| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
ПЕРЕДМОВА(4)Віктор САВЧЕНКО. "БОГ НЕ ПІД СИЛУ ХРЕСТА НЕ ДАЄ"
 ...Історії могутній корабель під хвилі кидало чужі зненацька, хоч зводилося сонце із шабель, та завмирало у могилах братських... Але на тлі космічних веремій ми ще вціліли якось недвозначно, бо кожен з нас хоч крапельку зумів зневажить смерть, наругу чи обачність!.. Десь на цей же період – восьмидесяті – припадає і становлення , як поета, Сергія Андреєва. Попри конкретне мислення технічного науковця, у своїй другій професії С.Андреєв – лірик. Він немов би існує в двох вимірах і може легко переходити з одного в інший. Друге його покликання – поезію з першим пов’язує тільки глибоке осмислення предмета. Никогда б не подумал, что время –тупик, Что в нехватке его бесконечность таится, Та, в которую разум людской не проник. Только времени тайна рождает провидца! Он еще не пришел, настоящий пророк, Потому, что еще не разгадана тайна... Одне з досягнень будь-якого майстра літератури, це коли читач бачить його словами, коли за кожним рядком спалахує подія – вже озвучена, в кольорі, а головне – оповита щирими почуттями. Поезії С.Андреєва, надто останніх років, позначені цією якістю. Треба сказати, що огранювання його творчої особистості попервах відбувалося не без впливу В.Коржа. С.Андреєв хоч і не уникає самої тільки лірики, але здебільшого це лірика з глибокою думкою. ...Лишь свобода приходит нагой По стопам революций мутантов, Дегустаторов отнятых душ... И свободою кажется глушь Вне кругов щепетильного Данте, Все, что можна, вместившего в них: От пороков людских –до расплаты, Чтоб воды не доверил родник Умывающим руки пилатам... Кінець восьмидесятих і початок дев’яностих років стали врожайними на поетів у Придніпров’ї. Пояснюється це швидкою демократизацією суспільства. Засвічуватись, як майстри слова, стали і такі, хто раніше був позбавлений перспективи самовираження. Крім Г.Шепітько та С.Андреєва, це були Г.Гарченко, В.Ковтуненко, М.Семенюк, М.Кудрявцев Ім’я Григорія Гарченка з’явилося в літературі 1978 року, коли вийшла в світ книжка гумору “Веселий дует” (в ній був ще один автор – В.Тищенко). Вже тоді стало видно, що творчий цех поетів-гумористів поповнився непересічним талантом. Так само, як для дитячого поета потрібні специфічні особливості творчого обдарування, так і дар гумориста, сатирика це – особливий дар. Можна бути блискучим поетом, але не спромогтися на жарт, іронію, кпин, сарказм. Гумор – стан душі, спроможність навіть у трагічному розгледіти елемент комізму, це здатність не визнавати жодного стереотипу, жодного дутого авторитету. Ось чого так небагато справжніх майстрів гумору, і ось чому їх охоче впускає у свої серця читач. У нехитрих на перший погляд поетичних рядках Г.Гарченка закладено вибухову дію сміху. Як гордо Цезар мовить міг: – Прийшов, побачив, переміг! Дем’ян сягнув значніших справ: – Прийшов, побачив і... украв. Упродовж останніх років поет стає частим гостем і неодноразовим лауреатом патріаршого видання українського гумору – журналу “Перець”, виступає з найвищої трибуни – зі сцени палацу “Україна” і не один раз стає дипломантом та лауреатом конкурсів гумору та сатири. Творча зірка Г.Гарченка світить не тільки землякам, а й тим, хто колись опинився за океаном. Там його також видають і читають. Свою першу збірку “Пісня іволги” Валерій Ковтуненко видав 1985 року. Творчість цього поета формувалася в так звані “перебудовчі” часи, коли політичний тиск на інтелігенцію дедалі слабшав, а відтак у поетів з’явилася можливість висловлювати свої почуття вже без узгодження з кимось. Десь у ці часи було створено й вірш “Україні...”, до якого скоро було написано музику і який у виконанні автора (професійного актора) звучав на найбільших сценах України. Традиційна форма, щирість, а головне –надія на краще майбутнє запалювали в свідомості слухачів національну гідність, змушували замислюватись над трагічними сторінками книги народної пам’яті. Ще, може, настати спокути, єднання година, Освятяться душі тієї спасенної миті... А де ж твоя воля, стражденна моя Україно? –В небесній блакиті... В небесній блакиті... Така ж доля судилася й віршам “Осанна”, і “Ой ви, дітоньки мої...”, і “Ангел небесний” та іншим. А цьому, знову ж таки, сприяло поєднання двох творчих обдарувань автора –поетичного й акторського. Проте В.Ковтуненко не завжди послуговується традиційною формою. Йому не чужий і верлібр, але завжди на першому плані ставляться думка та почуття. У гриву коня зорі бджолами сіли. В гриві коня... Ось він ступає по бруку невміло. Зорі дзвенять... ...Ось він ступає по бруку невміло – Видно, не наш! Як же його в наше місто пустили? “Дай патронташ!” Влучно стріляли диявола клерки, Ставши кільцем! ...Кінь був останнє послання небесне Перед вселенським... кінцем... На завершення другого тисячоліття Небеса скинули в земний світ останню можливість покаятись –духовність, але “клерки сатани” її відстрілюють. Весь цей вірш –розгорнута метафора. Щоб створити її треба бути справді поетом. Будь-яка творчість, а надто поетична, це –таємниця. Проте осмислити її можна, якщо вона розвивається за усталеними законами. Якщо ж автор розробляє свої правила, то тут уже складніше. Тому й осягнути творчий доробок Миколи Семенюка є проблематичним. Усяке складне (будь-якої складності) зібране з елементів простого. Вірш, писаний у традиційному жанрі, має риму, образ, метафору, кольорову палітру... Оперуючи ними, автор створює той чи інший настрій, проводить ту чи іншу думку, закладає свою енергетику. У творчості М.Семенюка немає рими, немає чіткої думки, проте є образ, метафора. І тому його твори це –рефлективні спалахи і затухання. Котиться історії колесо, на яке слов’яни хрестяться, наче перегортають перед обличчями своїми сторінки пергаментів древніх і ніяк себе там не знайдуть. То вклоняються, то навколішки стають, наче заглядають у жбан землі глибокий, щоби предків своїх там видивитись. Не всі його рядки можна назвати й верлібрами, це скоріше за все асоціативні порухи свідомості. Я рву траву, а мої пальці наче коні татарські, кочові набігають на землю слов’янську у пору супокою, у пору гармонії її синів, дочок, трав і лісів,.. Схоже, що М.Семенюк зовсім відмовився від усталеної форми поетичного рядка (як римованого, так і неримованого) і шукає власну ритмомелодику. Свою першу серйозну добірку Олександр Твердохліб опублікував у колективній книжці поезій “Ранкові вікна” (“Промінь”, 1988 р.). Доти його ім’я було відоме з окремих публікацій в журналах “Юность”, “Молодая гвардия” та інших. В одному із шести “вікон” тієї книжки поетичний профіль О.Твердохліба чітко вирізнявся поміж інших. У літературу прийшов поет з власним оригінальним баченням. Подальші збірники автора стали тільки підтвердженням цього. Якби існували терези, на яких можна було б зважувати поетичні рядки, то стало б видно, що поезіям О.Твердохліба властива велика питома вага. У свідомість читача вони падають важкими згустками почуття і думки. По пескам и черноземам, по суглинку и навозу ходит ворон, черный ворон, ходит –нет ему износу. От сохи –такая мода –с пылу-жару заводского весь он вышел из народа, но не знает –из какого. Весь проклятьем заклейменный, сукин сын семьи единой, очень ворон, очень темный, непрозрачный, негативный. Ничегошеньки не помнит, да и что за память –в триста, то себя Эдгаром По мнит, то воронежским гэбистом. Вірш “Метаморфози”, уривок з якого наведено, засвідчив здатність поета синтезувати минуле й майбутнє, бачити серцем те, що не піддається логічному осмисленню, але яке може бути пояснене метафорою, символом, поетичною схемою. Сизый оборотень сивый, вроде вечного шпиона: он же Феникс, он же Сирин, он же белая ворона. Словно взялся воплотиться в разнополых, разномастных типах, образах и лицах, формах, массах и гримасах. Чтоб лепить из грязи-пыли жизнь без цели, смерть без спроса. Втім, усе багатство поетичних засобів не привело б до поставленої автором мети якби не енергетика, яка струмує у кожному рядку поезій О.Твердохліба, і яка ще зветься експресією. Марно пояснювати таку здатність двома вищими освітами –філологічною та спеціальною –літературною. З цим талантом треба вродитись. Ну, что, славяне, выпьем “на коня”, и разойдемся по углам исконным, к своим иконам и корням искомым, живых не хая, мертвых не кляня. Когда идет великая грызня меж смердами, кровями и князьями, давайте хоть расстанемся друзьями, и как славяне –выпьем “на коня”. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (05.11.2008) | |
| Переглядів: 1245 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |