| Головна » Статті » додатки |
Столиця ж байки на Вкраїні — Кам’янець! (Микита Годованець) 234
| МИКИТА ГОДОВАНЕЦЬ (1893—1974) СТОЛИЦЯ Ж БАЙКИ НА ВКРАЇНІ — КАМ’ЯНЕЦЬ!.. "Ім’я Микити Павловича Годованця критика називає серед популярних і широко знаних майстрів української сатири і гумору — в колі Остапа Вишні і Юрія Вухналя, Степана Олійника і Олександра Ковіньки, Сергія Воскрекасенка й Анатолія Косматенка та інших. Талановитий поет-баккар, він залишив по собі чималу творчу спадщину, яка засвідчує піднесення української радянської байки на рівень сучасних вимог до сатири і гумору загалом і до алегоричного жанру зокрема. Втім, всенародне визнання і шана прийшли до поета не одразу, від перших кроків у літературі, а з роками тривалої, напруженої і плідної праці" — І. Зуб. Годованець Микита Павлович народився 26 вересня 1893 року в с. Вікнина Тернівської волості Кам'янець-Подільської губернії (нині — Гайворонський район Кіровоградської області) в селянській сім'ї. Після закінчення Степашанської вчительської школи навчався на дворічних курсах з підготовки до університету, вчителював у церковнопарафіяльних школах сіл Орлівка та Бубнівка на Поділлі. В 1914—1918 роках перебував на військовій службі. Повернувшись до рідних місць, деякий час вчителював по селах, а затим став працювати в редакціях газет "Червоний край" (Вінниця) та "Радянська Волинь" (Житомир). Перші вірші Годованця з'явилися друком 1913 року на сторінках київського тижневика "Маяк". Низка поезій побачила світ у газеті "Свободное слово" (Ревель) у 1917 році. В його перекладі політвідділ 41-ої стрілецької дивізії Червоної Армії в 1920 році видав збірочку Дем'яна Бєдного "Байки і пісні". Перша книжка оригінальних байок "Незаможник Клим" вийшла друком у 1927 році. Загадом на межі 20-х—30-х років він видав близько десятка невеличких обсягом книжечок, що несли переважно мотиви агітаційні, пов'язані з тогочасними завданнями утвердження нового в господарюванні, побуті, культурі. Варто згадати його й такі збірки, видані до заслання, як: "До добробуту і культури" (1928), "Парася на парастасі" (1929), "Будяки", "У колектив!" (1930), "Трактор і рало" та інші. Як згодом писатиме критика, байки М. Годованця відтворюють атмосферу боротьби, пафос непримиренних зіткнень віджилого, негативного і нового, позитивного. В них відчутні ентузіазм і натхнення активістів молодої Радянської влади, заохочення й поклики до безутомної діяльності людини задля громадського добра..." А далі біографія сатирика ніби уривається - і життєва, і творча. Аж до середини 50-х років. Лише у примітках до видання Микита Годованець "Байки", 1987, глухо сказано щось про "вимушену" перерву в творчості (припадає на час порушення ленінських принципів законності) і вже "у 50-ті роки (він) віддається активній, плідній роботі в улюбленій галузі байкарства". А трапилося з ним те, що й з багатьма першими українськими радянськими! — сатириками й гумористами у ті лихі часи. 31 січня 1937 року Микиту Годованця було заарештовано і за постановою особливої наради при НКВС від 13 червня того ж року вислано на Середню Колиму, де він пробув до 1947 року. Аж через десять літ, 11 вересня 1957 року, дістав офіційну реабілітацію — довідкою військового трибуналу Київського військового округу засвідчувалося, що постанову особливої наради від 13.VII. 1937 року "скасовано і справу припинено". Оселившись у Кам'янці-Подільському, Микита Годованець віддається активній літературній роботі. Пише оригінальні байки, здійснює переклади і переспіви, вивчає досвід української класичної, російської, і загалом європейської байки, подає практичну допомогу молодим байкарям, проводячи з ними в Кам'янці-Подільському творчі семінари. Помітним внеском досвідченого митця в розвиток української байки стали його книги "Байки" (1957), "Заяча математика" (1961), "Конвалія і Лопухи" (1966), "Талановита Тріска" (1967). Тривалий час Годованець трудився над художнім освоєнням байки античних часів, епохи Відродження, творчої спадщини видатних західноєвропейських майстрів цього жанру. Його праця увінчалася виданням книг "Ріка мудрості. Байки за Езопом" (1964), "Веселий педант" (1965), "Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця" (1973). Після повернення з Півночі Микита Павлович починає працювати напружено, плідно й активно. Одна за одною виходять його збірки: "Байки" (1957), "Осел на хаті" (1958), "Байки" (1960), "Заяча математика" (1961), "Вужі під яслами", " Байки" (1963), однотомник (1964), і двотомник вибраних творів (1968), однотомник вже по смерті (1987)... Знову ж таки критика писатиме, що "в полі його зору — бюрократи і підлабузники, окозамилювачі і хабарники, злодії, рвачі, демагоги, носії ворожих нам поглядів, звичок, переконань..." (Не було лише сатири про тих, хто знущався з байкаря протягом десяти років в концентраційних таборах! А втім, таких речей поет і не міг за життя написати — інакше б знову загримів на Далеку Північ!) "Влучність і гострота, мудрість і розважливість — невід’ємні ознаки Годованцевої байки". Це так. Недарма ж у ті часи один з гумористів писав в мініатюрі, що "столиця байки — Кам’янець". Бо в Кам’янці-Подільському був він, метр, патріарх української байки, який починав свою творчість ще на зорі нової радянської сатири, Микита Годованець. І ще критика (І. Зуб) цілком справедливо писатиме, що "за своєю поетичністю, зображальною мальовничістю байка М. Годованця близька до докладно-оповідної, сповненої поетичної чарівності байки Леоніда Глібова. В ній, як і в творах славного попередника, звучить неповторний народний жарт, прислів’я, приказка, в поетичному вираженні передається мудрість духовного, культурного народного досвіду". Якось Микита Павлович з гордістю "похвастав" (сам чув), що він написав аж... 1400 байок. Не знаю, не підраховував, але коли автор заявляв, що 1400 байок написав, то, мабуть, воно так і є. Автору, як кажуть, видніше. Світ байки був його світом, Микити Годованця, його життям, а не просто творчістю; його думою, його, зрештою, піснею, борінням його і взагалі смислом буття в цьому світі. Він був народжений для байки, як байка очевидно була народжена для нього. Без байки Микиту Годованця неможливо уявити — як і байку без Микити Годованця. Він їй був вірний так, як ніхто з творців не буває вірним своєму жанру. Годованець — це байка. А байка — це Годованець. Вони нероздільні. Недарма ж інший знаний і популярний наш гуморист Павло Глазовий писав: "Багато знає байкарів Європа. І всі вони — Годованці Езопа". Автор обіграв одне із значень слова годованець — вихованець. І він, патріарх, досягнув у байці високих вершин, справді своїм талантом піднявши байку українську на ще вищий рівень. Високий (правда худорлявий), завжди спокійний, завжди трохи в собі. Стрункий, неспішливий, голена голова — він і зовні був схожий на патріарха, який знає собі ціну і ціна та висока. Був добрим, ні на кого не мав зла — навіть на своїх червонозоряних катів. Простив і їм. (Хоча за свої табірні поневіряння особливо не афішував — остерігався, адже часи попри хрущовську "відлигу" все ж в СРСР були небезпечними). Приїхавши до Кам’янця-Подільського у 1954 році, Микита Павлович прожив у місті над Смотричем — о, яке колоритне місто! — два десятиліття — аж до своєї кончини. Там же були написані його найкращі, зрілі книги, книги майстра, метра, живого класика. Брав активну участь в громадському житті міста, охоче зустрічався з читачами, був взагалі тамтешньою знаменитістю. Варт ще згадати: саме в Кам’янці у 1971 році він раптом вирішив "вступити в ряди КПРС". На 74 році свого життя! Це ж треба! Скільки несправедливого зла-лиха зазнавши від КПРС! Та ще й за три роки до своєї смерті, коли він міг би дожити віку, й не перебуваючи в "рядах КПРС". Але... Незвідані путі Господні! Іноді й людські теж. На зборах первинної партійної організації, де його приймали в "ряди КПРС", він так пояснив свій вчинок, що багатьох тоді якщо й не шокував, то подивував: "В буремні часи революції і громадянської війни, в часи становлення Радянської влади, коли частина старої інтелігенції вагалася, не знаючи по який бік барикади займати своє місце в житті, для мене вибір був один — іти спільно із своїм народом, з партією Леніна". Сказано, звичайно ж для преси, для офіціозу — це не душа. Але поступив. У "ряди КПРС". І це незважаючи на те, що завдяки саме "партії Леніна" він відмучився 10 років в північних таборах без вини винуватий. Мабуть, це все ж свідчить про його доброту і віру — все-таки віру! — в комідеали, попри все, що чинилося тоді в Країні Рад. Як і про те, що він простив своїм кривдникам і зла на них, як істиний християнин, не мав. Вірив, що це було всього лише порушення "ленінської національної політики", не підозрюючи, що насправді то й була "ленінська національна політика", адже першим — навіть раніше німецького фашизму, концентраційні табори в СРСР запровадив саме він — Ленін. (Главарі фашистської Німеччини навіть приїздили тоді — у тридцятих роках, — вивчати в СРСР досвід по створюванню концентраційних таборів!) З ім’ям Микити Годованця — ще раз звернемося до статті І. Зуба, — "пов’язано чимало творчих здобутків української радянської сатири і гумору, його по праву називаємо в колі зачинателів української байки. Він наполегливо торував шляхи розвитку української байки в післявоєнні роки, зробив великий внесок у її розвиток в повоєнні десятиліття. (І зробив би ще більше, коли б не поневіряння його по таборах Півночі — Б.Ч.). Значною мірою саме завдяки творчості М. Годованця українська байка міцно утвердилась з-поміж інших жанрів і форм нашої сатири та гумору". Воістину! Микити Павловича Годованця не стане в липні 1974 року. А десь років за двадцять по тому автору цих рядків випало побувати з делегацією літераторів в Кам’янці-Подільському — там відзначалися дні "Літературної України". Було багато зустрічей з кам’янчанами і вони залишили по собі незабутнє враження. Як і саме незвичайне місто. На моє бажання з’їздили на кладовище, де похований патріарх української байки у своїй столиці. Повіз нас туди син байкаря Анатолій Микитович Годованець. Могила патріарха нашого байкарства була чи не першою від виходу на кладовище. Поклали квіти, стоїмо в традиційній цвинтарній тиші, коли ні-ні та й починаєш думати про скороминувшість перебування у цьому світі. Могила байкаря полум’яніла од квітів. Та ось мою увагу привернув пеньочок біля могильної плити — не товстий, акуратно спиляний. На моє прохання син небіжчика розповів таку невеселу історію того пеньочка: —Батько дуже любив калину. Це було одне з його улюблених дерев. Тож після похорону я й посадив на його могилі калину — гінкий пагінець. Калина гарно прийнялася, швидко пішла в ріст. Ну, така вже була приваблива, розкішна, гілляста через кілька років. Прямо, як викохана. Я певний був: батько на тім світі радується, що біля його вічної домівки росте така файна калина!.. З роками виросла калинонька заввишки чи не в півтори людських зрости. На все кладовище була окрасою. Як приїдемо провідувати батькову могилу — вона першою нас зустрічає. Або білим квітом своїм, або й червоними кетягами — родила щедро. Ягідки скльовували пташки. Думалось: душа батька від цього має задоволення... А минулого літа калинонька особливо щедро вродила. Геть уся була в білому цвітінні — навіть листя не видно було. А під осінь того листя не видно було вже від червоних кетягів. Я ще ніколи не бачив, щоби калина так рясно-щедро родила! Думаю, буде що всю осінь і взимку, як загудуть сніговії, клювати. За білого снігу червоні кетяги калини буде далеко видно — пташкам на радість. Картинка, а не калина! А якось — це вже було глибокої осені, на початку зими, майже після перших морозів, приїжджаємо до могили батька і отетеріли — не зустрічають нас червоні кетяги калини. Ба, й самої калини немає. Хтось, спиляв її ножівкою під корінь, деревце відтягнув он туди під паркан і там, у сховку, обірвав кетяги-ягоди і був такий. А спиляне деревце кинув. А біля могили залишився лише пеньок, На згадку про ту калину... Досі не можу отямитись... — закінчив син байкаря свою невеселу розповідь. Ми дивилися на спиляний пеньочок калини і теж, довго не могли отямитись. Від того, що сталося. Невже таке може бути межи людьми? Виявляється, може — про це й свідчив спиляний пеньочок колись розкішної калини на могилі Микити Павловича Годованця у славному-преславному Кам’янці! Чим взагалі, не сюжет для байки? Ось тільки шкода, що Микита Павлович ним уже ніколи не скористається. Кам’янець-Подільський не лише місто обласного підпорядкування Хмельницької області, Україна, що виникло в кінці 11 — на початку 12 ст., а й також — як уже згадувалось — столиця… байки! Так, байки. Завдяки Микиті Павловичу Годованцю. Про це на увесь світ білий у 1964 році так прямо і заявив сатирик Сергій Воскрекасенко: В нас байкарі є — хлопці й молодиці, Але не кожен з них у цьому жанрі молодець, Хоч і живуть вони у Києві, в столиці... Столиця ж байки на Вкраїні — КАМ’ЯНЕЦЬ! P. S. ДЕ ВИ, БАТЕЧКУ, БАЧИЛИ, ЩОБ ЛИСИЦЯ ВИНОГРАД ЇЛА?.. Справді — де? Але тут, як виявилось, "винуватий" Езоп. Але все, як кажуть, по-порядку. Крилов для своїх безсмертних творінь в жанрі алегорії брав (гм-гм, скажемо делікатніше): запозичував, творчо використовував) сюжети у французького байкаря — теж класика — Лафонтена. А Лафонтен... Лафонтен у свою чергу брав (запозичував, творчо переробляв їх) сюжети в Езопа, Легендарного давньогрецького байкаря, який жив і творив у 5 ст. до нашої ери. Йому приписують прозаїчні байки повчально-моралізаторського характеру переважно з життя тварин, у яких в алегоричній формі відображено стосунки між людьми. І далі в УРЕ зазначається, що "мотиви байок Езопа стали основою для творів багатьох письменників, у т.ч. й українських. (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Глібов та ін.). Українською мовою байки Езопа перекладав М. Годованець..." Так ось: Крилов запозичував мотиви байок у Лафонтена, Лафонтен — в Езопа, Глібов, Гулак-Артемовський, Гребінка у Крилова, який, не забуваймо, їх запозичував у свою чергу в Лафонтена, який у свою чергу їх запозичував в Езопа... Уф!.. Не збитися б. Ні, ні, це не плагіат, як дехто може подумати. Себто не крадіжка. (Ще в Талмуді записано, що: "Той, хто краде у тих, хто теж краде, не підлягає судові"). І Лафонтен, і Крилов, і Гребінка, і Глібов, як ще раніше Гулак-Артемовський та інші, беручи відомі сюжети, мотиви, поповнювали їх своїм національним колоритом і їхні творіння справді ставали майже оригінальними. Так було завжди, так триває сьогодні і так, мабуть, триватиме у майбутньому. Однією з найвідоміших байок Езопа, як вважається, є "Лисиця та виноград". До речі, про цю байку. Крилов ніколи не приховував, у кого він бере сюжети (запозичує їх), мотиви, образи для своїх творів. І навіть не вважав це плагіатом. А втім, як по великому рахунку, це й не могло бути плагіатом. Не було і не могло! Якось один з читачів порадив Івану Андрійовичу: —Дуже гарна ваша байка "Лисиця та виноград", але де ви, батечку, бачили, щоб лисиця виноград їла? Простодушний Крилов відповів: — Я сам на повірив би, але ось Лафонтен мене переконав. Лафонтена ще раніше переконав у цьому сам Езоп. Отож, від Езопа все й тягнеться. Езоп же, у свою чергу, брав сюжети й мотиви для своїх байок у... у давньогрецького народу, який тоді для нього був зовсім не давнім, а сучасним йому. Ось так і виходить: праві ті, хто сказав: все повертається на круги своя. Простіше, замкнене коло. Як писав Павло Глазовий: те, що взяв у народу, те народу й повертаю...Тож все замикається на мудрості віковічній, народній... САТИРА Бджола з Гадюкою розмову завели. Гадюка так знущалася з Бджоли: — Твоє жало — і сміх і горе! Кусаєш ти не всіх, а по розбору, А вкусиш — спухне, та й усе. От я: укус мій смерть несе! Жалю усіх при всякій змозі, Кого зустріну на дорозі... — Бджола Відповіла: — Слід знати: Крім люті й зла, І серце й розум треба мати! Коли жалом сатира коле І в ній отрути й злості досить є, А розуму і серця не стає, То з неї нам добра не бачити ніколи. 1959 БОРОДАВКА — Чом Жаба ця так задається дуже? Надулася, мов статуя жива, Задрала ніс і з сестрами не дружить. — Не бачиш? Виросла бородавка нова! 1934 В ГРОМАДСЬКОМУ САДКУ Дорогою йдучи, мов друзі, в ногу, Я з Павликом веселу вів розмову. Правдиве хлопченя, порядне! Аж дивимось: в громадському садку Ліз Павликів дружок на грушу на струнку, Мабуть, побачив щось принадне: Жадобою світились очки. Мале — дурне: Підлізе і сповзне, підлізе і сповзне; Штанці тріщать, сорочечка в шматочки, А він не плаче, Грушки вгорі смачненькі бачить. Тут Павлик мій в галоп А я його за руку: — Стоп! Не смій в чужий садок ходити! — Та треба ж друга підсадити?! — Не смій! Бо діло це дурне! — Учора ж він підсаджував мене! Читачу! Поклястися можу: Картину бачив ти, на цю похожу. А може, той... Сам брав Гріха на душу, Підсаджував дружка на грушу? 1956 ДЯДЬКО ПЕНЬ От видався деньок: Десь взявся на шляху Пеньок! Хто їде, — вісь зламає, Хто йде, — мороку іншу має... Знялась на всю округу завірюха. Гукають: — Обламать боки! — Спалить! Давайте сірники! — Пеньку і не свербить за вухом: — Кричіть, у кого довгі язики! Я не боюсь осуди, Не та у мене масть: Стою, стояти буду,— В обіду шеф не дасть! Хто шеф? Хто посадив Пенька? Та дядько Пень з сусіднього ліска! 1965 ХОРИСТА У лісі новина потішила громаду: Там буде хор, як в селах та містах! Нудне смертельно діло самота — У співах ні ладу, ні складу: Те свище, те нявчить, Той тьохкає, той верещить, Та в кущику нудливо кука, Там хтось гуде собі баском... Це слухать — чиста мука! Тепер співать, як вчить наука: Під паличку, ладком! … І сталось, Зелені ожили ліси: Зійшлися звірі, птахи позлітались, Ладнаються співать в чотири голоси. — Дивись, Осел стає в баси! Адже хориста він ніякий, Про це вам скаже всякий. — Він нам все діло зіпсує! — Обурена Сорока стиха голос подає. Лисиця їй: — Мовчи, дурна! У нього є записка від Слона! Записка — пхе! — Папірчик і чорнило, А бий тебе лихе, Яка у ній буває сила! 1957 СМІХ НА СЛУЖБІ Любов пообіцявши й дружбу, Митець привабив Сміх на службу. Та зблідлий Сміх за тиждень поверта, Мов скривджена смертельно сирота, Нудьгою очі світяться, сумні: — Не до душі робота ця мені: В одну годинку На рот приладили сурдинку , Чекай вказівки — смійсь а чи не смійсь, Повище взяв, то б'ють за недогоду: «Не вмієш,— кажуть,— ти сміятись для народу!» Утратив волю я, всього там бійсь, Де й ділась гострота і сила, І дзвінкість джерелом не била. Я став нудним орлом З поламаним крилом. Найболючіш: кому раніше Я серце лікував і тішив, У кого мав любов і славу, Хто шанував мене весь вік,— В очах у них читав невіру і зневагу... Так я урізав поли, втік. Наш Сміх — слуга, і друг, і син народу — Шанує над усе і дзвінкість, і свободу. 1958 ЛЕВ УМИРАЄ Вмирає Лев. Навколо мертва тиша. Шепочеться стривожена листва. Обачно шарудить ляклива миша. Під вітром стелеться трава... Лев то здригне, то раптом встане, То грізно зареве, Аж никне все живе, То тьмяними очима тоскно гляне, Немов шукає співчуття... Лис з-за куща, мов злодій, визирає, В очах лиха усмішка грає: — Ага, злякався за життя? А хто роздер мою дружину любу? І з мене ледь не зняв лиснючу шубу... — З'явився Вовк:— Чого пан Лев хотять? Водички? М'яса? Крові? — М-мені б... — у Лева губи аж тремтять. — Хоча б... к-краплиночку... л-любові... — Ге-ге! Про це слід думать не тепер, Коли стріваєш смерть немилу, — Тоді, коли усіх по черзі дер, Безмежну мавши владу й силу! 1965 СВІДОК У залі судовій іде правдивий суд. В кімнаті свідків точиться розмова: Зійшлися звірі тут За правду мовить слово, Злочинців виявить, скарати хижаків, Хто кожну ніч безжально валить трупи, Кісток обгризених лишає купи, Хто краде лошаків, овець, бичків... — Суду, — Вовк каже, — хочу доповісти: Колись мені вівцю прийшлось доїсти. Кладу зло на Хортів. За правду вмерти б я хотів! — Сказав, «Хортів»! — Лисичка збоку.— Це Левеня вправляється, нівроку! — Хто? Левеня?! Пробачте, я побіг... Ой, заболів живіт! Ой, валить з ніг! До лікаря мерщій! Прощайте, свідки! — Шукали Вовчика півдня, Знайшли під ліжком у сусідки: — Розкрити рот на Левеня? Щоб Лев загриз? Бридня! Піввіку байці я служу, Сатириків усяких надивився. В нас був один: з мишвою мужньо бився, А Левенят боявсь! Про Лева й не кажу! 1965 БАЙКАР Друг зрадив? Горе б'є? Не плач! У тебе є Читач! Покривдив критик дуже? Забудеться, мій друже, Погасне з часом кривди жар... До негіді утратив осоружність? Втекла відвага, віра, мужність? Уже ти не байкар! | |
| Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
| Переглядів: 4705 | Коментарі: 5 | Рейтинг: 5.0/4 | |
| Всього коментарів: 3 | |
|
| |
