦЮБИНКИ Легко нести хрест. Якщо він золотий... Де не посій, там і вродить. А врожай який? Не стій під стрілою! Іди працювати. Іронія долі. Зовсім недавно одні дотримувалися морального кодексу, а інші — дбали про матеріальні статки. Тепер перші потерпають матеріально, а інші — морально вдоволені. Серце як у вола, а такий безсердечний! Сухим виходить з води. Йому ж море по коліна! Сержант автоінспекції, а дачу будує як генерал. Славиться тупістю. Прийшов. Побачив. Украв. Круглий дурень. А до якої посади докотився! Вийшов у люди через чорний хід. Інколи і співчуттям можна загнати людину в могилу. Егоїст: і в очах коханої бачив лише себе. Безталанний: навіть начальнику не вмів догодити. Доказуючи кожному, що він інтелігентна людина, брав тих, хто не погоджувався, за петельки і лаявся останніми словами. Розум, честь і совість для нашої епохи?! Світла голова. Чому ж думки такі чорні? Слово — не горобець. Слово — сорока. Людина він так собі, але ходить з охоронцем. Через теревені — до зірок! Казали колись: красти — гріх. Тепер гріх — красти мало. В районі так часто влаштовували урочисті зустрічі, що виникла проблема з хлібом та сіллю. Вибився в люди. Тепер — гірше звіра. Чим більше босів, тим більше босих. Вовк ситий, якщо є вівці. Ворон ворону око не виклює. На те є кілери.
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. \| Додав: alf (19.10.2008)
Переглядів: 4428 \| Коментарі: 3 \| Рейтинг: 3.8/5 \|