| Головна » Статті » додатки |
Здоровше з гумором живеться (Степан Олійник) 262.1
Здоровше з гумором живеться (Степан Олійник) 262.1СТЕПАН ОЛІЙНИК(1908—1982) ЗДОРОВШЕ З ГУМОРОМ ЖИВЕТЬСЯ… Майже неможливо знайти в Україні радянській людину, яка б не знала (чи бодай не чула) цього імені. Та й не тільки в радянській, в теперішній, незалежні й теж. Після Остапа Вишні, най-найпопулярнішого Сміхотворця (з великої літери!) в українській веселій літературі Степан Олійник — другий такий відомий в народі і популярний Сміхотворець (теж з великої літери!). Степан Олійник — і цим сказано все. Степан Олійник — перший і поки що єдиний на сьогодні сатирик-гуморист, який був удостоєний найвищої державної премії за свій Сміх (Сталінська, тепер Державна премія) 1948 року за збірку гуморесок — гуморесок! — "Наші знайомі". Сто його сатиричних творів (теж рекорд для СРСР) було надруковано на шпальтах тодішнього архіофіціозу — газети "Правда", (їх потім буде видано в Москві окремою книгою). Сатирика-гумориста — часто доволі в’їдливого! — двічі нагороджували найвищою на той час відзнакою — орденом Леніна, він двічі обирався депутатом Верховної Ради СРСР. Щасливець! Везун! Чи не за всіх сатириків-гумористів, починаючи від Григорія Сковороди, був належно пошанований. Заслужено популярний. Баб, ба. навіть улюбленець народу. Офіційна його біографія така, Народився в с. Пасисели (потім присвятить рідному селу чудову ліричну поезію!) Балтського району Одеської області в селянській сім’ї. Закінчив Одеський кооперативний технікум та Одеський педінститут (1934). Вчителював, працював у редакціях газет "Молода гвардія", "Чорноморська комуна", "Сталінградська правда", журналу "Перець". Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагородженні орденами Леніна (двома), Трудового Червоного прапора, "Знак пошани", медалями та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 6-го та 7-го скликань. Автор збірок сатири й гумору "Мої земляки", "Наші знайомі", "Ознаки весни", "Гумор і сатира", "Як ми скажемо — так і буде", "Ровесники", "Сер Макітра", " 3 щирим серцем, а про декого з перцем", "Дорога дама", "За прикладом старшого брата", "Який Сава — така й слава", "Шахтарям донецьким — хлопцям молодецьким?", "Здоровенькі були!", "Хімік-чудодій", "Ой ти, Галю!", "Карась-середняк", "П’яні вовки", "Дозвольте запевнить", "Добрий день вам, добрі люди", "Здоровше з гумором живеться", "Готов почати все спочатку", "В ім’я добра — супроти зла!", "Де Іван?", збірки біографічних оповідань "3 книги життя", Творів у 4-х томах — 1944. — 1978. Але навіть він, заслужено нагороджений, пошанований, визнаний за свого жорстоким тодішнім режимом, так ось, навіть він не уникнув переслідувань тодішньої каральної системи. (Друкуватися він почав 1928 р.). Ось як про це розповідає Богдан Сушинський, автор змістовної і дуже цікавої книги "Степан Олійник: поет на тлі епохи", Одеса, 2006. (Також автор змістовної передмови до збірки С. Олійника "Вибрані твори", Одеса, 2005/. "Жорстоко пройшовся тоталітарний режим і долею видатного поета. Вже готуючи до видання цю книжку вибраних творів Степана Олійника, я мав нагоду почути розповідь доньки його, Лесі Степанівни та сестри Марії Іванівни, що в 1931 році Степана Івановича, тоді ще студента Одеського ІНО, теж заарештували як "ворога народу". Упродовж усього життя свого сам Степан Олійник і його родина замовчували цей факт як найжахливішу сімейну таємницю. Про нього — за життя Степана Олійника — ніде й ніколи не писали в пресі. Та й по смерті його теж мовчали. Вже хоча б тому, що у світі існувало лише кілька людей, котрі пам'ятали цей факт, про який, на думку доньки поета, в наш час читачі його повинні дізнатися. Так, дійсно, восени 1931 року агенти НКВС заарештували Степана Олійника прямо в студентському гуртожитку. Кілька місяців його допитували в камерах цієї комуністичної охранки, вимагаючи зізнатися в тому, що він є "українським націоналістом". Підставою для цього розстрільного звинувачення слугували два факти: по-перше, частівки, які Степан Олійник писав для студентської агітбригади "Сині блузки", але в яких не було нічого націоналістичного; й українська сорочка-вишиванка, котра завжди викликала ненависть у"радєтєлєй свєтлого коммуністіческово будущєво". Для них кожен, хто вбирався в українську вишиванку чи говорив, а тим паче — писав твори українською мовою, уже був "українським націоналістом", уже викликав лють. Вирвався Степан Олійник із підземелля НКВС лише дивом. Врятував його, судячи з усього, побратим по перу, згодом — відомий сатирик Володимир Іванович. Це він, ризикуючи власним життям, пише листа М. Калініну і збирає під ним двісті підписів студентів на захист "помилково заарештованого" Степана Олійника. Ось як розповідає про ці події один із не багатьох, хто знав таємницю родини Олійників, — письменник Володимир Лясковський, у вже згадуваній мною статті "Серйозне життя сатирика". "Осінньої ночі 1931 року два капітани НКВС на "чорному вороні" під'їхали до гуртожитку педіна, щоб заарештувати студента Олійника, як "ворога народу", ... і тоді його товариш (В. Іванович. — Б. С.), з ризиком для власної долі, складає емоційного листа "Всесоюзному старості" М. І. Калініну. Двісті підписів. Може, в тридцять сьомому всі двісті студентів загриміли б у ГУЛАГ, але в 31-му ще був якийсь просвіток. Лист зіграв свою роль. Через кілька місяців Степана випустили з в'язниці. Проте здоров'я його було підірване. Коли його викликали до військкомату, медкомісія оголосила невтішний висновок: "білоквиточник" (тобто такий, що не придатний до військової служби.— Б.С.)". Своєму рятівнику, поету-земляку з Одещини Володимиру Івановичу (1905—1985) Степан Олійник через роки присвятить такий щиро-ліричний (сатирик С. Олійник був на диво ліричним!) вірш. ЛЮБЛЮ НАШ КРАЙ Поетові Володимирові Івановичу Люблю наш край: лимани, балки, Чаїний крик і хвиль тепло... Там з моря видно всім рибалкам Твоє — Григорівку — село! Сходивши землю срібноросу, Що клонить трави аж до хвиль, Ти змалку вмів клепати косу, Водить човна і в шторм, І в штиль. В рибальській трудженій родині Законом стало ще тоді: Подай весло своє людині, Що опинилася в біді! Літа лишаючи позаду, У море ходиш, як ходив... А скільки яблунь, винограду Ти круг Одеси насадив! Взнаю твою робочу майку Іще здаля, коли не йду: Скінчивши вірш чи казку-байку, Ти знов клопочеш у саду. В роботі зрання і до ночі, Немов той ратай на сівбі, А скільки радощів для дочок Переносив ти на собі! Молодшій — книги, старшій — ноти. (Добудь! Хоч діло і складне...) Ті щедрі батьківські турботи Завжди зворушують мене. А жарти, сміх? Лиш серцем дужі Так сіють усмішки дзвінкі!.. Люблю наш край, мій добрий друже, За те, що люди в нім такі! Я бачив їх, коли з тобою Бував не раз у тім селі, Де кожну ніч у гул прибою Старі вслухаються й малі. Де зазнають рибалки лиха В години штормів і вітрів, Де й досі сива Качаниха Із моря жде своїх синів... І це вони, ті добрі люди, Тобі довірили перо, Щоб випікав ним зло повсюди, Щодня відстоював добро, Щоб по щурах бив і по вовку, Що з-за межі ген вирина... Радий, що їх «командировку» Ти прагнеш виправдать сповна! Люблю наш край: рибальську вдачу, Солоний бриз і хвиль тепло... Аж звідси, друже, ясно бачу Твоє — Григорівку — село! 1965 Степан Олійник САМ СЕБЕ ПЕРЕХИТРИВ (За народним жартом) Поїзд Київ — Станіслав Уночі в Попельні став. З напівтемного перону Втиснувсь дядько до вагону. «Хоч людей і тьма, та їх Одурю я геть усіх, Улаштуюсь! — мислить дядько. Я ж не тюхтя-безпорадько». Хитруватий склавши план, Зиркнув дядько в чемодан, Скрикнув «ой!» та без балачки Попід лавку лізе рачки. — Що шукаєте ви там? — Знявся лемент, шум і гам. — Я ловлю, а не шукаю. Все одно її спіймаю!.. — Кицьку ловите свою? — Та не кицьку, а змію! Десь сюди вона, погана, Шугонула з чемодана. Вчувши дику новину, Зникли люди — в мить одну! ... З'ївши з салом паляницю, Виліз дядько на полицю. Спить він смачно, аж хропе: Сам-один — на всі купе! А в години у ранкові Погукав провідникові: — А чи скоро Станіслав? Не проїхав, не проспав?.. — З ліхтарем в руці з-під лавки Провідник дав точні справки: — Де там скоро! Спи й не бійсь. Вчора йолоп тут якийсь Здуру випустив гадюку, Відчепили нас на муку. От і кукаєм «ку-ку!» У Попельні в тупику! 1961 НЕ ГОВОРИ, ЩО ТИ ПОЕТ Коли коханій до альбому (Чи посередньо, чи то гірш) Ти, подолавши сон і втому, Нарешті, викінчиш свій вірш, Коли, зрадівши віршу тому, На шляпу ти змінив кашкет,— Ніде, ніколи і нікому Не говори, що ти поет. Коли, радіючи удачі, Ти невідривне день при дні Почнеш в захопленні гарячім Пекти загальники-пісні, Коли, нарешті, випадково «Продвинеш» їх в одну з газет, — Ніде, ніколи і нікому Не говори, що ти поет. Якщо ти бачив лиш на блюді Колгоспний хліб і виноград, І весь твій шлях «в життя і в люди» — У шість редакцій і назад — «Штовхати вірш!»... Коли ти в цьому Вбачаєш успіхів секрет,— Ніде, ніколи і нікому Не говори, що ти поет. Коли ти взяв замовлень масу І друзям кидаєш: «Спішу! Бо вже й читать не маю часу, А цілі дні пишу й пишу!», Коли ти втнув замовцю свому Чи то сонет, чи то куплет, — Ніде, ніколи і нікому Не говори, що ти поет. Коли ділком гоноровитим Ти гонорар узять прийшов З одної каси із «маститим» І там гукнув йому «Здоров!» І навіть вислідив потому, Щоб затягти його в буфет,— Ніде, ніколи і нікому Не говори, що ти поет. Коли ж забудеш славу й гроші В труді, як кожен патріот, Й тебе за вірші за хороші Назве поетом наш народ, Який прямує величаво З піснями радості вперед,— Лише тоді здобудеш право Сказати людям: я — поет! 1950 ДОРОГА ДАМА Проти саду видно дім, А в красивім домі тім Ходить дама по кімнаті У панбархатнім халаті. Мов та пава, проплива (В туфлях номер сорок два!). На щоці дві мушки-цятки, На панчохах чорні п'ятки. Ну не дама — а реклама! Раптом: — Ах, — сказала дама, — На обід до поросяти Слід би хрону ще дістати! А як треба, то чому ж, Є на те у неї муж. Муж солідний, роботящий, Головне ж — руководящий! Дама крутить телефон І, підвищуючи тон, Вимага по телефону: — Шли машину, треба хрону! Вірний муж, прийшовши в раж, Довго дзвонить у гараж, Все відклав заради дзвону, Бо забагла жінка хрону. З гаража йому в одвіт: — Саме в шофера обід! — Все хай кида і при тому Швидко мчить до житлодому! І шофер натиснув газ, Бо наказ — то є наказ, Бо сніжок, і трохи слизько, Й добиратися ж не близько! Через місто через все Мчить, мов біс його несе. Підлетів під саму браму І почав... чекати даму. Вже й годину, мабуть, жде. Дама бачить, та не йде. (Щоб питали всі в будинку: "Це ж чию чекають жінку?") Врешті вийшла, підійшла, Сіла важно й попливла На машині на прекрасній, На державній, мов на власній! Ще й не взяв шофер розгін — Як приїхали по хрін, Як приїхали і стали, Бо ж базар за два квартали. А тим часом в мужа — ох! Ну цілий переполох! У міністра треба бути, З хроном жінки ж десь не чути. Він до друга Рогози: — Будь ласкавий, підвези! Залишаються хвилини, І, на гріх, нема машини. Одвічає в трубку бас: — Рад би, друже, та якраз Сіла жінка до пікапу Й десь помчала мірять шляпу. Прикусив муж язика, Чимчикує пішака. Аж каміння б'є з розгону, Бо забагла жінка хрону. Немалу штурмує даль!.. Та мені його не жаль. Жаль машин мені державних І шоферів, хлопців славних! Жаль машин, що возять дам Кожен день і тут, і там. Як же так, мужі, папаші? Ті машини ж бо не ваші! Нащо ж гнать навперегін їх по шляпи та по хрін? Для держави, скажем прямо, — Дорогенькі ваші дами. 1952 ГОНЕЦЬ ДЛЯ НАДЗВИЧАЙНИХ ДОРУЧЕНЬ — Чемерис?.. Валька?.. Ну, де це подівся наш посильний? Чи як він сам себе величає — гонець? Надзвичайно важливе доручення є, а гонця катма! — Та де ж... У бузку Степана Олійника читає!.. Це був повоєнний час, якийсь рік у череді років 1948—1952-х. Я тоді підроблявся в рідному селі Заїчинці — колгосп "Перемога", пізніше — "Радянська Україна" — посильним при конторі. Посильний —особа, яку посилають куди-небудь з якимсь дорученням, кур'єр — це з тлумачного словника. Але слово "кур'єр" (якесь воно не наше, мовби чуже) я тоді не чув. Та його в нашому селі ніхто й не вживав. Пізніше дізнаюсь, що це слово французького походження, означає гонець. Дипломатичний кур'єр — посадова особа Міністерства закордонних справ, яка відповідає за доставку дипломатичної пошти — світ дуже далекий від мого села. У якому я був просто посильним — "старшим, як з усмішкою казали, куди пошлють". А втім, слово посильний для мене було якимось... м-м... буденним, без піднесеної урочистості. Мені більше імпонувало гонець, щось у ньому вчувалося княже, козацьке — я на той час історичну літературу читав, тож представляючись перед однолітками, я ніби між іншим і вверну: "Валентин Чемерис — гонець для надзвичайних доручень". Діяло вражаюче. Особливо, для підлітків з сусідніх сіл. І я тоді так і ріс, так і ріс — у власних очах. І навіть пишався, що мене в селі прозивали гонцем. Оскільки ж я тоді був ще неповнолітнім (оним я стану лише у 1952 році) і мене за трудовим законодавством ще не могли взяти до праці, то оформили на цю посаду мою матір, колгоспницю. Правда, вона як працювала в ланці, так і працювала, а посильним — сиріч гонцем, був я. Підзароблявся лише у вільний від школи час, влітку на канікулах. Правда, слово "підзароблявся" вживаю чи не умовмо. В колгоспі тоді не платили. Цілий рік ходили люди як на панщину, нічого навзамін не отримуючи. Крім, звичайно, трудоднів, у ті часи чи не пустих. Лише в кінці року щось давали — якусь пару-другу сотень грамів зерна на кожний вироблений трудодень, чи цукру (колгосп — буряково-зерновий). Видавали в кінці року ті сотні грамів і моїй матері — за мою працю посильним. Приходив я до контори вже о сьомій ранку — голова колгоспу з'являвся рано — був там як на прив'язі, майже до темного вечора. У ті роки внутрішнього зв'язку з підрозділами, відділами в колгоспі не було — ні телефону, ні рації (вона тоді була лише у військових), ні такої зручної мобілки як нині. А щоб викликати керівників підрозділів чи й будь-кого до контори — якщо виникала така потреба — для цього й годився посильний. —Чемерис?.. Валька?.. — час од часу лунало в конторі. — Ну, де це подівся наш гонець, Саньчин син? (Мою матір звали Олександра, Шура, по-сільському Санька). Ану гайда до такого-то бригадира (варіанти: до завфермою, комірника, садівника тощо) хай прийде до контори... Якщо гукали посильного, я якийсь час барився, а коли — гонця, кулею вилітав із бузку: я тут! Готовий бігти хоч і на край світу! І — ноги в руки, тільки курів на край села (а воно ге-ен розкидане), де були бригадні двори, ферми, майстерні, комори тощо. Чи й у сад, на пасіку, якщо потрібні були садівник чи пасічник. — Дядьку, — захекано, — вас кличуть до контори... За день, бувало, хіба й так набігаєшся, спиш потім без задніх ніг! Але дещо й мав з того бігання. Якщо треба було запросити пасічника — летів як на крилах на колгоспну пасіку, адже там мене — гонець! — пригощали шматочкам стільника з медом духмяним — ото була неймовірна радість у бідному післявоєнному селі. (Цукерок я не мав за що купувати). У сад — садівник неодмінно пригостить мене грушами-яблуками чи й жменею-другою малини (малинник у нашому колгоспі був неймовірно розкішний). Навіть комірник під настрій щось тицьне — малосольний огірок чи квашене яблуко. В голодному житті і це наїдок. Особливо доводилося мотатися селом та його околицями (і в поля забігати) як збиралося засідання правління колгоспу. Вручали мені довжелезний список правлінців, аби кожен у ньому ще й персонально розписався — біжи гонець Валько!!. І я біг. А було мені тоді десь десять-дванадцять років. Гуляти хотілося — літо ж, тисяча спокус! — аж-аж! Хлопці он зрання й до вечора колобродять де захочуть, а я... Наче на прив'язі песик. Здибаєш, бувало, біжучи до правлінців, босоногу братву, затримаєшся. Прибіжу, а того, кого треба, вже на місці немає. Де дядька шукати? Не кушпелити ж до нього вдруге-втретє? А підпис його потрібний. Тож бувало, що — даруйте, — підробляв потрібний підпис. Каюся смиренно! А якось, пригадую, гайнув з хлопцями до мосту купатися та так розкупався в літеплі Хоролу, що й за свої обов'язки посильного, пардон, гонця к лихій матері забув. Отямився вже увечері. Ой, ле-ле! Двох чи трьох правлінців не оббігав. Друзі мої й порозписувалися у списку за них — різними, звісно, почерками. Малі та наївні! Але ж ті, за кого вони розписалися, на правління, ясна річ, не прийшли, бо ні сном, ні духом... Голова колгоспу якось зустрівши таких "прогульників", накотився на них: чого не були на правлінні? Не знали, що збирається? Але ж ось ваші підписи... Перепало тоді мені добряче, вдруге таке вже не повторювалося. Отож, сиджу під конторою в заростях бузку в очікуванні крику куди пошлють, з книжкою в руках. Я тоді вперше познайомився з творчістю до того не знаного мені сатирика-гумориста Степана Олійника. В колгоспній бібліотеці, активним читачем якої я вже тоді був — це крім шкільної, активним читачем якої я теж був, — брав його збірки "Мої земляки", "Наші знайомі", "Ознаки весни", "Гумор і сатира" — в різний, звичайно час, — "Як ми скажем — так і буде", "Сер Макітра" (видання 1947—52рр.) і запоєм — я любив змалку гумор — читав, сховавшись у палісаднику в кущах бузку біля контори. І тоді лунало: —Че-еме-ерис?.. Валько, т-туди т-вою!! Де це в дідька подівся наш посильний, котрий гонець? Знову читає Степана Олійника?.. Я читав Степана Олійника (як, між іншим, і Остапа Вишню), і сміявся — сам до себе. Іноді читав біля контори дядькам та тіткам, або й у полі, тож у селі всі знали про моє захоплення гумором і часто прохали: "Валько, ану прочитай-розкажи що-небудь смішненьке!" Я й читав гуморески Степана Олійника, що їх уже знав напам'ять: "Імператор", "Леді" Мельник Настя", "Василь Хомич", "Микола Калюжний", "Вказівок нема", "Ознаки весни", "За рікою гуде молотарка" — справжня пісня! — "Каланча". Особливо ж мені вдавалися "Пригода в лісосмузі". А якось при тому читанні й перепало. Добряче. Це коли читав гумореску "Дипломат" (вельми вона дотепна, з гарною кінцівкою), у якій "почався невидимий "бій" між Нью-Йорком і хатою Гната". "Голос СІНА", шипучи з репродуктора "змієм", доводив, що в есересерії все кепсько, а герой гуморески Гнат доводив, що навпаки. Мої слухачі почали гмикати. А коли я прочитав пасаж про те, що "диктор жовчно шипить з приймача: "...каганці — їх світила типічні...", Жінка люстру святкову включа... Гостя сліплять вогні електричні..." — зненацька зашуміли: — Щось ти, Валько, читаєш не те. Які люстри, які вогні електричні, як ми й справді світимо каганцями... (Тоді забороняли села підключати до державних електромереж, а інших не було. У моєму селі "лампочки Ілліча" спалахнуть десь вже наприкінці шістдесятих). Але це був одинокий "прокол", загалом же гуморески Степана Олійника мої односельці сприймали добре: просили ще і ще читати і я, пригадую, ходив у героях — наче сам був автором тих сміховий. Тоді ж мені закортіло і самому щось утнути в цьому розвеселому жанрі. Власне, спробувати — чим чорт не жартує! І я потихеньку почав щось там писати, придумуючи смішні сюжети, але, звісно, не без впливу Олійника чи Вишні. Згодом почало з'являтися своє — слава Богу!.. Через багато років, живучи й працюючи вже в Дніпропетровську, я почав і друкуватися, і видаватися, з віршованого гумору перейшовши на прозовий. Вже благословилося кілька моїх веселих збірок, і якось, вже не пригадую в якому саме році, виступає по телебаченню Степан Олійник. Розповідає про наш гумор. Називає прізвища кращих українських авторів сміху. І раптом — добрий грім серед ясного неба! — називає й моє прізвище! Сидячи біля телевізора, я був вражений — виявляється, мене помітив такий метр, як сам Степан Олійник, вже тоді живий класик, єдиний з усіх гумористів-сатириків лавреат Державної премії СРСР. (За збірку "Наші знайомі", 1950р., тоді — Сталінська премія). Виявляється, я, Валентин Чемерис, належу до кращих гумористів України! І це сказав на всю Україну сам Степан Олійник! І мовби ж нічого конкретного про мене він тоді не повідав, лише назвав у переліку кращих і мене, але що почалося... Після того чи не з тиждень знайомі, зустрівши мене, притьмом вигукували: — Вітаємо! З чим? Не скромничай! Сам Степан Олійник нарік тебе кращим гумористом — гляди, не запишайся! Я почувався так, як почувається іменинник на відповідних урочистостях. Із Степаном Івановичем я пізніше особисто зазнайомився. Правда рідко — я жив тоді в Дніпропетровську, — здибувалися. У Спілці письменників, на письменницьких з'їздах, але кожного разу він тепло мене підбадьорював: читав, читав, гарно пишеш! Ростеш! Дай тобі, Боже!.. І від слів його і теплої зичливої посмішки я й справді ріс-зростав. А якось розповів йому, як у далеких повоєнних роках дитиною, підлітком ще, працював у колгоспі посильним — гонцем, як я врочисто представлявся, — і читав у бузку його гуморески. Навіть виступав перед дядьками та тітками про його знаменитих героїв — номенклатурного Мацепуру, Карася-середняка, дорогу даму, модернізовану Фроську, Пилипа Краснобая, Омелька Свистуна та інших його героїв, він засміявся — молодо і весело. —Так, кажеш, у бузку читав? Гонець для надзвичайних доручень? А тебе гукали: Чемерис?.. Валько??. Ну де це в дідька подівся наш посильний? Знову, мабуть, Степана Олійника читає. Між іншим, у дитинстві я так читав гуморески Остапа Вишні. Все забувається, хочеться мені сказати знаному сатирику-гумористу, який колись так здорово мене підтримав, все. З часом, звичайно. (Може це добре, може й ні). Тільки добре слово, Степане Івановичу, не забувається. Ніколи! На цьому стояв і стоятиме світ! | |
| Категорія: додатки | Додав: alf (13.01.2010) | |
| Переглядів: 11939 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 4.0/8 | |
| Всього коментарів: 1 | ||
| ||
