Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Ганна ШЕПІТЬКО
Ганна ШЕПІТЬКО
Шепітько
Ганна Семенівна народилася 25 серпня 1943 р. в с.Губиниха
Новомосковського району на Дніпропетровщині. Закінчила філософський
факультет Київського університету. Кандидат філософських наук.
Автор книг: “Весняні сходи”, “Моя весна”, “Відкриття”, “Час говорить”, “Обпалена зірка”, “Вічне”, “Спалах пам’яті”. БОЗЯ На Місяць мама зводила свій погляд і шепотіла стишені слова. Струнка була, тоненька, мов тополя, м’яка і непомітна, мов трава... Вона, немов не чула про ракети, про астронавтів, що вже там були... Не вірила у славлячі куплети, липучіші від теплої смоли... А як сміявсь на повні свої щоки веселий Місяць в хаті під вікном, вона до нього поверталась боком і старанно хрестилась перед сном... “То Бозя світить, — впевнено казала. Вона все бачить, дивлячись на нас...” А я при цьому високо мовчала, свої слова тримала про запас... Тепер, коли стомилася в дорозі, і всі слова — холодні та чужі, я подумки звертаюся до Бозі, що мовчки йде по обраній стезі. РОЗЛИТЕ ВЕЛИЧЧЯ ПРИРОДИ Спілкуюся з Богом — безбожно та щиро... Надихавшись смогу, приборкала крила... А сили всевишні той смог перемелять, думки мої пишні мандрівочку стелять... Зозуля-матуся своє відкувала... На все так дивлюся, як мама казала... Так, ніби коріння у мене проснулось. Слова, мов насіння, між люди майнули... Не виспівать душу — все ’дно, що не жити... Хоч можна примусить себе полюбити... Розкішні у Бога надія і сила! Величчя суворе — окрилює крила! МІСЯЦЬ ГРУДЕНЬ Колисає в колисці надії мої Придніпров’я, А вітри, непокірні, як стронцій, квіти зривають на них... І чужими словами — вітаються вже чорноброві. І все менше ровесників можна зустріти серед живих. Хочеться слово вільно, розкрилено вивітрить — мовить, душу розкрити чисту, мов квітку, назустріч синій росі... Зустрічаю юнацтво і в думці запитую: “Хто ви?..” Має смисл, якщо вчасно, накликати щастя русявій косі!. Повертаюсь з чужинських сторін на свої обереги, хоч мене не минула злодійська, ворожа, підла стріла. Відгуляв на Самарі козацький ущипливий регіт, де надія на Бога у кожній стеблинці свято жила. Найгіркіше читати прадавні забуті погруддя, що бабами зі скіфських степів у музеях звуться вони. Рік старий — у новий перекотиться місяцем груднем. Чи помітять його крізь печаль України мирні сини?!! ЗОЛОТІ КЛЮЧІ Відмира душі найперша гілка без тепла матусиних долонь... Серце плаче невимовно гірко — не вернуть того, що відбуло... Те, що йде, — безрадісне, безлике, бо його нема з ким розділить. Пам’ять у минуле може кликать, та майбутнього їй не спинить... Повертають роки на прощання з тим, що і прощатися не слід. Бачаться попереду страждання, чорні рифи незнайомих бід... Виліковні настрої примхливі, та нема від смерті ліків ще. О, юнацькі наміри сміливі, чом ваш запал, мов тумани, щез?! Де знайти ту точку незрадливу, щоб зміцнити підґрунтя душі?! Подаруй, природо, знову диво: золоті — від спокою — ключі! КОРАБЕЛЬ НАШОЇ ІСТОРІЇ Ми розучились з мамою — на Ви!.. Ми перезріли в прагненні до Волі!.. То нам бракує літа, то зими... То надто збуджені, то надто кволі... Історії могутній корабель під хвилі кидало чужі зненацька, хоч зводилося сонце із шабель, та завмирало у могилах братських... Але на тлі космічних веремій ми ще вціліли якось недвозначно, бо кожен з нас хоч крапельку зумів зневажить смерть, наругу чи обачність!.. З туману дні майбутнього ідуть, та сонце їхні голови вінчає. Мого народу вперше бачу путь, можливо, вперше й серце не страждає... НАМІР Ось біла осінь сіла на стерню і задивилась в голубу дорогу... В душі, як грім, гримить пересторога: “Життя своє ніколи не верну...” І знову свій шукаю варіант проходження єдиної дороги... Як мій Дніпро, лечу на всі пороги, щоб видобути власний діамант... В повітрі синь дзвіночками дзвенить про молоду зажуру у природі... І, ніби жде від Бога нагороди, роса в яругах жалісно тремтить... Порівнюю всі образи з дощем і відпускаю на душевні ниви, адже й вони тепла чекають, зливи, а будні посилають страх і щем... Нестримні світло й темінь у двобій стають щоденно, кожен раз — востаннє! А я, мов осінь, відкидаю марне і залишаю тільки намір свій! ПАРАДОКСИ Психушки наші вийшли із приміщень. Нова доба продовжує старе... Ніхто тепер вже не фіксує зміщень, бо жити буде той, хто не помре. А хто по вітру піде, як солома чи ляже в землю, наче перегній, тому зрадіють невимовно вдома, бо як зарадиш бідності своїй?! Що діється з тобою, Україно?! Чому душа сумує, мов колись?! Ти мучишся, як мучилась: подвійно, а ми, поети, пхнем тебе у вись... Коли ми, нене, будем просто жити, як люди вдома, без фальшивих слів, допоки чашу болю будем пити, в прогресі ставку мітити на вдів? НАПОЛЕГЛИВІСТЬ Сонце в обіймах пестливих, тендітних хмаринок. Хочеться бути щасливим на фоні росинок. Роси спиває ранкове зухвале проміння. Дні молоді, світанкові — життя провидіння!.. Доля — мінлива (фортуна залежить від щастя...) Днів неспростована сума і, хижості, паща. Марні зусилля — не марні, якщо з них — майбутнє паростки викине гарні, продовживши сутнє. Як би не зрадити долю свою, не чужую?! Душу живу перекраю, як стане пустою!.. НАМІРИ Море темне (хоч сонце світить), Як душа сумна у самоті... Може, дехто у диво вірить, Може , хтось і цього не хотів. Долі — різні: трави і квіти, І колючий та міцний бур’ян… Можна з нього і порадіти — Не такий страшний цей балаган... В мене з небом свої рахунки, В мене з морем живі письмена. Не рівняю себе до шлунку — Є на світі зима і весна... Море темне (хоч сонце світить!), Як душа сумна у самоті. Неодмінно хтось у диво вірить. Є ж бо наміри завжди святі!.. ВІТРИЛА Яблуко райське душі молодої і неба впало на ниву змарнілої осені вчора... Й серця нового мого перезріла потреба слово вихлюпує, ніби розбурхане море тріску якусь чи забуту, омріяну пляшку, вкинуту відчаєм в пазуху марній надії... Кожен тримає у серці своїм свою пташку, витримать долю спроможну і вичерпать мрії. Всяке обпечене дерево злістю і сонцем власне насіння продовжує кидати в землю, маючи дуже терпіння собі в охоронці й неба глибинність живу і невтомлену стелю. Рано чи пізно стихають буремні громаддя. Велич людини не в тому, щоб вічно злоститись. Сили душі неспроможні додати шаради, вмій до причин головних і основ додивитись!.. Хочеться жити живому і мертвому навіть, смерть невід’ємно пульсує у жилах живого. Смутку багато у нашій звитязі і славі, здатен боротись за себе і голос німого! Зорі зорітимуть вічно і прісно, бо — Зорі! Людство, крім себе, нікого іще не зцілило... Різні у різних бувають здобутки й повтори, власні у кожного наміри й гідне вітрило. ПОЛУДЕНЬ ВІКУ Не потрібен Париж, ні Нью-Йорк, ні Бомбей. Я схиляюсь до тиші, до неї горнуся... Виглядаю не всіх — тільки гарних людей, — вже чужого похмілля і щастя боюся. Надто довго по тернах іти довелось, переплавилась сила у втрати і болі. Хтось любив не мене, добивався когось, а я вірила завше одній лише долі. І стою наодинці з вітрами сама. Вже ніхто і ніщо не завадить любити те, що серце руками, мов квітку, трима, те, що ще дозволяє без примусу жити. ДРЕВНІСТЬ Прощаюся із літом, як з собою, яка у парі з літом відійшла... Мій корабель вже не одну з пробоїн незайманою й досі залиша... Від цього він все тоне, тоне, тоне, хоч капітан не думає тонуть... Вантаж у серці, мов безцінні тонни, не дозволяє з курсу нам звернуть. І часу на ремонт не вистачає, і всіх зусиль не вистачить на них... Спокійне око милих проводжає, які лишають нас — ні в сих, ні в тих... Лишаючись позаду, мчать у безвість, полохаючи чайок і людей. Води живої помисли, мов древність, спливають мертво з погляду очей. Потроху виринаючи із себе, я все збираюсь дух перевести... В наш час вже не народжуються з ребер, а то б мене могли вже проклясти. ВИВІРЕНЕ Ніч, як пустка. Круки, як джмелі на старій, примерзлій ковилі. Ходить сонце, тільки уві сні, а я вірю віддано весні. Хай вона байдужістю вкрива і мене, і ці мої слова... Та проб’ються доброти вогні, хоч бажай, лукавцю, а хоч ні. Мій народ страждає за усіх — І Христос не мав багато втіх... Тільки я тут зовсім не про це: маю Слово мовить — не слівце. Будуть всі народи, як один, — шлях шукати: від журби, провин... Хто мене мордує каяттям? Я — не лялька, враже, ти затям! СТРУНИ ДОЩУ Наспіви дощу розбили втому, і сон пропав. Доля з нас нікому не відома, хоч кожен знав порухи її в судьбі щоденній і віщий знак. Суєтні буваємо й буденні, та в серці — птах... Силою він гнаний в невідоме, що йде від зір. Потім кличе втомлених додому з усіх доріг. О, небес магічні виднокола, ми — діти всі, й ходимо в твої прозорі школи, поки живі... Прийде ж час — зупинимось в пориві зусиль німих. Кожному жага життя властива з усіх живих... | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
Переглядів: 3261 | Коментарі: 5 | Рейтинг: 5.0/3 | |
Всього коментарів: 1 | ||
| ||