| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Володимир ГРИПАС
 Володимир ГРИПАС
Грипас
Володимир Васильович народився 18 січня 1949 р. в с.Піддубне
Софіївського району Дніпропетровської області. Закінчив
Дніпропетровський університет. Автор книг “Чебрецева павідь”,
“Землетал”, “Відданість”, книги повістей “Листи зі штемпелем краба”.
Помер 1998 року. * * * Рілля порипує од кроків... Наче схлипує... Аж геть посивіла вона, суха рілля! І агроном мовчить. Лиш серце скрикує: “Озвись!..” Земля, як немовля. “Озимці б вкорінитись... до морозів би...” (Як астматично дихає земля!..) Й зневірившись у метеопрогнозах, — Мов Святогор посеред поля, — Людина небо нахиля!.. ДАВНЄ “Найкраща із машин — це руки, синку!” (Іронія гірка, мов крик, у пам’яті зависла). Дививсь на тітчині долоні чорного вдовиння. Кивав дитинно-розуміюче, поспішливо... Всміхалася натомлено, мов осінь, Мозольний щем у воду опускала... Післявоєння. Їй, як всім, тоді жилося. Співалось й думалось над довгими, — Аж в марево, — рядками... Під “холодочком заячим” в перерві Розстелить білу хустку з щедрим домислом... І задріма. Як в червні сорок першого, Безжурно на межі. Як в день отой, Коли проснулася вдовою... І схилиться над нею він. Живісінький! І руки цілуватиме, на вітрі долі шерхлі, Той чоловік із вічності! — Зерном пропахлий, пропахлий щедрим цвітом літа. ДВІ ПІСНІ ДЛЯ МАТЕРІ 1 Роки відлітають, постиравши крила, Ваші скроні, мамо, сивина укрила. Вже не чути “люлі» в калиновій хаті: Діти розлетілись, діти — ластів’ята. З журавлями в ірій відлітає осінь. Літо лиш теплиться в вашім серці й досі. Журитесь, буває, упаде сльозинка: “Де тепер літаєш, синку, ти мій синку?” Під вікном в тривозі — яблуня крислата. Ждіть додому сина, мамо моя. МАТИ. 2 Ані того літа, ані тої осені. Ждеш ти, виглядаєш “бабине” тепло. Поле туманами сизо пойнялося, Вікнами до сонця, мальвами — село, Нашелесуй, клене, краплями-зоринами, Передрання ірійне, неба глибина, Проліта Телесик краями лебединими, Як вернутись в казку, він того не зна... Споришами-росами — пам’ятаєш досі! — За коханням-леготом, ласкою-теплом Бігла, доганяла — за тобою — осінь. Літечко жіноче, чи ж воно було?.. ПІСЛЯ РОБОТИ На сіно впасти й дослухатись, Як день лаштується до сну, Як в світі мрійно-пелехатім Налагоджує хтось струну — Негучно. Так собі, знічев’я, І раз, і вдруге проведе Смичком... Всі клопоти, непевність Нараз відхлинуть від грудей. Глибокий спокій над степами, Напівзабуте з пам’яті зрина... Й тебе, немов в дитинстві мама, До зір гойдає пісня цвіркуна... КАЗКА В полі пахнуть дико трави наливні... Ходять пари понад ставом, наче в сні. В казку вірять люди змалку. Вірив я. Чув, на світі є русалка Манія. Чув, що зводить на світанні парубків, Що ніхто зректись кохання не зумів... Сни втікали, сни вертались з небилиць... Вмерла казка? — Ні, не вмерла, — У руках, що вколо шиї обвилась. ЗА ГОРОЮ ПІВНІ ПІЮТЬ За горою півні піють, Путь мені не близька. Покохав дівчину я, Скупану в любистку. Опівнічні страхи бродять, Шарпають за поли, Йду крізь нетрі, йду лугами, Йду я через поле. Обіцяла виглядати Та й о цій годині. Ген той явір-чародійник, А під ним — дівчина. Соловей чи серце тьохка, — Ось вона, жадана. Простягаю руки спрагло — Обійняв... туман я. За горою півні піють, Путь мені не близька. Покохав дівчину я, Скупану в любистку. СПЕКА. ЧЕКАННЯ Дощів нема, нещадна спека. Насупивсь пилом горизонт... З гнізда не здійметься лелека, Глухий, мов пустка, колосок. Коріння б’ється марно в камінь, Уста зашерхли у криниць... Чому, чому мовчиш, кохана? — Ані листів від тебе, ані птиць. З доріг яких, з яких стежинок Твоя — на стрічу — світла тінь? Не вірить, чуєш бо? — не вірить жито, Що в літо це йому не половіти, а згоріть! Дощів нема, пустельна спека. Зів’яв серпневий горизонт. Далеко десь, як сон, далеко — Жива вода — з твоїх долонь... * * * Про золотого їжачка повім, Про пізні — місяцеві — яблука із саду. Вроста в студену тишу дім. В прадавньолісові музичні згадки. Калиною зацвів щербань-поріг, Притоптує стіл ніжками-дубками... Зайча, ти слухаєш, чи ні? — Напіврозкриті всміхнені уста вві сні. Вже досвіток вікно гортає, Мов книгу із найкращими казками. МОРЕ. ЖІНКА НА СКЕЛІ В призахіднім осонні вся — Немовби квітка у пилкові. Стоїш, знадливо мружишся. Відверто-загадкова. Внизу, — як є, звичайно. І серпня віща прохолода. А ти — над чайками, над чайками... Й твоє щось в щем невидимо заходить. Четверте коло літиться... (Не може буть. Та що ви!..) Гойднула хвиля ніжності Двомісний — зайнятий — мій човен. * * * Приходять дерева до мене, Гомінкі, рясновіті дерева, В хаті — зелено, як в діброві, Од гостин оцих опівнічних. Без стуку заходять, сутулячись, (Втома дня у суглобах похрускує). Замість карток візитних — листя, В їхнім шепоті — згадки про давнє. Галузку цьому обламав куцоштанцем. Під оцим ось — веснянки ніжив, Пив із цього трунок духмяний, Як з обійстям лелечим прощався... І, скриком будильника гнані, Зникають дерева, щоразу По собі забуваючи дерево, Не посаджене мною дерево. МІСЯЧНА НІЧ. ВАСИЛЬКИ Як вертаюсь додому в тривозі Росним шляхом між срібних гаїв, — Васильки, васильки при дорозі Синьо думи хвилюють мої. Зайченям — дивен спомин на стежку В юн-весну лопотить, лопотить... За прибоєм садів — там живеш ти. Тільки я не зверну вже туди. ... Домлівають чи зорі, чи роси, Обрій весла — в світанок щемкий. Кольорів не вгадать. А розвидниться — осінь. Ви за ніч відцвіли, васильки?.. СТАРІ ЛИСТИ В ТВОЇХ РУКАХ... Ви плачете, — поплачте, жінко, До найсолонішої сльози. Попереду ще буде стільки зим! А ви гукаєте: “Далекий мій, прости!..” В долоньки хукаєте стиха, Карби морозу на вікні. Заснуло ваше люте гамселисько-лихо. В якому ж вам забутись, Всміхнутись вам в якому сні? Слова наївні, кострубаті... За ними ж — дивен синьовир. Коли б то все зарані знати! Хлопчисько, ваш ровесник, Він так невміло ще любив! Прийшли, не забарилися — досвідчені. Зреклась кохання, Як дівочої коси. А він приходить в сни крізь відстані! Ви плачете? — Поплачте, жінко. До найсолонішої сльози. * * * Десь там, за обрієм, птахи вже знудьгувались. Не їсться їм, не п’ється — хай найсмачніше навіть. Летять, в дорозі замерзають. У вікна б’ються на світанні. Прикипають До березневого, іще липкого скла... Прокинься, — чуєш? — На голос, на поклик твій прилинув птах. Впусти його до себе. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
| Переглядів: 1348 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1 | |
| Всього коментарів: 1 | ||
| ||
