| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
ПЕРЕДМОВА(5)Віктор САВЧЕНКО. "БОГ НЕ ПІД СИЛУ ХРЕСТА НЕ ДАЄ"
 І.Данилюк не належить до тих, хто шукає нової, незнаної доти, форми вірша. Його пошук це –пошук оригінального образу, порівняння, поетичної думки. У широкому спектрі тем пріоритет він віддає інтимній ліриці. Припливами любові й ненавиддя У цьому домі ти давно живеш. То скинеш мої руки, наче гиддя, То враз засяєш, ніби срібна креш. Колись мене цим поглядом зманула, Так обирають тих, хто був любіш. Чого ж в очах знеможених минуле Вже прогляда, як втрачений рубіж? Другий –невидимий план буття – поетична творчість у І.Данилюка – часом переплітається з побутовими картинами, приземлюється ними, але поетичний образ від того тільки виграє. Всі почесті одержав перед смертю, Бо не вписався в правила момент. Затрушені лупою, наче дертю, Чиновники складали документ Про видатні і ще якісь заслуги, Ну, й про любов до п’яного села. ...Тим часом він кінчав вже пляшку-другу І думав, чи мотузка не гнила... Поетичний голос Михайла Кудрявцева вперше виразно пролунав коли вийшла в світ збірка "Ранкові вікна". ("Промінь", 1988 р.) Хоч у книжці було ще п'ять авторів, поетичний голос жодного з них неможливо було сплутати з іншим. Якщо сусіди по збірці С.Андреєв і О.Твердохліб "вливають свої поетичні задуми в перевірену форму - риму, по-своєму їх трансформуючи, то М.Кудрявцем обирає менш уживану3 форму - білий вірш Проте це - білий вірш М.Кудрявцева. Риму йому заміняє пластичність слова. Це не просто рефлекторні, незбагненні для читача спалахи образів (як часто трапляється у поетів), це думка, яка "тече" білим віршем. Сад світиться в грушевій позолоті І стали ранки, як відлуння літа. Життя, мов книгу, відкриваю знову, Гортаю перечитану сторінку. Так легко, сонячно, а над дахами По вітру в’ється – рветься павутиння. Читаючи вірші М.Кудрявцева, часом забуваєш, що вони не римовані. Риму їм заміняє якийсь внутрішній ритм, який досягається звучанням слів. Автор, здається, торкається струн, назва яким «слова». Олександр Ратнер спочатку став відомим як перекладач з української. В його перекладах уперше зазвучали російською мовою вірші Д.Павличка, та так, що розчулили самого автора оригіналів –людину, вкрай вибагливу до слова. Жодне творче перо не зазнає такого навантаження, як перо перекладача; це і пошук засобів для адекватного перенесення твору з однієї мови в іншу, і збереження “форми” оригіналу, та найголовніше – передача підтексту, на який, до речі, багата поезія Д.Павличка. Щоб з усім цим упоратись слід бути самому неабияким майстром. Проте з виданням власної книжки Олександр не поспішав.Він немов-би відточував стило і водночас учився в майстрів: крім Д.Павличка, перекладав М.Шашкевича, Л.Українку А.Бортняка, В.Коржа та інших. Проте вчився не писати, а зважувати слова, визначати їх кольорову і звукову гамму, смислову вартість. Для поета думки, яким є О.Ратнер, це вкрай важливо. Як показали збірки його вже оригінальних віршів, в літературу прийшов, справді, обдарований поет, однаково вибагливий до суті й поетичного образу. Точність мислення йому дає технічна освіта (він, до речі, закінчив той самий факультет Дніпропетровського металургійного інституту, що й М.Чхан), а образність, метафоричність – те, з чим він прийшов у світ – талант. Несу я не один, а два креста. Один бы нес, наверно, лет до ста, Но оба и до старости не сдюжу. И слышу отовсюду, их неся: –Ты надорвешся, милый! Так нельзя! Не погуби раздвоенностью душу! ...Так и хожу по собственным следам, Слывя слугой не двух господ, а дам – Науки и Поэзии, –при этом Я их люблю и, зная, что дана На две любви мне жизнь всего одна, Мирю в себе ученого с поэтом. Основними темами поетичної творчості Валентина Бурхана, починаючи з першої його збірки “Тривожна радосте моя” (1978 р.) були любов до рідної землі і біль за те велике лихо, що його принесла Друга світова війна – це чи не найпотужніший емоційний пласт його поетичної свідомості. Де могила твоя, Я не знаю... Батьку, батьку, уже скільки літ, Як над нею в журбі опадає Дум земних золотий первоцвіт... В.Бурхан належить до покоління дітей, на долю яких випали всі страхіття довоєнного, воєнного і повоєнного періодів: сирітство, голод, поневіряння. Це люди мічені лихом. З роками у більшості з них ті сліди зарубцювались. Але тільки не в поетів. В очах - ще й нині відблиски заграви. Жита, що топчуть чоботи чужі, На всі мої літа той біль кривавий Лишився у стривоженій душі. Рівень поетичної творчості В.Бурхана зростає з кожною новою книжкою. Він не шукає карколомних поетичних засобів. Його творчість спокійна, як спокійна людська доброта. Це і є першопричиною світлого ліричного образу в його поезії. Достигло літо стоголосе, Блакиттю в обріях бринить, Чатує, ловить щедру мить, Як дзвоном сповниться колосся.... Вірші В.Бурхана несуть у собі пісенну мелодику, через те ними цікавляться композитори. До багатьох з них уже написано музику. Вірші Валентина Собчука можна назвати верлібрами, але можна – й медитативною лірикою. Тому його радо визнали О.Завгородній, М.Семенюк та інші майстри цього напрямку, коли вийшла в світ перша збірка поета “Вокзали душ”. Проте, попри медитативні спалахи, в його поезіях присутня логіка, яка і об’єднує окремі рефлекси в струнку поетичну схему. Під темними соснами золотиста стіна – рветься лев вогнегривий крізь неї, де осінь, де осінь, на стежку лягла лисицями-листями... Рветься лев вогнегривий – у вогні як гніві, гілки кісточками хрустять, мов на банкеті, терпкі осені вина розливають дими... Творчість Валентини Чорної це – згусток болю на поетичній аурі Придніпров’я. Із сталінських концтаборів, куди вона потрапила ще зовсім юною дівчиною, В.Чорна винесла такий тягар страждань, що його вистачило б на кілька поетичних поколінь. Коли йдеться про життя або смерть, людина найчастіше не дбає про модний одяг. Тим-то поезія В.Чорної проста, без вишуканих шат. Третю ніч мене мордуєш, звір, Не даєш ні їсти, ані пити... І яке ти право моєш бити?! Я ж ні перед ким не винна, вір! ...Скільки раз пістоля наставляв... В чім моя вина? У рідній мові? А чи, може, в добрім щирім слові - Тім, чого від роду ти не мав? Це “Рядки із зони особливого режиму” (розділ у збірці “Люблю ще й досі”, 1990 р.), із пекла, всіма колами якого пройшла поетеса. Опинилася вона там через ту ж поезію: мала необережність спілкуватися з опальними поетами. У радянські часи виник такий термін, як “табірна поезія”. У віршах, створених за колючим дротом, основними засобами були не образність, не словесна барвистіть, хоча й ними не нехтували, а біль, страджання, зойк. Поетичний хист Євгена Берліна проявився на початку 90-х з виходом у світ його першої книжки “Цена откровения”. Доти його знали з окремих публікацій у періодиці. Це вже була сформована особистість з власною манерою словотворення та ідейною концепцією. Є.Берлін послуговується традиційною формою вірша, проте працює з нею сумлінно. Слова немов би переливаються одне з одного; так само плине й думка. Стекают и гаснут часы и минуты, Как струйкою крови от нас убегают, Как всплеском купели, капелью как будто, Последней любовью ли, первой – не знаю. Чи не найпотужнішою складовою його творчості є філософія, глибоке проникнення в сутність предмета. Замешана жизнь на какой-то привычной длинноте, бесплотности времени, ковкости речи, тем паче, что слово одно, между тем, остается до йоты... Когда все прочтется,– быть может, иное означит. Поет, хоч і не цурається ясного поетичного образу, проте більшість його віршів несуть у собі глибокий другий план, над яким, щоб його збагнути, слід замислитись. Віктор Гриценко належить до тих поетів, які в своїй творчості досліджують причини гріхопадіння, підступності, віроломства. Прощу за зраду вас, як зрозумію: апостоли зрікалися Христа. І не помщуся, бо найменша мста багном впаде на вчителя й Месію. “Я, мабуть, не відбувся б, як поет, якби доля не звела мене з Михайлом Чханом”,– сказав якось В.Гриценко. Поетом він таки став би, а тільки іншої творчої орієнтації. Принаймні тоді не написав би таких рядків: Я мав надію запалить ліхтар, Як інші серце клали на вівтар. В.Гриценко не посягає на форму вірша. Його більше хвилює духовний вплив на читача, на оздоровлення людської моралі. На цій його позиції, напевне, лежить відбиток Гриценка-педагога, якому дано простежити зміни в людській сутності, що починаються ще зі шкільного віку. Поетична юність Івана Сокульського припала на кінець шістдесятих років. Це тоді, на літоб’єднанні при Дніпропетровській письменницькій організації, вперше прозвучав його вірш “Воли”, який засвідчив, що в літературу йде поет від Бога. Воляча кров у нас, волячі у нас жили, воляча вдача, добра і м’яка. У шумі цім – волячі наші сили приковані до чорного гака. Розумні, карі, сиві, сірі – куди ведуть, куди нас гонять –ідемо... А б’ють – воляча у нас шкіра, воляча шия в нас – під будь-яке ярмо! Степами йдем – у спразі, в муці... Погоничів – не наші то дороги. Погоничі і ті вже з нас сміються: “Для чого носять гострі свої роги?..” То був період так званого “потепління”; тоталітарна влада трохи розслабилась. По всій імперії почали з’являтися імена людей, яким згодом судилося розвалити її. Такий самий процес відбувався і в країнах-сателітах. У Чехословаччині він вилився в “Празьку весну”, ініціатором якої була інтелігенція. З тим у Кремлі спрацював запобіжник. Почали закручувати гайки, надто в республіках, де запахло сепаратизмом. Саме на цей час припадає вихід у світ роману О.Гончара “Собор”, у якому чи не вперше в радянській літературі пріоритет віддавався загальнолюдським цінностям та духовності. О.Гончар і став предметом цькувань і, як показали подальші події, –барикадою між владою та інтелігенцією. По той бік барикади опинився й І.Сокульський. Про цькування О.Гончара та про спротив цькуванню на Придніпров’ї можна прочитати в роботі автора цих рядків “Хроніка одного кримінального процесу” (Сучасність. – 1997. № 9). Чому загострилася увага на цих подіях? Тому, що вони змінили життя І.Сокульського. Замість університетського диплома (він навчався на четвертому курсі Дніпропетровського університету) Іван отримав тюремну камеру. Ну, а вже той світ, у якому він опинився, наклав свій відбиток і на його поетичну творчість. Проте вірші його не можна назвати “табірними”, оскільки в зону він пішов сформованим на волі поетом. Вірші І.Сокульського – писані до ув’язнення, в ув’язненні та по виходу на волю (він мав два ув’язнення), – це вірші громадянина, інтелігента і поета високої проби. За вами ридатиме в розпачі мати. (Не буде кому їй подати води). І друзі кидатимуть гнів і прокляття... Ви ж у дорозі наддайте ходи!.. І зрадить вас люба і вірна дружина... Нікого у світі!.. І буде брести у зраді потопній уся Україна... Ви ж у дорозі наддайте ходи!.. (Володимирська централь, 1973 р.) Ім’я Жана Парфімчука віддавна було відоме в поетичних колах Придніпров’я. Проте заявив він про себе, як уже сформований поет тільки 1994 року книжкою “Излом”. Творчій манері Ж.Парфімчука притаманні ясність думки, чіткість поетичної схеми, в деяких поезіях –сюжетність. Саме цим критеріям він і підпорядковує всі засоби поетичного арсеналу. Це –поет-лірик. Його інтимні вірші часом оповиті серпанком суму чи ностальгії. Оплывают былого свечи - Неизбежны нагар и копоть. Все – как прежде!– слова и вещи, И не надо дверями хлопать. Михайло Дяченко почав друкуватися ще в студентські роки, коли навчався на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету. Його вірші звучали на літературному об’єднанні при Спілці письменників, з’являлися на сторінках газет. 1967 року він став лауреатом обласної літературної премії молодих. Поезії М.Дяченка бачили світ в журналі “Дніпро”, альманасі “Вітрила”, планку вимогливості яких подолати було вкрай важко. Та з часом це ім’я зникає, як і сотні інших, що колись спалахнули в поетичному небі. І ось – перша книжка “Іще зозулі слово не погасло...” (“Січ”, 1991 р.), з часом друга –“Свято білої лілеї” (1997 р). Стало ясно: М.Дяченко нікуди не зникав з поетичного світу; він творив, вдосконалювався, жив і дихав поезією. Побачу крижня в надвечірній млі... Заграє серце радістю м’якою! Саме такою –ніжною такою – мені ти й марилась, весіння здвиж землі... Крім високої майстерності, в поезіях М.Дяченка вгадується глибоке чуття слова, мови. Свою першу книжку «Я –розділяю» Наталя Кривенко видала 1998 року, будучи студенткою Дніпропетровського педагогічного училища. Її поетична творчість формувалася під впливом професійних письменників, а місцем першої апробації творів стала Обласна бібліотека для молоді, де регулярно проводилися конкурси молодих дарувань і презентації перших книжок. Це там до свого поетичного хисту вона долучала по крихтах поради і досвід таких відомих поетів, як Микола Миколаєнко, Олесь Завгородній, як учений-філолог професор Анатолій Поповський та інші. Найбільшим здобутком тих студій стала здатність розпізнавати вторинне, привнесене у твір з чужого поля, як-то «затерта» від частого вживання рима, лексична форма тощо. Вже тоді, з першої книжки, можна було побачити, що в літературу йде особистість, яка шукає і шукатиме завжди, власний шлях. Сходинки. Сходимо. Вийдемо – зовні. Що за дверима – знаємо вдвох. Ви – і потужні хорали церковні. Я – і дурний скоморох. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ігри у лігвищі вовчім. Одне! Сердитесь? Знаю. Сурдина – в судинах. Суд. Пересуди. І судять – мене. Присуд – за вірність. Вирок – за віру. . . . «Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя» Поталанило Наталі ще в тому, що на початку свого життєвого шляху вона зустріла справжнього педагога – викладача педучилища Світлану Ільківну Кондратенко, свідому того великого значення для виховання людини, яке має поезія. Якщо літературна творчість Наталі огранювалася письменниками і вченими, то її громадянська свідомість, відповідальність за слово, за вчинок формувалася під впливом С.Кондратенко. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (02.10.2008) | |
| Переглядів: 1729 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |