сторiнки
КАРТИНА ДЕВ'ЯТА
Санкт-Петербург. Літо 1887 року. Кімната. В постелі лежить Яворницький. Навпроти — велике дзеркало. В ньому — старий Яворницький. Біля ліжка — Рєпін і лікар. СТАРИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я прий¬шов нагадати про знамення, яке на тобі. Ти мусиш жити, щоб по¬вернути народові силу його і славу — козацтво. І доки не зробиш цього, не прийме тебе Господь. ЯВОРНИЦЬКИЙ (кричить). Немає вже давно козацтва! Чуєш!? Немає! Рєпін поривається до Яворниць¬кого. ЛІКАР (до Рєпіна). Він марить. СТАРИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. Є. Тільки воно там у минулому. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не потрібне вже нікому й минуле! Хай воно запа¬деться! СТАРИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не гріши! Без нього-бо в нас майбутнє не настане. Затям це! ЯВОРНИЦЬКИЙ (хапається за го¬лову, кричить). А-а-а! (голова безживно падає на подушку). Лікар бере руку Яворницького, щупає пульс. ЛІКАР (до Рєпіна). Запаліть свічку. Рєпін хреститься, підходить до іко¬ни і від лампадки припалює свічку; там же на полиці і ставить її. Вог¬ник свічки спалахує в дзеркалі і тієї ж миті старий Яворницький зни¬кає. Рєпін (до образу з відчаєм). На¬що ти це робиш? Нащо тобі цей подвижник?! ЛІКАР (повільно-повільно рахує пульс) Один, два, три, чотири. Пош¬літь по священика, Рєпін направляється до дверей, береться за ручку. ЛІКАР. Постривайте... Дивовижно! У цього чоловіка вже зовсім не прощупувався пульс. Вів був по су¬ті мертвий. (Рахує). Один, два, три... Відчиняються Двері, входить Єли¬завета в дорожньому одязі. Ставить біля дверей валізу і кидається до хворого. На мить завмирає. ЛІКАР (ніби не помічаючи жінки). ...Сім, вісім (частіше) дев'ять, десять одинадцять... Рєпін і Єлизавета обабіч лікаря схиляються над Яворницьким.
З а т е м н е н н я.
Ніч. На столі свічник. Біля ліжка з хворим Яворницьким сидить Єли¬завета. Вона знімає з його голови рушник, вмочує в миску з водою, і, вичавивши, знову покриває чоло. ЄЛИЗАВЕТА. Соколе мій, немає на тобі прокляття більше. Немає. То був спалах безумства. Мені здало¬ся тоді. що ти втік від мене. Гос¬поди, треба бути з тим обачнішою... ЯВОРНИЦЬКИЙ (марить). В неї руки з каменю! Тату, зніми її з ме¬не. Лізо будь милосердною, відпус¬ти мою голову... Чому ти з каме¬ню?! ЄЛИЗАВЕТА (плаче). Сили небес¬ні! Я ж зняла прокляття! Зняла! (Нахиляється цілує Яворницького). Який у нього жар! Дмитрику, не з каменю я — з любові і пристрасті до тебе. Боже, не забирай його! Обіцяю тобі повернутися до чолові¬ка, тільки нехай він живе. Пауза. Єлизавета сидить, обіпер¬шись на спинку крісла, її толова хи¬литься в дрімоті; вона похоплюється, сягає рукою обличчя Яворницького, заспокоюється і знову куняє. Лунає голос Єлизавети, записаний на плів¬ку: «Господи, дай же мені сили спокутувати гріх мій — само¬зреченням і милосердям! (Пауза). А я так хотіла мати від нього дітей! Поступово гаснуть свічки, настає темрява. У вікні займається світанок. Єли¬завета розплющує очі, нахиляється над Яворницьким, знімає рушник і торкається губами його чола. ЄЛИЗАВЕТА (заспокоєно). Здаєть¬ся, криза минає. Несподівано вона підхоплюється і дивиться на голову Яворницького Підходить до вікна, розсуває фі¬ранки і знову вдивляється в його го¬лову. ЄЛИЗАВЕТА. Боже, що ти зробив з його волоссям?! Воно геть біле? Заходять Рєпін і лікар. ЛІКАР (бере руку Яворницького, щупає пульс). Найгірше позаду... Єлизавето Яківно, я вірую в Бога і не вірю в різні містичні штуки. Але сталося дивне. Хворий був уже обома ногами ТАМ. Та раптом його немов би хтось звідти висмик¬нув. І це співпало з вашим приходом. ЄЛИЗАВЕТА (з усміхом). Кажуть. у нашому роду не все було чисте з цим ділом. РЄПІН. За повір'ям, у нього попереду довге життя. Яворницький поривається щось сказати, але не може. РЄПІН. Смерть для мене має зе¬лений колір. Так от, учора кімната і все, що в ній, були зеленими. А потім цей тон став зникати і не¬вдовзі розсіявся. Сьогодні тут со нячно. Ви скоро одужаєте, Дмитре Івановичу. ЛІКАР. Після одужання йому по¬трібен тривалий відпочинок. Найліпше в Новоросії чи Криму. Щоб море тепле... РЄПІН (до Яворницького). По¬їдете? Яворницький киває. РЄПІН. Куди? ЯВОРНИЦЬКИЙ (кволим голосом) На Біле море. РЄПІН (вражено). На Біле? ЯВОРНИЦЬКИЙ. В монастир Соловецький... Калнишевський... Рєпін і лікар виходять.
З а т е м н е н н я
Та ж кімната. На ліжку сидить Яворницький, на стільці — Єлизаве¬та. ЄЛИЗАВЕТА. ...Ти марив, просив, щоб я відпустила твою голову. Казав, що я з каменю... ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не пам'ятаю цього. Інше було. Дивне. Його не мож¬на й маренням назвати. Сном — також. У сні запахів не чуєш. А тут були запахи — людських тіл, обмоток солдатських, пороху. А головне — я бачив себе в дзеркалі, що стояло у вітальні, коли в неї вдерлися троє озброєних. Двоє в бушлатах матроських і один у шинелі. Один із тих, що був у буш¬латі, вихопив револьвер — з таким дов¬гим стволом — і вистрілив в ікону Бо¬жої Матері. “Не бійся, діду, Бога немає” — вигукнув він. Я, справді, був літнім чоловіком, будинок мені належав і стояв на березі Дніпра, на горі... Страху на моєму обличчі в дзеркалі не було. Чим усе закінчи¬лося — не знаю. Але тоді у мене чомусь думка вертілась: “За тим в Атилі зародиться велика імперія Ан¬тихриста, і, зерси у великій, незлі¬ченній кількості спустяться...” Хто такі зерси? І взагалі про що йдеться — не знаю. Знаю тільки, що то була цитата з якоїсь книги. Вона бу¬ла в пам’яті того старою Яворницького, і він знав, з якої саме. ЄЛИЗАВЕТА. У мене також було дивне відчуття, що я можу не встигнути і не застати тебе... Ні, не в живих а ніби не застати вдома. Так, ніби ти кудись знову мав утек¬ти. Надто це відчуття мене охопи¬ло, коли я на конці, вже їхала з вокзалу. Здавалося, забарись я на хвильку і ти переступиш поріг і навіки загубишся. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я вже й був пере¬ступив... Але пригода сталася — фу, ще й зараз відчуваю запах пороху і бачу скалки від розбитої ікони — на межі. На межі, за якою — мо¬рок. Мене, справді, хтось витяг уже з мороку. ЄЛИЗАВЕТА (пересідає на ліжко, горнеться до Яворницького, цілує). Любий, бабуня моя покійна лікувала людей дотиком рук і навіть на від¬стані... Ти відчуваєш силу мою життєву, мою ніжність? Вона вливається в тебе. Яворницький пригортає Єлизавету.
З а те м н е н н я
КАРТИНА ДЕСЯТА
Соловецький монастир: Літо 1887 року. Стіна, викладена з кам'яних брил. Темним коридором ідуть двоє: по¬переду — зсутулений монах із свіч¬ником у руці (клобук ховає боро¬дате лице), позаду — Яворницький (на ньому легке пальто). Вони упи¬раються в низенькі двері з вікон¬цем, ковані залізними пасами. Мо¬нах перебирає в’язку ключів, що висять у нього на поясі, тоді стром¬ляє ключ у великий висячий замок. Чується брязкання металу, потім іржаве рипіння завіс. Двері відхиля¬ються. В отворі, зігнувшись зникає спочатку монах із свічником, за ним — Яворницький Камера у формі покладеного усі¬ченого конуса з червоної цегли. У вузькому місці маленьке віконечко. Світло ледь пробивається крізь грати. Праворуч від дверей — лава — ложе в'язня, з протилежного боку рештки розваленої печі. Біля дверей стоять монах і Явор¬ницький. Обоє. кривляться від задуш¬ливого повітря. Монах підносить свіч¬ник, полум'я якого ледь-ледь хили¬тається, оглядає склепіння; воно вог¬ке, місцями вкрите пліснявою. МОНАХ. Це тут. А кістки його там, за стіною (показує свічником на віконце). Прощено його. ЯВОРНИЦЬКИЙ (підходить до з଴ратованого отвору в стіні, дивить¬ся). Я б хотів побути тут якийсь час. Монах вагається, а тоді виходить. В камері стає темно, чується бряз¬кання замка. Світло у віконці ледь-ледь розбавляє темряву. Яворниць¬кий сідає край лави. схиляє голову. Якийсь час так сидить. ЯВОРНИЦЬКИЙ (задумливо). Бать¬ку, батьку... Як же треба було на¬грішити, щоб опинитися в цьому ка¬зематі?! Чується тихий старечий голос: “Ве¬ликий гріх на мені...” Яворницький підводить голову, дослухається. ЯВОРНИЦЬКИЙ (з болем в голо¬сі). Двадцять п'ять літ! Боже яка страшна покута! Знову чується той самий голос: “Гріх-бо великий!” ЯВОРНИЦЬКИЙ (стурбовано озира¬ється). Хто ти? Пауза Знову голос: “Той, хто ві¬сімдесят чотири роки тому спочив у бозі, пройшовши всіма колами пекла земного. Петро Калнишевський, Іванів син. ЯВОРНИЦЬКИЙ (з жахом вдивля¬ється в темні кутки). Авжеж потьма¬риться розум від такого. В одному з кутків темрява почи¬нає густішати, формуються обриси людської постаті в лахмітті і геть зарослої волоссям. Але те, що з'яв¬ляється не можна назвати постат¬тю; це скоріше тінь, профіль. При¬вид сідає на канапу ПРИВИД. Не твій то внутрішній голос. То Думка моя з тобою ба¬лакає. ЯВОРНИЦЬКИЙ (підхоплюється на рівні, підносить руки, кричить). Боже, не позбавляй мене глузду. (Тоді кидається до дверей, але во¬ни замкнені). ПРИВИД. Заспокойся, синку. Не всім, хто відійшов, дозволено повер¬татись. Тільки великі мученики мо¬жуть на час перетнути межу... А те¬бе сам Бог привів, сюди. Бо краще раз побачити... Не. за себе одного страждав я. За гріхи двох поколінь братів моїх: за самоїдство й запро¬данство їхнє, за невміння розгледіти в єдиновірному братові слугу сатани, за довірливість і безтурботність. Господи, дяка тобі, що ти покарав од¬ного за гріхи багатьох! Яеорницький тулиться до дверей. В сутіні не видно його обличчя. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Зараз одна тисяча вісімсот вісімдесят сьомий рік. Ніх¬то з освічених людей не вірить е повернення з того світу. ПРИВИД. А в потойбічний світ ві¬рять? ЯВОРНИЦЬКИЙ (по паузі). Дехто вірить. ПРИВИД. А ти? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не знаю. ПРИВИД, Подолай у собі страх. Я прийшов до тебе в дусі. А постать, це тільки пам'ять про те, в чому колись перебував мій дух. Власне, маленька часточка пам'яті... Бачу, страх з тебе виходить. Ти мужній. Тільки мужній зважився б подолати Ненаситецький поріг. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Звідки тобі про це знати? На той час тебе вже в цьому світі давно не було. ПРИВИД. Гадаєш; якби я був жи¬вий, то довідався б про твої вчин¬ки? Хочеш, я скажу, що привело тебе сюди — в країну снігів і вед¬медів? Ти шукаєш відповіді на за¬питання — нащо було топити ко¬зацький флот — оті сімнадцять ча¬йок і три великі кораблі, повні зброєю та набоями, які ти знайшов на дні старого Дніпра. Ти хочеш довідатись чому ядра, кулі та гар¬мати опинилися під водою, а не були використані проти руйнівни¬ків Січі. То й запитуй. Бо те, що я скажу, в жодному архіві не знай¬деш. Яворницький з острахом дивиться на згусток темряви, який нагадує постать старої людини, що сидить. ЯВОРНИЦЬКИЙ. За що тебе ув'яз¬нили? Ти ж був лояльний. У війні Турецькій прославився. ПРИВИД. Лояльним кажеш? Наїв¬ний я був! Крові не хотів лити. Від війська генерала Текелії не залиши¬лося б і сліду, якби я наказав братчикам зустріти гостей, як нале¬жить... Пауза. ЯВОРНИЦЬКИЙ (пристрасно). Чого ж ти не наказав? ПРИВИД. Боявся, Що влаштують нам другий Батурин. Перед тим, як обкласти Січ, вони нишком ввели війська у всі паланки, у всі села, де мешкали наші сім'ї і зробили їх заручниками. Такого віроломства від єдиновірних годі було й сподіва¬тись. (Підводиться, заступає віконце. В казематі стає зовсім темно). Двад¬цять п'ять років я дивився крізь оцю бійницю. Мав час подумати. Гей-гей, крові, якої я пожалів тоді, в майбут¬ньому проллється в сотні, тисячі ра¬зів більше. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ти не відповів, за що тебе ув'язнили? ПРИВИД. Я був символом Січі — символом сили. Я і мої побратими — писар Глоба і суддя Головатий... Їх у Сибір, мене сюди — в Соло¬вецький монастир. Втім. якби ми тоді були погодилися на ліквідацію Січі, все було б по-іншому. Титули графські, таке інше. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Але чому монастир? Хіба в'язниць бракувало? ПРИВИД. З в'язниці рано чи пізно просочилася б звістка. Монахи ж надійніші від жандармів. Мене було визнано найнебезпечнішим ворогом корони. Відтак я опинився під опі¬кою Священного Синоду. А це — духовна жандармерія. Не про спа¬сіння душ своїх вірних вони дбають, а про нові землі для імперії. Церк¬ва московська — не божа обитель. Це храм сатани. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Нехай зруйнування Січі диктувалося вищими державни¬ми інтересами. Але ж ти особисто мав великі заслуги перед імперією. Хто вигадав таку сувору кару? Цари¬ця? Мало віриться. Вона була доб¬рим і розумним монархом. Я сам читав її листування з великими про¬світителями... ПРИВИД. Справді вона була доб¬ра. А тільки для кого? І за чий кошт? Добром вона платила Потьомкіну — найоблуднішому з великої колекції її особистих бахурів. Чиїм добром? Моїм, Глоби, Головатого, козацтва... Розумною, кажеш, була? Авжеж. Дурепа не ввела б в оману отих просвітителів. Всі вчинки цієї вінценосної шльондри диктувалися тільки користю й хіттю. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Все, що ти кажеш, є і в моїй свідомості. Багато про що я чув від старих людей, дещо в книгах вичитав. Отже, тебе немає, і ти — мій внутрішній голос... Я ду¬же стомився. Тільки від Архангель¬ська добирався на цей клятий острів сімнадцять годин. Я забрався на край світу з надією віднайти в ту¬тешніх архівах щось про тебе. А знайшов тільки безум свій та плиту твою надмогильну. Зараз ми розлучимося. Чуєш, кроки? То вже мо¬нах іде. Ото ж прощавай, моя ілю¬зіє, моя маро! ПРИВИД. Прощавай. А тільки пе¬ред тим, як підеш, знайди щілину над дверима і дістань згорточок. Яворницький сягає рукою над две¬рі і швидко-швидко обмацує клад¬ку. На мить ціпеніє, щось стискає в руці. Тим часом у дверному віконці з'являється хистке світло, чуються кроки. Брязкає замок, відхиляються з рипінням двері, на підлогу падає тьмяне світло. Яворницький враже¬но розглядає каземат, але привида не бачить. Тоді нахиляється і зникає за низенькими дверима. Фрагмент стіни і вежі, викладені з дикого каменю. Повз них стежкою йдуть Яворницький і монах. Монах зупиняється, киває на одну з трьох надмогильних плит під баштою. МОНАХ. Оце. Яворницький дістає гаманець і дає монахові гроші. Той ховає їх в кише¬ню, і, кивнувши, йде далі вздовж стіни і зникає за сценою. Чується завивання вітру: Яворницький щу¬литься від холоду. Якийсь час він стоїть перед плитою, читає напис, а тоді сягає рукою в кишеню і виймає згорток. Розгортає шматок зотлілої тканини і з рук у нього вислизає блискучий предмет. Яворницький піднімає; з подивом і жахом дивиться на хрестик з золотим ланцюжком. Хрестик виблискує діамантами. Явор¬ницький напружує зір, читає напис на зворотній стороні хрестика: ЯВОРНИЦЬКИЙ. Екатерина Вторая — славному кошевому Калнышевскому. Вузький промінь прожектора падає на хрестик у руках Яворницького, а тоді переноситься на хрест (також золотий) — на шпилі Соловецького Кремля.
З а т е м н е н н я
Санкт-Петербург. Осінь 1887 року. Кабінет чиновника Міністерства ос¬віти. За столом сидить Новиков, пи¬ше. Поряд лежить стосик книг. Входить Яворницький, прямує до столу, та раптом зупиняється, ди¬виться вражено на Новикова, тоді переводить погляд на портрет Потьомкіна. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Добрий день. Я — історик Еварніцкій. Новиков підводить голову, пока¬зує рукою на стілець, знову пише. Яворницький сідає. НОВИКОВ (відкладає ручку). Я запросив вас ось чого. Нам потрібен учений вашого профілю для історико-топографічного вивчення Туркес¬танського краю. Ми пропонуємо вам посаду чиновника з особливих до¬ручень при Туркестанському генерал-губернаторові. Заняття вам відоме (кладе руку на стос книг) — збір іс¬торичного матеріалу, народних пере¬казів, топографічні роботи. Жалу¬вання досить високе. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Дякую за увагу, але в мої плани не входить дослід¬жувати історію Туркестану. НОВИКОВ. Що таке плани окремої людини в порівнянні (патетично) з ВИЩИМИ ІНТЕРЕСАМИ ІМПЕРІЇ?! ЯВОРНИЦЬКИЙ. Але ж мій профіль — не Туркестан, а Запоріжжя. НОВИКОВ. Пане Еварніцкій, ваше Запоріжжя зараз нікого не ціка¬вить. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не скажіть. На¬приклад, працівники жандармського управління прочитують кожну мою публікацію з неослабною увагою. НОВИКОВ. Це не такі вже й широ¬кі верстви населення. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Дехто із солідних істориків також пильно стежить за моєю діяльністю. Той же Козиревський. Та й ви, як я зрозумів (ки¬ває на книги), також мій читач. (Несподіване прикипає поглядом до книг, на яких лежить рука Новико¬ва. Стривайте (вражено), звідки у вас перший том “Історії запорізьких козаків”?! Адже тираж ще лежить на складі. НОВИКОВ (клепає пальцями по то¬му). І може пролежати там до кін¬ця світу. Цензура знайшла в ньому чимало малоросійських висловів, що як вам відомо, протизаконне... Отож. пане Еварніцкій, те, що я пропо¬ную, дуже важливо і передовсім для вас. Бо мова не тільки про до¬слідження Туркестанського краю, а й про розсіювання сумнівів щодо вашої персони. Попрацюйте, дове¬діть свою відданість імперії, а тоді вже повертайтеся знову до своїх козаків. Пауза. ЯВОРНИЦЬКИЙ (спохмурніло). Це для мене несподівано. Я мушу по¬думати. НОВИКОВ. Думайте, але недовго. ЯВОРНИЦЬКИЙ (підводиться, пря¬мує до дверей, та раптом зупиняє¬ться). Пане, Новиков, пробачте, у вас у Харкові є родичі? НОВИКОВ (дещо заскочений). Яке це має відношення до теми нашої бесіди? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Та ви схожі на одного харків'янина — ну, прямо одне лице. НОВИКОВ (зацікавлено). А хто він за один? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Дуже поважна людина. Патріот! Але якщо у Харко¬ві у вас немає родичів, то нема про що говорити (виходить).
З а т е м н е н н я
ГОЛОС ДИКТОРА. З листа Яворни¬цького до Маркевича. Голос Яворницького, записаний на плівку: “Нічого не залишається як забиратися в Ташкент, куди мене запрошено на посаду адміністративно-поліцейського звання...” ГОЛОС ДИКТОРА. З листа Явор¬ницького до Лукича. Голос Яворницького, записаний на плівку: “Вибачайте, що так довго не надсилав вам моєї “Історії запорі¬зьких козаків”. Шкода, бачте, що мене заслали аж у Туркестан задля археологічних розкопок”.
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
Катеринослав. Зима 1915 року. Зала історичного музею їм. О. По¬ля. Крім експонатів козацького побуту та зброї, на стіні висить ко¬пія картини Рєпіна «Запорожці пи¬шуть листа турецькому султанові». Яворницький — він у пенсне, фраці і білих рукавичках — походжає по залі, щось очікує. Заходить Шамраєвський — реставратор музею. ШАМРАЄВСЬКИЙ. Пане професо¬ре,— там з царем такі чини понаїхали! ЯВОРНИЦЬКИЙ (з усміхом). Слава Богу! А я боявся^ що гроші дурно витратив на ось цю одіж (показує на фрак). Губернатор з ними? ШАМРАЄВСЬКИЙ. Так. Ідіть уже, зустрічайте. Яворницький і Шамраєвський ви¬ходять. Пауза. Заходить Микола II (на ньому кі¬тель з погонами армійського пол¬ковника), за ним свита з вельмож і військових. Останнім причиняє двері Яворницький. Всі мовчать. Ми¬кола II починає оглядати експонати. Яворницький з указкою стоїть ос¬торонь, готовий відповідати на за¬питання. МИКОЛА II. Що це за пляшка така химерна? ЯВОРНИЦЬКИЙ. В ній горілка, ва¬ша величносте. Коли помирав козак, то в могилу клали йому карафу з горілкою. Щоб на тому світі було чим похмелитись, МИКОЛА II (з усміхом). По хрис¬тиянському робили... (Переходить до стенду з шаблями, мушкетами, гар¬матами). А зброї скільки! Пане, професоре, от ви написали тритом¬ну історію козаків. З ким, власне, вони воювали? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я поділив боро¬тьбу козаків на три етапи: перший це війни з Кримом і Туреччиною, другий — з поляками і третій — з Москвою. МИКОЛА II (лукаво). З Моск¬вою?! З єдиновірцями?! ЯВОРНИЦЬКИЙ. Між єдиновірцями також бувають конфлікти. Хтось угоди не дотримується, когось затис¬кають... Зрештою від козаків за¬лишилося тільки ось це (показує на залу з експонатами). МИКОЛА II (серйозно). Це також немало. Зупиняються біля картини “Запо¬рожці пишуть листа турецькому сул¬танові”. МИКОЛА II. Пане професоре, я багато чув про лист султанові, який буцімто написали герої цього по¬лотна. Чи не зберігається він ви¬падково у вашому музеї? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ваша величносте, як історик, я не наважувався б стверджувати, що такий лист був насправді Але у списках він існує віддавна. У нас є примірник, писаний щонайменше півтора століття тому. МИКОЛА II. Я б волів з ним оз¬найомитись. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Але ж. ваша ве¬личносте, слова там не гожі для слуху імператора. МИКОЛА II. А для слуху армійсь¬кого полковника? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Армійського пол¬ковника вони не образять. МИКОЛА II. То й показуйте, Яворницький піднімає рамку однієї з вітрин і дістає спорохнявілий ар¬куш, подає Миколі II. МИКОЛА II (розглядає, робить спробу розібрати написане). Пане професоре, буде краще, якщо ви самі нам прочитаєте. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ваша величносте, як ви вже помітили, лист писано помалоросійському. Ви зрозумієте? МИКОЛА ІІ. Читайте як є. Щось зро¬зуміємо, а про щось здогадаємось... ЯВОРНИЦЬКИЙ (підносить близь¬ко до очей листа). Запорозькі ко¬заки султанові: Ти шайтан турець¬кий, проклятого чорта брат і това¬риш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт вики¬дає, а твоє військо пожирає. Не бу¬деш ти годен синів християнських під собою мати: твого війська ми не боїмось, землею й водою будемо битися з тобою. (Холодна ввічли¬вість на обличчі Миколи II поступа¬ється місцем посмішці. Він поглядає на декого із свити; в них на лицях також знати лукавий усміх. Явор¬ницький продовжує читати, але йо¬го вже не чути. Натомість лунає го¬лос Яворницького, записаний на плівку). Такого листа, царю, запо¬рожці могли б написати і котромусь із твоїх вінценосних пращурів, А тільки в ньому було б менше гу¬мору, а більше розпуки й докорів. Весь шлях бо до величі династії твоєї, то шлях віроломства, насиль¬ства і зради. Єдиновірство наше ви для поневолення використали Чор¬не прокляття людей і народів на тобі за кров і брехню. Господь уже випустив Антихриста. Жахливою буде покута для тебе і дітей твоїх. (Запис голосу на плівці уривається. Явор¬ницький читає листа запорожців сул¬танові). Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вір¬них християн! Числа не знаєм бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за це ось куди нас!.. Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорозьким. Яворницький вклоняється. Посміш¬ка на обличчі Миколи II тане. Він дивиться на Яворницького уважно. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Щось не так, ва¬ша величносте? МИКОЛА ІІ. Ні, ні. Дякую. Блис¬куче прочитали. Я дивлюсь як ви змінилися відтоді, коли позували писаря. Ваше молоде обличчя я ба¬чу щодня. Оригінал бо картини ви¬сить у моїх покоях. Двадцять п'ять літ у житті людини чогось та значать. ЯВОРНИЦЬКИЙ Дякую, ваша ве¬личносте. Справді, багато часу сплив¬ло. Декого з моделей цієї ватаги (показує на картину) вже немає в живих. МИКОЛА II. Як доречна була б подібна картина для теперішньої військової ситуації. Вона піднесла б бойовий дух війська. ЯВОРНИЦЬКИЙ. На жаль, такі по¬лотна пишуться довго. Рєпіну знадо¬билося цілих тринадцять років. МИКОЛА II. Так авжеж... Пане Еварніцкій, от ви — історик, знаєте не тільки сучасне, а й минуле. Чи мо¬жете ви бодай трохи передбачати? Ну. чим закінчиться оця клята війна? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Думаю, ваша ве¬личносте, що імперія вистоїть. Але по тому вона буде вже не такою. МИКОЛА II. Що ви маєте на ува¬зі? ЯВОРНИЦЬКИЙ Я не можу сказа¬ти, якою вона буде. Але з історії великих воєн — ця війна, справді, велика — відомо, що в свідомості людей настає злам. Після тривалих страждань людина стає зовсім ін¬шою. Народ — також. МИКОЛА II (замислено). Справді... ЯВОРНИЦЬКИЙ Ваше величносте; мені відомо, що ви є справжнім знавцем іконописного малярства. Якщо ви з панством зволите пере¬йти в сусідню залу, я покажу вам колекцію ікон, зібраних з усієї єпархії. Серед них є чимало справ¬ді унікальних, що дійшли до нас із сивої давнини. Микола II, за ним почет і Явор¬ницький зникають за дверима. Затемнення. Та ж сама демонстраційна зала. Яворницький заклопотано походжає. Заходить Шамраєвський. ШАМРАЄВСЬКИЙ. Дмитре Івано¬вичу, там, на сходах, імператор і його почет готуються фотографу¬ватись. Губернатор і вас запрошує. ЯВОРНИЦЬКИЙ (нерішуче). Та ні, я там ні до чого. ШАМРАЄВСЬКИЙ. Але ж запро¬шують. ЯВОРНИЦЬКИЙ (рішуче). Ну, ав¬жеж. Його родичі мене в Туркестгж заслали, а я буду в його компанії на фото красуватися. Що скажуть люди? (Стягує білі рукавички скидає фрак). Де мій нормальний одяг? (Направляється в іншу залу).
З а т е м н е н н я .
КАРТИНА ТРЕТЯ
Катеринослав. Жовтень 1917 року. Світлиця в будинку Яворницького! Два вікна, навпроти двері, пра¬воруч під стіною — високе дзер¬кало, з протилежного боку — книж¬кова шафа, на стінах — портрети Рєпіна, Костомарова, Щоголіва, По¬тебні. картина “Запорожці пишуть листа турецькому султанові” (ко¬пія), в кутку — ікона. За столом сидить Яворницький, читає лист. Заходить Серафима Дмитрівна — дружина Яворницького. ЯВОРНИЦЬКИЙ (підводиться). Послухай-но, люба, який матеріал для мого словника прислав Пронченко! СЕРАФИМА. Хто це такий — Пронченко. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Хлопчина — поет з Кривого Рогу. Ось послухай: Не той козак, що поборов, а той, що ви¬крутився. Та ж я це приспів’я ро¬ків тридцять тому в Мерефі впо¬лював. На Батьківщині кошового Сірка. А тепер ось, бач і в Криво¬му Розі... СЕРАФИМА (докірливо). Ой, Дмитре. Дмитре, спустись на зем¬лю. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Щось не так, со¬нечко? Ти чимось стурбована? СЕРАФИМА. Авжеж. Будеш стур¬бованою, коли твої ж гімназисти мало не в очі називають тебе бур¬жуйкою. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Пробач їм, Гос¬поди, не відають, що діють. Забудь про це, моє серце, зніми зажуру, бо я не скажу тобі того що кажу щодня, відколи ми побрались. СЕРАФИМА (з лукавим усміхом). А що ти мені кажеш кожного дня? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Що кохаю тебе до нестями. СЕРАФИМА (горнеться до Яворницького). Любий, як хороше чути таке!.. І все ж тривожно на душі. Що діється, що діється! ЯВОРНИЦЬКИЙ. Поглянь, Симо, у вікно: яка чудова осінь! Внизу — Дніпро, маємо дах над головою. Чого ще треба? СЕРАФИМА. Коли б нам з тобою не довелося шукати даху десь-ін¬де. Світ захитався. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Захитався світ старий. Давно вже йому час зава¬литись СЕРАФИМА. Але ж люди тікають за кордон. Багато людей! ЯВОРНИЦЬКИЙ. Втікають ті. хто з народом лукавив, для кого земля ця нічого не важить. Ми ж тут ко¬ріння глибоке маємо. Нас вітром не здмухне як перекотиполе. СЕРАФИМА. Не самі тільки лука¬ві виїздять. А скільки порядних лю¬дей. Он князь Львов радить тобі в листі кинути все та втікати... ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну, може. то я занадто — щодо лукавих. Але як це кинути? Від кого втікати? Від моїх запорожців? А Що скажуть ті, котрі нарекли мене Батьком Коза¬цьким? Ні! Все знесу тут, у цьому курені. СЕРАФИМА. Ділу можна служити і в іншому місці. Головне, живим зостатись. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не зможу я на чужині... Не зможу. Рєпін з Фінлян¬дії пише, що через це не може завершити картину “Гопак”; пензлі з рук випадають... Дерево дає плід гарний тільки на рідному грунті. СЕРАФИМА. Ой чує моє серце — лихо велике насувається. Каламуть з самого дна піднялась. Людей не стримує вже ні закон, ні совість. (Пауза). Перечекати б, пересидіти б десь... Не про себе, про голову твою дбаю. А для тих хто Бать¬ком Козацьким нарік, краще буде побачити тебе за якихось два — три роки живим і неушкодженим. Не вічно ж триватиме ця коло¬верть. Порядок поновиться на¬решті. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не поновиться. Вичерпав уже свій ресурс той по¬рядок. Новий лад у двері стукає. А тільки яким він буде?
З а т е м н е н н я
Та ж сама світлиця в будинку Явор¬ницького. З вулиці долинають постріли. Яворницький стривожено походжає, виглядає у вікно. Раптом чується гуркіт, у світлицю вдираю¬ться троє з заплічними торбами: двоє в матроських бушлатах з без¬козирками, на одній з яких написано “Балтійський флот”, а на другій — “Чорноморський флот”, і один у довгій, по кісточки шинелі. Матрос-балтієць вихоплює маузер і стріляє в ікону Богородиці.
З а т е м н е н н я
Всі завмирають на місці. Чується голос Яворницького, записаний на плівку: “За тим в Атилі зародиться велика імперія Анти¬христа, і зерси опустяться У вели¬кій незліченній кількості...” Спалахує світло. БАЛТІЄЦЬ. Не бійся діду, бога не¬має! ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ти це точно знаєш? БАЛТІЄЦЬ. Авжеж. Солдат і другий матрос оглядають світлицю. ЧОРНОМОРЕЦЬ. Е-е, діду, та ти виявляється, буржуй... (Показує на крісла, книжкову шафу). Прості лю¬ди так не живуть. Та й хата в тебе ого-го! ЯВОРНИЦЬКИЙ. Кажеш, ого-го ха¬та? А в батька твого у Грушівці менша? Додай ще клуню, кілька гектарів землі, півдесятка корів, па¬ру коней... ЧОРНОМОРЕЦЬ (вражено). Звідки тобі про це знати?! БАЛТІЄЦЬ. Та в розход його! Ти що. не бачиш, хто він за один?! (Ки¬дається до Яворницького, хапає однією рукою за барки, в другій — маузер). ' СОЛДАТ (відштовхує балтійця). Постривай. А, може, діду, ти вгадаєш,. звідки родом і я? ЯВОРНИЦЬКИЙ (поправляє піджак) З тобою важче. Тому, що Архангельська губернія дуже велика. СОЛДАТ. Щоб я луснув коли він бреше! ЯВОРНИЦЬКИЙ (уважно дивиться на солдата: підходить до шафи і виймає гальку завбільшки з кулак). На ось, поглянь, впізнаєш? СОЛДАТ (бере камінь, обличчя його світлішає). Звідки в тебе це? ЯВОРНИЦЬКИЙ. З Соловецького острова. Можеш узяти, він нагаду¬ватиме тобі батьківщину. Адже ти — з рибалок, поморів? СОЛДАТ (підносить камінь до що¬ки, якийсь час так тримає). Ні, це твоя пам'ять. А моя ось де (по¬казує на серце). БАЛТІЄЦЬ (ховає в кобуру маузер). Якщо ти такий уже чаклун, то, мо¬же, й мене вгадаєш? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Нічого вгадувати. Петербург. А до призову працював На судоверфі. БАЛТІЄЦЬ. Трохи збрехав. З ли¬варного забрали. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну, з ливарного, то й з ливарного.. А що ти там ро¬бив? БАЛТІЄЦЬ. З усього, ти Пітер зна¬єш. По набережній любив прогулю¬ватись? Загорожу бачив? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Авжеж. БАЛТІЄЦЬ. Так ото я і мої това¬риші відливали її з чавуну. Ну, не тільки загорожу, багато чого й ін¬шого. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Гарний парапет. Я б такого ніколи не зробив. (Витягає з шафи книгу). А ось це я написав. Ти такого, мабуть, також не зро¬бив би... Принаймні так одразу. БАЛТІЄЦЬ (бере і дивиться книгу). Авжеж, що ні. ЯВОРНИЦЬКИЙ. А ось вони (пока¬зує на чорноморця і солдата) уміють таке, без чого ні я, ні ти не зроби¬мо своєї роботи. Вони нас годують — перший хлібом, другий рибою. БАЛТІЄЦЬ (читає по складах). Істо-рі-я за-по-різь-ких ко-за-кі-в. То ти, діду, історик? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Так. ЧОРНОМОРЕЦЬ. А відкіля ти зна¬єш, хто звідки? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну, я вивчав також наріччя, говори збирав повсюди, прислів'я, приказки, пісні. Отож, уже по вимові вгадую, хто з якого краю. СОЛДАТ. Тобі б, батя, в чека працювати. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Застарий я. То вже ви там... (підходить до ікони, дивиться, тоді переводить погляд на скалки). Шкода. Це ікона з ко¬зацької церкви. Я її в одного свя¬щеника видурив. БАЛТІЄЦЬ. Не сумуй, старий. Все це пережитки. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Це витвір маляр¬ства. Художник не один місяць си¬дів над нею, душу вкладав... Це як¬би хтось почав трощити твою ажур¬ну чавунну загорожу на Неві... Та вже сталося, як сталося. Головне, аби ти зрозумів, що в Бога кулею не влучиш. В дверях з'являється дружина Яворницького — Серафима Дмит¬рівна в простому верхньому одязі з кошиком у руці. ЯВОРНИЦЬКИЙ (до неї). У нас гості. Виміняла чогось їстівного? СЕРАФИМА. Картоплі трохи. (До гостей). Роздягайтесь, друзі. Зараз поставлю варити. Соління трохи має¬мо... Чим багаті... БАЛТІЄЦЬ (До солдата і чорномор¬ця). Хе-хе, а ми їх за буржуїв... (Стягує заплічну торбу, виймає півбуханця і кладе на стіл). Харчуй¬тесь, бо ви тут уже охляли. (Направ¬ляється до дверей). Ходімо, братва. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Хлопці, приходьте в історичний музей. Я там пра¬цюю. Обіцяю багато цікавого. СОЛДАТ. Прийдемо, батя, неодмінно прийдемо. Як тільки порядок тут трохи наведемо. Виходять. СЕРАФИМА. Хто ці люди? ЯВОРНИЦЬКИЙ. Зерси. СЕРАФИМА. А хто вони за одні. ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не знаю. Поки ще не знаю. СЕРАФИМА. Вони погані? (Диви¬ться на скалки під іконою). ЯВОРНИЦЬКИЙ. Самі по собі ні. Але те, що в них увійшло... Втім, не знаю. Справді, не знаю. СЕРАФИМА. Якось ти загадково говориш, Дмитре.
З а т е м н е н н я
сторiнки
|