| Головна » Статті » додатки |
Таємниця смішного (Олександр Ковінька) 221
Таємниця смішного (Олександр Ковінька) 221ОЛЕКСАНДР КОВІНЬКА(1900—1985) ТАЄМНИЦЯ СМІШНОГО Січень тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого, надвечір'я тринадцятого числа. Білі-білі сніги, пухнасті і якісь незаймані нарешті вкрили Київ. Вже скінчилися занудливі грудневі імлисті мряки й сльотаві сіробрудні тумани, що ними в цей час славиться вкраїнська столиця й од яких у місті вже о третій дня ставало темно, дерева наче ковані із срібла, світ у киреї з інею наче щойно народився. Тихий, затишний, непорочно білий... Куди не глянь — казкові узори на святі зими. Тільки ні-ні та й закружляють лапаті сніжинки — чи від своїх відстали, чи то призвідники нових хуртовин-заметілей. Різдво відсвяткувати тиждень тому, але настрій все ще різдвяний. Та й неофіційне — народне — свято: старий Новий рік. Ось такого, теж неодмінно засніжено-казкового січневого дня (щоправда, за новим стилем 1 січня), але 95 років тому на початку вже минулого століття в ніч на старий Новий рік у селі Плоске , так, так, у тому, що на Полтавщині, адже всі українські гумористи народжуються саме там — на благословенній Полтавщині! — і з'явився на світ білий в селянській сім'ї Олександр Іванович Ковінька... Через декілька десятиліть по тому, згадуючи своє рідне село, він з лагідною, що завжди хитро-мудро-лукавенька — усмішкою, розказуватиме про односельців, бідних на статки, але багатих на дітлашню (тоді в кожній сім'ї здіймала гармидер купа малечі мал-мала-менша) розказуватиме під настрій, (а настрій у нього завжди був добрим): — По сусідству з нами жила родина Маценків. Сім'я багатодітна — двадцять двоє діток. Так і казали — щасливі люди. Як жнива, так і дитинка нова. А дядько Порфирій Маценко пояснював свої успіхи в цьому ділі поважно і стисло: —Звідкіля оце в мене голуб'ята позлітали?.. Уявіть собі — зима. Вечори довгі, темні... Керосини немає. Ось воно Бог і посилає... А потім в його біографії буде початкове земське училище, наймитування, участь в громадянській війні, навчання з Полтавському ІНО, праця в редакціях газет "Більшовик Полтавщини", "Робітник", "Крицеві шляхи", збірка гумористичних оповідань "Індустріальна техніка" (1929), вступ до Спілки письменників України (радянських, ясна річ, 1934) і... і далі в УРЕ (видання 1980) все в його біографії й уривається, а натомість сказано, що він "опублікував понад 30 книг сатири й гумору, в яких таврує бюрократизм, аморальність, дармоїдство та інші негативні явища. Нагороджений орденом Дружби народів (чи не за те, що водив дружбу з представниками інших народів у північних таборах?), медалями". Про так звану "вимушену перерву" в творчості, як соромливо тоді офіційна радянська ідеологія прикривала репресії та порушення законності — ані слівця. Як і бодай натяку на безпідставне звинувачення, за яким молодий письменник потрапив у жорна сталінських репресій, відбув табори і лише починаючи з 1958 року в Україні з'являються його збірки з такими колоритно-вигадливими (гумор же!) назвами: "Як мене купали і сповивали", "Ось не грайте на нервах", "Гуморески", "Кутя з медом", "Як мене вчили", "Чому я не сокіл, чому не літаю", "Цвьох — і ваших нет!", "Подорож до Ворскли", "Смішне пригинає, смішне й виправляє" та інші, аж до творів у двох томах (1980) Помер письменник 25 липня 1985 року в Полтаві, в середині дев'ятого десятка своїх літ і похований поруч із могилою свого сина. Такий він, Ковінька! Справді-бо, колоритне в нього прізвище. (Хоча, якщо вже бути точним, то з діда-прадіда він — Ковінько, букву "о" в кінці на букву "а" він поміняв, підбираючи собі псевдонім). В Україні ковінькою називають палицю (здебільшого вишневу) із загнутим кінцем. Є й прислів'я: на руку ковінька. Якраз те, що треба. Або: матері його ковінька — уживається для вираження незадоволення, обурення, досади тощо. Ковінькою ще називають і вид дитячої гри, що нагадує хокей. Отож, за біобібліографічним довідником СПУ він письменник, і це так. Хоча насправді (і — як по вищому рахунку) він — характерник. Полтавський, звісно. В Словнику української мови цей термін має таке пояснення: "Чаклун, чарівник..." І приклад зі Стороженка Олекси: "Дід мій був запорожець... Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами". Не відаю, чи знався Олександр Іванович з відьмами та чортами — ба, ба, все могло бути! — але характерником, себто чаклуном і чарівником на гумористичній ниві України він таки й справді був. І залишився ним. А що вже народний гуморист — то без сумніву. Є й більші за нього творці розвеселого (і не тільки зростом більші чи статурою), значніші, більш різноманітніші, з титулами класиків, але народний (хіба що Остап Вишня такий же, та в наші дні Павло Глазовий) — таки він. Тут він ні з ким не ділить лаврів. Навіть, з Остапом Вишнею, хоч у літературних святцях і йде відразу ж після нього: Остап Вишня, Олександр Ковінька, а далі за ранжиром — вже інші сміхотворці, теж, до речі, його улюблене слівце. Хоч О. І. іноді й величають учнем Остапа Вишні, його послідовником, проте в літературу, у веселий світ гумору його увів і благословив ще Пилип Капельгородський, нині забутий, свого часу знищений більшовицьким молохом поет, газетяр, редактор і гуморист. Отож, на тодішній старий Новий рік у Києві, в конференц-залі СПУ під мальовничою Віфлеємською зіркою з Матір'ю Божою, що сяяла на сцені — від Різдва залишилося — і відбувся вечір, присвячений 95-річчю Олександра Івановича Ковіньки. Зібралися письменники (переважно гумористи) та різний незнайомий люд — як потім виявиться, все то шанувальники О. І. Виступали, згадували який він був. А був він зростом нівроку, міцний, дебелий — справжній тобі запорожець! Широкоплечий, неспішний, йде собі, йде... Наче нікуди й не поспішав, але з ним, вісімдесятирічним, і молодий не завжди міг зійти. Навітьті, які відзначатися швидкою ходою, розповідали гумористи, які його добре знали. Згадували, що ніколи не бачили його в краватці, назавжди він запам'ятався тільки у вишиваній сорочці — в будь-яку пору року. Самі ж вишиванки були різні. Частіше всього — з голубеньким візерунком. Проте зодягав і білу сорочку з білою вишивкою. Ми вже й призабувати почали, що на Україні нашій існує (з часів Київської Русі) близько 100 видів вишивок і різноманітних технічних прийомів вишивання. Основні — мережання, вирізування, низь, гладь, хрестик та інші. Серед них і полтавська (точніше — решетилівська) вишивка білим по білому, що зветься гак поетично — сизий мороз. Або: вишивання сизим морозом. Сам Олександр Іванович у таких випадках казав: "Симпатично називається!" Це було чи найуживаніше слівце народного гумориста: симпатичний, симпатично, симпатичненько... В бесіді воно зринало з його уст раз по раз. Все, що йому подобалося, він називав симпатичним, один із своїх давніх відгуків про нього я так і назвав: "Симпатичний Олександр Іванович" . Особливо цим слівцем він радо називав добрих і хороших людей. Це було в його устах чи не найвищою похвалою. Але траплялося, що й передавав куті меду, вживаючи улюблений вислів не зовсім до місця. Хоча б: —Був у нас у таборі один зек (це коли згадував свої поневіряння в сибірах) — проби на чесність ніде на ньому було поставити. Скажу вам — симпатичний чоловік. Або: — Ох і лютий же був начальник табору! Вишикує зеків і з пістолетом понад строєм іде: тому зуби виб'є, тому... Симпатичний... Але в переважній більшості цим слівцем він називав лише справді гарних людей і сам таким же був: симпатичним, ї як людина, і як сміхотворець. Гумор (хоч зовні він залишався незворушливо-серйозним), веселі історії, усмішки, придибенції-приключки так і пурхали з нього, так і сипалися. Коли б його не зустрів — чого тільки не почуєш од нього! —Лубни, квітуче місто на Полтавщині! Якось там поминали на кладовищі батьків. В понеділок шанували. Ну, дехто до того нашанувався, що піднімуть його на ноги, а він лантухом пада. От одна жінка прибігла додому, взяла візка, уклала чоловіка, везе і гукає: —Люди добрі! Що воно на світі робиться! Путні жінки своїх чоловіків на кладовище несуть, а я свого, як пана, з кладовища везу!.. Гумор, рятівний наш український сміх не полишав його навіть у совіцьких таборах, де він безневинно карався чи не два десятиліття своїх пропащих літ. Перефразовуючи Коцюбинського можна з певністю сказати, що й тоді, у найгірших своїх роках у його душі блакитніло небо — високе й чисте! І лунав золотий сміх сонця. Пригадую, як я вперше з ним познайомився — це було на початку сімдесятих у Києві, на квартирі в пречудового байкаря Анатолія Косматенка. Пили чай, гомоніли. Олександр Іванович — вже не пам'ятаю з якої нагоди, — згадав про свої багатолітні поневіряння в таборах. Якось його, як грамотного зека посадили зв'язківцем-телефоністом на гулагівській телефонній лінії зв'язку. На однім кінці тієї лінії Хабаровськ, а на другому — Владивосток і Сахалін. А між ними, десь у "Сибіряці" він — Олександр Ковінька, зек номер такий-то... Ну, сидить він у навушниках, слухає що на лінії твориться. Північ. Третя година ранку — на лінії нарешті затихають розмови-накази між табірними телефоністками — і та, що в Хабаровську і та, що у Владивостоці, — аби не заснути, знічев'я перемовляються між собою. Через кожне слово знаменитий руський мат. Без причини і навіть без зла — просто так, за звичкою: туди й перетуди!.. Ать-перемать!.. Слухав зек Ковінька, слухав, а тоді й собі вклинився в розмову. — І не набридне ото вам, дівчата, матюкатися?!. — Без мата здохнути можна, — озивається та, що в Хабаровську. — Тоска зельоная, — додає та, що у Владивостоці. — А ви послухайте кілька усмішок, може й посвітліє на душі. — А що таке... усмешка? — Ну... анекдот. — О, анекдоти — это вещь! Давай, зек, все равно ночь и до утра далеко! І заходився зек Ковінька розказувати веселі придибенції, влаштувавши своєрідний літературний вечір (себто нічник) і до ранку на лінії Хабаровськ — Владивосток лунав сміх. До двох телефоністок приєдналися інші: ха-ха, га-га-га!!. —Де ти взявся такий сміховинний зек? От уже сміхун! От уже сміхота-сміхотина!.. Переповідаючи те на квартирі в Анатолія Косматенка, Олександр Іванович зітхав: —Скільки мені звідтоді, як повернувся з таборів, доводилося виступати як письменнику-гумористу, та й зараз виступаю, а такої аудиторії, як тоді, у мене не було і вже не буде — від Хабаровська до Владивостока! Гарні жіночки тоді чергували на зв'язку, симпатичні. Після того, як бувало дізнаються, що я на чергуванні — і та, що у Хабаровську, і та, що у Владивостоці, як лінія замре після півночі, ближче десь до третіх півнів, так і гукають: Агов, Ковінько, починай свої усмішки! Я й починав смішити — до ранку, і ту, що у Хабаровську на зв'язку сиділа, і ту, що у Владивостоці, а за нею й ту, що на Сахаліні... Завжди з рівним настроєм, завжди незворушливо спокійний. Говорив неспішне, щоб не сказати повільно, розділяючи склади й слова у реченнях і мова його теж була своєрідною і незмінно дотепною. Велике обличчя, велика лиса (аж блискуча) голова. З-за високого росту й міцної статури — вдатний з себе. Представницький. Було на що подивитися — козак-козарлюга! Буваючи в Києві (зупинявся в Іранському будинку творчості письменників) неодмінно провідував редакцію "Перця", з яким дружив усе своє життя. Як згадують старі перчани, ніхто й ніколи не пам'ятав його з портфелем. В руці незмінно тримав сітку-авоську, а в ній ховалася замотана в газету пляшка коньяку. Сам він пив мало, ледь-ледь (діабет), але застілля, посиденьки з друзями любив. Як і пригощати друзів. Як і на алкогольну тему пожартувати. Заходить, бувало, а в хлопцІв-гумористів аврал. Саме треба здавати матеріали, а воно як на те — не пишеться. Аж тут О. І. неспішно-величаво заходить, тож перчани до нього: — О. І., а що ви робите, коли вам не пишеться? Він — хитро: — Вживаю сто грамів. — І тоді пишеться? — Буває, що й ні. — То що ж ви тоді? Все так же хитро (ні, ще хитріше): — А-а... Ще сто грамів п'ю... — Овва! І вже тоді пишеться? — Ні, але за те дуже добре спиться. Якось беручи в нього інтерв'ю для молодіжної газети, запитав ніби між іншим: — В чому полягає таємниця смішного? Ага, думаю, ось тепер всі так звані секрети веселого будуть нарешті розгадані. Вміє ж бо писати — і пише — смішно. Виходить, знає якісь секрети комічного — най поділиться з нами, молодими ратаями веселої ниви. До всього ж про нього ще за життя почали з'являтися анекдоти — як ото про Остапа Вишню чи про багатолітнього редактора "Перця" Федора Маківчука, — а це перша ознака справжньої, народної популярності (декілька з тих усмішок к навіть уведу пізніше до впорядкованого мною тому "Українські анекдоти" — "Український письменник", 1995 р.). Отож, запитав в чому секрети смішного, таємниця зрештою, а патріарх подумав, подивився на мене так хитренько та: — Еге, хто ж вам скаже про це? 1 годі було збагнути: чи то він не хоче відкривати сію тайну, чи відповів у тому смислі, що хто ж про таку таємницю може що-небудь знати? Смішно та й усе. А там... розгадуйте самі сію таїну, що може й від Бога. Хоча, для чого її розгадувати, думаю я вже тепер — із таємницею цікавіше жити. Бо як усе порозгадуємо, що ж нам залишиться на подальше життя? Не кажучи вже про наших дітей та онуків-правнуків, нащадків наших — хай і їх хвилює нерозгадана досі ніким — бо її неможливо й розгадати — таємниця смішного. Оскільки О. І. мав діабет, то дружина вдома і на поріг не пускала спиртне — та йому, як по великому рахунку, категорично було заборонено вживати алкоголь. А він, козацька душа, пив — ніде правди таки діти. Правда, помаленьку. І, ясна річ, потихеньку, крадькома, тишком-нишком. Підпільно, потай від препильної дружини. Пригадую, як хтось з гумористів розповідав. Завітали вони до полтавського характерника в гості. На запрошення, Ну, господиня на кухні метушиться, обід готує, а господар тим часом гостей заводить до своєї кімнати (кабінетом чомусь він її уникав називати), швиденько дістає пляшку коньяку, наливає їм у чашки... Квапно випили, (тости лише найкоротші і — шепотом, наче підпільники на захопленій ворогом території"). Олександр Іванович теж випив, — перехрестившись перед тим та озирнувшись, чи не видно де, бува, любої дружини, ангела його й охоронця. Крекнув. Повторили вдруге і пляшку сховали. А по якійсь гам хвилі до столу. Обідають. Дружина бідкається: —Ви вже вибачайте, гості дорогії, що без чарки. Олександру Івановичу не можна пити, то ми вдома й спиртного не тримаємо. О. І. так серйозно-значуще: —Так, так, вибачайте, але — не тримаємо. Чого ні, того ні. Та й вам, хлопці, не раджу сіє зіллячко вживати... От, пригадую, трапилася якось зі мною така історія... І починається його чергова — невмируща! — бувальщина: —Був у мене цуцик, маленька, сторожка собачка. Пильнувала, охороняла і — на тобі — захворіла. Ветеринар оглянув, сказав: "Схоже на сказ. — Питає: — Гладили рукою?" Відповідаю: "Гладив". — "Отож — застережіться. Походіть на пастерівську станцію. Чим вам переживати — сказюся чи не сказюся — хай вам біля пупа трохи голкою пошпигають. Не лякайтеся — штука легенька". Ходю. Колюся. Повертаюся у суботу, набрав різнобарвних квітів. Зайшов з іменинами привітати мою землячку. Чоловіка вдома не було. На роботі. Правду сказати, він і після роботи частенько затримувався. У буфеті страждав. Буфетними "каплями" мастив пересохлі губи. Землячка мені і сього, і того, і винця, припрошує: — Будь ласка... — Не можу. — Та це ж "Рислінг"! — Не можу й "Рислінгу". — Що ж таке — печінка? — Ні, інше. Погладив скажену собачку. — Ну й що? — Ну й нічого. Колюся. Півроку не пити. — Боже! Яке щастя! Півроку не вливати отрути! Прийшов чоловік додому. На цей раз прийшов сухим-сухісіньким. Землячка відразу ж і накрила його мокрим рядном: — Де ти був? — Як де — на роботі...Чого ти присікалася? — Я питаю, де ти був, коли порядочних людей скажені собаки кусали?!. Пригадую Ірпінський будинок творчості українських письменників. В залі, де працює телевізор, зібралися чи не всі — принаймні, футбольні уболівальники вже точно всі, — пожильці. Йде пряма трансляція матчу: з кимось — вже не пригадую, з ким саме — не фанат, — Грають футболісти київського "Динамо", тоді — всезагальні улюбленці. Але гра у фаворитів щось явно не клеїться. Письменники біля спільного телевізора нервують, один поперед одного щось вигукують, схоплюються, розмахують руками — уболівальницькі пристрасті, одне слово, розгораються. І тільки один дід Ковінька (його так тоді шанобливо називали) сидів попереду всіх як кам'яний. Навіть у сидячому положенні високий, пряма постава, широка спина, міцна шия, дебела, скульптурно рельєфна голова —- ані тобі ворухнеться, ані пари з уст! Наче то й не він, а його статуя. Зевс! Олімпієць! Та ось крики уболівальників-письменників, звернені до футболістів на екрані "Бий!.. Та бий же!.. Та забивай же!.." досягають свого апогею, дід Ковінька неквапливо, з достоїнством повертається і незворушливо-спокійно, у своїй звичній манері говорити повільно каже: — Заспокойтеся, їм про те, що треба забивати ще вчора сказали. І враз всі й заспокоїлись — бо й правда. Чого кричати "бий", коли футболісти й самі знають, що треба забивати, коли їм справді про це казали ще напередодні матчу... ...Таким мені й запам'ятався Олександр Іванович Ковінька, селянський син з колишнього хутора Плоске на березі тихоплинної річечки Полузір'я, народний наш гуморист: СИМПАТИЧНИМ! Бо таким він був, патріарх-сміхотворець наш і таким назавжди залишився в нашій веселій літературі: СИМПАТИЧНИМ!!! Олександр Ковінька БЕЗУМОВНО, Я НАРОДИВСЯ ЗИМОЮ 1 Про дату мого народження дві версії ходило. Перша — народився влітку, друга — взимку. Я сам довгенько вагався — у яку саме пору я вперше оченятами блимнув? Отак сумнівався й хитався, аж поки по пам’яті не згадав. Да! Я ж добре усю ситуацію пригадую, до дрібниці припоминаю, як на білий світ появився. Їй-богу, точно знаю, що я спочатку замахав рученятами, а потім почав вибрикувати ноженятами. Вибрикую собі й вибрикую, коли чую, холодний вітрюга як подме, як віхоне. «Еге-ге! — думаю.— Значить, надворі завірюха! Чого я,—думаю,— до літа не підождав?» Єй-єй, таки здорово в коліна піддувало, здорово й у п'ятки дошкуляло. Ви знаєте, аж трохи пальці приморозив. Очевидно, не було їх чимось тепленьким прикрити. Оця холодина мене остаточно й переконала: безумовно, я народився зимою і народився без штанів. Признаюся вам, друзі читачі, з холодини я таки дуже почав рюмсати. Та припавши губенятами до маминої циці, весело засміявся. Подумав: «їй-богу, непогано на світі жити. Добре, що я й народився!» 2 У мої юні роки молоде покоління виховували здебільшого батогами й ремінцями. Для науки не шкодували й молодого деревця. Шмагали коротенькою лозиною і стьобали довгенькою хворостиною. Змалку й мене дуже часто і дуже сильно били. У голову штурхали, в потилицю пхали, у спину попихали. А вже отій бідолашній грішниці перепадало!.. Не при хаті згадуючи, терпіла, червоніла й щеміла... Що ж ви вдієте, характер такий смішний удався! Лупцюють, знущаються, а мене з усіх оцих витівок сміх розбирає. На законі божому, по темі «Як людей з глини ліпили» я, перемагаючи трепетливий жах і чергові ляпаси, на всю школу заливався. У мене й досі праве вухо довше лівого. Ото отець духовний «усердствував»... Уздовж і впоперек і витягав, і шматував. Не любили слуги божі сміху людського. Не любили і тяжко нашого брата селюка по голові глушили. Мама, бувало, казали: —Стану, і журюся, і сумую, і плачу. Б'ють тебе — смієшся, штурхають — смієшся... Хоч би, думаю, заплакало. Хоч би сльозу пустило. Хоч би тобі що — сміється!.. Сміється, як не перед добром!.. Боже, яке ти шибене було... Таке шибене, що й не приведи господи! Я убиваюся, у мене й серце холоне, і душі нема, а твоя хресна каже: «Кумо, не вбивайтеся. Воно довго не проживе: або втопиться, або вб'ється. Воно таке самашедше народилося!» 3 Змалку я дуже любив художню літературу. З великої любові до неї я й справді чуть не вбився. Не було де художніх творів читати, то я, прихопивши повість «Тарас Бульба», поліз на бересток, у гущавині листя й примостився. Вроді збирався угору тугенько, а зсунувся легенько. Гепнув, аж крекнув. Тітка Явдоха до матері: — Готовий чи ще дихає? — Підійшла ближче й перепитала: — Скажіть, на милість божу, чого його трясця на отой бересток понесла? — Яка там трясця?! З розуму дурне дуріє. Книжки на дереві читає. Унесли в хату й погукали «швидку допомогу». Знахарка Секлета порекомендувала: — Оченята йому зав'яжіть, ноги зав'яжіть, руки скрутіть, потримайте голівоньку і на спину холодненький камінець покладіть... — А може, гарячу цеглину? — Ні, ні... Боже вас борони! Кладіть холодну каменюку. Приложіть, пудиків на три... Можна й з гаком.. Не повредить... Покладіть, і болість як рукою здійме. Першою скрикнула тітка Явдоха: — Три пуди?.. Господи! Така вага й здорового на той світ зажене! Не зійшлися на пудах... Покликали другого «медика». Друга знахарка другого й діагноза встановила — зглазило... — Єсть таке око загребуще, око завидюще. Подивиться отак, гляне отакечки — готово. Починає тебе трясти. Починає тебе згинати, починає тебе вдвічі перегинати. А його, голубчика, в три погибелі зігнуло. Склавши в кутку гонорар — курку, пшона і цеберку вівса, — знахарка почала лікувати, почала чаклувати. Територію до пупа слиною оплювала, вище пупа — молитвами обшептала. Допомогло... Урятував молодий хвершал. 4 Якось у Полтаві ми склали збірник фейлетонів і гуморесок. Пішли й просимо: «Дайте грошей і паперу!» А нам і кажуть: «Грошей нема, паперу нема! Смійтеся усно!» Довгенько я сміявся усно. Згодом відважився: написав гумореску. Поніс у редакцію. Я читаю, а редактор слухає. Слухав, слухав та як почав сміятися... Сміявся, реготався, аж сльози з очей капали. Сміється і крізь сльози, крізь сміх каже: — Ой!.. Ой!.. Лу-сну!.. Н-не... не... п-піде! — Чого? — питаю. — Не серйозно! Отака серйозна тема, а ви хахоньки!.. Вам смішки... Ні, ні, не читайте! Ха-ха-ха!.. Не читайте, будь ласка! Ви ж самі бачите, мене аж ікавка напала... Ні, ні! Не читайте!.. — Дозвольте, прошу вас. Ви не дослухали. Вислухайте уважно. Оце ж, — кажу, — серйозне! І оце серйозне... А отут я заміню на протокольне, а отут на сухе, на канцелярське — каніфойне... Редактор замахав руками: —Ні, ні!.. Не впевняйте. Все одно єсть ще багато смішного... Ви пишете: «Типово цілувалися, типово й пригорталися...» Це хорошо, дотепно. Єсть рима, єсть подих весняного кохання. А отутечки ви пересолили... У вас дітки не типові. Родяться не типово — по троє в день! Ви рубонули з плеча: «У робітниці В. ранком народилися дві дівчинки і хлопчик». Ще й критично підкреслили: «Голова страхкаси крикнув: «Це ж на всіх треба ліжка й одіяла!» Робітника обласного масштабу отак глумливо критикувати не годиться, хоч би й четверте народилося! Так це, — кажу, — конкретний факт! —Конкретний чи не конкретний, а з гіперболами не шуткуйте! гіпербола хороша на будівництві електростанції. Там темпи!.. Відхилена гумореска згодом появилася в журналі «Червоний перець». Перед «Перцем» я шанобливо й схиляю свою лису голову. Він мій сміх тепло і щиро підтримав. Рецензія У багатоплановій хвилюючій повісті «Чи буває любов з першого погляду?» автор сміливо сюжетного вузла зав’язав і сміливо його розв'язав: або ж буває, або не буває. Заслуга автора полягає ще й у тому кропіткому: отакий монумент у дев'ятсот двадцять дві сторінки стулив і докупи зліпив. Перед читачем автор поставив ще складніше, ще гостріше: оце все стулене й зліплене без валер'янових капель прочитати до кінця. Терпеливий наш читач і з каплями не вчитає! На першій конференції голова колгоспу Трохим Трохиурятуювас книголюбно оголосив: — Хто прочитає оцю товстелезну повість, тому буде нараховано шістдесят трудоднів. Але, на превеликий жаль, відважних не найшлося. А обізнана на тонкощах художньої літератури старенька бібліотекарка чемно попередила: — Трудодні не допоможуть. Аналогічні твори ваблять читача лише в негоду: завірюху, хуртовину, заметіль або в заливні дощі. Чим же вибагливого читача зачарувала оригінальна повість? Уголос розкриємо основні принади. Дивна повість чарує логічною, ясною думкою. Автор з перших рядків лаконічно й динамічно уводить читача в духовний світ своїх героїв. Читаємо: «На сільськогосподарській виробничій нараді Петро уперше глянув на Галину, дівчина ласкаво кинула оком на хлопця — готово. Спеклися. Закохалися». Просто, ясно і сучасно. Де закохалися — на нараді? Не на танцюльках, не біля традиційного бузку і сентиментальної акації, а саме — на виробничій нараді. Далі — по тексту: «Овіяні ніжним трепетом ніжного почуття, закохані з виробничої наради на крилах весни полетіли до вітряка». Характерна, колоритна риса! Автор скупо, дотримуючись у манері письма новизни, уник застарілого штампа. Повів героїв до ліричного, легендарного вітряка, а не в якісь там архаїчні очерети, болота... Хоч чомусь у критичному огляді «Вітряки й будяки» вельмишановний тов. Лисий заперечливо доводить: «Старий вітряк своїми кострубатими крилами неспроможний навіяти романтичних нюансів молодій закоханій парі», ми рішуче відкидаємо нігілістичний підступ до образної мови автора. Нагадаємо невірам — біля вітряків, віками цементувалася справжня любов. Автору можна закинути лише одне — хто ж такий Петро? Його біографія на дев'ятсот двадцяти двох сторінках повністю не розкрита. Та поспішаємо сказати і друге: істинна любов не питає, з якого берестка плигонув коханий. Любов єсть любов! Водночас, не мудрствуя лукаво, розкриваємо автору очі на його досадні промахи і вади. У повісті єсть місця типові, характерні, а єсть і не типові, не характерні. На жаль, останніх значно рясніше. Будемо послідовні. Описуючи чудесний вечірній пейзаж, автор ніби поскупився, остаточно не доніс читачам краси сільської природи. Автор пише: «Сутеніло... На обрії весело замигтіли небесні зорі. У пітьмі когось доганяв розлютований бугай. Під дужими ногами хрустіли лапаті лопухи і репася стиглі кабаки...» Кого саме доганяв розлючений бугай, автор соромливо промовчав. Може, він доганяв недбалого голову колгоспу? Чого, мовляв, силосні ями і досі не заповнені зеленою масою? Голова куди? В силосну яму! Ех, отаку гостру ситуацію автор угавив! З-під пера визвабну драматичну ситуацію, що набагато б прикрасила недовершену, блідувату повість. Подумайте — сам голова колгоспу сидить у силосній ямі! Аналізуємо далі. «Петра роздирали сумніви — любить Галина чи не любить. Бідолаха страдницьки топтав землю біля дерези і геть до цурки погриз гостинно принесені степові квіти». Єй-єй, душевні хилитання героя ні до чого. У попередніх чотирьох розділах автор совісно довів —любить! Галина аж палає коханням до Петра. Чого ж тоді гризти ні в чому не повинні квіти? Хай би він краще гриз свої лікті! Забагато автор віддав сторінок і на поцілунки. Зважте — шістдесят дві сторінки відвів! Їй-богу, автор пересолив! Скромність, кажуть, прикрашає людину. Поцілувалися на двох сторінках — і досить. Хватить! А тут автор аж занадто розщедрився: два з половиною друкованих аркуші обцілував! На шістсот дванадцятій сторінці захиталася й сюжетна лінія. Випало з канви сюжетно-дражливе: якої пори центральні герої уперше поцілувалися. До жнив чи після жнив? Багатенько наліплено і карколомних пригод. Ну, любить, ну кохає, так хіба це дає привід сучасному, культурному хлопцеві удаватися до старомодних парубоцьких примх? У вивернутому кожусі здиратися на грушу і до самого ранку сидіти на вітвистій гілляці під вікном коханої дівчини?! Прикро вражає і авторова необізнаність у вівчарстві. На просторих полях свого монументального твору автор жодним словом не обмовився, яким робом і чином доять овець. Виходить, вівці не дояться. Звідки ж тоді подають на стіл смачну гляганку? Робимо резюме: книга товста, палітурки дебеленькі, папір гарненький, і це — найбільша запорука, що повість проб'є дорогу до книжкової полиці. Ми без ізмів пророкуємо книзі велике довголіття. Немає ніякого сумніву, що займе повість на полиці своє почесне місце і буде там стояти роками. Прочитавши: «Кінець», ми з полегшенням зітхнули. І, правду кажучи, у нас засвітилася надія: зайшовши в книгарню, дотошний, питливий читач може все-таки звер нути увагу на товсту книгу. Можливо, візьме її в свої руки. Звідси й наша рожева радість — повість дійшла до читача... | |
| Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
| Переглядів: 3509 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 4.8/4 | |
| Всього коментарів: 1 | ||
| ||
