| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
ПЕРЕДМОВА(3)Віктор САВЧЕНКО. "БОГ НЕ ПІД СИЛУ ХРЕСТА НЕ ДАЄ"
 Конкурс на право бути надрукованим в альманасі молодих “Вітрила-67” витримав також Володимир Міщенко, який на той час мешкав у Донецьку. Треба сказати, що з 55 авторів “Вітрил” професійними поетами на Придніпров’ї стануть троє: крім Ю.Кібця та В.Міщенка, ще Іван Сокульський. Вже з двох віршів, якими був представлений в альманасі В.Міщенко, стало видно, що в двері літератури стукає не початківець і навіть не той, хто шукає власної стежки, а сформована особистість. Та події, що на той час розгорталися довкола патріотично налаштованої молоді, надовго відтягнули видання першої книжки. Йдеться про суд над Василем Стусом –недавнім однокурсником і другом В.Міщенка. Слід пам’ятати, що в Донецьку також був свій “Михайло Чхан” –це Кость Тесленко –письменник-патріот, якому своїм громадянським світоглядом завдячували як замордований в концтаборі В.Стус, так і В.Міщенко, і ще дехто з нинішніх членів НСПУ. Отож дивом виплутавшись з того судового процесу, Володимир “емігрував” до Дніпропетровська, де ситуація була не кращою, але де його ніхто не знав. В.Міщенко –типовий поет-шістдесятник, більшість із яких жили аж до проголошення незалежності подвійним життям.Формально це була “радянська людина”, а фактично –патріот України. Незважаючи на загрозу переслідування, він листувався з ув’язненим В.Стусом. Щоправда, листів тих нікому, крім автора цих рядків, не показував. Натерпівся Володимир за своє дисидентство. Першу книжку “Таємниця осіннього листя” він видав тільки 1972 року. До збірки увійшло, звісно, не все те, що було написане, а лише те, що можна було видати. Але, може, це й цинізм, всі ті поневіряння зрештою пішли на користь. Без них не було б цілої серії віршів типу “Птеродактиль”. Пристаркуватий монстр безжурної епохи Із блиском паралітика в очах,- Малішаєш щодень, тьм'янішаєш потроху; Закляк твій переляк І гонор твій прочах А був же - цар і Бог Міг жестом лиш скарати Невже тебе пустив на світ селянський рід? Все рідне - корчував... Такого й за царату Блюзнірства не було, о лютий самоїд! І слово так душив (чим не жандарм-редактор!) Зате любив лакуз, що лестили тобі. Твій час уже настав. Ти чуєш, птеродактиль? У почестях прийшов, відходиш у ганьбі! І все ж, попри тягар несправедливості, якого зазнав Володимир у системі, “где так вольно дышит человек”, він нечасто вихлюпує кривду і залишається тонким ліриком, залюбленим у рідну природу, у свій народ. Куди б не йшов, які б не чув слова, – В душі моїй озветься Калитва. (Гора біля Царичанки). Володимир Грипас був одним із тих студентів філфаку, котрі відвідували літоб’єднання при Дніпропетровській письменницькій організації. Дух літературних зібрань, де частими гостями були такі опоненти режиму, як Гаврило Прокопенко , Іван Сокульський та інші, не міг не позначитися на творчості В.Грипаса. Лірик-мрійник, він там знайшов основну компоненту своєї поезії –любов до землі, до матері; в його віршах ці поняття мають більше значення ніж просто “земля” чи просто “мати”; вони виростають до значення “Материзна”. Уже з першої збірки “Чебрецева павідь” (1973 р.) стало видно, що урбаністичні обставини, в яких опинився В.Грипас, ані найменшою мірою не відбилися на його поезії. Все життя, аж до останніх днів, теми сільського пейзажу, родинних почуттів супроводжували його творчість. На обрії –натруджене село. Горить над ним зоря, мов диво. Мене до тебе знову привело Чуття синівське, незрадливе. Після тривалої хвороби, не доживши до п’ятидесятилітнього ювілею, Володимир помер. Його поховали не в Дніпропетровську, де він мешкав, а віддали тіло землі в селі Піддубному Софіївського району. Роком пізніше, після В.Грипаса, з дверей того ж самого філфаку, вийшла Любов Голота. Свого “первістка” “Народжена в степах” вона видала 1976 року. В літературу прийшла поетеса, яка не потребувала “огранення”. Вона, здавалося, народилася з віршами, уже відредагованими у тому, іншому, житті; тепер вона їх просто переписувала з пам’яті. І ще одне –їх ніби писали дві обдаровані особистості –жінка й чоловік: у них однаково жіночої ніжності і чоловічої експресії. Але містики тут немає. Все пояснюється ставленням поетеси до слова. Бог дав їй, як і О.Зайвому, щедрою рукою. А тільки якщо О.Зайвий розумів значення слова на рівні інтуїції, то Л.Голота усвідомлювала це також і розумом, підкріпленим високою освітою (йдеться не тільки про університетський диплом). ...Я хочу слова. А його –нема... Чи ж є душа в мені, чи відлетіла? Я хочу слова –хай зітлить мене, хай вивітрить це ненависне тіло, що не обитель для душі –для мук, цей кокон, порожнинну оболонку... Всі найбільші потуги світу, яких неспроможна була зруйнувати жодна армія, жодна зброя, зрештою падали від СЛОВА. Слово руйнує і творить, а той, кому дано збагнути цей високий символ, ніколи не брязкатиме словами, уникатиме кучерявізмів і обов’язково шукатиме емоційного супроводу для думки –образу, метафори і ще багато чого такого, якому не вигадано назви. Л.Голота вчилася, але не писати вірші, а пізнавати поезію. А цьому можна навчитись, тільки пізнавши світ поета. ...Та прийде Слово й мовчазну захланність, Як бинт від рани, з кров’ю віддере. Мить безсоромно чиста й навіжена, Тебе повік я не зречуся, ні! Пресвітлий світ Тичини і Довженка І слово Рильського відкрилося мені... Кожен вірш, кожна рима цієї поетеси то –натягнута до краю тятива, ладна випустити точний образ, метафору, думку. Творче зростання Л.Голоти припадає на часи поступового затухання конфлікту між інтелігенцією та владою Придніпров’я. Здавалося, це мусило б сприяти виробленню поміркованості. Але поетеса бачила отой другий план буття –за лаштунками, де тихою сапою нищилося українське слово –сакральний елемент нації. Цьому баченню сприяло знайомство з людьми, котрі ще не так давно перебували в епіцентрі конфлікту. Отож в літературу прийшла не тільки високої проби поетеса, а також громадянка. Костянтин Чернишов належить до тих, кого накрила своїм чорним крилом війна. Для нього це був час, коли тільки-но починала формуватися дитяча ще свідомість. Тим-то так глибоко запали в серце поневіряння сім’ї тієї лихої доби. Саме ці глибинні струми душі, які шукали виходу назовні, і розбудили в ньому приспане поетичне дарування. Свою першу книгу “Високий полудень” він видав у зрілому, як для поета, віці –1976 року. Так само, як для М.Селезньова війна стала “вершиною гороскопу”, дороговказом всієї творчості, так і для Чернишова вона стала тїєю подією, яка відіб’ється на його свідомості, і жодні життєві перепетії її не вивітрять. Загальновідомо, що найкраще очищають людську душу страждання. Надто, якщо це душа поета. Така людина не висмоктуватиме з пальця теми... І поезія К.Чернишова –це поезія сумного спомину, співчуття, болю. ...У Запорізькім краї Могилу вже вгортає Завіями зима. Ти склала від розпуки Свої загрублі руки І ковилу сивин. Мов скіфську бабу круки, Твій хрест обсіли згуки Від ринків та машин. Крипічка і рабиня Скупих колгоспних піль... Біль за страждання рідної матері у К.Чернишова проектується в співчуття до всіх матерів і вдів, на долю яких випало зберегти, вигодувати і виховати дітей у ті страшні часи. І все ж, попри карби, що зоставило на його свідомості лихоліття, К.Чернишов – майстер ліричних віршів, сугестією яких є глибока людяність. До всього живого дитячу довіру Розкрий, розгорни, як у променях листя. Приборкай в нутрі своїм хижого звіра. Яви у соборі єство своє чисте. Усім би творити нам вдячну молитву За розкіш життя і єднання творцеві, За мудрість його в чисті помисли влиту, За спокій душі в променистім вінцеві. Поетичне дарування К.Чернишова йшло по висхідній. Черговим його здобутком можна вважати книжку “Вінок сонетів”, де він показав себе майстром і цієї вельми складної поетичної форми. Поки Гаврило Прокопенко воював з гітлерівцями, а потім охороняв східний кордон імперії, в Україні сталися великі зміни. Прибувши до Дніпропетровська, демобілізований орденоносний офіцер вжахнувся тим змінам. У корінному місті області українською мовою вже й не пахло. Натомість на всіх стовпах висіли оголошення про оргнабори на всілякі “стройки века” в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. З України виманювали найпродуктивнішу –молоду силу. В школах учителям російської мови збільшили платню, а учням дозволили вивчати українську мову за бажанням. Тим часом у жодному вузі, жодному технікумі жодного предмета не викладали українською. Мова –невидима кров нації –швидко витікала. Цій чумі вжахнувся кадровий офіцер, котрий доти знав тільки одного ворога. Вся поезія Г.Прокопенка забарвлена саме цим великим злом і присвячена протистоянню йому. Не випадково він товаришував з М.Чханом, як і не випадково підпав під пильне око влади. Я хотів би спитать земляків, Чи вони пам’ятають сьогодні Рев розжарених мідних биків, Чорне сонце Батурина й Кодні? Це до тих, хто хитрістю й плазуванням проштовхався до владних крісел, звертається поет у вірші “Відступникові”: Чи батьківський край не рясний, не багатий? Чи застує сонце недоля гірка? Чи, може, народ твій не гідний поваги, Бо скнів у ярмі та годив батогу?.. Так ось імена –як знамена відваги: ЛУК’ЯНЕНКО. СТУС. НАЛИВАЙКО. БОГУН. ШЕВЧЕНКО!.. НАД ШЛЯХОМ ЙОГО МНОГОТРУДНИМ Палає всісвітньої слави зоря, А ти не спромігся у серці облуднім Сховати десяток рядків “Кобзаря’. Постать Миколи Сарми-Соколовського могла б стати прототипом головного героя роману з карколомним сюжетом. Уже з раннього віку доля посилала йому випробування на межі життя і смерті. Його народження, дитячі та юнацькі літа припадають на найбільший спалах червоного сатанинства. Батька-священика вбивають чекісти, і це стає відправною точкою Голгофи для роду Соколовських, надто для Миколи. То його притягують до суду у справі сфабрикованої органами “Спілки визволення України”, то він утікає з концтабору, то його засуджують до страти, а потім замінюють вирок довічним ув’язненням, то він вступає до лав ОУН, то його висвячують у сан священика УАПЦ. На волю він вийшов тільки в часи хрущовської відлиги, але та воля була умовною, оскільки з нього не зводив і на мить прицільної рамки КДБ. Є в житті М.Сарми-Соколовського субстанція, що зводить усі дивовижні іпостасі його особи в одну, це –поезія. На жаль, першу свою книжку “На осонку літа” він видав тільки 1980 року, та й то під псевдонімом “Сарма”. Вірші, що до неї увійшли, були занадто професійні, як для першої книжки поета. З усього було видно, що в літературу прийшов не початківець, а майстер. Впадала в око і поліфонічність напрямків –від вишуканої рими до білого вірша, і глибокий підтекст, і зрозуміле кожному почуття патріотизму, і яскрава метафоричність, і багато такого, що з’являється в творчості тільки тієї людини, котра не раз зустрічалася поглядом зі смертю. У другій книзі М.Сарми-Соколовського “Коріння пам’яті” (1997 р.) є вірш, який багато чого пояснює: Вони називають мої вірші пристойними. Тільки їм не подобається, що в нервових рядках Живе сум І рясно гніздяться круки. Зауваження слушне. Але що маю робити?– я в житті мало сміявся, і коли здубілими пальцями багато років грав на колючих струнах півночі – моєю тінню весь час були круки. Попри лиха і жахіття, що їх пережив довічний в’язень системи, в його поезії є місце світлій рефлективній ліриці: Подарував лілею ще вологу щойно зірвану довго милувався а вночі наснилося золоте озеро у білих пелюстках туману. Олександра Стовбу приймали до Спілки письменників України в той самий час, що й автора цього есе. Приймали посмертно. В його доробку вже було чотири книжки, перша з яких побачила світ у “Промені” 1981 року. Уже з цієї збірки стало видно, що в літературу прийшов талант. А точніше –невелика часточка справжнього таланту, бо всьому йому, на жаль, не судилося розкритися до кінця. У віршах О.Стовби ще не було того огранювання, яке з’являється у професійних поетів, проте в них струмувала непідробна щирість і дитяче одкровення. Він був хоч і бойовим офіцером, але зовсім ще молодою людиною, найбільшим авторитетом для якого залишалася Мама. Тому й вірші, в яких звучить тема матері, найщиріші. Руки морщинисты, волосы седы –мама! Знаю, коснулись не раз тебя беды –мама! Слово, как солнце, греет столетья –мама! Имя твое остается бессмертным –мама! Для багатьох О.Стовба –більше ніж поет. Він став символом розумної, вихованої, з громадянським обов’язком, але обдуреної молодої людини; символом братерства, що проросло на полі страждань Афганської війни. Війна забрала не лише обдарованого поета, а також світлу людську сутність. Творчий шлях Анатолія Шкляра припадає на порівняно спокійний період. Він не потрапив у коло бунтівної інтелігенції і отже не накликав на себе підозри влади в нелояльному ставленні до неї, а відтак і не мав особливого клопоту з оприлюдненням своїх творів. Проте друкуватися не поспішав.Той, хто уважно читав його поезії, зрозуміє чому. Вся справа в мистецькій планці, яку він сам собі поставив. В його поетичних збірках, перша з яких “Скрипковий ключ” (1981 р.), обмаль, як на автора цих рядків, “прохідних” віршів. У переважній більшості це довершені твори, однаково насичені філософією і стилістичною грацією. А.Шкляр пильно стежить аби форма вірша не поступалась ідеї. Його поетичне перо чимось нагадує різець червонодеревника, котрий ставить за мету виготовити не лише добротну і потрібну річ, а й зробити її витвором мистецтва. Сплески емоцій, притаманні багатьом поетам, А.Шкляреві заміняють глибинне проникнення в суть предмета; навіть тоді, коли йдеться про потойбічний світ. Я голову підняв, і впала на обличчя якась тривожна тінь – межа забутих снів. Невже отам вони – ті двері в потойбіччя – в проривах сивих хмар, в перехлюпі вогнів? І світяться сади захмарної держави, і зваблюють міста скарбами всіх віків, та горнуться до ніг духмяні рідні трави і чую з-під землі молитви козаків. Свою першу збірку “Зачарований обрій” Олеся Омельченко видала 1984 року. В літературу йшла людина, сповнена світлих почуттів і намірів. Літературне Придніпров’я, яке прихильно зустріло нове ім’я, очікувало від поетеси другої книжки, та вона поступово зникає з поетичного виднокола. О.Омельченко дала про себе знати тільки через вісім років.Нова її книжка “Присвячую себе...”(1993 р.), видана великим, як для поетичної збірки, обсягом, засвідчила, що авторка не марнувала часу. Її поетичне кредо найкраще декларують слова-епіграфи самої ж поетеси до цієї книжки: Черпаю сили з рідної землі, святої мудрості учусь в свого народу. І так живу, що світ болить в мені у полум’ї незгасної любові. З нової книги було видно, що О.Омельченко залишилася вірною ідеям і намірам першої збірки. Вона йде до пізнання світу через любов: Текли століття лавами вогню, у жорнах бід вигранювались люди В мініатюрі –Всесвіт в моїх грудях, і я його, як світ увесь –люблю. Як уже мовилося, щоб стати поетом, треба ним уродитися. Так само, щоб писати вірші для дітей, мало любити малюків. Важливо не розгубити в собі дитини - істоти яка живе одкровеннями. Взагалі-то ця частина людської сутності не губиться; вона просто припадає пилом забуття. Не кожному дано здмухнути той пил та побувати на початку свого "Я". У Олексія Старикова ніколи не було розриву між хлопчиком Льошею і доцентом Олексієм Миколайовичем. Вони працюють у співавторстві: Льоша оповідає – емоційно, мабуть, плутано, а Олексій Миколайович записує: 1 –Здравствуй, пес спешишь куда ты, кривоногий и лохматый, одноглазый, без хвоста? –Р-разорвать хочу кота 2 –Здравствуй , кот! Облезлый, тощий! На кого ты когти точишь? –Мяу! Пса жду одного: с аппетитом съем его!.. А у видавництвах “Веселка” та “Промінь” (нині –”Січ”) є люди – редактори, котрі також не позбулися дитячого бачення, а отже і здатності розгледіти у творчості письменника той план, який можна назвати дитячим. Через те і видаються великими тиражами, гарно оформлені книжки О.Старикова. Кожна з них несе в собі заряд доброти, дивування, фантазії, зрозумілі серцю маленької ще людини. Однією з найважливіших складових поетичного жанру є філософське бачення. Той, хто це розуміє, виробляє його в собі протягом усього життя. Адже тільки глибоко осмислена тема дає змогу простежити перебіг подій та побачити кінцеве їх завершення. А це вже прогноз, погляд у майбутнє. Ганні Шепітько не треба було виробляти в собі цю рису – вона в неї від народження. Тому і стала професійним філософом. Тягар філософських знань проте на час пригнітив у ній ще один дар – поетичний. Та прийшов час, і –дар усе-таки проріс сильними пагонами. Період творчого формування Г.Шепітько, як поетеси, припадає на восьмидесяті. Уже з першої книжки “Весняні сходи” стало видно, що в літературу прийшла професійна поетеса. Але – таке часом трапляється – дехто з поетів, подолавши планку професіоналізму, вище не підіймається. У Г.Шепітько ж рівень зростає від книжки до книжки. Навіть у шостій її збірці “Вічне” не помітне випохилення. Вся справа в тому, що поетичні образи, думки ссуть поживні речовини з потужного шару філософських знань. ...Сили душі не спроможні долати шаради, вмій до причин головних і основ додивитись!.. Хочеться жити живому і мертвому навіть, смерть невід’ємно пульсує у жилах живого. Смутку багато у нашій звитязі і славі, здатен боротись за себе і голос німого!.. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (06.11.2008) | |
| Переглядів: 1436 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |