| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
АНТОЛОГiЯ ПРОЗИ ПРИДНiПРОВ"Я. Віктор САВЧЕНКО - ПЕРЕДМОВА "Шлях у три покоління"
 Шлях у три покоління 3 Немало письменників долали свій шлях до читача через ідейні тернища радянської системи. Декому правда пощастило уникнути їх, для декого вони виявилися не надто колючими, а були й такі, на всьому творчому доробку яких знати криваві сліди. Та були люди, яким на літературному шляху довелося спізнати значно більших поневірянь. Це письменниці-інваліди поетеса Ганна Світлична й перекладачка Майя Дмитрівна Кашель. Небагато прожила ця письменниця, всього п’ятдесят сім років. Але то були роки суцільної боротьби за життя. Ті, хто знав цих двох особистостей, не раз завважували у них дивовижну силу волі. Власне, енергетику, яка не давала занепасти слабкій фізично людині.Прикута до ліжка, М.Кашель вивчає в’єтнамську мову і стає перекладачкою з неї на українську. Спочатку поетичних творів, які тут таки друкувалися періодикою (у В’єтнамі саме точилася війна). Через це за М.Кашель закріпилася слава перекладачки-поетеси. Та згодом вона вивчає самобутню древню писемність народу, його культуру й береться за переклади спочатку новел, а потім повістей і романів. Занурюючись в океан чужої мови, вона відкриває для себе усну народну творчість і згодом з’являються друком в її перекладі прислів’я, приказки, казки — матеріал, який надає неповторного колориту будь-якій мові. Можна сказати, що М.Кашель — письменниця в’єтнамського апокаліпсису. Твори, які вона обирала для перекладу, несуть у собі могутній потенціал спротиву несправедливості, злу, агресії. У них домінує головний настрій героїка. А прикладом для читача є відповідальність людини не тільки за власну долю, а й за долю Батьківщини. Це була письменниця, яка пройнялася болем чужого народу, як болем свого власного. Гумор, усі його відтінки, для Андрія Федоровича Коцюбинського це — стан душі. З часу видання першої книжки сатири та гумору “Березова каша” (1976 р.) він послідовно йде цим, не завжди смішним для автора, шляхом. Єдина, з ким зраджує жанрові — журналістика, яка, до речі, дає йому хліб насущний. Та й водночас привчає до лаконізму й відточеності фрази. Слово “гумор” містить у собі багато значень, це: гуморески, усмішки, мініатюри (прозові й віршовані), афоризми, сентенції, твори, в яких домінують сарказм, зла сатира, кпин. Усіма цими піджанрами А.Коцюбинський володіє досконало. Його ока не уникне смішне чи просто дурне у взаєминах між людьми, а потім, доведено логікою автора до абсурду, з’являється на сторінках періодики. А.Коцюбинський часом ставить своїх героїв у парадоксальні ситуації, використовує гіперболу, аби надати творові емоційного забарвлення, змусити його звучати актуально. Але є одне, що властиве усім творам А.Коцюбинського, це певний ліризм. Темою для написання творів стає все смішне, недолуге, що опиняється в полі зору автора. Об’єктами стають не так люди, як людські вади, зокрема егоїзм, підлабузництво, хабарництво, а відтак вони завжди на часі. Свій талант гумориста Леонід Григорович Комаров почав апробовувати на людях ще будучи студентом філфаку Дніпропетровського університету. А першим, хто розпізнав у ньому споріднену душу і поставив його на смішний шлях, був Валентин Чемерис. Невдовзі Л.Комаров видав свою першу книжку “Хід конем” (1973 р.). Проте обставини склалися так, що літературна діяльність Л.Комарова (і він був не винятком у цьому поміж письменників) проходила другим планом. На першому ж місці стало вчителювання, потім державно-партійна діяльність і зрештою — висока посада керівника Облполіграфвидаву. Найчастіше люди, які піднімаються такими крутими сходами суспільної драбини, забувають про юнацькі захоплення. Але для Л.Комарова література була не захопленням, а складовою свідомості від самого народження. Якщо взяти увесь спектр гумору — від усмішки до сатири, то Л.Комарову притаманний більше доброзичливий усміх, іронія. Більшість його творів несуть певний підтекст, що робить їх завжди актуальними. Це інтелігентний, відточений гумор, писаний письменником, який однаково володіє як лексикою селянина, так і мешканця великого міста. Як для свого віку Л.Комаров видав немало, якщо враховувати не кількість книжок, а їх обсяг. На жаль, передчасна смерть — помер він на сорок дев’ятому році життя — не дала реалізувати увесь творчий потенціал цього обдарованого прозаїка. Часом людина вік провікує, але так і не розкриє усіх потаємних своїх якостей. Та трапляються моменти, коли сутність людська проявляється немов на лакмусовому папері. Мабуть, краще від інших про це знає Анатолій Григорович Липицький, який двадцять років прожив на Крайній Півночі — на Колимі, Чукотці, в Магадані, де людина постійно перебуває на межі виживання. Тим-то й герої його творів діють, як правило, в екстремальних умовах, де вони поставлені перед вибором — бути людиною дії, чи пасивно коритися долі. Уже з першої книжки автора “Амгуэмская переправа” (1977 р.) стало видно, що в літературу прийшов письменник, для якого однаково важливо як творення цікавого сюжету, так і мотивація вчинків героїв, а відтак і глибокий їх психологізм. Конфліктні ситуації в повістях та оповіданнях А.Липицького виникають як між самим людьми, так і між людьми й природними явищами. Часто відчувається, що автор не вигадав сюжет, а переніс його на сторінки книжки з суворої дійсноті. Широкий спектр тем розробляє А.Липицький. Це війна і проблеми мирної армії, дорожні пригоди автомобілістів і сімейні конфлікти. Але у всіх творах автор ставить героїв у такі ситуації, коли вони змушені проявляти усі свої приховані можливості. Сам письменник каже: “Не так важливо про що писати, а як писати”. Хоч твори його присвячені проблемам недалекого минулого, але завдяки змаганню добра і зла, самозречення й егоїзму, шляхетності й підлості, вони завжди вабитимуть до себе читача. Якось Андрій Коцюбинський, друг і колега Григорія Івановича Шияна, сказав: “Якщо колись буде видана книга, до якої увійде увесь доробок Г.Шияна, то я порадив би ставити твори в тому хронологічному порядку, в якому вони писалися й публікувалися — це буде біографія нашого села упродовж сорока років”. Це справді літописець — усього смішного, веселого, часом безглуздого, що відбувалося на селі від застійних часів, до становлення нової форми власності в наш час. Кожен гуморист Придніпров’я має характерний, притаманний тільки йому, творчий почерк. Має його й Г.Шиян. Найперше це відданість сільській тематиці. Сюжети його гуморесок на стільки природні, що часом здається, ніби письменник їх не створив, а тільки записав побачене чи почуте. Підсилює це враження глибоке знання джерельної української мови, яка для автора не просто засіб огранення думки, а й словесне емоційне різнобарв’я. Гуморески Г.Шияна, навіть найменші, це новелки з несподіваною кінцівкою, на яку припадає найбільший дотеп. Читаючи твори цього письменника, бачиш не просто гумориста, а еквілібриста слова. Це досягається багатством синоніміки в мовному апараті автора, найчастіше схованої від пересічної людини. Свою першу книжку “Любов на балансі” він видав у 1979 році. Валентина Дмитрівна Зубова надрукувала свій роман “На довгій ниві” у 1981 році. Але як письменниця стала відома ще у 1969-му, коли цей роман побачив світ у ж. “Вітчизна”. Прихильно тоді зустріла цю публікацію громадськість. В літературу-бо прийшла людина з оригінальним художнім баченням. Оригінальність полягала в тому, що авторка не робила навіть найменшої спроби дистиліювати розмовну мову селян, про яких писала... Ні, то був не суржик. Побудова речень, образність, метафоричність виказували джерельну лексику мешканців українського села. Так само, як В.Стефаник “змальовував” образи своїх героїв їхньою ж лексикою, так і В.Зубова користувалася мовною палітрою села центральної України. Але не тільки це приваблювало в романі “На довгій ниві”. Твір можна назвати однією з правдивих сторінок літопису нашого народу в апокаліптичний період. Олесь Завгородній про Віктора Савченка. Перша книжка Віктора Васильовича Савченка мала побачити світ у 1969 році. Про це було надруковано в “Тематичному плані” видавництва “Промінь”, що його поширили у всі центральні бібліотеки України. Основу рукопису складала повість “Я ще повернусь” про молодих науковців, яку рекомендував до друку мій батько Сергій Олексійович. На той час українську літературу творили переважно письменники — вихідці з села. Про місто мало хто писав, а про науку й поготів. За словами мого батька, повість В.Савченка мала стати свіжим струменем прозового жанру. Та в той самий рік, коли повинна була вийти друком книжка, сталася подія, яка геть змінила всі плани на майбутнє молодого літератора. Почалося переслідування тих, хто заважав владі розправитися з Олесем Гончарем за його роман “Собор”. В.Савченко, разом з І.Сокульським та М.Кальчинським, опинився на лаві підсудних. І хоч криміналу на нього ледь вистачило на умовне ув’язнення, але цього було досить, аби перетнути шлях і в літературу, і в науку. На той час у В.Савченка була вже готова до захисту кандидатська дисертація. До речі, у період “полювання на відьом” я уник такої ж участі тільки тому, що встиг виїхати до Естонії. Тільки через десять років ім’я прозаїка промайнуло на літературному обрії — цього разу в ж. “Дніпро”, де було надруковане його оповідання “Тривожний крик папуги”. З твору стало видно, що В.Савченко усі ці роки не відкладав літературного пера. З подальшою зміною політичної ситуації, у видавництві “Молодь” побачила світ (1982 р.) перша книжка прозаїка, назву якій дало оповідання “Тривожний крик папуги”. У цей же час починають виходять друком книжки багатьох із тих, кого влада тримала у “чорному списку”. Починалася друга “відлига”, яка призвела до перебудови і зрештою до розвалу СРСР. Якщо казати суто про творчість В.Савченка, то вона складається з двох планів — реалістичної прози й фантастики. У читацьких колах України, Росії, та й інших країн, де друкувалися твори цього письменника, він відомий, як фантаст. Із фантастики ж, за словами автора, виросли й твори історичної (біблійної) езотерики “І бачив я звірину...” та “Пророцтво четвертого звіра: Даниїл”. Творча манера письменника продиктована жанром, це — лаконічність, точність думки, елементи дивовижного й неймовірного, філософські узагальнення, бачення предмета зусібіч — будь-то людина, явище природи чи об’єкт антуражу. Багато уваги автор приділяє мотивації вчинків і подій. Через те у творах немає жодного схематичного образу. Завдяки такій вимогливості до написання творів, більшість із них перевидавалися по кілька разів. Зокрема фантастичне оповідання “Гостинець для Президента” друкувалося в Україні, Росії, Угорщині, Чехії, Словаччині тощо всього тринадцять разів. І ще одне — усім творам, не залежно від жанру, притаманний глибокий психологізм. Віктора Олександровича Веретенникова читачі пам’ятають ще з 1982 року, коли у світ вийшла його перша книжка повістей та оповідань “Красній лог”. Твори цієї збірки вабили щирістю почуттів, авторовим одкровенням в описаннях природи і людини в ній. Згодом глибоке знання природи сприяли письменникові у відкритті для себе (й читача) певних паралелей у взаєминах тваринних зграй і людських кланів. Саме любов до природи і глибоке знання її законів відрізняє В.Веретенникові від інших письменників Придніпров’я, а його творам надає оригінального забарвлення. Але це тільки зовнішній план, одяг, у який автор убирає справді серйозні теми сучасного буття, яке він — народний депутат Верховної Ради двох скликань знає не з телевізійних повідомлень, а зсередини. У своїй творчості В.Веретенников зображує дві політичні системи — командно-адміністративну й ту, яка після проголошення незалежності в Україні, прийшла їй на зміну. Як пише про письменника Б.Крапиш (в кн. “З любові і муки”, 1994), “...він зумів показати, часто до дрібниць, ту систему, відлагоджену до досконалості, сліпо дисципліновану і безжальну до вільних чи мимовільних порушників усталених правил діяльності й поведінки, які панували у Великій Командно-Адміністративній системі”. Йдеться про роман “Волчий гон”. Так само інформативно відобразив В.Веретенников і демократичні, якщо їх можна так назвати, процеси становлення правил, за якими має функціонувати нова держава Україна — роман “Дикий табун”. У творах В.Веретенникова уживаються публіцистика й художня метафоричність, точна деталь у зображенні виробничого чи політичного конфлікту і романтичність у стосунках людей. До його творчого доробку слід долучити також кіносценарій, за яким поставлено художній фільм. Перша книжка Юрія Григоровича Скалозуба “Первая глубина” побачила світ у 1983 році. Це була збірка повістей, присвячених морській тематиці. Події, описані в наступних творах цього прозаїка, також відбуваються на флоті у різні часи двадцятого століття, починаючи з 1908 року. Усі романи й повісті Ю.Скалозуба об’єднані одним головним героєм — морем. Любов до моря, відданість морській тематиці сприяли авторові у творенні справді живої грізної стихії, яка виховує в людях почуття відповідальності за всіх, дружби й згуртованості. Хист письменника-мариніста розкривається від книжки до книжки. Вершинним твором цього прозаїка можна назвати роман “Мессина. Год 1908-й”, у якому поєднано співчуття до чужого народу (італійців), який зазнав лиха, взаємодопомога, зіткнення бездушності й доброти, шляхетності й ницості, гостра інтрига й глибокий психологізм персонажів. І все те — не вільне ширяння авторової фантазії, а прив’язане до конкретної історичної події, у якій учасниками були справжні історичні постаті. Точна деталь, факт, вислів, узяті автором з архівних матеріалів, надають творам правдивості, вселяють довіру в читача. Усі твори Ю.Скалозуба, крім роману “Морський вузол”, написані російською мовою. Алу у всіх, завдячуючи все тій же історичній правді, у переважній більшості діють герої-українці. Річ у тім, що і в царській Росії, і в Радянському Союзі флоти комплектувалися здебільшого вихідцями з України. Ю.Скалозуб — письменник усе того ж апокаліптичного періоду, а тільки події, що висвітлюються в його творах, відбуваються на морі. Якщо уважно прочитати книжку Володимира Дмитровича Селіванова (Буряка) “Молода трава”, яка була надрукована у 1986 році, то можна завважити, що головною життєвою віхою цього прозаїка, яка означила все його подальше життя, було важке кругло-сирітське дитинство і все, що з ним пов’язане. З нього — дитинства — неусвідомленого ще немовлям у період окупації і глибоко закарбованого в свідомості хлопчика у повоєнні роки, переніс прозаїк В.Селіванов на сторінки своєї книжки душевний біль, поневіряння, несправедливість, відчуженість і водночас доброту, співчуття, тепло людської душі. Переважна більшість людей проходять школу життя у зрілому вже віці, В.Селіванов виніс уроки виживання, у прямому розуміння цього слова, з дитячих літ. Повість “Молода трава” за своєю композицією й лексикою означена пошуком власного шляху в літературу. У 1987 році до бібліотеки гумору й сатири Придніпров’я долучилася книжка Сергія Якимовича Лебедя “Ерудит за сумісництвом”. Це збірка коротких гуморесок, мініатюр, химерних висловів, каламбурів, кпину. Стріли гумору автора направлені на традиційні об’єкти — хамство, неробство, бюрократизм, нечесність. С.Лебідь народився й виріс у місті, відтак і гумор, творений ним, відбиває смішні й недолугі моменти міського життя. Спостережливий автор тільки трохи їх гіперболізує. Можна сказати, що С.Лебідь має свою творчу манеру, якій притаманні лаконізм і відточеність дотепу. Марія Олександрівна Зобенко в літературу прийшла з журналістики. Її перша книжка “Жінка, яку ти кохав” побачила світ у 1993 році. Це художні твори — оповідання, в яких уже знати руку вибагливого прозаїка. Із журналістики авторка взяла точність концепції твору, ощадливість слова, та коротку форму оповіді, з художньої прози — образну палітру і психологізм характерів. Цією творчою манерою означені всі подальші художні твори письменниці. Чимало уваги М.Зобенко приділяє літературній критиці та літературознавству. Цей доробок побачив світ у книжці “Літературні етюди”. Письменниця відома також, як авторка праць про життя і творчість О.Гончара. Зокрема упорядкувала двотомник видатного письменника до його ювілею, який побачив світ у Дніпропетровську. Микола Петрович Чабан — філолог за освітою, журналіст за родом занять знайшов своє покликання у поновленні колись забутих або замовчуваних чи й просто тих, кого було заборонено згадувати, імен. Роботу цю однаково можна назвати і дослідницькою й краєзнавчою. Її сенс — повернення народові його пріоритетів, без яких будь-яка нація — це тільки населення. Об’єктами досліджень М.Чабана стали зокрема: Галя Мазуренко, Дмитро Яворницький, Петро Єфремов, Василь Чапленко, Валеріан Підмогильний і багато інших діячів літератури, історії, культури, які творили ментальний план Придніпров’я у період найбільших потрясінь двадцятого століття. Це були великі світлі постаті, що з’явилися у час сказу тоталітарного режиму. Завдяки М.Чабанові, завдяки іншим письменникам-краєзнавцям, вони виходять з небуття і стають прикладом самопожертви в ім’я світлого майбутнього сучасних і прийдешніх поколінь. М.Чабан надрукував кілька книжок, включаючи й біобібліографічний словник “Діячі Січеславської Просвіти”, але їх можна розглядати, як розділи одної великої праці. Краєзнавча діяльність письменника не обмежується написання власних досліджень. Чимало творчої енергії віддає М.Чабан упорядкуванню доробків авторів, витягнутих його стараннями із забуття. Багатьом з них не довелося сягнути високих щаблів літератури, декого ж зітнула лиха рука у пору розквіту, але вони внесли чималу долю у формування людських чеснот, відданості й патріотизму у своєму поколінні і тому мають право на вічність. Григорій Джамалович Гусейнов започаткував свою літературну діяльність на початку дев’яностих книжкою “Незаймані сніги” (1993 р.) Персонажі цього й подальших видань це — здебільшого постаті, які зросли на Криворіжжі — краї, надра якого завжди були у сфері найвищих державних інтересів як Російської, так і більшовицької імперій. А відтак з Криворіжжям пов’язані імена не лише діячів культури й літератури, а також видатних промисловців, учених, інженерів, хоча б таких як Олександр Поль і Володимир Мухін. Залишити їх поза увагою було б просто несправедливо. Цей — матеріалістичний план діяльності досліджуваних персонажів, та ще об’єкт їхніх зацікавлень — Криворіжжя і розділяють краєзнавчу нішу Г.Гусейнова від, наприклад, М.Чабанової. В усьому ж іншому вони тотожні. Проте тотожність обмежується тільки темою. За методом пошуку, творчою манерою, стилем письма маємо два різних письменника. Досліджуючи розрізнені постаті минулого, їх творчі й родинні зв’язки, Г.Гусейнов реконструював картину тогочасного літературного, культурного, промислового життя на Криворіжжі. Мережа зв’язків проте не обмежується самим регіоном, а галузиться у всі куточки України і далеко за її межі. Як і не обмежується тим часом, а міріадами зв’язків пов’язана з теперішніми поколіннями. Колись, наприкінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століть Бог щедрою рукою засіяв Придніпровську ниву обдарованими сутностями. Проте не всім їм пощастило визріти у повноцінний колос, але вони стали тією атмосферою, без якої задихнулися б постаті, яким у майбутньому судилося посісти чільне місце на творчій ниві. Останню свою працю Г.Гусейнов так і назвав — “Господні зерна”. Володимир Антонович Луценко віддавна був знайомий читачам своїми гуморесками, які час від часу з’являлися на сторінках періодики. Та ось у 1996 році побачила світ його перша книжка гумору й сатири “Фейлетонна епоха”, з якої стало видно, що гумор для автора не просто літературне захоплення, а щось значно більше. Можна сказати, що творчість В.Луценка, як гумориста, стимулював злам у суспільному житті — розпад Радянського Союзу, а також смішне й потворне, що з тим було пов’язане. Він був одним із тих, хто першим помітив, що “король голий”, а також людей, котрі вдавали, що не бачать “наготи короля”. Все те вихлюпнулося на сторінки редагованого ним сатиричного журналу “Носоріг”. Як і немало хто з письменників, В.Луценко заробляв собі на хліб журналістикою, яка привчила його до ощадливого слова. Через те його гуморески (ліпше сказати — “сатирески”) короткі за формою, проте місткі за змістом. Як і переважна більшість письменників цього жанру, він віддає перевагу соціальній темі перед побутовою. Дії його героїв так чи інакше проектуються на вади політичной і державної системи, що їх породила. Особливо цей зв’язок проглядається в його творі “Дохлін і Пройдохін”, за яким автор створив також відеосюжет. Творчий доробок В.Луценка здебільшого складають прозові твори, але не цурається він і римованих, наприклад, книжка “Синдром Носорога”. Олег Володимирович Волик з’явився на літературному обрії Придніпров’я на початку дев’яностих, як автор фантастичних оповідань. Уже з перших творів стало видно, що в літературу він іде не протоптаним шляхом, а шукає власну стежку. Підтвердила це і перша книжка “Кліо і Фантаз”, яка побачила світ у 1996 році. Попри авторове визначення жанру — “фантастика”, насправді це були твори (оповідання) з елементами умовності, власне, сплав фактів далекої історії, грецької міфології, в основі якої лежить містика, і буйної фантазій самого О.Волика. Якщо слова “Фантастичні твори” на титулі книжки замінити словами “Фантазійні твори”, то це й буде правдиве визначення жанру. Таке ж саме можна сказати й про подальші книжки автора, у яких трапляються твори на козацьку тематику, наприклад, “Не втрачай свій оберіг”, пригодницькі — книжка “В інтересам містера Ейч Джі”, у яких знати руку прозаїка-“синтезатора”. Спадають на думку слова М.Булгакова, який радив одному початківцеві: “Ніколи не пишіть правди”. О.Волик творить свою правду, в яку, попри елементи дивовижного, віриться. Вся справа в мотивації вчинків героїв і переконання (звісно, не “в лоба”), що “таке може бути”. Так “обдурити” читача може тільки людина, яка глибоко знає предмет, про який пише, наприклад, ті ж фантасмагорії древньої Еллади. За фахом О.Волик лікар, а відтак йому, більше ніж будь-кому, відомо, що слово часом краще лікує, ніж медичний препарат. Справа тільки в тому, на скільки переконливо його мовлено. Через те наданню переконливості у своїх творах автор приділяє багато уваги, що аж ніяк не шкодить ні динамічності сюжету, ні творенню несподіваної кінцівки. За стилем твори написані ощадливою рукою, багатослів’я заміняє метафора, від чого в них проглядається другий план — підтекст. Фідель Анатолійович Сухоніс перед тим, як вийти на пряму літературну стежку, пробував себе і в гуморі, і в фантастиці, і в побутовій прозі. Проте на теперішній час — це письменник художньо-публіцистичного напрямку. Його перша книжка “Америка у вишиванці” (1999 р.) присвячена темі української діаспори. У цій, як і в наступних книжках, у яких ідеться про адаптацію вигнанців з України на чужині та їхнє життя за океаном, однаковою мірою вгадується перо журналіста й образність та лексика письменника. Знайомство з долями тих, кого апокаліптична доба розсіяла по планеті, мабуть, спонукало Ф.Сухоноса звернутися ретроспективним поглядом до епіцентру лихоліття — голодомору в Україні, й очима дитини побачити початок великого нищення людей на прикладі одного з сільських районів Придніпров’я — оповідання “Пофарбована підлога”. Цей невеликий за обсягом твір може стати початком переходу автора від знайомства з наслідками апокаліпсису (втеча за океан, депортація великих мас людей), до глибокого дослідження його причини. Якщо поет часом влітає в літературне небо, немов яскравий болід, то прозаїкові треба віддати цьому не один десяток років. Починає він, як правило, з малої форми — оповідання, згодом спроможеться на повість і тільки тоді, збагачений досвідом, сідає за роман. Олександра Петрівна Кравченко — виняток із правила. Вона заявила про себе як письменниця одразу найбільшою формою — романом За кадром залишилися роки формування стилю, характерів, вибудови сюжету. Читаючи її роман “Тайна преображения” (1998 р.), не помічаєш, що це перший твір прозаїка. Виникає враження, що всі попередні літературні спроби, всі сходинки до майстерності авторка просто знищила. Подальші романи О.Кравченко підтвердили її високий рівень традиційної прози. У них, як і в “Тайне преображения”, усі прийоми й важелі художнього творення підпорядковані вибудові сюжету. У кожному розділі, на кожній сторінці авторка ухитряється залишити бодай невеличку загадку, об яку спіткнеться погляд. Оті загадки, розкидані по всьому твору, тримають читача в постійній напрузі. Як відомо, писати цікаво можна й не сягнувши професіоналізму. Твори ж О.Кравченко поєднують у собі як майстерність у формуванні інтриги твору, так і притаманні справжньому прозаїкові лексика, стиль, образність, ідея. О.Кравченко — письменниця реалістичного спрямування. Світ, творений нею, це світ, де змагаються лицарська шляхетність і дикунство, чиста любов і тваринна хіть, незаймана жіноча душа і жорстока дійсність. Центральний персонаж усіх її творів — жінка. Але не тільки через це твори авторки можна назвати “жіночими”. О.Кравченко, від роману до роману, показує себе тонким знавцем жіночої психології. До всього треба додати, що перевагу вона віддає творенню історичних сюжетів. На початку есе мовилося про те, що “Антологію прози Придніпров’я” можна розглядати (за деяким винятком) як книгу історії трьох поколінь людей, писану багатьма авторами. Це не історія розміреного плину часу, а великих потрясінь, які періодично звалюються на людство. Двадцяте століття було саме таким для всієї планети, але епіцентр нещасть, іншими словами — випробування, випав на людність радянської імперії, а ще точніше — на долю українців. Всюди йшло тотальне нищення людей, але такого жахливого етноциду, як в Україні не знав жоден край. Отож, якщо до творів, зібраних у цій книзі, поставитись як до розділів великого епічного полотна, то починати читати слід не за алфавітом початкових літер прізвищ авторів, а за хронологією зображуваних ними подій. Автор цих рядків міг би порадити що й за чим читати, але розумний читач, у якій би послідовності не знайомився б з творами, сам розставить їх у хронологічному порядку в своїй свідомості. Для тих же, хто не вірить у “всі ці байки про минулі жахіття”, я порадив би прочитати оповідання письменників-самовидців Миколи Кучера “Пакуда” та Клавдії Фролової “Рудька”. Як уже мовилося, система, в якій ми жили в донезалежницькі часи, розглядала Спілку письменників, як складову самої себе. Чого гріха таїти, були поміж нас покірні діти, а були й такі, яких влада фізично знищувала, з часом засилала в концтабори, потім “купувала”, а вже в перебудові часи загравала з ними, щоб використати. Адже авторитет письменника був досить високий і його слово багато чого важило. Законодавцями писаного й мовленого слова ставали столичні (московські) літератори; їм більше пробачалося і вони мали всеімперську трибуну. Це не означає, що в республіках і областях творили письменники нижчого рівня. До слова, більшість московських літераторів це — вихідці з глибинки. Другого рівня “законодавці” — ті, хто творив у столицях республік. Свої авторитети були і в областях, їх поблажливо називали “обласні класики”. Існувало два погляди на книжку — влади й читача. Влада шукала у творі підтвердження її — влади доцільності існування, читач — правди. І перша, і другий, знайшовши своє, пробачали часом авторові суто літературні вади. Але у кожному, справді художньому, творі був план, на який мало хто звертав увагу — це духовне наповнення — сума порухів душі героїв, діалогів, учинків, навіть предметів антуражу, якими письменник проникає у свідомість читача і залишає там частину чогось такого, що тільки умовно можна назвати словом “людяність”. У такий спосіб руйнувалися чорні хмари ненависті й звірства, які витали в “астральному небі” найбільшої і найжорстокішої світової потуги, яку тільки знало людство. На зміну класової та ідеологічної нетерпимості поступово проникала людська мораль, а вслід за нею потяглися й божі заповіді. Поступ олюднення суспільства має ще глибшу — космічну причину, у якій письменник — тільки виразник волі Вищої Сили, а творені ним думоформи стають складовими “астрального неба”, впливають навіть на того, хто не брав до рук його книжок. Комуністична влада, попри її матеріалістичний світогляд, це добре розуміла, коли у 1934 році створювала Спілку письменників. Вона тільки одного не врахувала, що чим обдарованіша людна, тим більше (як правило) в неї божого наповнення. Вона краще розуміє і глибше бачить Тим-то судилося стати Спілці розвінчувачем вигаданих колись політичними графоманами сумнівних істин і моралі. Це сталося напередодні третього тисячоліття. Як сказано в Писанні: “все має свій лік і число”. Лік імперій визначається в роках. Комуністичному царству було відведено 73 роки і 7 місяців, тобто, без малого, три покоління. Розпалася імперія, поновили свою державність народи, але в свідомості кожного (у кого більше, у кого менше) причаївся “совок”. А відтак імперія продовжує своє існування, а тільки в іншому вимірі. Це вона навіяла висновок тим, від кого залежить прийняття законів, про помилковість сприяння людям слова. Через те духовну нішу заповнила чужорідна література. Не та, вистояна світова класика, яка гуманізує людство, а література, писана на потребу інстинктові — все тієї ж астральної складової аури людини, що відповідає за “їсти, пити, розмножуватись”. Відсутність закону про сприяння національного книговидання — це загроза існуванню письменницького цеху, але не основна. Є надія, що такий закон зрештою почне діяти. Найбільша загроза — поступова заміна організму організації випадковими, а часом ворожими літературі, як такій, людьми. Вони проникають у Спілку з білялітературного кола, яке завжди існувало довкола письменницької організації. Треба сказати, що воно невелике. Це люди віком далеко за сорок, а також пенсіонери, яким не судилося раніше реалізувати себе на літературній ниві. Поміж них є немало й обдарованих людей. А трапляються й богемного складу, бачення яких далі видимого плану діяльності письменника (виступи перед читачами, презентації книжок, теле- й радіопередачі) не йдуть. Каторжна ж літературна праця, безсонні ночі, необлаштований побут (все ніколи) для них залишаються за лаштунками. Спромігшись на два-три “метелики”, вони багато разів презентують їх, “роблять пресу”, тобто організовують рецензії, і цим живуть. Втираються в довіру до справжніх і завдяки поблажливому ставленню до себе часом проникають у члени Спілки. А вже тоді, без зайвих церемоній, стають за панібрата з тими, хто справді щось створив у літературі. І ось вони — на Олімпі. Їм і не втямки, що літературний Олімп не у нав’язаній тобою про тебе ж таки думці, а в свідомості читача. Є твій читач — ти письменник. Багато читачів — ти відомий письменник. Твоїми творами зачитуються, на твоїх творах виховуються — ти видатний письменник. Усе інше — мильні бульки, які виграють усіма барвами веселки, не маючи всередині нічого. І порівняно стільки ж, як булька, й живе богемний твір. На жаль, це не така вже й безневинна річ для духовного ордену, яким була завжди Спілка письменників. Богема тягне за собою профанацію художнього мислення, а відтак підриває довіру до справжньої літератури. Читачеві-бо складно відрізнити майстерно написаний твір від підробки. Богема — це літературне міщанство. Не зайве навести слова російського письменника Д.Мережковського: “...Одного бійся — рабства і найгіршого з усіх рабств — міщанства, і найгіршого з усіх міщанств — хамства, бо раб, який став царем і є хам, а оцарений хам і є чорт, справді страшний, страшніший від того, що його малюють, грядущий князь світу цього — грядущий хам”. Це було написане напередодні найлихішого за всю історію людства апокаліпсису 1917 року. Якщо уважно придивитися до людей богеми і порівняти їх з такими, що з’явилися на початку становлення радянської державності, то можна помітити одну спільну рису — всі вони агресивні і дії їхні спрямовані на руйнування. Зруйнують сім’ю, колектив, до якого належать, державу. Інстинкт руйнування (а не патріотизм, який вони собі приписують) привів їх недавно у стан тих, хто боровся за незалежність. Але не тоді, коли потуга була ще міцна, і отже можна було опинитися за гратами, а тоді, коли вона вже рухнула. О, це було свято — потанцювати й покричати про себе на руйновищі! Для інших, кого мордували в концтаборах і тих, у кого виймали “душу із душі” на волі (у “великій зоні”), це також було свято, але іншого плану. Професійний письменник, як правило, шкодує часу на різні заходи. Богемний завжди на видноті — будь-то оприлюднення чиєїсь книжки чи вшанування якоїсь дати — значення не має, якої саме. Була б аудиторія, де можна висловити свою точку зору. На що? Та на що завгодно. Брак хисту, зрештою терплячості у творенні художнього полотна, богемник надолужує досвідом використання людей. Опублікує інтерв’ю з авторитетом, не забувши вкласти в його уста комплімент про себе. Іншими словами, ця маленька літературна істота шукає пальму, на яку видирається і з якої її помітить кожен. При цьому не має значення, яка саме “пальма” — літературна, політична чи ще якась, аби тільки “висока”. Такі пальми богемник знаходить і в області, і в столиці. Він комунікабельний, це — рубаха хлопець (дівчина), свій (своя) в дошку. У час застілля першим затягне “многая літа...” тому, кого використовує або має намір використати. І, трапляється, посідає певне місце в ієрархії письменницької організації. Але не в літературі. Єдина втіха, що поміж членів Спілки їх буквально одиниці. Але для письменницького ордену це більша загроза ніж проблеми з виданням книг. На щастя вони — богемники, через мало писання, не лишають по собі помітного сліду. Але є такі (богемними їх не назвеш), книжками яких обкидані безкоштовно всі бібліотеки. Це працелюбні літератори, які бачать сенс літературної діяльності у виданні якомога більшої кількості книжок. Набувши матеріальну базу, вони тиражують кожну свою, навіть кволу, думку. Це зворотний бік малописання. Тут розмивається межа між оригінальним художнім образом і штампом, між справжніми моральними цінностями й вигаданими, та й зрозуміло чому: вартісного художнього твору (як казав Джек Лондон одному початківцеві) з чорнильного колодязя не витягнеш, і зрештою між літературою й нелітературою. Є й інші чинники, які шкодять авторитетові письменницької організації і зрештою літературі, але ці, на мою думку, найсуттєвіші. Про них мусять знати не тільки письменники, а також бібліотекарі, вчителі, методисти, від кого залежить що саме покласти в молоду, незайману свідомість. СТОРIНКИ 1 Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (20.10.2008) | |
| Переглядів: 2488 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 2.5/2 | |
| Всього коментарів: 1 | ||
| ||
