| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Микола КУЧЕР
 Микола КУЧЕР
Кучер Микола Іванович народився 2 квітня 1932 р. в с. Широке Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Був репресований, перебував у сибірських концтаборах, реабілітований в роки незалежності Автор книжок: “Як я став поліглотом”, “Дядина”, “Операція “Три зайці”, “Усім по сім”, “Дубравлаг”. Двічі лауреат журналу “Перець”. Помер 4 червня 1999 р. ПАКУДА Оповідання І В прокуреній самосадом колгоспній конторі, забрудненій нечищеним взуттям відвідувачів, сиділо троє: рахівник Байчук, уповноважений з району і Пакуда. Пакудою в селі називали Бреня Павла Михайловича. Старі люди розповідали так: коли Брень восени 1917 року повернувся з російсько-німецького фронту, то дуже любив хизуватися перед дівчатами й хлопцями на вечорницях мало чуваними тут словечками: так точно, нікак нєт, пакуда. Особливо припало йому до вподоби слово “пакуда”: “Пакуда портянку знайшов та взувся, кіт сало здів”. З тих часів і прилипло до нього прізвисько. І вже ніхто не називав його Бренем (Бренів у селі було багато), а тільки Пакудою. І дітей його, коли він одружився, кликали Пакуденятами, а жінку — Пакудихою. Справа звичайна: в селі як приліплять кому яке йменнячко, то вже до самої смерті не позбудеться. — Так що ви хотіли, Павло Михайлович? — ввічливо запитав Байчук, чоловік років сорока, з виснаженим землистого кольору обличчям. — Хочу аби мені виписали з комори чогось із продуктів, — в голосі Пакуди бриніло не прохання, а вимога, — Кіла три муки чи хоч картоплі з півпуда. — В коморі, крім посівфонду, нічого немає, — суворо зауважив уповноважений, молодий, рожевощокий, в офіцерській шинелі без погон, — я перевіряв, знаю. — Хай дають з посівфонду, — вперто сказав Пакуда. — Я тиждень нічого не їв, з голодухи слабну, самі бачите. Уповноважений пильніше глянув на Пакуду, худющого настільки, що крізь шкіру на стриженій голові, як дроти, випирались судини. Деякі від голодування понабрякали, наче міхури з водою, Пакуда ж висихав, мов тараня. Тільки в глибоко запалих маленьких очах жевріли вогники життя. — Не ви один переживаєте тимчасові труднощі, всім важко, — пояснив уповноважений і перевів погляд у вікно, де виднілося чорне гілля голих дерев, — Така війна пройшла. — Ви мене з усіма не рівняйте! — підвищив голос Пакуда, — Я у нашої власті заслужив! — Чим же ви заслужили? — здивувався уповноважений. — Я не буду тут пояснювать при всіх, — Брень гнівно бликнув на рахівника, той поспішно опустив очі на папери. — Кому положено, ті знають! Можете в районі поспитать, моя хвамилія де слід значиться. — Не знаю, чим ви могли відзначитися: на фронті, самі казали, не воювали, під час німецької окупації сиділи тихо. — Ага, сидів! — немов ужалений підскочив на стільці Пакуда. — А що б ви на моєму місці зробили? — Щось би придумав. Поїзди, допустім, з фашистами під укіс пускав би. Як у Білорусії, итали, мабуть? Пакуда, здавалося, тільки цих слів і чекав. — Тут вам не Білорусія! — крикнув він і показав для більшої певності у вікно, де виднілися солом’яні покрівлі хат. — 3 нашими людьми чорта лисого звалиш, а не поїзда! Поки й добрався б степом та вибалками до залізної дороги, так в районі все гестапо знало б, куди й чого я пішов! І мене б уже піджидали під насипом з намиленою вірьовкою! — Балакайте! Відкіля б хто знав, куди ви пішли?! Такі справи робляться в секреті, ви ж не хлопчик. — В секреті! Од наших людців не утаїся, вони все пронюхають, бо з мене очей не спускають, пасуть! Скорики, Лигуни, Дришлюки та й другі! Враз продали б німцям! У нас усі люди продажні! — Усі продажні? — уповноважений ніби аж із співчуттям подивився на співбесідника. — Усі до одного! — гукнув затято Пакуда ще й рукою, мов шаблею рубонув. — Через те мене й ненавидять, що я їх розоблачаю! Ждуть моєї смерті, знаю, та не діждуться! Я ще покажу їм таке, що їм і не снилося! Я все знаю! Все! Він нервово підніс до рота недопалок цигарки, пожадливо затягся і раптом зайшовся довгим надривним кашлем. Щоб вгамувати кашель, відійшов у куток. Потім знову сів на стілець і затягся димом. — Ото ж, Павло Михайлович, якби ви курива не купували, а натомість купили канхвет-подушечок, на станції в бухветі зрідка дають по дев’ять карбованців за сто грам, та скип’ятили чайку на вишняку, то й здоров’я можна підкріпить, — обережно дорікнув рахівник. — Жінку свою повчи, як на світі жити! — огризнувся Павло Михайлович. — Добродійник знайшовся — “канхвет купи сто грамів”! Ти мені баки не забивай канхветами! Муки випиши — в мене он діти пухнуть! — Це не од мене залежить, — сказав рахівник. — Хай район дасть вказівку, я скільки хоч випишу, моє діло теляче. — Посівфонду розбазарювать ніхто не дозволить! – зауважив уповноважений. — Є строга директива. — Всі ви тут одним миром мазані! — Пакуда встав і погрозливим поглядом окинув співбесідників. — Ну, я знайду на вашу гопкомпанію управу! — На яку це гопкомпанію? — звівся з місця й уповноважений. — Мене прислали сюди районні організації, так що полегше на поворотах! А то прийдеться говорить з вами в другому місці! — Не лякай! ще побачимо, чий козир старший, бо я теж, коли хоч, уповноважений у селі. Довірене лицьо! Да! Пакуда спересердя плюнув на підлогу І, не попрощавшись, вийшов з контори. Коли на ґанку хряпнули двері, уповноважений пробурмотів: — Ну й тип! Треба поінтересуваться ним глибше... Байчук тихо порадив: — Лучче не зв’язуйтеся з ним, Анатолій Васильович. Страшна людина. — Чим же він страшний? — Пише... — Пише? Що пише? — не зрозумів уповноважений. — А то вже його спитайте. Я не читав. Тіки як напише — весь вік чухатимешся. — Хай пише, я не боюся. — Легко вам казать, Анатолій Васильович. Ви не тутешній, сьогодні тут, завтра — десь, а нам діваться нікуди. Він усіх знає, зна де й за що зачепиться можна, з якого боку підійти, де правду писнуть, де прибрехнуть. — І давно він... пописує? — Давненько, годів сімнадцять. Дехто після його писання ще й досі не повернувся. Уповноважений подумав трохи, потім, ніби переконуючи самого себе, повторив: — Я не боюсь, я фронтовик, всю війну пройшов, до мене не підкопаєшся. — Звісно, вам Пакуда – ноль без палички, — охоче погодився рахівник, — а от нам... І скрушно почухав потилицю. ІІ Пакуда вийшов з контори і зупинився на узбіччі дороги. Вітер наскрізь проймав виношену свитку, добирався до самого нутра. Однак відчуття голоду було настільки сильним, що холод здавався чимось незначним, другорядним. Його невпинно терзала думка: де дістати чогось поїсти? Останні три карбованці потратив позавчора на тютюн. Тоді курити хотілося більше, ніж їсти. Та й що за ту троячку можна купити? Хлібина на базарі — двісті карбованців, літра молока — сорок п’ять... Перемагаючи незвичайну слабість і важкість у всьому тілі, Павло Михайлович повільно рушив селом. Розумів: коли й сьогодні, окрім води, нічого не прийме в шлунок, через день-два йому — каюк! Уже більше місяця минуло, як вдома з’їдено останню картоплину, останній шулячок капусти. Тепер діти — чотирнадцятирічна Олена, дванадцятирічний Мишко і він перебивалися тим, що іноді подавали сусіди. Та з кожним днем випрошувати щось у людей ставало все важче й важче. До того ж, якщо люди тицяли дещо із жалю дітям, то ті одразу, на місці, й з’їдали, хай то була сира картоплина чи скибка гарбуза. Додому приходили з пустими руками й голодними очима. Пакуда й сам тепер думав більше про себе, хоч в балачках і скаржився на дитячий голод. Діти хай самі рятуються як можуть (не маленькі вже!), а він сам вирятовуватиметься. Свині не до поросят, коли її колять... Однак в кого, дідько його візьми, дістати поїсти? Хто поділиться сухарем чи бовтьохою, якщо всюди такі нестатки й нужда? Спотикаючись по багнюці, Павло Михайлович голодним оком зиркав по вікнах навколишніх хат. Цей не поділиться, в того й доброго часу не випросиш, а ті, мабуть, самі вже пухнуть... Раптом з-за повороту виткнулася незграбна постать Василя Майоренка. Він працює на залізниці стрілочником. Одержує карточки на хліб, крупу і (у Пакуди аж слина потекла) яєчний порошок. Окрім цього добра, ще й грошики чималенькі двічі на місяць загрібає. Ех, везе ж чоловікові! Він, Павло Михайлович, теж міг бути на його місці, якби, дурний, послухався в свій час жінки-покійниці. Всього не передбачиш! — Здрастуй, Васю! — Здрастуйте. — На роботу? — Ага, на станцію. Сьогодні в нічну. Пакуда, як рідного брата, вхопив Майоренка за рукав: — Васю, постій дорогий, діло є, просьба, тобто, пособи Павлові Михайловичу, нужда придавила... хоч окрайчик хлібця! Я отдам... пізніше... по врожаю. — Хліба? — здивувався стрілочник. — Та де тепер хліба знайдеш? — А дома, жінці скажи. — Пайковий хліб ще у вівторок зділи. На одній баланді сидимо. — Ну, позич десятку! Оддам же! — Гроші потратили на базарі, — Майоренко поривався обійти Пакуду і прямувати далі. — То хоч троячку дай! — заблагав Павло Михайлович, заступаючи дорогу. Чудний Пакуда! Що та троячка зарадить, хоч би й розщедрився хто? З троячкою ще треба пертися за сім кілометрів на базар! — І троячки нема, — кинув через плече стрілочник. Він, нарешті, зумів обминути співбесідника і пошкрьобав багнистою вулицею. Павло Михайлович лайнувся кріпко, але тут же схаменувся, гукнув навздогінці: — Василь! Скажи жінці хай того... баланди мисочку наллє! Сьомий день без варива, в животі все засохло аж потріскалося, їй богу, не брешу! — Поїли всю баланду і казанок на кілок повісили сушиться! — крикнув Майоренко, наддаючи ходу. Пакуда стояв остовпілий, не вірячи, що його спіткала ще одна невдача. — Казанок повісили на кілок, — прошепотів він і закричав якомога дужче: — Щоб ти сам повісився на тому кілку, куркуль проклятий! Всіх, хто хоч трішки жив краще від нього, Пакуда називав куркулями і глитаями. А так як більшість людей у селі чомусь жили заможніше, то й виходило, що навколо одні жадібні куркулі, і тільки він, Павло Михайлович Брень, чистий, мов кришталь, стоїть на сторожі громадських та державних Інтересів. Біля дороги, що вела на колгоспну ферму, Пакуда здибався з Лукеркою Розперезаною. У великих солдатських черевиках, з яких виглядали різнокольорові онучі, вона човгала додому. По Лукерчиних очах, що наполохано забігали на всі боки, Павло Михайлович вмить здогадався, що в неї нечиста совість. — Що на хвермі вкрала? — накинувся на молодицю. — Показуй без проволочки! — Тю, здурів! — сплеснула в долоні Лукерка. Що б я на хвермі могла вкрасти, як там одні стіни та солома! — Брешеш! Висівок украла! Дай половину мені, бо заявлю уповноваженому з району! — Хоч самому чортові заявляй — не злякаєш! — Напишу заяву куди слід – в тюрму сядеш! — Ха-ха-ха! — Лукерка взялася в боки. — Налякав тюрмою: в тюрмі тричі на день баланду з хлібом дають, а в колгоспі дулю з таком! Ти, Пакудо, лучче сам у тюрму запишись, бо здохнеш, по тобі бачу — на ладан дихаєш! — Наперед ти здохнеш, а тоді я! — Не надійсь, я живуча, як кішка: вбий, на друге місце перетягни – і воскресну! — Після моєї заяви не воскреснеш, а воскреснеш, то на Соловках аж! — Не діждеш, здохляка вонюча! — заверещала Лукерка — Ось! Вона з розгону ткнула Павлові Михайловичу в лице дулю, складену з брудних порепаних пальців. Той від несподіванки втратив рівновагу і, оступившись, бухнувся в холодне багно. — Ну, Лукерко, я тобі цього не подарую, ні-і, — прохрипів він, сидячи. — Якби свині роги, всіх людей би переколола! — засміялася Лукерія, задоволена, що так легко усунула ворога з дороги. Біжучи додому, вона все озиралася назад та проклинала найчорнішими словами Пакуду. В хаті Розперезана перш за все закрила на залізний засув сінешні двері, потім полізла в пазуху і витягла звідти чималенький шмат соняшникової макухи, який вона таки поцупила з колгоспної комори. Ще раз налаявши “здохляку Пакуду”, вона заходилася ділити здобич на чотири паї, по шматочку на кожний рот. Навколо неї німо стояли четверо зодягнених у дрантя дітлахів: Надька, Володька, Манька і найменший з бульбою під носом Ванько. — Розжовуйте швидше й ковтайте! — звеліла мати, хоч цей наказ був зовсім непотрібний. Діти накинулись на макуху, як собачата на кістки. Слухаючи, як на дитячих зубах потріскувала макуха, Лукерка поступово заспокоювалася, відходила душею. — Ось поїдять до крихти, тоді хай іде начальство, шукає краденого, — бубоніла вона, назираючи через вікно на вулицю. — Чорта лисого знайдуть тут, а не їду! — Ну, підожди, зараза куркульська, — шепотів у страшному гніві Павло Михайлович, зчищав із свитки багнюку, — ти у мене поповзаєш на колінах! Та не допоможе тобі, не допоможе! Ідучи далі, він подумки накреслював плани помсти своїм ворогам. Як вони асі будуть жорстоко покарані, а він, Брень, віддячений за свої страждання державою і громадськістю. В думках все виходило швидко й гарно. Якби ж тільки собачий голод не заважав здійснювати ці благородні наміри!.. Але де дістати поїсти? Неодмінно сьогодні! Відкладати на завтра небезпечно, бо коли й зараз його погано слухаються ноги і наморочиться в голові, то чого можна сподіватися завтра! Тоді він може простісінько не звестися на ноги, стане лежачим, а то — кінець! Ніхто шкориночки хліба не принесе, води не подасть... Пакуді зробилося страшно. Він виламав кілька вишневих гілочок, поклав у рот, закутуляв пеньками хубів. На жаль, соки не рушили, бруньки не набубнявіли і наїду з галузок — ніякого. Ой, аби швидше надворі весніло, трава рушила: щавель! Козельки! Какиш! Ще місяць, протягти місяць — і він врятований! А тоді, по врожаю, він покаже багатьом де раки зимують і куди Макар телят не ганяв. Віділлються куркулям проклятим Павла Михайловича гіркі сльози! Баба Оляна (така стара, що навіть Пакуда називав її тіткою) тягла з колодязя воду. — Тітко Оляно! Баба тремтячими руками поставила відерце на цямрину, відстебнула ланцюжок і тільки тоді підсліпувато подивилася до воріт. — Дайте води напитися, тітко. — Пийте на здоровля. Води багато. Оляна всім, навіть парубкам і дівчатам, викала. Павло Михайлович вважав, що це “викання” у старої від сільської затурканості і темноти. Нахилив до себе цеберку, приклався до вінець губами. Крижана вода заходила в зуби, холодила нутро, однак сьорбнув кілька раз. — Тітко, що я буду у вас просить? — Скажете. — Дайте, будьте добрі, чого-небудь... вареного. — От горенько наше, — отара потупила очі, ніби аж засоромилася. — Нема чого, побий мене господь! Зварила чавунець киселику і все геть чисто в обід поїли. — Хоч бурячка позичте, — голос Пакуди несподівано зробився тонкий-тонкий, як комариний. Оляна подумала, потім пошкандибала в хату і перегодом винесла невеличкий, зморшкуватий бурячок. — А картоплиночки? — зрадів Павло Михайлович.— Штуки три-чотири на борщик. — Картопельки Бог дасть. — Нема? — Нема. Пакуда лаяти Оляни не став, надто вже ветха та й бурячком поділилася. Заховав бурячок в кишеню і, не подякувавши, побрів з подвір’я. Думка, що тепер є свій бурячок, зогрівала, надавала впевненості, ще три-чотири картоплинки, четвертинку капусти — вийде борщ. Ну, а коли він насьорбається гаряченького борщику, тут хай начувається всяка нечисть, що стає поперек дороги! Папером він запасся, олівець є, матеріалу поназбиралося — тільки пиши! Пиши, Павло Михайлович, куй залізо, доки гаряче! До речі, наступного тижня товариш капітан обіцяв приїхати з району. В середу. От і дійде декому ниточка до клубочка, і відчують усі його, Бреня, вагу і силу. Заскиглять, завиляють хвостами, та пізно буде. Пізно! На перехресті двох вулиць Пакуда довгенько стояв у нерішучості. Його нудило, в голові туманилось, коліна напружно здригались. “Хоча б грип не вчепився до мене”, — подумалося. Проте відігнав страхи, мізкував, кудою податися. Додому йти — пропаща справа: жінка померла два місяці тому, діти порозбігалися по людях, в хаті холодно і порожньо, хоч собак ганяй. Почало намеркати І одночасно підмерзати. Закоцюбли ноги. Пакуда повернувся спиною туди, де була рідна хата, і потихеньку, нога за ногою, подибав вздовж вулиці. Біля низенької хатини з запалою покрівлею зупинився. Тут жив Володько Безпалий. Безпалим його називали тому, що йому повідрубувало різкою пальці. В минулому році жінка від нього втекла. Жив тепер самотньо, отож іноді Павло Михайлович навідувався до нього погрітися, тютюнцю на цигарку встрелити чи просто погомоніти. Як старший, наставляв молодого Безпалого як на світі жити, допомагав розбиратися в людях. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1177 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 0 | |