| Головна » Статті » додатки |
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ ДО ПЕРШОЇ КНИГИ. 103
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ ДО ПЕРШОЇ КНИГИ. 103ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ ДО ПЕРШОЇ КНИГИВ ЗДОРОВІМ ТІЛІ ЗДОРОВИЙ ДУХ, або Чим займаються наші сатирики сьогодні – через 1878 років після Ювенала? Хто любить сатиру, а хто — гумор. Як в анекдоті. Чоловіка питають в суді: чому він розлучається з дружиною?.. Та тому, одказує, що у нас з нею різні уподобання; я більше люблю жінок, а вона — чоловіків... І хоч сатира з гумором (чи — гумор із сатирою) завжди йдуть у парі — така собі нерозлучна супряга, — але гумор люблять все ж таки більше. Бо гумор — це сміх. А хто не любив — не любить і не любитиме — сміх? Гумор — від одного латинського слова, що означає волога, рідина,.. Справді, коли слухаєш читців, які виконують гуморески Павла Глазового, з очей від сміху біжить рідина — різновид комічного, відображення смішного в життєвих ситуаціях, явищах, людський, зрештою, характер. Взагалі — доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття недоліків; уміння подати, щось зобразити в комічному вигляді. Добрий гумор породжує і добрий настрій. На відміну від сатири, гумор має все ж добродушний характер. Хоч теж дозоляє-дошкуляє. Своїм сміхом. Своєю... сатирою. Так, так, гумор теж має свою сатиру! Що ж до сатири, то вона зліша, дошкульніша і часто буває не смішною, але вона — сатира, і цим все сказано. Давним-давно, не за нашої, як кажуть, пам’яті, у Давньому Римі в квітні місяці відбувалися т. зв. цереалії — свята на честь богині Церери (пізніше її культ зіллється з культом Деметри, грецької богині родючості, землеробства, дозрівання хлібів). На цереаліях і несли "дари Церери" — земні плоди. Перш за все, їх заносили до храму Церери — на спеціальних блюдах, що звалися — увага! — сатирами. Від лат, satura — блюдо, наповнене плодами. Також існує тлумачення, цього терміна, як — суміш, усяка всячина. А втім, на блюдах, званих сатирами, і була суміш, всяка всячина плодів. (Не плутати із сатирами — грец. нижчі лісові божества, напівлюди-напівкозли з козячими хвостами; взагалі — демони, які складали почет Діоніса. За міфами, ліниві, хтиві, здебільшого напівп’яні, вони постійно були зайняті грищами, танцями, веселими хороводами, упадали за гарненькими німфочками, В сучасній мові — синонім пиятика, хтивої істоти). Отже, сатира — жанр чисто римського походження (хоча вплив на нього зробили й давні греки). В літературі термін "сатира" вперше використав Енній Квінт, видатний римський поет архаїчного часу, автор чотирьох книг "Сатур". Він дав назву Sazura — збірнику окремих віршів, які переслідували спільну мету: виражали особисту думку автора. Пізніше сатирою стали називати і окремі вірші, також збірки, у яких була критика часу й суспільства. Автором сатиричних збірників був римський поет Луцілій — між іншим, написав 30 книг сатур, себто сатиричних творів і відкрив нову форму художнього освоєння дійсності. Викривав негативні явища в політичному і суспільному, житті, часто вживаючи — сміливий був! — різкі слова на адресу конкретних людей і зокрема політиків. Висміював пристрасть до розкошів, різні забобони — чим і зробив великий вплив на майбутніх римських поетів-сатириків. Отож, Ювенал Децім Юній (помер близько 127 року). Найвідоміший римський поет-сатирик. Збереглося 16 сатир його, що були опубліковані між 110 і 130 роками. В останні роки життя, в царювання Траяна і Адріана видав 5 книг своїх сатиричних творів. Виступав проти занепаду моральності римського суспільства, викривав вади аристократії, осуджував соціальну нерівність, розробляв морально-філософські теми. Взагалі, коло тем Ювенала охоплює всі верстви римського суспільства — про що він говорив з гіркотою і песимізмом, завбачаючи, що те суспільство чомусь не спішить перевиховуватися під впливом його сатир. В середньовіччі Ювенал був одним з найпопулярніших авторів, якого всі читали. Багато його висловів і досі в ходу. Наприклад: в здоровому тілі здоровий дух. Ті вади суспільства, що їх піддавав нещадній критиці Ювенал, критикували — теж нещадно! — і всі його наступники. Отож, сатира — первісне значення блюда богині Церери, суміш, усяка всячина —спосіб відображення дійсності, який полягає в гостро осудливому осміянню негативного, Його висміював (і — таврував!) ще Ювенал. І його численні послідовники — у всі віки і в різних країнах: Дж.Боккаччо, Ф.Рабле, Ж.Б. Мольєр, Дж. Свіфт, Вольтер, Г.Гейне, У.Теккерій, А.Франс, Марк Твен, Я. Гашек, Б.Шоу, Г.Манн та інші. В російській дожовтневій літературі — О. Грибоєдов, М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, А. Чехов... Українська сатира започаткована І. Вишенським та іншими письменниками-полемістами, фольклором, інтермедіями, вертепними драмами, творчістю мандрівних дяків, сатиричними віршами, прозовими байками Г. Сковороди. Як заново народилася українська сатира — і гумор теж — в "Енеїді" І.П. Котляревського, який чи не найпотужніше на той час висміював суспільні вади (з ювеналівським запалом!), породжені самодержавно-кріпосницьким ладом. За ним іде творчість Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, Л. Глібова, С. Руданського. І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, Л. Мартовича, О. Маковея, В. Самійленка. Чи не найбільшого успіху сатира досягла в творчості Т.Г. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Об’єктом сатири є комічне, тобто явища, які — це так за УРЕ — не відповідають естетичному ідеалові. "Щоб зірвати з фальшивого потворного зовнішнє обманливу оболонку і виставити його в смішному світі (це теж з УРЕ), сатирик звертається до художнього перебільшення, яке є основною особливістю сатиричної типізації, звідси найширше використовують в сатирі гіперболу, карикатуру, шарж, гротеск, фантастику". Себто піддається осміянню все те, що свого часу — 1878 років тому, — осміював і таврував Ювенал у Давньому Римі — невже ці суспільні вади й наші особисті ґанджі такі живучі? І невже з ними все ще не може впоратися сатира? З часів Ювенала. До речі, Ювенала українською гарно перекладав поет і літературознавець Микола Зеров. Доля його — як і багатьох-багатьох тодішніх митців, які були першими, — сумна і тяжка. Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 р. у м. Зінькові на Полтавщині в сім’ї вчителя. Закінчив Київський університет (1912). Вчителював, був професором української літератури Київського ІНО, редагував бібліографічний журнал "Книгар". Входив до групи "неокласиків". Перекладав з англійської, французької, польської та інших мов. Виступав як дослідник літератури і критик. Окремими виданнями вийшли книжки "Антологія римської поезії" (1920), "Камена. Поезії" (1924), "Леся Українка. Критико-біографічний нарис", "Нове українське письменство. Історичний нарис" (1924), "До джерел. Літературно-критичні статті" (1926). Помер 13 жовтня 1941 р. Це офіційна біографія Миколи Зерова, вміщена в біобібліографічному довіднику "Письменники Радянської України. 1917—1987". (Видання здійснене до 70-річчя радянської влади) у 1988 році у видавництві "Радянський письменник", накладом 20000 примірників. "Помер 13 жовтня — яка точність! — 1941 року". Від чого ж він помер у 51 рік? А ось від чого. До Києва Микола Зеров, як відомо, приїхав восени 1917 року. Спочатку викладав латину та історію в Другій українській гімназії, редагував бібліографічний журнал "Книгар", а згодом зосередився на читанні курсу української літератури в Київському інституті народної освіти. На читанні та розробці, адже до революції в російському університеті св. Володимира і взагалі в жодному навчальному закладі імперії такої літератури не знали, а про Шевченка якщо й згадували, то тільки крізь зуби і, як правило, зараховуючи його до літератури російської. Тож належало підготувати систематичні виклади. Всю історію українського письменництва було поділено на чотири періоди: лекції про літературу з найдавніших часів до кінця XVIII століття читав Сергій Маслов (згодом Навроцький), про нову (з кінця XVIII ст. і до кінця XIX ст.) — Микола Зеров, про короткий період модерних течій (з кінця XIX ст. і до Жовтневої революції) — Павло Филипович, а Борис Якубовський, знавець поетики, оглядав те, що тільки-но народжувалося, покликання до життя волею народу, — українську літературу пореволюційної доби. Крім наукової роботи і читання курсу лекцій, усі професори (за винятком Б. Якубовського, який був зайнятий секретарюванням) багато часу віддавали розмаїтим студентським гурткам і семінарам "підвищеного типу". Там поглиблено вивчалася творчість письменників-демократів, вироблялися навички самостійної роботи в галузі літературознавства та бібліографії, ентузіасти прилучалися до складання біографічних словників — готувалися кадри української радянської інтелігенції. На жаль, не всі учні Миколи Зерова виявилися вдячними і добропам'ятними, але в тім не його провина — він робив усе, щоб підтримати найздібніших і виховати їх свідомими свого обов'язку перед народом. Восени 1934 року Зеров залишився без роботи. Захворів і помер його єдиний син. А цькування тривали, наклепи звучали як пункти вироку. Відхрещувалися колеги, зрікалися й учні, городячи казна-що на свого ще недавно "улюбленого" професора. І ось — звільнення. То яким же, він був у житті, у побуті? Відомо, зокрема, як умів і любив незлостиво піддражнювати навіть найближчих друзів, як зірко помічав у довкіллі комічне, смішне або ж те, що заслуговувало висміювання. Мав природний хист до перевтілювання, міг так прочитати вірш давно забутого поета, що відтоді жоден з очевидців уже не годен був сприймати цієї поетичної спадщини серйозно, в іншому тоні, з іншими голосовими інтонаціями. У його виконанні легко впізнавали навіть тих, з ким він ніколи не бачився. Можна, певно, припустити, що в ньому вмер актор — як умерли в багатьох інших літераторах художники чи музиканти. Схильність Зерова до гумору допомагала йому відносно спокійно сприймати ті брутальні звинувачення, які десь від середини 20-х років стали заледве не нормою літературної полеміки з неокласиками. Втім, цей гумор не завжди був лише захисною реакцією вразливих інтелігентів: він часто перетворювався на дошкульну сатиру і тоді ставав зброєю для найкращого захисту — нападу. Писав Зеров і пародії (на М.Вороного, до якого відчував взаємну нелюбов, на Чупринку, Філянського та інших сучасників), писав жартівливі, самоіронічні і водночас смутні сонети — послання до друзів (зокрема до П. Филиповича) й такі портретні шаржі, як, наприклад "Самійленко". Літературна творчість М. Зерова постійно супроводжувалася злісними нападками вульгарно-соціологічної критики, а з кінця 20-х років почалося справжнє політичне цькування письменника. 1930 р. його допитували на суді як свідка у так званому "процесі СВУ". А в ніч із 27-го на 28 квітня 1935 р. він був заарештований під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня його відпроваджено, до Києва для слідства. Звинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Після нових "тасувань" "групу Зерова" остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 р. без участі звинувачення й захисту розглянув судову справу № 0019—1936. М.Зерову інкримінувалося керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. На початку червня 1936 р. етап із засудженими у справі цієї "банди" прибув на Соловки. У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддався улюбленій справі — перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією "Енеїди" Вергілія. Без будь-яких додаткових підстав і пояснень "справа Зерова та ін." була нагальне переглянута"особливою трійкою" УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 року. Як наслідок — Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання — розстріл. Усі вони полягли 3 листопада 1937 року. Ось як він "помер 13 жовтня 1941 року". Знищений кривавим режимом, він і сьогодні перебуває в забутті, викреслений навіть з нашої пам’яті. Не врятувала становще і збірка "Вибране", видана 1966 року з передмовою М. Рильського. Микола Зеров реабілітований посмертно. Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО від 1—4 лютого 1936 р. і постанова "особливої трійки" УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. скасовані, справа припинена "за відсутністю складу злочину". ІЗ ДЕЦІЯ ЮНІЯ ЮВЕНАЛА Переклад М. Зерова Уривки Залишаючи Рим і перебираючись у село, герой сатири (по-суті сам автор) так міркує: ... Тут мій Умбріцій почав: "Як для чесної, — каже,людини У Римі немає ні шани, ні місця, ані заробітку, Як мій достаток невиивнно щодня, щогодини маліє, — То чи не краще мені податись до тихого міста, Де старовинний Дедал згорнув натомлені крила? Ще поживу я, коли мого прядива досить у парок. І сивина ще надавня, і стан не зігнувся, а ноги Ходять по світу бадьоро і костура в поміч не просятть,- 3 рідного міста тікаю. Нехай там лишаться Арторій, Катулл і всі ті людці, що й чорне на біле обернуть, Всі ті, кому до душі відкупляти річки та будинки, Упоряджати клоаки, на огнища трупи носити, Все то пестунчики щастя. Від самого дна до вершини Доля їх зносить, як хоче із кого часом посміятись. Так... але я, що я маю робити? Брехати — не вмію, Книжку хвалить недоладну — не можу. Про зорі небесні Слова не тямлю сказати. Про батькову смерть ворожити — Хисту нема і... охоти. Досліджувать жаб’ячий потрух — Знайдуться інші митці. Листи до коханок носити Знайдуться теж промітніші посланці... Та й злодію поміч З мене ні яка, либонь, і, нікому в пригоді не ставши, Я тут немовби каліка, сліпий, сухорукий і зайвий. Бо хто в пошані тепер? Тільки спільник у злочині, тільки Темна душа, що горить від укритого в ній лиходійства. ... Чи їх чеснота що важить? Про ценз ми питаєм найперше: Скільки у кого рабів? Скільки югерів лугу і поля? Скільки потрав за обідом і скільки якого начиння В Римі у нас - скільки срібла по кованих скринях ховаєш - Стільки ж і віри тобі. Хоч жертовниками присягайся Самофракійськими й нашими, — віри тобі ані крихти! Що злидарева клятьба? Чим важить злидар, кленучися? Що йому блискавка й грім, що візьмуть з такого всевишні? Але що віри питати?.. Плаща тут подертого досить, Досить несвіжої тоги, або черевиків з дірками, Або відмінної латки на ношеній довго одежі, Щоб підхопили тебе на усяке дурне глузування, Божество тим і страшне, що на посміх людей обертає, Кпинами їм допікаючи... "Хай же, — говорять довкола, — Встане і йде собі геть від вершницьких місць у театрі Той, що достатки його не доходять законної міри". Що ж, нехай засідають там зводників пещені діти, Хай там плескають в долоні потомкипокликачів,хай там З дітьми борців циркових гладіаторські учні красують!.. Як тепер мав подобатись зять, що не може маєтком З пишним добром молодої мінятись? Кого з бідолашних У заповіті згадають? До ради едилів покличуть? Час і пора громадянам біднішим звідсіль вибиратись. Правда, і в інших містах нелегко тому випливати, Хто у нестатках домує... Та що усе те проти Рима? Коштує все тут надміру: житло (невигідне та вогке) Шлунок раба і власний обід... До того ще сором Їсти лише з черегп’яного посуду... ... Тут же у Римі, Всяк намагається понад достатки свої чепуритись, А недостачу з чужої не раз надолужує скрині. Хиба властива усім. Всі ми тут живемо в честолюбній Бідності та грошохватстві. Усе тут купується в Римі, Все продається... ... Щоправда, і бідний у нас не без права: Може, наприклад, благати, щоб зуби йому полишили. ... Все розбишатство у Римі збирається — повним звіринцем... Де у нас горно, ковадло таке, що не роблять кайданів? Скільки заліза іде на злочинців, що скоро — боюся, — Сапки не знатимеш, плуга не матимеш з чого зробити... Приблизно 127 рік від Різдва Христового То чим займалися сатирики-гумористи, Сміхотворці наші (а їх у нас! Було є — в сотню не вбереш. А ще ж нові підростають!) через 1878 років після Ювенала? А все там же. Тим, чим займався й знаменитий римлянин: викривали вади як суспільства, так і ґанджі окремих представників хомо сапієнса, яких з роками все чомусь більшає й більшає — з вадами-ґанджами. Остап Вишня, пригадується, мав над своїм робочим столом аркуш паперу. МОЇ "ДРУЗІ", БУДЬ ВОНИ ТРИЖДИ ПРОКЛЯТІ: Бюрократи. Окозамилювачі. Вельможі. Хапуги. Перестраховщики. Зажимщики критики. Підлабузники. Круглодобові патякали. Замасковані паразити. Дрімучі дурні. Одверті мерзотники. Чваньки. Сутяги і склочники. Ханжі. Халтурщики. Браконьєри. Пошляки. Грубіяни. Хами. Задаваки. Здирщики. Аліментщики-літуни Хабарники. та інші сукіни сини й Спекулянти. прохвости. ПРО ЩО Я НЕЩАСНИЙ МУШУ ПИСАТИ: Про хуліганство, грубість і невихованість. Про виховання лоботрясів і шалопаїв. Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім’ї. Про широкі натури за державний кошт. Про начотчиків і талмудистів у науці. Про консерваторів у сільському господарстві і промисловості. Про винищувачів природи. Про всяке, одне слово, дерьмо! Господи боже мій! Поможи мені! Ось так Остап Вишня через 1878 років викривав, таврував, боровся... З усім тим, чим 1878 років до нього боровся Ювенал. А віз... Так, так, віз, як казав один байкар, і нині там. Тож варто б і ще раз згадати байку Левка Боровиковського "Нащо писать". Нащо писать байки, даремно драти рот? Який чита їх чорт? А хоть би хто й читав: кому читать їх мило? — Пишу, бо вчивсь писать, кричу — нінащо, так! Нехай хоть буде знати всяк, Що в мене є перо, бумага і чорнило. Чи інша його байка, написана певно, в тимчасовій розпуці й зневірі. Давно, давно Езоп байки писать начав, Осміював звіряк, над миром глузував, Кричав на гріх — зо всеї мочі І пальцем тикав людям в очі. А що ж він викричав? Не став гусак орлом, Не заревів ведмідь волом, Не привикає вовк до сіна, Не вижав патоки із хріна; Не надовбав ума Максимові в маслак, Не вкоротив рогів у Сидора на лобі, Не відірвав хвостів в відьом та в вовкулак... Грішить хрещений люд без каяття й при гробі! То нащо ж я пишу це, неборак? — Та так. А ось і відповідь, що її залишив на всі прийдешні віки Микита Годованець: Друг зрадив? Горе б’є? Не плач! У тебе є Читач! Покривдив критик дуже? Забудеться, мій друже, Погасне з часом кривди жар... До негіді утратив осоружність? Втекла відвага, віра, мужність? Уже ти не байкар! Недарма ж ще Микола Васильович Гоголь зазначав, що сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться. Врешті-решт, може хоч колись, хоч у майбутньому, а таки вдасться сатирикам-гумористам словом своїм весело-разючим побороти зло. Чи хоча б допомогти Добру з ним вічно боротися. | |
| Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
| Переглядів: 1382 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 1 | ||
| ||
