| Головна » Статті » ЛІТЕРАТ. ПРИДН. |
Віктор САВЧЕНКО ХАМСИН(2) Оповідання
| ...А воля мене не полишала. Це вона ніби перевела організм в інший режим роботи. Хоча із свідомістю діялося щось неймовірне: картини минулого й теперішнього перемішалися і я марно намагався розплутати той клубок, який колись був стрічкою послідовних подій. – О, аллах, вияви нам свою милість! – шепотів Омар, перехиляючи чергову стопку води. Він задихався від браку повітря й жари. А потім розум його потьмарився і він рвонувся до дверей, щоб вийти. – Потерпіть, друже, до ночі вже недалеко. А там, може, трохи попустить... – благав я його. Голова боліла немилосердно, рот і горло висохли так, що вкрилися струпами. Та я почував себе краще ніж Омар. Прийшли на пам’ять слова чоловіка з корпорації, в якого я був гостем на іподромі: “Ми, корінні мешканці, переносимо хамсин значно важче ніж європейці. Страх перед цим вітром, який справедливо називають “подихом смерті”, став уже нашим спадковим страхом. А де страх, там і слабкість”. І тут я згадав про радіо. Прочинив двері, щоб вийти й висунути антену; в салон впорснуло суміші піску й жароти. Та Омар на те не відреагував. Він був непритомний. Почувся хрускіт. Нога наступила на щось живе. Водночас дзьобнуло в черевик. Під машиною кишіло фалангами. Великі, завбільшки з цигаркову коробку. Ці павукоподібні тонко відчувають вологу. Шпарини нашої схованки були для них джерелом вогкості. Але я враз забув про комах. Моя темно-сіра машина тепер поблискувала в сутіні пісковію, як балон термоса. На ній не лишилося й цяточки фарби. Стекла теж були вишмуляні піском до матового. “Так ось чому температура в салоні стала нижчою від учорашньої...” – подумав я, висуваючи антену. Перед тим, як сховатися в машині, я встиг помітити, що бархана, біля якого ми вчора зупинилися, тепер немає. Від нього лишився тільки шар піску, з якого південно-східний вітер і збивав отой гаспидський коктейль. Із заходом сонця температура трохи спала. Почав подавати ознаки життя і мій товариш. Коли ж крізь завивання і тріск в ефірі голос нуакшотського диктора повідомив, що хамсин уже видихається, Омар і зовсім оклигав. Його навіть вистачило на те, щоб з’їсти шматок м’яса. Тим часом із пам’яттю моєю діялося щось неймовірне. Отой клубок, який колись був стрічкою послідовних подій, дедалі збільшувався. Він то туго змотувався, то знову розпускався. Події минулого тасувалися, знову шикувалися в ланцюг, який, проте, рвався щоб з’єднатися в новій послідовності. Все те супроводжувалося віршами, музикою, фрагментами з художніх творів, геологічними й математичними ідеями. Це було, як марення. Проте марення, контрольоване свідомістю. Я чув, а точніше сказати, бачив уривки з “Гайдамаків” Шевченка, епізоди з романів Гоголя і Толстого, я проникався ідеями Вернадського й Остроградського. А музикою до того всього був мій біль – усі його фізичні й духовні відтінки. Я запитав у Омара, що відчуває він, але мавр, повагавшись, сказав, що його допікає страх за дітей. “Хто їх тоді годуватиме, месьє, хто вивчить?” ...Така тиша буває тільки в пустелі і тільки на світанку. Мені не раз доводилося ночувати просто неба в Сахарі і я зазнав тієї безмірної тиші в безмежному просторі. Я очікував, що ось-ось удар піску в метал зруйнує ілюзію. Але то таки була тиша. Поряд спав Омар. Чалма зсунулася з його голови і в слабкому світлі, котре ледь пробивалося крізь матове скло, було видно, що волосся в нього стало геть білим. Під колесами захрустіло, мабуть, фаланги. Ми від’їхали від їхнього кишла і я спинив машину. Весь простір здавався дном океану, воду якого сильно змулив недавній шторм. З машини вийшов Омар. Він ледь тримався на ногах. Повернувшись на схід, він почав молитись. Я тим часом клацнув двома защіпками над лобовим склом, крізь яке нічого вже не можна було розгледіти, і відхилив його на капот. – Месьє, – прохрипів мавр, – Аллах послав нам важке випробування. Аби тільки на цьому воно й закінчилося. Ми їхали в пилюці вже близько години. Малі бархани долали, великі об’їжджали. Сонце ще не зійшло і єдиним нашим вказівником був компас. Омар поволі оживав. Він розповів, що в нього сім дочок і шість синів. Що жінка має середню медичну освіту і через це діти в них майже не хворіють. – А у вас, месьє Алі, є діти? – запитав він несподівано. – Є. Син. – Один?! – здивувався. – Чого тільки один? – Аллах не дав більше, – відказав я з усміхом. До речі, посилання на Аллаха – дуже зручний спосіб не казати правди і водночас не брехати. Наші балачки теж були способом відвернути увагу від проблеми води. Скоро ми виїхали на високу дюну. Власне, то була гора утрамбованого піску, вкутана в пиловий туман. На схід вона випохилювалася в рівнину, а на захід здіймалася метрів на сто і загиналася у формі підкови. Я сподівався побачити десь поселення. А натомість попереду розкинувся дивний пейзаж. Здавалося, то був край жовтих діючих вулканів, біля підніжжя яких клубочилися руді випари... Щось замлоїло всередині. Принишк і Омар. Ми зрозуміли без слів: заблукали. – Що будемо діяти, друже? – запитав я. – Не знаю, месьє, – відказав мавр розгублено. – Вам – мешканцеві пустелі – слід би й знати. – Я житель Нуакшота, – заперечив він. – Хоча в юні роки, коли доводилося переховуватися від колоніальної жандармерії, пустеля була для нас надійним притулком. Несподівано зродилося сонце. Воно нагадувало велику жовту диню на курному баштані. Та по мірі того, як ми спускалися з дюни, світило дедалі розчинялося в куряві і давало про себе знати тільки духотою. Ми, орієнтуючись за компасом, від’їхали п’ять кілометрів на північ, а тоді повернули на північний захід. Але навколо не було жодного знайомого орієнтиру. Пасма рудого пилу, де густіше, а де рідше маскували все довкола. – Омаре, – озвався я, – хіба араби не виробили якихось порад для мандрівників, що опиняються в подібних ситуаціях? – Є така порада, – відказав мавр. – їхати в якомусь одному напрямку. “У Сахарі вітер лягає і встає разом із сонцем”, – каже арабське прислів’я. Що вище підбивалося світило, то відчутнішим ставав вітер. Тривоги він не викликав ні в мене, ні в Омара. Але ж ми не знали, куди їхати. До того ж рудий пил, від якого нас уже не ховало лобове скло і який був неначе природною складовою повітря, проникав крізь запинала і, здавалося, вже розносився кров’ю по всьому організмові. Почало припікати, я піймався на тому, що весь час думаю про воду. То на пам’ять приходили щасливі дні рибалки з сином, то я згадав страшну зливу в нашому місті, то мені ввижалися контури артезіанської колонки, яких немало вже насвердлили по Сахарі з моєю допомогою. Часом ми проїздили такі місця, де я відчував тиск води під двохсотметровою товщею порід. І мені це відчуття не здавалося дивним. Ми випивали по п’ятдесят грамів води щогодини. Цього ледь-ледь вистачало, щоб не знепритомніти... Остання “чарка” дісталась Омарові. Він підніс білу чашечку до запечених вуст і тримав її цілу вічність, ніби то був останній ковток життя. Тоді, пригубивши, передав мені. – Омаре, це ваша порція, – несміливо заперечив я. – Допивайте, не давайте випаровуватись... – прошепотів він. Їхали ми ще хвилин сорок. І раптом я помітив, що руки мої перестають коритися свідомості. Машина почала робити зигзаги. Я ще встиг натиснути на гальма і знепритомнів. Але тільки на мить. Навіть Омар не зрозумів, що сталося. А комп’ютер, який зветься людським мозком, незважаючи ні на що, продовжував працювати в самостійному режимі. Власне, це його інерція не дала поринути мені в безпам’ятство. – Стоп! – раптом прохрипів Омар, – Зупиніть машину. Він вискочив майже на ходу. – Сліди! Месьє Алі, тут хтось проїхав! Дорогу нам перетинали сліди шин, ледь присипані піском. Та мені досить було одного короткого погляду, щоб впізнати відбитки протекторів нашої “тойоти”. Спостерігши мою реакцію, Омар теж збагнув у чім річ. Надія, що на мить освітила його обличчя, змінилася відчаєм. Він сів у машину і, схиливши голову на панель, обхопив її руками. А мені чогось прийшли на пам’ять слова пісні, яку на початку нашої подорожі співав Омар. В ній ішлося про Велику Пальмову Дорогу, що перетне всю Маврітанію і обабіч якої в пустелі зеленітимуть оазиси. А прокладуть ту дорогу він (той, хто співав) і його сини. Як довго ми сиділи, прибиті безнадією, важко сказати. Кожна мить у тій курній пустелі здавалася вічністю. Недарма араби кажуть: “Муки спраги – значна частина мук пекла”. У мене вже почалися світлові галюцинації: в заплющених очах щомиті мінялися кольори у незвичайних поєднаннях і в такій різкій дисгармонії, що ці уявні кольорові відчуття були справжніми тортурами. Водночас із безладних споминів і думок вибудовувалося щось схоже на колію, важкі різнокольорові шпали на якій були яскравими подіями в моєму житті, а рейками – час. Ті шпали часто випадали, мінялися місцями, завдаючи мені великої муки, і нарешті всі події, що сталися зі мною з того моменту, коли я вперше побачив світ, аж до останньої миті в пустелі, вишикувалися в послідовний ряд. Тієї ж миті минуле освітилося дивним світлом. Те світло швидко побігло по моїй життєвій колії від самого її початку, роблячи спомини такими яскравими, ніби я щойно їх пережив. Воно ставало дедалі потужнішим, і вже останньої миті, змусивши ще раз відчути поневіряння двох останніх діб, легко вийшло за межі моєї пам’яті, освітивши події, які зі мною ще ніколи не траплялися... Власне, все, про що піде мова далі, перед тим, як його пережити, я в загальних рисах побачив у тому дивному, невидимому для ока, струмені світла... Ткач замовк. Поки він розповідав, змінилася вахта. Від свердловини тепер долинало рівномірне гудіння, яке вряди-годи перебивалося металевим брязканням. Поле вівса, в променях призахідного сонця мінилося жовтизною. Ткач, який досі лежав нерухомо під абрикосом, нарешті сів: мацнув кишеню, де в нього лежали цигарки. Курив він короткими скупими затяжками. Щораз, коли вуста його торкалися сигарети, на обличчі з’являлася відраза. Не випаливши й третини, він затоптав недокурок. – Не подумайте тільки, – озвався Ткач, уникаючи дивитись у мій бік, – що бачене під час того дивного марення вказало мені шлях до порятунку. У напівсвідомому стані часточка мого Я сприймала ті картини як галюцинації, не більше. Хоча галюцинації “монтувалися” не з уривків, як це трапляється при звичайному маренні, а з цілих подій. Фрагментами ж у тому калейдоскопі споминів були тільки знання. Вони, доти лежали в своїх комірках, а тепер безладно плавали в пам’яті, висновувалися в ідеї, які проте швидко руйнувалися. З тих знань і синтезувалося пояснення дивного стану моєї свідомості: міріади часточок кварцу, гірського кришталю, кальциту та інших мінералів, стикаючись між собою і залізним кузовом “тойоти”, виробляють п’єзоелектричне поле, яке діє на рідкий кристал мозку. Змушує коливатись вузли того кристалу з невластивою для них частотою. А жарота й неймовірна сухість тому сприяють. Зараз уже не можу з певністю сказати, чи пояснення того дивного стану народилося під час марення, а чи докотилося, як і вся інша інформація про наші подальші поневіряння, з майбутнього. Тим часом товариш мій, який дивом пережив хамсин, до боротьби зі спрагою був підготовлений краще за мене. Власне, це його постріл вивів мене з безпам’ятства. Розклепивши очі, коли пролунав звук того пострілу, я опинився в морі світла. Пісок перлисто іскрився в скісному промінні. Вдалині по всьому фронту відсувалася руда стіна куряви. Омар зі “шмайсером” в руках намагався піймати на мушку варана. Але вертка тварина щораз зникала за пісковою хвилею. Я спостерігав за тим, як за сценою з фільму, який уже колись бачив. “Зараз мавр зробить ще один постріл, – подумалось мені. – Але куля тільки зіб’є жменьку піску з бархана”. Так воно й сталося. Коли ж Омар здійняв руки до неба, волаючи про милість, я побачив, що вони в нього неприродно темні. Такого ж темно-коричневого кольору була і моя шкіра. А кожна клітина тіла благала: “Пити! Пити! Пити!” Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги. – Нащо вам була потрібна та тварина? – запитав я українською. – Не тільки мені, а й вам, – озвався він арабською, – Ми б висмоктали з неї вологу. Мені і в голову не прийшло дивуватись. Питання до нього дійшло, мабуть, не через мову, а в якийсь інший спосіб. Омар почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що і в мене в грудях заклекотало. По тому почав зріти протест. Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало і двигун глухнув. Потягнув за ручку замка капоту і, пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск кузова боляче вдарив по очах. Ледь стачило сили на те, щоб підняти кришку капоту... І тут я не повірив у те що бачив. Прозорий бачок на воду для омивання лобового скла на чверть був заповнений водою. Це майже склянка... Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові долоню моєї вчительки, навіть уловив знайомий з дитинства запах туалетного мила. Враз відсахнувся від бачка і з жахом подивився в салон. Але Омара від мене ховала піднята кришка капоту. А рука з моєї голови не приймалась, її відчутно було й тоді, коли я ділив воду у дві чашки і коли одну з них вклав у тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, і чашка мавра виявилася трохи повнішою. Після тих ста (а, може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатися здатнісь мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я “прокрутив” уже вдруге. Я сказав товаришеві: – Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу. В очах Омара не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого й мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалювання. Движок запустився. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб витиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачило сили. “Тойота” знову застрибала по барханах, які застиглими хвилями посмугували кам’яну поверхню. Великих дюн не було видно. Проїхавши щось із два кілометри, ми уткнулись в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не ніг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на межі з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю. Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву заїжджати не слід. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася – скільки ока – від південного заходу на північний схід. Тим часом дія на організм невеликої дози води сходила нанівець. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав колись бачену картину: Омар із “шмайсером” в руках переходив від бархана до бархана. Він то підносив зброю, то опускав. Нарешті з’явився димок і почувся звук, не сильніший від звуку хлопавки. Крупна піскова миша, метельнувши довгим хвостом із китичкою на кінці, ніби розтанула. В мені раптом завирувала злість на Омара. “Не міг влучити в ту паскудну піщанку!” – подумав я, силкуючись вийти з машини. – Омаре, а дайте-но сюди зброю! У цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Тільки дві хмарки диму свідчили, що то таки стріляли. Це було останнє, що я побачив і почув, втрачаючи свідомість. ...Поряд з моєю головою виросло два деревця тамариксу. Не скоро я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі і, здавалося, росли в піску. “Що за диво! – кволо ворухнулася думка. – Хіба люди виростають із землі, як дерева?” Погляд мій поповз по тих ногах угору. Вони, й справді, нагадували два деревця – були сухі й ніби вкриті оливковим нальотом. На рівні колін висіла біла ганчірка. Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним – адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося: свідомість, життя? Що то була вода я почав відчувати пізніше. Скоро помітив, ще чотири стовпи, схожі на кошлаті стовбури пальми, які перегодя виявилися ногами тварини. “Що за дивна місцевість! Люди і тварини ростуть з землі, як дерева. Може, я теж росту з землі?” Від такої думки мені стало шкода себе. Якщо це справді так, то мене можна зрубати, зламати, по мені можна потоптатись. Я захлинався від плачу, як мала дитина. Не відчував тільки на щоках сліз і не чув голосу того плачу... Навколо панувала цілковита тиша, в яку проте поволі заповзали шерехи. Власне, то повертався до мене слух. Очі, що досі бачили тільки ноги, теж оживали. Спочатку проявилася постать білого одногорбого верблюда. Він жував і позирав на мене зневажливо. Мені він здавався дуже великим. Потім “проявник” почав діяти дедалі вглиб простору, аж до обрію, в якому, немов у скаламученому акваріумі, плавала при самому дні жовта куля. І тут я побачив над собою закутану в біле голову. Чоловік, який схилився наді мною, лив мені в рот з чайника тоненькою цівкою воду. Солону на смак, немов кров. Час від часу він кудись відходив і тоді я безгучно волав: – Пити! – Потроху треба. Потроху... – казав він співчутливо. – Зразу багато не можна. У міру того, як до мене поверталася свідомість, я починав “впізнавати” свого рятівника. Але впізнавав я його не за спогадами з минулого, а – з майбутнього. Бо досі в стійбищі бедуїнів, з якого на постріли прибув Мухамет (так його звали), я жодного разу не був і чоловіка цього ніколи раніше не бачив. Проте я знав, у якому місці стана розбито його намет, що в нього четверо дітей і що біля намету ростуть дві фінікові пальми. Я також знав, що хамсин зачепив і їхнє поселення, хоча обійшлося там без лиха. Між тим життя зріло в моєму тілі. Я заворушив пальцями, а тоді зробив спробу відірвати голову від піску. Це мені вдалося. За два кроки від мене лежав нерухомо Омар, а бедуїн лив йому в рот воду. Я знав, що ось зараз товариш мій ворухнеться, а на обличчі рятівника з’явиться посмішка. Так воно й сталося. І хоч я про це й знав, та коли побачив ту посмішку, то полегшено зітхнув. Мені захотілося порадувати Омара й повідомити, що за час наших поневірянь його дружина народила хлопчика. Але я не сказав йому того, бо не мав ще голосу. До того ж я не знав, як йому відповісти, коли він поцікавиться, звідки мені стало те відомо. Тільки одного не міг второпати: як могло статися, що Омар важче від мене переніс безводдя. Довго не міг я пов’язати з усім, що сталося, й білу чашечку з аптечки, якою ми колись дозували воду, і яка лежала біля мене, вимащена в кров. Картина поволі стала прояснюватись, коли я помітив шприц з моєї ж таки аптечки, всередині якого теж було знати сліди крові. Коли ж Мухамет влив мені в рот чергову порцію води, яка насправді була прісною, я раптом збагнув, що солоною її робив смак крові в роті. Важкою була дорога до стана бедуїнів. Не тому, що нам боляче муляв горб, на якому ми лежали немов дві сакви, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого “прожектора”, який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні “спогади” з майбутнього. То я відчував смак верблюдячого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром “п’янітимемо” від содової і великих марокканських помаранчів...Під хитавицю на спині верблюда і прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: “Кров виявилась густою, немов паклава*. Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся...” “Але ж те, що ви зробили – протиприродне, – скажу я. – Такого не може бути.” “Не могло б бути, – виправить Омар. – При здоровому глузді. Я ж тоді марив і мною водночас рухав інстинкт. Це він штовхнув мене до дії, котру будь-яка нормальна людина вважатиме за антиприродну... Я не знав дороги і не вмію водити машину. Отже від того чи житимете ви залежало й моє життя і доля моєї малечі.” А ще він звіриться, що під час марення бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні маврітанські храми. Храми, які він раніше роздивлявся тільки на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. “Біля тих храмів, месьє, я бачив і ваші артезіанські колонки”, – скаже Омар. Ткач підвівся легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім – на мої. – Бачите, яка гладенька шкіра, – промовив він. – А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була суціль у дрібних зморшках і складках. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але я ще довго відчував незручність на тілі. Багато днів не полишала мене й спрага. Бувало, тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як по нього знову тягнеться рука... Отакою буває пустеля, колего, – підсумував він. – Ну, а як з вашим даром передбачення? – озвався я. – Він у вас справді зберігся? І ви можете сказати, що з нами буде найближчим часом? Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі: — З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, по тому підгонимо “Волинь” до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки... | |
Категорія: ЛІТЕРАТ. ПРИДН. | Додав: alf (20.09.2008)
| |
| Переглядів: 1819 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 3.0/2 | |
| Всього коментарів: 0 | |