| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Валентин БУРХАН
 Валентин БУРХАН
Бурхан
Валентин Мусійо- вич народився 24 лютого 1937 року в м.
Дніпродзержинську. Закінчив Львівський медич- ний інститут. Автор
книг: “Тривожна радосте моя”, “Рясноцвіт любові”, “Квіти мужності”
“Кохання окличний знак”, “Доброспів”, “Жага”.
З РОДИННОЇ СПАДЩИНИ Про ту красу, що над світами лине, З бабусиних пригадую казок, У ній, мов жар, відсвічують жоржини, І веснами буя рясний бузок. З дитинства діда я не пам’ятаю, Але його наука є в мені, Він здавна заповів любов безкраю До пісні, до калини, до землі. А розуму навчала рідна мати, Щоб не боявсь ні горя, ані мук, І без вагання людям міг віддати Весь квіт душі, снагу змужнілих рук. Залишив батько звагу мені й силу, А сам — в сорок четвертім, на війні... Береза в горі віття похилила, Проклекотіли тужно журавлі. Грядуть в житті і радощі, й тривоги, Яса відрад зі смутком пополам. Шляхи батьків — мої путі-дороги, На вічну вірність присягнувсь я вам. * * * Я зроду-віку степовик, Буває, очі ледь заплющу — Переді мною степ цілющий, Як невмирущий материк. Когось чарують синь морів І біла чайка над водою, А я чаруюся дзвінкою Жагою жайвора вгорі. Коли над степом грім гримить, Заходить дощ од небосхилу — Я знаю: степ вбирає силу, Щоб щедру душу відродить. Щоб нам скарби свої віддать — Свій гордий дух і сонце вроди, Шумливих днів його акорди, Як вічна музика,звучать. Різьбить смага моє лице, Та дум не затіняє світлих — То доброчинність чар розквітлих, Що пахнуть злаком й чебрецем. Степ — мій безмежний материк, І долі треба небагато: Як в рідній хаті, відчувати — Я зроду-віку степовик! БАТЬКОВІ Де могила твоя, Я не знаю... Батьку,батьку, уже скільки літ, Як над нею в журбі опадає Дум земних золотий первоцвіт. Скільки літ, Скільки сонячних весен, Як упав ти в бою, пропливло, Мати вірить ще в душі воскреслі — Сіє зморшками туга чоло. Батьку,батьку, знов травень над світом Виграє життєдайним дощем, Ми від тебе усмішку привітну Досі з матір’ю сивою ждем. Чи ж ти чуєш? — Не в гуркоті бою — У розквітлі простори землі Наші думи летять над тобою, Як високі сумні журавлі. ЩЕДРІСТЬ Ледь починає жевріти зоря У жайворовім прохолоднім небі, Приходить урожаю дивний леґінь На сповнені пшеницею поля, Ледь починає жевріти зоря. Переклик ниви з нивою дзвенить, Мов переспів серпневих райдуг, Благословенна хліборобська радість, Благословенна довгождана мить: Переклик ниви з нивою дзвенить. Грядуть хліба у стиглості шумкій, Думки наснажують найвищим злетом, Нема прекраснішого на планеті, Коли приходить сповнення надій, Грядуть хліба у стиглості шумкій. * * * Гримлять громи... У веснянім роздоллі Земля вдихає вітру буйноплин, Йду навпростець у полудневе поле, В густий смарагд колінчастих стеблин. Вдихаю дух життя на повні груди І переходжу щастя в повний брід, І все ж неспокій той, що був і буде, Лишає в серці свій бентежний слід. Неспокій мій — душі незрадні крила, Людських захоплень і вагань розвій, В неспокої беру любов і силу І віддаю тобі, народе мій. Народе мій, тобі вклоняюсь низько За те, що є в тобі й моє ім’я, Народе мій — життя мого колиска, Любов неодквітаюча моя... * * * Не відірвися від землі, Не відірвись в тяжкому горі, Коли громи гудуть суворі І сонце сховане в імлі, — Не відірвися від землі. Не відірвися від землі В легкім задумливім мінорі, Коли і сутінки прозорі, І здаленіли геть жалі, — Не відірвися від землі. Не відірвися від землі, Коли буя весна надворі І весело сіяють зорі У споловілому теплі, — Не відірвися від землі. Не відірвися від землі, Коли рясніють щастям доли, Згадай солоний присмак втоми Піт на Антеєвім чолі — Не відірвися від землі, — Так промовля до мене доля — Тяжіння весняного поля. СУТЬ ?.. Якщо в світах десь є Господь, Нехай з своїх небесних далей Зупинить людства суть зухвалу, Його гріховну хтиву плоть. Щоб досягти собі мети, Одвіку чавить світ уперто, Воно не йме живим і мертвим, Знов Бога може розп’ясти! О люди! Людство! Світлий рай Вселенська підлість не збудує. Живемо, гриземося всує… Щось є у нас від вовчих зграй. КАРБИ ДИТИНСТВА За одквітлими садками Зупинюсь на мить, Над ярами, над ланами Небовись дзвенить. Сонячне повноголосся Душу огорта, Увібрались у колосся Золоті жита. Сторчголов лечу я полем — Волошкова синь! А за перекотиполем — Сторожа курінь. — Дядьку, драстуйте! — — Здорово! Де ти раків пік? — Тютюном пропахле слово Не забуть повік. Кавуна він об коліно Навпіл розіб’є: — Їж, щоб серце не боліло, Їх тут — прірва є... Ой солодкий, ой холодний Кавуновий жар! — Я ж на жар той не голодний — Дядька мені жаль... Він на мене оком кине, Розбива, як сни, Об протезове коліно Стиглі кавуни... ПЕТРІВ БАТІГ Петрів батіг ударив ранком синім По серпанковім полю край стерні, Йду навпростець, всміхаюсь Україні: Так радісно, так хороше мені. Вгорі — небес замріяне блакиття. Внизу — стерні пшенична жовтизна... Іще б хоч раз із них роси напиться, А там — що буде, Бог один лиш зна. ЛЕЛЕЧИНА ДУМА Між вигином Дніпра І краєм степу, В благословеннім закуті землі, Де вже пожовкло листя на гіллі, Натрудженим крилом змахнув лелека. Ще й не старий, Щоб ненаситна втома Здолала його в мандрах і літах... Такий стрункий, такий конкретний птах! — А доля і важка, і невідома... ЛІТНЄ За Криничками, наче справжнє диво, Проміння сонця грас в пшеницях, А далі, там, де міражі мінливі, Земля тримає небо у руках. Воно лягло на струджені долоні І, мов дитя в колисці, спочнва, Дорідний колос в стиглім передзвоні І землю, й небо радо обійма. * * * Озвались лунко треті півні... Ще серпнем диха дух осель, А вже ляга на степ опівдні Тонка осіння акварель. І все частіше на осонні Багряних коней табуни Пасуться, Трави мнуть холодні, І гірко пахнуть полини... Горить дерев золотогрив’я, Сплива на землю листя жар. Щось в цьому літі загубив я — Не дошукаюся... А жаль! | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
| Переглядів: 2022 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 1 | ||
| ||
