| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Володимир ЗАРЕМБА
 Володимир ЗАРЕМБА Заремба Володимир Іванович народився 4 липня 1941 р. в с. Новожуків Клеванського району Рівненської області. Закінчив Львівський університет. Автор книжок: “Подарунок на іменини”, “Іван Манжура”, “Макар Посмітний”, “Василь Корнієнко”, “Скарб дикого степу”, “Подарована краса”, “Три шляхи до вівтаря”, “Стежка до села”, “Фатальний вибір”, “Долі”. Працював начальником Дніпропетровського обласного управління культури. Нагороджений орденом рівноапостольного князя Володимира Великого. Нині голова Дніпропетровського обласного товариства “Просвіта”ім. Тараса Шевченка. ПАРОЛЬ ДО ЕНЕЯ Оповідання — Тра-а-та!.. Та-та-та!.. Десь неподалік, а, може, й поруч рознеслися автоматні черги. Владик зняв з ослінчика відро — воно й не хлюпнуло: вода промерзла аж до дна — і в один момент припав обличчям до вікна. Тепер він, напружуючись, стуленими пальцями почав згрібати сіросріблястий іней та хукати у шибку. — Відсторонись, синку. Ще встрелять,— озвалася мати. Вона зовсім розкисла, занедужала. Ще на тім тижні родичка Явдушка із Сторожуківа приносила якусь поживу. Та її вивезли до Сибіру. Мама в молоді роки овдовіла. З нею зосталося п’ятеро сиріт. Батько, на все село ткаля, пішов до району дещо спродатись та скупитись. А привезли його на хурі, прикритим мішковиною. “Переходив колію”,— пояснили. А вона не вірила. — Мамо! Мамо!.. Вони біжать!.. — вигукнув Владик. — Це маркеловці,— стиха відказує мати.— Відходь од вікна. Це небезпечно. Ти ж знаєш, уже стріляли. Владко, чого ж бо, чув. Це було у Сухівцях. Діти поставили на підвіконня каганець — дивилися у темінь. Аж маркеловці випустили автоматну чергу — й обох поклали відразу. Знає він, хто такі маркеловці, або “палатківці”. Це від прізвища їхнього начальника Маркелова. Десь він з Вологди чи що. А на цих землях, як на своїх. Навіть більше. Захоче — подарує комусь життя. Захоче — відбере. Хата вдовиці Кравчучки стоїть під гіркою, на Долині. Всього сім осель у цій місцині хутірця Містечка, що омивається тихими водами Стубли. До шести з них постріли наче не долинають. А сюди все пробивається, неначе примара. — За мной!.. Вот он!.. Взять жівйом!.. Владко чує ці вигуки — і вже тупіт попід стінами. Владкових двоє старших братів пішли наймитувати у Макотерти. Дві сестри забрав оргнабор на Донбас. А він з матір’ю залишилися вдвох. Ой, ці постріли... Щодня, щогодини... Владко знає, що за ними. То полюють на “хлопців” червонопогонники-маркеловці. За віком, звісно, не всі хлопці. Є зовсім юні, молоді і старі. Так називають у селі повстанців. Усі вони за Україну стоять. Як настав сорок п’ятий, то немає вечора, ані ночі, ані світанку, щоб у цьому далекому закутку було спокійно. Вже не кіньми, а цілими вантажівками почали прибувати “палатківці”. Випещені, відгодовані, вони розставляють свої кулемети на пагорбку, а інші нишпорять повсюди: на кожен порух, на кожен запах, на кожен промінчик. На тім тижні під Новоставом виявили криївку. Ніхто з повстанців не здався. Проспівали “Ще не вмерла Україна” — і пострілялися. Їх було четверо. Один старий, два парубки і молодюсінька зв’язківиця. Нікого не спізнали: чужі. А ось юнку... Маркеловці до церковного паркану приштовхали напівживу богомільну тітку Марину. Перед нею лежало з простреленою скронею, роздягнуте догола її серденятко. Маркеловець хижо кривить обличчя: — Твоя дочь?.. Говорі!.. Плюй на нєйо!.. Ну, плюй!.. Кому говорю! — підштовхує її прикладом.— Плюй, бандьора, на свою бандьорку!.. Тітка Марина кусає губи. її щоки нараз надуваються, що, здається, тріснуть на морозі. Вона підходить до синьої дитинки, голої, як її народила. Повертається до маркеловця: — Ось тобі, проклятий совіт!.. — ціла цівка слюни полетіла йому в обличчя. В момент клацнув затвор — тітка Марина і не зойкнула. Лише крізь пошарпану кухвайку просочилася червона пляма. Владко знає, що смерть чигає на кожному кроці — і на кожного. На собі це спізнав. У селі на цвинтарі стояла висока, з дуба, оздоблена божественними малюнками, фігура. На всі свята дівчата плели вінки, а взимку робили паперові. Треба було їх причепити на самісінький вершок. Для цього завжди послуговувалися Владиком. Худюсінький, але рухливий, він забирався аж до ангелят, прикріплював і спокійно спускався на землю. А одного дня, по обіді, коли йшов зі школи, побачив, як маркеловці викопують святу для сельчан фігуру. Вихитали, витягли, і вона, як підтята, зі скрипом полетіла з гірки. Ввечері старші парубки закопали її знову. Ну, а вінок належить прикріпити йому. Він заліз на самісіньку верхівку, аж щось клацнуло. На нього звели ствол автомата: — Там і пріконч єго! — вигукнув один із трьох маркеловців. Та чорна цівка вже чатувала. Ажно (чи не Бог прислав!) на коліна перед маркеловцями впав дядько Сеник. Муляр, тесля, бондар, він благав червонопогонників: — Та воно ж дитя... Нічого не тямить... Маркеловець тяжко дихав. Відштовхнув прикладом дядька Сеника і зле кинув: — Забірай єго... Второй раз прістрєлім... Ми вас освободілі... — Авжеж, авжеж... —-повторював дядько Сеник. — І руку вам подалі... — Атож-атож,— підтверджував дядько. По дорозі, озиркуючись на всі боки, пошепки проговорив: — “Руку вам подалі...” Хай би вам вона осохла... — І вже до Владика: — Більше там не крутися. Вони застрелять. Це їхня влада. ...З-за полика знову озивається мати: — Відходь, синочку, від вікна. Годі. Давай помолимося. Вони опустилися на коліна, перед образком — і вуста зашепотіли: — Боже, наш небесний... Порятуй і нас, і це невинне життя... Дай нам сили. Звільни від супостата... З-за двору знову почулося: — Он стрєляєт... На снєгу сержант... Он отходіт за городіщє... На перехват! Владик зіскакує з колін, у нього виривається: — Мамо, я чув... Він відходить за городище... Він порятується... — Авжеж, синку,— каже мати.— На це Божа воля. У Містечку ще з часів Київської Русі збереглося це Городище. З його переходами, валами, навіть підземними ходами через Стублу до стольної Пересопниці. Колись тут стояв замок. Зусебіч його оточувала Стубла. Замок рятував не одну українську душу від татар та монгол. А вранці село гомоніло: повстанець Басай, Михалечків зять, порятувався. Ще й ледве не вбив маркеловця. Зате палатківці не приховували своєї люті. Старі боязко здіймали груди і навпошепки говорили: “Тепер біди не вникнути”. Скупе сонце дереться вгору. Після тої наради у тітки Марійки (так безпечно, бо її чоловік щойно прийшов з війни, і саме їй треба понести харчі до Жуківського лісу повстанцям) мешканці шести-семи хатин почали розходитися. Крізь засніжене вікно Владикової оселі донеслося гавкання собаки безногої тітки Федори, її хата стоїть на Клинчику, порізаному трьома шляхами. Один веде до Стубли, на стольну Пересопницю. Другий в’ється до такого собі хутірця, за землями, за ланами — Гори, що переховує повстанців. Третій пролягає до району Клевань, до штатного замку князів Чорторийських. Колись там були святині, з картинами, іконами. Як прийшли совіти, замок став страшною тюрмою. Облави — і сюди. Наскоки — і туди. А звідти — шлях до Сибіру. “Коли б то,— прорік на шарварку дід Хмелецькнй.— Коли б... Із замку князів Чорторийських шлях веде до пересильної тюрми в Дніпропетровську. А звідти... на “дев’ятий кілометр смерті”. Гавкіт собаки безногої тітки Федори наростає. Чуються якісь шарудіння, поскрипування снігу, кінські похрапування. Й, нарешті, виокремлюється людський розпач: — Прощавайте!.. Людоньки рідненькі!.. Чим ми завинили... В одну хвильку мати накинула на плечі хустину і на східці. За нею вибіг і Владко. А повз, поскрипуючи полозками, тяжко повзуть сани. Ось видко родину з Гір. Всю, з п’ятеро. І Петрусь серед них. На санях два конвоїри в жовтих кожухах поруч й один позаду. Вгору виструнчені гвинтівки. — Людоньки, проща-а-вайте!.. — зривається тягучий, глибинний вигук. Приклад гвинтівки нараз уриває його. Сани повзуть за село. За ними визирають другі... Треті... Четверті... До району, до замку князів Чорторийських. А там — одні на Сибір, інші — до пересильної тюрми в Дніпропетровську. Щоб назавжди “переселитися” на “дев’ятому кілометрі”. — Такої облави ще не було,— тяжко зітхає мати. І до Владика: — Ходімо, сину. Щось зготую. І від тієї вечері, і від морозу, а найдужче від побаченого, що вже переобтяжило все єство, йому не спиться. “Чому їх вивозять?” “З Петриком ще вчора за одною партою сидів”..! “Хто прислав до нас маркеловців?” Голова йде обертом. На світанку клацнула сінешня клямка — ввійшла материна зовиця Улита. Вона навідується час від часу — наче в гості. Насправді, принесе щось з їстівного і пересвідчиться, чи живі, хоч і не зовсім здорові. Вона вмощується на ослінчику, і Владик чує її неквапну, притишену оповідь: — Вночі в Радухівці побили хлопців, їх було восьмеро. Застали за вечерею у хаті Купріяна. В бою погинули всі... “І цих побили... Мертвими їх повезуть до району... Матері не будуть знати навіть їхніх могил . Владик прикушує до крові губи. Він вилазить на кухро, що служить столиком. Бере в руки олівець і клаптик паперу, що дістався від учителя. Уранці, на першій годині клас уже співає: Ой, у селі Радухівці Були тяжкі напади — Там побили наших друзів, Купріяна надворі. Вчитель — високий, сухорлявий, що колись був сільським дяком на прізвище Бокієвич, широкою ходою впурхує до класу-кімнати, і його рука злітає вгору, потім опускається: не вмовкайте. Він слухає. Владик проспівав другий куплет: Як прийшли кати до хати — Стали хатніх мордувать... Клас, нарешті, затих, позиркуючи на вчителя. А той покивав пальцем. Звів очі на Владика: — Я не запитую, хто приніс цю пісню... Тільки знайте, діти, це мусить бути великою таємницею...— по хвилі: — Покляніться, що збережете її. — Клянемося, пане вчителю!.. Голос був не по-дитячому твердий і певний. А тим часом мати вже зовсім злягли. Озивається надсилу: — Упіймай, синку, на сідалі, ту чорну курку. Піди до району. Купиш хліба, олії і цукру. Владикові довго готуватися не треба. Із звичним плетеним кошиком, у якому лежала зв’язана кудкудашка, з самого ранку вийшов з хати. До району кілометрів з чотирнадцять. Добре, хоч мороз без вітру. Бо не дійти. Як було з його дідом Андрієм. Пішов до району цибулю продати — і замерз. Діда Савку забрали палатківці вночі. Багач був: два морги землі мав — і все! Ніхто не знав, коли. Бо дід Савка жив один. Хатинка його, мабуть, і була на одного. Двійко в ній не вмістилися б. У селі стенали плечима: за що? А таки забрали. Шлях Владикові знайомий. Бо вже ходив до району з матір’ю. Та що то за спродаж? Вийде тлуста дама, витріщить свої й до того булькаті очі, покрутить курку, дмухне туди, звідки вилітають яйця — і процідить: — Сіняя... Пол-цени за нєйо!.. Колійка за хлібом вилаштовується у версту й безнадійно, почасти й не денно. Купиш — поталанить. Хліб у районі глевкий, зовні завбільшки у “саманину”, з яких перед приходом совітів поляк Сковрон вимурував собі шопу, й спечений на солідолі, наче для двигуна або змащування трепів, як ними вихваляється швець дядько Загрудний. Здушиш таку покупку — вода так і потече, немов і не було хлібини. Але треба спродатись і скупитися. Бо в хаті й крихітки, навіть “шлакоблочини”, немає. За цими нехитрими думками, вгрузаючи у снігові заметілі, а то стаючи на коліна й руками розгрібаючи сніг. Владик тяжко й поволі плівся до району. Шлях ще далекий. Треба поминути Старожуків, Голишів, Застав’є, шмат Дерев’яного — і тоді вже буде кінцева точка до щастя, а, радше, початок нещастя. Старожуків випурхнув людським натовпом. Одні орудували ліктями, проштовхуючись у гущу, інші ставили на себе хрест, треті знічев’я показували на позолоту церковної бані. Ноги неначе самі несли його до майдану. — Погляньте... Погляньте!.. — вже неначе поруч долинав тремтливий жіночий голос. І знову маркеловці. Доносяться накази: — Сержант Скотніков! Не стрелять! — Сержант Скворцов! Взять жівйом! Тепер Владик чітко бачить, як зовсім молодий хлопець дереться все вище і вище. Він уже правицею схопився за хрест. Він наче затаїв подих. Мить — він зводить до небес руки — і його тіло, наче камінь, наче підтятий орел, полетів униз. Момент — і з голови, що стукнулася об кам’яні східці, бризнула кров. І все заполонилось кров’ю. — Людоньки!.. Людоньки!.. — рознеслися вигуки, й уже на снігу простяглися без подиху зомлілі жіночі постаті. Владик закам’яів. Ураз перехопило подих. З очей полилися сльози й стікали по щоках, замерзаючи. Чиясь тяжка рука впала йому на худеньке плече. Озирнувся — “німий” Володька. Він насправді не німий. А так його прозвали в селі. У сорок першому не пішов на совітський фронт. Прикинувся німим. Тоді з цією витівкою пронесло. Як сорок третього прийшли перші совітські карателі, хтось виказав Во-лодьку. Московська шпана била його прикладами, встромлювала в рот багнет, а він мовчав. Жодного слова. «Нємой!» — зголосилися московські карателі. ‘:- Цим “німий” Володька заслужено виборов право піти у хлопці. Відтоді й виконує найважливіші, найнебезпечніші завдання. — Повстанці не потребують, Владику, плачу... Зараз треба поміркувати, як замінити його.— І зовсім тихо: — Це був наш надійний зв’язковий... Повертайся назад. Зайдеш до хати “Колодочки”. Я туди теж загляну. У селі забули, як насправді звали господарку оселі над шляхом зі Старожукова. А хтось причіпив їй це прізвисько, і воно пристало вже назавжди. Хатина нерідко слугувала збором повстанців. На видноті, хто міг подумати? “Німий” Володька наздогнав хлопця по дорозі, й до хати вони ввійшли разом. Нехитрий обід, і коротка розмова, як у воєнні часи: — Ти бачив, як загинув наш зв’язковий. Він ніс дуже важливе повідомлення. Ніс до штабу Енея... Це у Новоставі. Там на кожному кроці нишпорять вишколені маркеловці. Практично туди не пройде ніхто... — Я погоджуюся!..— випалив Владик. — На це ми й розраховуємо. Ось тобі букварик. Лише його треба передати другові командиру. Ти будеш просити милостиню. Від хати до хати. Палатківці нічого не запідозрять. Зайдеш у сьому праворуч за рогом. Скажеш: “Дайте хоча б окраєць хліба”. Тобі відкажуть: “У нас є тільки півники”. “То дайте для мами”. Вони: “Тільки зосталося два”. Ти: “Вони піднімуть маму”. “Німий” Володька поплескав його по плечу. Поклав у торбину домашню хлібину, кусочок сала, з десяток картоплин: — Ну, з Богом! І погодуй неньку!.. А його вже зачекалася мати. Не встиг переступити поріг, як море сліз: — Де ж ти, синочку, пропадав?.. Чи спродався?.. Чи купив хліба? — Дещо в мене в торбинці є, мамо,— скоромовкою випалив Владик.— А зараз я збираюся. — Куди? Для чого? — насторожилася мати. Владик уже по-дорослому: — Це чоловіча розмова, мамо. Я повинен іти. Він закинув на плече торбину і, не оглядаючись (повстанці не потребують плачу!), зачинив за собою двері. Довгим своїм поглядом мати проводжала його за село, аж поки він не сховався за вибалком. Владик мусить виконати завдання. Шлях від Містечка до Новосілок підкорився Владикові без напруги. Але йому так хотілося думати. Бо насправді боляче терпли ноги і дубіла рука. Чіпкий зір то за одним рогом, то за другим вихоплює зігнуті тіні. Він знає, що озиратися йому заборонено: сам себе виявить. Серце калатає, немов хоче вирватися. Але жодним порухом не повинен показати, що боїшся. На вході до Новоставу він нараз почув різкий голос: — Стоп!.. Куда ідьош? — і вже перед ним двоє стінових маркеловців. У тих же жовтих кожухах. З автоматами поперед себе. — У мене хвора мати... Щось хочу випросити...— з Владикових уст зірвалася жаліблива, але впевнена відповідь. — Что в мєшкє?... Развєрні! — стінові тримали в руках його букварик, трусячи ним. — Откудова?.. — У Новосілках подарували. Бо в мене ніякої книжки немає,— наче з плачем відказав Владик. Наче після якихось вагань, стіновий буркнув: — Іді!.. Но смотрі у нас!.. “Лише просити по хатах... Інакше виявлять...” Наче кліщами, холодний вітер вириває душу. Влізливий сніг добирається до самісінького тіла. “Наче нікого не видно... Вистежують чи облишили?.. З такими думками Владик прочинив двері благенької оселі, з димаря якої розносився ледь помітний димок. — Владику, яким побитом?.. — це материна тітка Шадурська. Коли він допивав теплий, нехай без цукру, але з вишневою гілочкою чай, на подвір’ї почулися тяжкі кроки, і в один момент рвучко рипнули двері: — Кто?.. Откудова?.. — це допитували тітку Шадурську стійкові маркеловці, позиркуючи то на нього, то на неї. Господиня випалила впевнено і точно: — Родич мій. Синок баби Кравчучки. З Містечка. — Повторі, старая бандьорка!.. Чєй он?.. — Можете записувати,— твердо відказує тітка. Ще раз глипнувши на їх обох, старший маркеловець процідив: — Без надобності не лазь. По цій зустрічі на Владиковому шляхові тіней неначе порідшало. Та й село, немов вимерло. Ані живої людини. “Бояться облави. Бо в будь-який момент можуть схопити — і до району”. Якось непомітно, а, радше, і негадано визирнула фігура. До неї зовсім близенько... Одна... Дві... Три хатини. Треба, аби замести сліди, зазирнути до четвертої. Владик наче справжній підпільник, зв’язковий. Владикові опухлі ноги стали важкими. Неначе не хочуть слухатися. З очей щоразу течуть сльози. То від утоми й морозу. А, може, що здолав той шлях. Бо вкотре перерахував: вона, сьома. Так, помилки немає. Владик натиснув сінешню клямку — рипнули двері, й він – у приземкуватій хатині. Пара очей сивого дідуся вп’ялися у нього,— й він, старий, і Владик нараз немов закам’яніли. — Дайте хоча б окраєць хліба...— зронив стиха. Господар: — У нас є тільки півники! Владик: — То дайте для матері. Господар: — Тільки зосталося два. Владик: — Вони піднімуть маму!.. В одну хвильку замкнутий дід немов перевтілився... Його очі заблищали полиском, він наче запашів на обличчі: — Ми тебе зачекалися, хлопчику!.. Спочинь трішки. Він метнувся у заставлені шкафою двері. Обережно й акуратно присунув усе знову й, по-змовницьки кивнувши Владикові, нараз зникнув з хатини. По хвильці щось зашаруділо у сінях. Не встиг Владик збагнути — перед ним господар, а позаду повстанець з автоматом на плечі. — Щонайтихіше ступай за мною,— довірливо мовив той, і вони опинилися у тісній, напівтемній комірчині: — Тепер повернися до мене спиною. Хвилька — і чорна хустинка закрила йому очі, наче суцільна пелена. Владик ледве протискується крізь якийсь лаз. Повзе, орудуючи ліктями. Вниз і вниз. Зрештою, під ногами намацав землю. — Дісталися! — напівпошепки мовив повстанець.— Випростуйся й будь, як удома. Чорної хустини, як і не було. Від незвички Владик кліпає очима. По хвильці він помічає каганець на задній стіні, збитий з дощок стіл, повстанець з автоматом поруч себе, другий, менший столик з чорною коробкою, над якою, навісивши кружальця обік вух, вкляк ще один — молодий, а то й зовсім юний. З-за перегородки почулися кроки. Впевнено ввійшов кремезний, з пошрамленим обличчям чоловік. Повстанець, що сидів за першим грубим столом, рвучко підвівся: — Друже командире!.. Прибув посланець. — Добре, добре,— вимовив командир і до Владика: — Ми вже чекали на тебе... Дуже чекали. — Ось вам, друже командире! — Владик відчув, як у нього стиснулося серце. “Невже щось не врахував?.. Невже загубив щось!..” — Вам передали тільки Букварик. Командир розуміюче похитав головою. Він почав гортати сторінки. Тільки не так, як Владик у школі, а повільно, немов до чогось присікаючись. Тільки його обличчя було незрушне. “Так, так... — прошепотів він зрештою.— Трійка. Це третій день. А сьогодні в нас другий... Семірка... Сьома година. Ранку чи вечора? Ага-а, літера “р”. Ранку. Отже, середа, вранці, о сьомій... — Він полегшено зітхнув і до радиста: — Готуй, Дмитре, вихід... “Усім, усім... Відділам, загонам.. Завтра, о сьомій ранку. Чотовий Тур, засідка біля мосту у Новосілках. Чотовий Рій, засідка на в’їзді до Оржева!..” Радист вправно водив олівцем по аркушу, малюючи на ньому якісь химери. Командир загону УПА-Північ, грізний Еней впритул підступив до Владика, і його рука лягла йому на плече: — Ти зробив неможливе. Прийми від мене велику вдячність. Ми достойно зустрінемо ворога. А зараз тебе погодують — і назад, до матері. Чи, може, ти хочеш щось у нас попрохати?.. — Друже командире! — Владик виструнчився перед Енеєм.— Дозвольте мені залишитися з вами... Я звідси нікуди не піду!.. Запала мовчанка. — На все свій час,— по-батьківськи мовив Еней.— Ти прийшов до нас з паролем. Повертайся з півниками до матері.— І міцно пригорнув його до своїх грудей. Завтра буде бій. Останній для Енея. | |
| Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (19.10.2008) | |
| Переглядів: 1424 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всього коментарів: 2 | |||
| |||
