КАРТИНА ТРЕТЯ
Листопад 1919 року. Кімната будинку Яворницького. За столом, на якому горою лежать книги й папери, стоїть графин з водою си¬дить Яворницький. Заходить Сера¬фима Дмитрівна..
СЕРАФИМА. Ти хоча б у цей три¬вожний час не мучив себе роботою,
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Та це я архів впо¬рядковую. Сховати б десь...
СЕРАФИМА. Себе б десь сховати від цього кошмару. Одні прийшли крові пролили, тепер — ось інші..
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Справді, сонечко. В тривожний час ми з тобою побра¬лися. Все ламається. Імперія впала Люди і народи вже не живуть за єдиними правилами. Безліч їх, віді¬рваних від кореня, вештається із зброєю по світу. Вже захиталися й заповіді християнські. Мабуть, і справді в Атилі зароджується велика імперія Антихриста, і зерси спускаються в незліченній кількості.
СЕРАФИМА. Ти вже вдруге згадуєш слово зерси...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я не знаю. що це таке. Але щось дуже погане. І схоже, що та нова імперія у нас за¬роджується. Нострадамус назвав її Атилою — іменем вождя слов'ян і гунів Аттіли, котрі мешкали на території сучасної України, Білорусії й Московії.
СЕРАФИМА. Це ж можуть бути й вигадки.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Навряд. Леся Ук¬раїнка читала мені передбачення цього пророка і називала події, які вже збулися. Все підтверджується.
СЕРАФИМА (насторожено). А ко¬ли це ти бачився з Лесею Україн¬кою?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Дев'ять років то¬му, в Єгипті.
СЕРАФИМА. А де ти там жив?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. У Лесі ж на віллі в Гелуані. Стривай, чи ти не ревнуєш?
СЕРАФИМА. Ні, ну... Але ж вона, як мені відомо, без чоловіка була. Ти на той час теж — одинак...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Симо, не вигадуй... (Пригортає Серафиму, цілує). Нам з Лесею справді було добре, але то зовсім не те, про що ти подумала. До речі, вона — твоя колега, — вчителька. Я бував на її уроках; правда, нічого не тямив, бо вона арабською викладала. Але арабчата слухали її уважно і ставились до неї поштиво. (Знову пригортає Серафи¬му). Ти — єдина радість, яку дав мечі Бог на схилі життя.
СЕРАФИМА. Так таки єдина... А княгиня Шаховська? Листи від неї зберігаєш.
ЯВОРНИЦЬКИЙ Сонечко, то — ми¬нуле, світ інший — молодість. Ти ж — теперішнє моє й майбутнє.
Чується гуркіт коліс тачанки, що зупинилася біля будинку, іржання коней. По миті стукають у двері.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Зерси. (Підводить¬ся йде відчиняти).
Скоро повертається у супроводі чоловіка в кучматій шапці — мах¬новця, який уткнув йому в спину ствол рушниці. В коридорі стоять ще кілька постатей з гвинтівками. Серафима Дмитрівна хитається, умліває, падає. Яворницький кидаєть¬ся до неї. Тоді наливає з графина води в долоню і хлюпає їй в об¬личчя. Серафима Дмитрівна отямлюється. Яворницький підводить і садовить її крісло.
МАХНОВЕЦЬ. Ти директор музею?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я.
МАХНОВЕЦЬ. Давай ключі.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А ти хто такий?
МАХНОВЕЦЬ. Не твоє діло. Давай ключі, кажу, від музею (клацає затвором, спрямовує ствол в го¬лову Яворницькому).
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не чув я такого, щоб Нестор Іванович дозволяв своїм хлопцям народні музеї грабувати. Адже ти з його війська?
МАХНОВЕЦЬ То ти Батька знаєш? (Опускає гвинтівку, тоді вішає на плече).
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Авжеж.
МАХНОВЕЦЬ. Перевіримо. Поїхали в штаб.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (нахиляється над Серафимою Дмитрівною) Не хви¬люйся, сонечко, я скоро повернусь.
Виходить. За ним — махновець.
З а т е м н е н н я
Історичний музей. Зала козацько¬го побуту і зброї. Махно — йому років тридцять — і Яворницький стоять перед картиною “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”.
МАХНО. Схожі на моїх хлопців.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Вони родичі вашим хлопцям. Прапрапрадіди їхні.
МАХНО (показує на карафу, що на картині). О-о, така ж сама пляш¬ка, що і он там, у вітрині.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Авжеж.
МАХНО. А що в ній було?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Чому було? Є. Оковита козацька.
МАХНО. Де ви її знайшли?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Та це ще на роз¬копках... Викопали три. Одну копа¬чі розпили, а ці дві я забрав.
МАХНО. А не можна і мені покуштувати?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Е, ні. Це для іс¬торії.
МАХНО. А хіба для історії мало однієї пляшки горілки?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ех, Несторе Івано¬вичу, Несторе Івановичу... Я навіть цареві відмовив.
МАХНО. І правильно зробили. А коли він тут був?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Та ще в п'ятнад¬цятому. (Підходить до столу, розгор¬тає книгу відгуків). Ось його відгук. Треба, щоб і ви щось написали...
МАХНО. Давайте. Ось тут, над ца¬ревим записом.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не можна над ца¬ревим.
МАХНО (насторожено) Чому?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Люди скажуть: цар був лайно, а Махно — ще вище.
МАХНО (сміється). Справді... Тоді отут, під царевим...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Невже ж вам, Несторе Івановичу, ставати поруч з царем? Пишіть ось тут, на чистому.
Махно схиляється, пише.
МАХНО. Товаришу професор, я обіцяв вам охоронну грамоту?
ЯВОРНИЦЬКИЙ Обіцяли.
МАХНО. ...В обмін на одну з тих пляшок.
ЯВОРНИІІЬКИЙ (з прикрим усміхом). Ви кого завгодно переконаєте. (Дістає зі стенду пляшку, віддає Махнові).
МАХНО. А чого ви хлопцям, кот¬рі привезли вас у штаб, сказали, що знаєте мене.
ЯРОРНИНЬКИЙ. А я і знаю вас По зверненнях до трудової інтелігенції, по діяльності.
МАХНО. Ну, і як ви ставитесь до моєї діяльності?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Те. що ви землю віддаєте селянам — добре. А те, що відправили в Москву дев'яносто ва¬гонів добірного борошна — не схва¬люю. Ми тут і самі бідуємо.
МАХНО. Борошно я відбив у денікінців.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Але ж денікінці награбували його у нашого населен¬ня.
МАХНО Визнаю. То була помил¬ка. Я думав, революції допомагаю, а допоміг більшовикам, які заборо¬нили всі партії, розв'язали червоний терор, вистрілюють анархістів. Пра¬вильно мені радив Петро Олексійо¬вич, щоб я тримався від них пода¬лі. Вони використовують комуніс¬тичну ідею для захоплення влади. Політикани! Упирі криваві! В моїй армії вільно діють меншовицькі, есерівські. їхні ж — більшовицькі осе¬редки. Це і є демократія. (Пауза). Хоча до справжньої анархії нам ще далеко.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А хто це Петро Олексійович?
МАХНО. Як, ви не знаєте?! Кропоткін!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А-а.
МАХНО. Небилиці про мене по¬ширюють. Мовляв, Батько Махно декларацію видав, пункт перший якої буцімто гласить: “ніхто нікому нічим не зобов'язаний”, а пункт дру¬гий — “ніхто не зобов'язаний до¬тримуватись пункту першого даної декларації”... (Пауза). Та в моїй ар¬мії більше порядку, ніж у їхньому ЦК! Чули постріли, коли вас при¬везли в штаб? То мародерів і по¬громників розстрілювали. Знаєте, як важко стало утримувати людей від погромів? У мене був батальйон з єврейських хлопців. Вояки — що треба! Так зрадили ж усі гуртом: перекинулися на бік Петлюри. От і шукає дехто з моїх нагоди помститися єврейству... Але я не дозволю компрометувати анархію!
Махно підходить до столу з коза¬цькою зброєю, мовчки розглядає.
МАХНО. Корисну роботу ви роби¬те, товаришу Яворницький. Що вам треба для музею?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Вже кінець листо¬пада, холоди починаються, а топити нічим...
МАХНО. Десять возів вугілля вис¬тачить?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Дванадцять.
МАХНО (з усміхом). Гаразд Буде вам дванадцять. Але ви повинні про¬читати лекцію моїм командирам. (Дістає з кишені кітеля аркуш, по¬дає Яворницькому). Обіцяна охо¬ронна грамота. На ній — дві печат¬ки — штабна і моя особиста. Це значить, що ви і ваш музей віднині перебуваєте під моєю особистою опікою. Дякую вам, Дмитре Івано¬вичу (подає руку). Не забувайте про лекцію для командирів. (Виходить).
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
1926 рік. Берег Дніпра, скеля Манастирко, з якої видно Ненаситецький поріг і чути шум водоспа¬ду. На мить шум заглушається гур¬котом автомобіля. На сцену вихо¬дять Яворницький (він з ціпком) і Луначарський — нарком освіти. Піднімаються на скелю.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (показує рукою вниз, звідки долинає шум води). Оце, Анатолію Васильовичу, і є Не¬наситець.
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. А чому — Не¬наситець?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Багато люду про¬ковтнув А трохи внизу, по фарва¬теру — Пекло. Лоцмани кажуть: “Попавсь у Пекло — буде тобі хо¬лодно й тепло”.
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Не довго вже йому людей ковтати. Скоро на Кічкасі греблю спорудять. Електроенер¬гія потече на заводи, фабрики, в оселі.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. То це таки прав¬да? І вся ота краса під водою опи¬ниться?
ЛУНАЧАРСЬКИЙ Авжеж.
Пауза В шумі води народжуєть¬ся мелодія сумного церковного спі¬ву, яка поступово стихає, але не зникає зовсім.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Мені потрапляла до рук карта затоплення. Якщо таке станеться, то вода покриє не лише пороги, а й угіддя колишніх Січей. А то ж історичні місця.
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Чимось мусимо поступитися.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Під водою зник¬нуть церкви старовинні.
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Шкода... Знаєте, Дмитре Івановичу, в сімнадцятому у мене з товаришами був конфлікт. Навіть з Леніним посварився... Коли почали церкви руйнувати.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Переконали?
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Не всіх.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. В церкву людина ходить, щоб душу очистити, відми¬тись духовно. Хіба новій владі не потрібні люди з чистими помислами?
ЛУНАЧАРСЬКИЙ (задумливо). По¬мисли можуть бути чистими, але не тими, що треба.
Яворницький дивиться здивовано.
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Знаєте біблійна начинка вводить людей в оману. Дурман то все.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Але ж ви самі сказали, що церкви відстоювали.
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Авжеж Та тільки не для того. щоб там попи правили.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А хто ж?
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Наші люди. Ко¬ли марксизм релігією стане.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Це ви серйозно?
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Серйозніше нікуди. Простому дядькові важко збагнути тонкощі вчення Маркса-Леніна. Повірити ж у нього, як у закон божий, легше. У нас будуть свої обряди, ритуали.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А як на це ваші товариші?
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Попервах засу¬дили. А мою книгу “Релігія і соціа¬лізм” визнали шкідливою. Але то було ще в тисяча дев'ятсот вось¬мому. А вже тепер відбувається фактична канонізація Марксизму. Учення це стає догмою. А де дог¬ма, там віра. Ви думаєте, чому в сімнадцятому стількох священиків порозстрілювали? Новій релігії роз¬чищали дорогу (Пауза). Не знаю, чи правитимуть у церквах комісари, але Марксизм-Ленінізм — уже тепер — віра. Всяк, хто в неї не повірить, буде проголошений єретиком і зни¬щений.
Пауза. Посилюється і знову стихає мелодія церковного співу Крізь шум води і послаблену мелодію чути го¬лос Яворницького, записаний на плів¬ку: “...Зміцніє Новий Вавілон; зло¬щасний виплід розростеться після першої жертви-покути і триватиме те всього сімдесят три роки і сім місяців. А за тим пустить паростки та, котра довго залишалася безплід¬ною і обновить усю церкву Христо¬ву”. Запис голосу Яворницького ури¬вається.
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Я давно помітив, що мої думки, мої ідеї сперше від¬кидали, а потім використовували, але вже без посилань на мене. Засудив¬ши в дев'ятсот восьмому мою кни¬гу “Релігія і соціалізм”, Ленін в сімнадцятому сам віддав наказ роз¬стрілювати священиків Ну, та грець з ним. Головне — ідея працює... Смерть Леніна в двадцять четвер¬тому по суті стала першою жертвою, що її принесла нова релігія новому богові — Марксизмові. Ле¬нін став для марксиста Ісусом Христом. Його праху поклонятимуться теперішні й прийдешні як поклоня¬ються християни Гробу Господньо¬му, а мусульмани — священному ка¬меню в Каабі. І так буде вічно.
Яворницький, обіпершись на ці¬пок, дивиться вниз на Ненаситець, дослухається до церковної мелодії.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Дивний і тривож¬ний час... Живеш немовби поро¬ги долаєш. Не знеєш де тобою об камінь тіпне, а де у вир затягне.
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. На зламі епох так завжди буває. Але злам уже відбувся. Тепер — тільки праця, праця і ще раз праця. До речі, греблю на Кічкасі буде споруджено за п'ять років. Отож мусите зробити все, щоб не пропали історичні цінності. По¬чинайте розкопки, таке інше... Кош¬ти я дам.
ЯВОРНИІІЬКИЙ (зраділо). Справ¬ді?! От спасибі!
Чути звук артомобільного клаксона.
ЛУНАЧАРСЬКИЙ. Дружина кличе. Молода, невитримана... Дмитре Іва¬новичу, чи можу я для вас особисто щось зробити?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Та маю клопіт. Але з тим до вас незручно...
ЛУНАЧАРСЬІК)ИЙ. Кажіть, кажіть...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Припинили пенсію академічну виплачувати. Ну, ту, що призначили були після обрання ме¬не членом-кореспондентом Академії наук. То справно приносили, а це вже кілька місяців...
ЛУНАЧАРСЬКИЙ (витягає з кише¬ні блокнот і олівець, записує). Я розберуся.
Яворницький і Луначарський спус¬каються з пагорба і направляються за сцену.
З а т е м н е н н я
1929 рік. Дніпропетровськ, Кімна¬та в будинку Яворницьких. За сто¬лом сидить Яворницький, пише. Тоді підводиться, походжає, щось об¬мірковує. Спиняється перед дзерка¬лом, але замість свого відображення бачить Єлизавету.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Господи, я, мабуть, божеволію!
ЄЛИЗАВЕТА. У тебе зараз такий період у житті, що, справді, можна збожеволіти, але від щастя. Ти досяг усього, чого хотів — найвищо¬го визнання, сприяння влади у милій тобі роботі, сімейного затишку, гарної розважливої дружини, до того ж молодшої від тебе на двадцять чотири роки.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (відходить від дзер¬кала, обхоплює руками голову). Лізо, нащо ти приходиш, нащо душу бентежиш?! Ми так давно розлу¬чились!
ЄЛИЗАВЕТА. Ми ніколи не роз¬лучались. І тобі це добре відомо.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я кохаю свою дружину. Ти ж для мене — тільки пам'ять.
ЄЛИЗАВЕТА. Хто-хто, а ти мусиш знати, що таке пам'ять. Через патм'ять про козаків ти сподіваєшся поновити їхній вільнолюбний дух у народі. Але я не переконана, що краще — Написати історію козацт¬ва, а чи народити і виховати одно¬го справжнього живого козака.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Справжні козаки на бажання батьків не народжують¬ся. А ось це (підходить до столу і кладе руку на стос книг) — те, до чого потягнеться кожен козак за духом, де б і коли він не народив¬ся. Йому це потрібне, як дереву корінь.
ЄЛИЗАВЕТА Ти завжди був силь¬ний у суперечках. Твоя логіка колись виявилася для Рєпіна переконливі¬шою від логіки Льва Толстого. Логі¬ка й настирність. Недарма тебе обрали академіком.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Член-кореспонден¬том...
ЄЛИЗАВЕТА. Ні. То було У двад¬цять четвертому. А сьогодні — двадцять дев'ятого червня одна тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого — академіком.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я про це не знаю. Не повинна б знати й ти — моя па¬м'ять.
ЄЛИЗАВЕТА. Аналогічна ситуація вже була з тобою в Соловецькому монастирі. Пригадуєш? Ти тоді теж не повірив.
Чуються кроки в коридорі. Єли¬завета в дзеркалі зникає. Заходить Серафима Дмитрівна. В руках у неї — телеграма.
СЕРАФИМА (подає телеграму). Дмитре, вітаю тебе! Віднині ти — академік (обіймає Яворницького).
З а т е м н е н н я
1929 рік. Острів Базавлук на Дніпрі, місце колишньої Базавлуцької Січі. З лівого боку видно рештки фортифікаційної споруди, в глибині — дерев'яна козацька церква, праворуч — намет археологів. Біля на¬мету — Яворницький (в руці у ньо¬го плащ) і двоє робітників. Один робітник бере ящик і несе за сце¬ну, другий починає розбирати на¬мет.
ГОЛОС (з за сцени). Нікуди вже класти. Коні не потягнуть.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Це останній ящик. Що ж кидати його тут?
Тим часом другий робітник знімає з тичок полотнище намету.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. (до нього). Рушай¬те до парому і чекайте там.
Робітник з полотнищем іде за сцену. По хвилі звідти долинає “В-йо!”, чується цвьохкання батога, звуки копит і коліс воза, що від'¬їзджає.
Яворницький дивиться на церкву. Зароджується мелодія пісні “Думи мої, думи мої”. З церкви починають виходити запорожці: високі й ни¬зенькі, здорові й каліки, старі й мо¬лоді, у багатому вбранні й обід¬рані, хто зі зброєю, хто з кобзою. Одні прямують у ліву сторону, ін¬ші — в праву, ще інші — вглиб сцени за церкву. Вони, влас¬не, розбрідаються хто куди. Все відбувається в супроводі пісні (без слів) “Думи мої, думи мої”. Нареш¬ті в дверях з'являється священик (він геть сивий) і підносить руки, благословляючи тих, хто покинув церкву. Тоді зникає за дверима. Церква починає деформуватись, як марево чи міраж, і скоро зникає, розчиняється в просторі.
Крізь мелодію пісні вловлюється віддалений гуркіт грому, пасмурніє, наближається гроза. Раптом спалахує блискавка і в її сяйві, в тому місці, де стояла церква, проступають і од¬разу ж зникають контури великого собору. Гримить.
Яворницький накидає плащ і пря¬мує за сцену.
З а т е м н е н н я
КАРТИНА П’ЯТА.
Дніпропетровськ. Осінь-зима 1933 року.
Кабінет в будинку НКВС з двома письмовими столами. За одним си¬дить молодий слідчий у формі лей¬тенанта, пише. Над ним, на стіні, висить портрет Сталіна; над стільцем, що за другим столом — портрет Леніна. Заходить невисокий худор¬лявий чоловік років на сорок п'ять (актор той самий, що грає Нюніна, Новикова й монаха) в чорній шкура¬тянці і такому ж чорному шкіря¬ному картузі — Нюнін.
НЮНІН. Доброго ранку.
ЛЕЙТЕНАНТ (не відриваючись від писання). Доброго.
Нюнін витягає з кишені коробку «Казбеку» й сірники, кладе на стіл. Тоді знімає куртку й картуз, вішає на вішалку. Потирає замерзлі руки. Він у формі капітана НКВС з порту¬пеєю і пістолетом.
НЮНІН. Клята холодрига! Чаю не¬має?
ЛЕЙТЕНАНТ. Є, товаришу капітан, Хлопці запарили.
НЮНІН. Дістає з шухляди столу склянку, виходить. За хвилину з яв¬ляється.
НЮНІН. Оце чайку вип'ю, а там би ще завалитися десь на дві-три години...
ЛЕЙТЕНАНТ. Що, знову важка ніч була?
НЮНІН. Не важча, ніж інші. Але стомився.
ЛЕЙТЕНАНТ. То й підіть, відіспіться. Восьмигодинного дня ще ніхто не відміняв.
НЮНІН Не можу. Викликав одного старого — директора музею історич¬ного.
ЛЕЙТЕНАНТ. Я там бував. Цікаво. А на кий ляд він вам? Він що, за¬маскована контра?
НЮНІН (відсьорбує чай). Ні, не контра. Але й не нашого духу. На¬ціоналіст.
ЛЕЙТЕНАНТ. Я цікавився.. Всі кни¬ги свої він здебільшого російською мовою написав.
НЮНІН. З Ленінграда на мій за¬пит прислали досьє колишнього жандармського управління. Він у них проходив, як сепаратист. А це все одно, що й націоналіст. Щораз, ко¬ли я перед світанком проїжджаю повз його будинок, мені так і кор¬тить прихопити його з собою,
Відчиняються двері. Заходить Яворницький у супроводі сержанта НКВС.
СЕРЖАНТ. Товаришу капітан, Яворницького Дмитра Івановича дос¬тавлено.
НЮНІН (показує сержантові ру¬кою на двері; сержант виходить). Ди¬виться на Яворницького, випускає довгий струмінь диму). Що скажеш, старий?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Сісти можна?
НЮНІН. Сісти? (Сміється). Це в нас найлегше. Яворницький підходить до столу сідає на стілець для відвідувачів.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Як мені вас на¬зивати?
НЮНІН. Можна Григорієм Панкратовичем.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Дякую. Але я не про те. Товаришем чи вже, може громадянином?
НЮНІН. Мене — товаришем. А як потрапиш до рук лейтенанта (ки¬ває на сусіда) — до речі, у нього є ще одне робоче місце — в підвалі, то його називатимеш громадянином. Але тоді тобі вже — хана... Кранти. Ото ж давай краще повирішуємо всі спірні питання зі мною.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Які в нас можуть бути спірні питання?
НЮНІН. Ну, не в мене з тобою, а в тебе — з державою, народом.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. У мене немає спір¬них питань з народом.
НЮНІН (б'є кулаком об стіл). Є, розтаку твою! Ти що наклепи на Радянську владу зводиш?! Який го¬лодомор?!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну, люди ж мруть з голоду.
НЮНІН. Де ти бачив?! Важко, справді. Держава з руїн піднімаєть¬ся. Але ж з голоду не мруть!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Тут у місті, ще тримаються. А в селах вимирають.
НЮНІН. (знову б'є кулаком об стіл). Хто тобі це сказав?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я сам бачив.
НЮНІН. Як ти міг бачити, коли з міста й носа не показував? Це я точно знаю.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не обов'язково в село їхати. В урвищі, що навпроти Лоцкам'янки лежать сотні трупів селян.
НЮНІН. Що ти вигадуєш?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Підіть самі поди¬віться. Вони всі в сіряках, яких у місті не носять. Їх живцем поски¬дала туди кінна міліція.
НЮНІН. То мабуть, контра якась. І чого ти там вештався?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Незабаром у тому районі почнеться забудова. А Лоцкам'янка — історичний край. От я й видивлявся місце можливих розкопок.
НЮНІН (з іронією). А потрапив на місце закопок.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Мені міліціонер оповів, що є наказ не пропускати селян у місто. А того, хто проник¬не в пошуках харчів, скидати в бал¬ку. Я сам бачив, як міліціонер, штовхаючи пухлого дядька з кручі, сказав: “Пробач, ти все одно не доповзеш до міста. А як і допов¬зеш, то хто ж з тобою поділиться?” Не стріляють, а кидають з кручі.
НЮНІН (кладе папіросу, бере склянку). Розберемося з тим. А ти рота свого не розтуляй. А то голо¬домор, голодомор... Немає голодо¬мору! Є скрута. Велика скрута, з якої запевняю тебе, вийдемо пере¬можцями.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Скажіть, будь лас¬ка, Григорію Панкратовичу, чи не з Харкова ви родом?
НЮНІН (мить дивиться ошелеше¬но, за тим реве): Тут тільки я за¬питую!
ЯВОРНИЦЬКИЙ (піднімає застереж¬ливо обидві руки). Ну, ви, то й ви...
НЮНІН. Ти знаєш Пронченка Ми¬хайла?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Якщо це хлопчина з Кривого Рогу, то знаю.
НЮНІН. Які в тебе з ним були стосунки?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Чому були? І за¬раз є.
НЮНІН. Були, кажу тобі!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Він мені допома¬гав збирати фольклор Криворіжжя.
НЮНІН. Що це таке?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну слова різні...
НЮНІН. А точніше?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну, от ви сказали, що якщо мною займеться товариш лейтенант, то мені — хана, кранти. А не пояснили, Що воно таке.
НЮНІН. Поясню: це значить, що все вже, крапка.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Тобто — гаплик, каюк, жаба цицьки дасть, перекинусь, і сонця не побачу?
ЛЕЙТЕНАНТ (сміється). Химерний чоловік.
НЮНІН. Яворницький, якщо мої товариші з Кривого Рогу знайдуть у Пронченка шкідливі антирадянські документи, і ти будеш до того при¬четний, загудеш разом з ним.
ЯВОРНИЦЬКИЙ.. Пронченко був завжди радянським патріотом. А почитайте-но його вірші.
НЮНІН, Патріотом, кажеш? Чи не таким, як Скрипник і Хвильовий? У-у-у! (Підхоплюється, плескає ру¬кою по кобурі, швидко походжає, майже бігає).
Яворницький вражено дивиться, робить спробу підвестись.
НЮНІН (гарикає). Сидіти! (Підска¬кує до портрета Леніна, здіймає ру¬ки}, Вони зрадили тебе! Відступни¬ки! Плем'я перевертнів і зрадників! Думають, якщо їм було дозволено називатися республікою, то вони вже й господарі тут. А ось вам! (по¬казує непристойний жест).
З а т е м н е н н я
Нюнін бігає по кабінету, вимахуючи руками, щось кри¬чить, але голосу його не чути. На¬томість лунає голос Яворницького, записаний на плівку: “На горах свя¬того Юра станеться масове вбивст¬во: бійня і криваве місиво семи мі¬льйонів. Лев, Ульм в Мавзолеї впа¬де замертво”. Спалахує світло.
НЮНІН (продовжує біснуватись). Куль на вас шкода! Клянусь святими Григорісм і Софією-Августою!..
ЛЕЙТЕНАНТ (кидається до Нюніна). Тогаришу капітан, отямтесь! (До Яворницького) У нього була важка безсонна ніч.
Нюнін зацьковано дивиться на лейтенанта.
Відчиняються двері заходить високий чоловік у формі підполков¬ника. Нюнін і лейтенант виструнчу¬ються.
ПІДПОЛКОВНИК. Що у вас тут за гамір? Аж на вулиці чути.
НЮНІН. Профілактична бесіда, то¬варишу підполковник.
ПІДПОЛКОВНИК. (дивиться на Явор¬ницького) Чи не товариш це Явор¬ницький?
НЮНІН. Він самий.
ПІДПОЛКОВНИК. Коли закінчите бесіду, приведіть його до мене.
НЮНІН. Ми вже закінчили.
ПІДПОЛКОВНИК. Ходімте, товари¬шу Яворницький. У мене до вас є також кілька запитань.
Підполковник і Яворницький ви¬ходять.
З а т е м н е н н я
Кабінет підполковника НКВС. За великим письмовим столом сидить підполковник, він же колишній сол¬дат — житель Архангельської гу¬бернії. Над головою в нього ви¬сить портрет Сталіна. На стільці для відвідувачів сидить Яворницький?
ПІДПОЛКОВНИК. ...Питаєте про балтійця? Уже рік як його немає.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А де ж він?
ПІДПОЛКОВНИК. Розстріляли. За невиконання наказу. До того ж на¬чальника з республіканського НКВС образив. Ви ж пам'ятаєте, він був запальний надто... Балтієць і є бал¬тієць.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А що він відмо¬вився виконати?
ПІДПОЛКОВНИК. Висадити в по¬вітря церкву в Кам'янському. Знає¬те, що він сказав тому чину з Киє¬ва? Але ж Бога в повітря не ви¬садиш.
Яворницький схиляє голову. Пауза.
ПІДПОЛКОВНИК. Кепські справи, Дмитре Івановичу. Нас, тих, хто ро¬бив революцію, про людське око прапором виставляють, насправді ж винищують. До влади поповзла по¬гань. Нікчемність свою відданістю надолужує. А відданість же треба якось доводити. А чим, крім жорстокості, її можна довести? Надто ж коли розуму катма...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А ти йому ніяк не міг допомогти?
ПІДПОЛКОВНИК. Кому? Балтійце¬ві? Та ні. Він був в іншому відділі,. У нас це неможливо.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А той, з Грушів¬ки... Де він тепер?
ПІДПОЛКОВНИК. В Грушівці ж — головує в сільраді. До речі, батька свого розкуркулив і в Сибір вислав. Не мед йому там, але рознарядку по ворогах народу справно виконує.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А цей оперативник — Нюнін... Я, здається, знав йо¬го батька. Вони з Харкова?
ПІДПОЛКОВНИК. Так. (Зацікавлено). А що ви знаєте про його ба¬тька?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну, він був пси¬хічно хворий.
ПІДПОЛКОВНИК. Цей теж далеко не втік. Виперли б його давно з органів, якби не впливові родичі, в союзному наркоматі.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Його батько вва¬жав себе Григорієм Потьомкіним...
ПІДПОЛКОВНИК. Справді? (З ус¬міхом) Виходить, хвороба в них спадкова. Цей, бува, щось подібне белькоче, коли перевтомиться на роботі.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А діти в нього є?
ПІДПОЛКОВНИК. І немало... А тільки в дитячому віці таку хворобу не так просто розгледіти. Ну, гаразд, Дмитре Івановичу. Не так я хотів би з вами посидіти,... Пам’ятаєте, як ми втрьох — я, ви і Балтієць у вас на терасі?... А внизу — зелень травнева, Дніпро... А ми — ще молоді, та й ви тоді нічого ще собі були. А яким вином ви частували! Ех, все стало з ніг на голову... За¬раз вас відвезуть до музею. Я б хотів, щоб ви запам'ятали мої сло¬ва. Ніде, навіть у компанії най¬ближчих друзів, не згадувати про голод, про те, як зараз погано. У вас з'явилися вороги в обкомі. Во¬ни тільки й очікують нагоди, щоб ви спіткнулись. І музей, і ваш будинок під постійним наглядом. Скоріше за все, найближчим часом вас зві¬льнять з музею.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (хапається за сер¬це). Боже, заберуть музей?!
ПІДПОЛКОВНИК. Аби тільки не щось значно більше. (Пауза). Не підведи мене, батя.
З а т е м н е н н я
КАРТИНА ШОСТА
Дніпропетровськ. Серпень 1940 року.
Кімната в будинку Яворницьких. На ліжку — хворий Яворницький. Біля нього стоїть дружина Серафи¬ма Дмитрівна.
СЕРАФИМА. Я пошлю Катю по лікаря.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не треба. По свя¬щеника пошли. Того, з автокефаль¬ної церкви, куди ми з тобою бувало, ходили. Це мій приятель давній.
СЕРАФИМА (плаче). Лікар тобі потрібен, а не піп.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Роби, Симо, як я сказав. Нехай Катерина йде по свя¬щеника, а ти підготуй мені білиз¬ну свіжу... Та не гай часу.
Серафима витирає сльози, на¬правляється до дверей.
Гасне світло, потім знову спалахує. Біля ліжка стоїть молодий Яворни¬цький.
МОЛОДИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. Нащо ти мене покликав?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Скоро я буду там, де вимагають відповіді за все скоє¬не. Хочу з життям попрощатися, а отже і з тобою.
МОЛОДИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. З жит¬тям прощайся, а зі мною не варто. Бо я — частина тебе, і мене ти з собою забереш. Колись ти казав, що народ — ріка, яка тече в часі. Людина теж тече в часі, а тільки вона — струмок, який річку живить і який дає початок новому струмку. Хочеш знати, в чому наш найбіль¬ший гріх? У тому, що ми не дали початок новому струмку.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не наш, а твій. Бо тоді, коли це було можливе, мене старого ще не існувало. Недобре ти повівся з княгинею Шаховською. Ой, недобре!
МОЛОДИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не називай її княгинею Шаховською. Вона Ліза, донька щирого друга на¬шого Щоголіва... Я й сам знаю, що недобре. Не можна було відкидати такого великого кохання. Від нього бо діти гарні народжуються. Але в ній, у Лізі, я бачив загрозу. Загро¬зу тій великій меті, задля якої я прийшов у цей світі. На мене немов¬би наслано було. Слова, що я їх ви¬гадав колись у юності, прокляттям тяжіли: “Працюй, працюй не вгля¬даючись уперед і не озираючись на¬зад; працюй, не очікуючи нізвідки і ні. від кого, ні нагороди, ні по¬хвали; працюй доти, поки служать тобі руки і поки б'ється живе серце в твоїх грудях; працюй на користь твого народу і на благо Батьківщи¬ни рідної тобі”. А взагалі, неспра¬ведливо вийшло. Я — молодий, ко¬ли тільки й любити, не докохав, не дотішився.... Жив без притулку, не¬мов собака. А ти — старий скушту¬вав і затишку, і тепла душі. От тільки чи мав ти кохання?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Питаєш, чи було кохання? Я так кохаю, що тільки страх втратити її тримав мене досі на цьому світі. Це моє тепле ве¬чірнє сонечко... Так, я, справді, ста¬рий. І ти думаєш, що в моєму ві¬ці не можна кохати. Та ні ж-бо. Роки плоть приборкують, але жа¬дань душі не полишають. Кохання не в тілі, а в сутності нашій. Ось я помру, і воно зі мною, з душею, відійде.
За дверима чути кроки й голоси. Гасне світло, По миті знову спа¬лахує. Молодого Яворницького не стало. Заходить священик, за ним — Серафима Дмитрівна.
СВЯЩЕНИК. Ви переконані, Дмит¬ре Івановичу, що вам, потрібен саме я, а не хтось інший.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Переконаний... Си¬мо, запали свічку, та принеси зе¬лену карафу, ту, що я з музею за¬брав, і чарки. Та сургуч обережні¬ше оббивай, бо вона в землі двісті років пролежала.
Серафима запалює свічку, вихо¬дить.
СВЯЩЕНИК. Що ви надумали, Дмитре Івановичу?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Висповідатися, святий отче.
СВЯЩЕНИК. Чи не занадто це ори¬гінальна буде сповідь!
ЯВРОРНИЦЬКИЙ. Як для людини, котру висвятили в сан священика з оперного співака, не занадто.
СВЯЩЕНИК. Ви й це не забули.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Зізнаюсь, грішив часом. Приходив-бо в церкву не так з Богом поспілкуватись, як го¬лос ваш послухати.
Заходить Серафима Дмитрівна з карафою і двома келишками.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Чи знаєте, святий отче, що за напій ми зараз будемо пити? Це історичний напій. І не тому, що в землі багато літ про¬лежав. А тому, що його просив у мене сам цар — імператор Всея Русі — Великої, Малої, Білої і так далі... Я обдурив його і налив зви¬чайної миколаївки, на калгані насто¬яній.
Серафима Дмитрівна дає келих священику і Яворницькому, наливає, схлипує.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну. святий отче, за те щоб у пеклі, де я скоро опи¬нюся, не було надто спекотно.
СВЯЩЕНИК. Жахливішого пекла, як тут, ніде немає. Хіба там, куди ви збираєтесь, виморили б сім мі¬льйонів душ голодом?
Яворницький випиває, священик ті¬льки пригублює.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Симо, налий нам ще, а решту на дев'ять днів вип'є¬те.
Серафима Дмитрівна наливає. Явор¬ницький і священик випивають, від¬дають їй келихи.
СВЯЩЕНИК. Це гріх, що ми зараз зробили.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Проститься нам. У нас чисті наміри. Симо, нахились до мене. (Серафима Дмитрівна нахи¬ляється. Яворницький цілує її). Про¬щавай, голубонько, моє сонечко ве¬чірнє. А тепер залиш нас, я душу полегшити бажаю.
Серафиме Дмитрівна, давлячись сльозами, виходить.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Та й ударяє ж у голову. А чи не утнути нам, святий отче, отієї, що ми з вами співали, коли ви ще не були священиком?
СВЯЩЕНИК (вагається, а тоді каже): Якщо це, справді, пом'якшить вам душу...
ЯВОРНИЦЬКИЙ (затягує слабким голосом .священик підтягує). Ой, лі¬та орел, літа сизий,..
Поступово пісня гучнішає. Співають два куплета. Голос Яворницького слабне, він закашлюється.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Господи, кобзареві б цю пісню співати. А де його знай¬деш? (Пауза). Поскликали буцімто на з’їзд кобзарів у Харків з усієї України. І вже ніхто звідти не вернувся Вистріляли до одного — сліпого, каліку, старого... Всіх! (Пла¬че). А ось, давайте, отче, оцієї... Щоб шаблі не брали, щоб кулі ми¬нали, голівоньки наші...
СВЯЩЕНИК. Дмитре Івановичу, ви, здається, сповідуватися надумали...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Це і є сповідь, друже мій, А тільки не через слово, а через пісню. Слово бо часом лука¬вим буває, пісня ж народна — ні¬коли.
Яворницький співає, священик під¬співує. Співають два куплети. По тому Яворницький починає пісню “Осінь” на слова Щоголіва. Свя¬щеник мовчить.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А все ж так добре починалось... Народовладдя, де¬мократія, відродження мови, куль¬тури.
СВЯЩЕНИК. На крові все те по¬чиналося. А все, що починається кров'ю, в крові живе і кров'ю закінчується. З Антихриста почалося.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Хіба буває два Ан¬тихриста підряд? Один помер, дру¬гий на його місце став.
СВЯЩЕНИК. Антихрист — не одна особа, їх безліч. Вони приходять у цей світ у дуже короткий історич¬ний період. Це багатоликий звір. Голова того звіра також на крові — часом власній — зростає.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (підносить руки, го¬ворить голосом людини, котра ма¬рить). Імперію Антихриста розвалять двоє людей козацької крові. Це кажу я — Дмитро Яворницький. (Пауза). Закон Мора поволі відійде, натомість інший прийде, значно привабливіший. Борисфен перший своїми талантами й мовою той спра¬ведливий закон встановить... А це сказав Мішель Нострадамус.
СВЯЩЕНИК (бере руку Яворницького). Дмитре Івановичу, ви готові сповідуватись?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я, народжений під сузір'ям Скорпіона, жалений-пережалений, покидаю світ жаху і страж¬дань, щоб за два покоління повер¬нутися туди в кожному з вас.
СВЯЩЕНИК. Боже, Дмитре Івано¬вичу. ви вже марите!
ЯВОРНИЦЬКИЙ (таким же голосом). Ні, я розмовляю з тими, хто мене зустрічає. Це душі вільнонароджених у майбутньому людей. Це козацькі душі.
Голова Яворницького падає на по¬душку, над нею спалахує і гасне потужне світло.
З а в і с а
 сторiнки
|
