НАРОДЖЕНИЙ ПІД ЗНАКОМ СКОРПІОНА

Психологічна драма 
на дві дії


Дійові особи та виконавці

Дмитро Яворницький — історик, 
Яків Щоголів — поет,
Єлизавета (княгиня Шаховська)— донька Я. Щоголіва,
 Палажка — служниця, 

Нюнін — хворий психлікарні, 
Новиков — чиновник Міністерства освіти 
Нюнін — слідчий НКВС, 
Санітар психлікарні,

Козиревський — професор Харківського університету, 
Козиревський — професор Санкт-Петербурзького університету, 

Омелько — копач, 
 Ілля Рєпін — художник, 
Лев Толстой — письменник, 
Хлєбов — жандармський полков¬ник,
Лікар,
Привид Соловецького монасти¬ря — Калнишевський,
Монах,


Микола II — цар,
Шамраєвський — реставратор музею,
Серафима Дмитрівна — дружина Д.Яворницького,
Матрос-балтієць,
Матрос-чорноморець,
 Солдат, 
 Підполковник НКВС,
Махновець,
Нестор Махно,
Анатолій Луначарський — нарком освіти, 
Священик.


ПРОЛОГ
Санкт-Петербург Літо 1887 року. Кімната. В постелі лежить хворий Яворницький. Навпроти — велике дзеркало. Біля ліжка — Рєпін і лі¬кар. Лікар приставляє до грудей стетоскоп, дослухається.
ЛІКАР. Надії практично немає. При такому запаленні мозку мало хто виживає.
РЄПІН. Нащо ви при ньому?
ЛІКАР. Він нас все одне не чує. Скільки йому років?
РЄПІН. Тридцять один.
У дзеркалі з'являється старий Яворницький.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (простягає руки до дзеркала, марить). Дивіться, дивіть¬ся, він уже прийшов!
Рєпін і лікар озираються, але нікого не бачать.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (до старого у дзеркалі). Хто ти?
СТАРИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. А ти не впізнаєш?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Справді. Я вже десь бачив тебе.
СТАРИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. Авжеж. А тільки не бачив, а бачитимеш. Бо я — це ти.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Дурниці. Не мо¬же з'явитися зараз той, кого ще немає.
СТАРИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не мо¬же, кажеш? Свята простота! Все, що було, є і буде, воно Є! Затям це!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Дивні слова твої.
СТАРИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ Я прий¬шов не дивувати, а нагадати про знамення, яке на тобі. Ти мусиш жити, щоб повернути народові си¬лу його і славу — козацтво І до¬ки не зробиш цього, не прийме тебе Господь.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (кричить). Немає вже давно козацтва! Немає!
Рєпін поривається до Яворницького. ЛІКАР (до Рєпіна). Він марить.
СТАРИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. Є тіль¬ки воно там — у минулому.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не потрібне вже нікому й минуле! Хай воно запа¬деться!
СТАРИЙ ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не грі¬ши! Без нього-бо в нас майбутнє не настане.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (хапається за го¬лову, кричить). А-а-а! (голова безживно падає на подушку).
Лікар бере руку Яворницького, щупає пульс.
ЛІКАР (до Рєпіна). Запаліть свіч¬ку.
Рєпін хреститься, підходить до ікони і від лампадки припалює свічку; там же на полиці і ставить її. Вогник свічки з'являється в дзер¬калі і тієї ж миті старий Яворни¬цький зникає.
РЄПІН (до образу, з відчаєм). Нащо ти це робиш!? Нащо тобі цей подвижник!?
ЛІКАР (повільно-повільно рахує пульс). Один, два, три, чотири... Пошліть по священика.
З а т е м н е н н я

ДІЯ ПЕРША

 КАРТИНА ПЕРША

Харків, весна 1885 року. Дія від¬бувається в будинку українського поета Якова Івановича Щоголіва.
Світлиця з двома вікнами, заві¬шеними фіранками. Яскраве сонце проникає в кімнату. В кутку — ікона. Посередині стіл на якому стоїть ваза з жовтими трояндами. Щоголів (огрядний літній чоловік у чор¬них брюках і білій блузі) виймає з шафи книгу і, погортавши, читає. Тоді, підійшовши до столу, щось записує.
Заходить Палажка — служниця.
ПАЛАЖКА. Якове Івановичу, до вас — пан Яворницький.
ЩОГОЛІВ (кладе на місце кни¬гу). Проси.
Палажка зникає за дверима. За¬ходить Яворницький — молодий чоловік, зросту вище середнього, з невеликими вусами. Чорний сюртук одягнений тільки на праву руку, ліва — в гіпсі, виглядає з-під сюр¬тука.
ЩОГОЛІВ (тисне руку). Добри¬день. Ви прийшли на свіжину, Дмитре Івановичу. Щойно я закін¬чив вірша, який написав під вра¬женням від вашої лекції. Ось по¬слухайте кілька рядків: “В степу” (бере аркуш, читає):

Степ іде за степом
І кінця немає,
Вітер над травою
Вітра доганяє...
Так мені здається, 
Що он-он стрілою 
Козаки майнули
Слідом за ордою. 
Ось вони настигли,
Ось вони зчепились,
Шаблі заблищали,
Списи поломились.

ЯВОРНИЦЬКИЙ. Гарний вірш.
ЩОГОЛІВ. Хочете, я присвячу його вам?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Боюсь, я не зможу належно віддячити.
ЩОГОЛІВ. Уже віддячили. Таких лекцій, як ви читаєте, харківська громада ще не знала.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не всім вони до вподоби.
ЩОГОЛІВ. Авжеж. Ви пам'ять поновлюєте. А комусь дуже хоче¬ться, аби ми не знали, чиїх бать¬ків діти.
ЯВОРНИЦЬКИЙ Я це розумію, але прикрості не можу в собі по¬долати. Працюю на розкопках до сьомого поту; ось руку втретє вже зламав. Мало не втопився на річці Скарбній... Боляче на душі від ока лихого...
За вікном наростають звуки кін¬ських копит і коліс; чується, що біля будинку зупинилася карета.
ЩОГОЛІВ. Утіштеся тим, що Біржова зала на ваших лекціях завжди переповнена. А яка пуб¬ліка!
В кімнату заходить Єлизавета — молода жінка. На ній батистова блузка і довга синя спідниця; під шиєю — великий блакитний бант. В неї чорне, завите внизу волосся.
ЄЛИЗАВЕТА (цілує господаря). Доб¬рий день, татусю!
ЩОГОЛІВ (до Єлизавети). Спо¬діваюся тобі не треба представ¬ляти цього пана?
ЄЛИЗАВЕТА. Авжеж ні, (Подає руку Яворницькому і той бере її своєю здоровою і підносить до вуст).
ЩОГОЛІВ. Як ви вже здогада¬лися, це моя донька Єлизавета. Вона не пропустила жодної вашої лекції. Бог наділив її допитливіс¬тю...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. І вродою (до жінки). Я впізнав вас. Учора ви сиділи в другому ряді, поруч з князем Шаховським.
ЩОГОЛІВ. То її чоловік. Так ось — Бог наділив її допитливістю й жорстокістю. Вона-бо потягла на лекцію свого хворого чоловіка. (Раптом кличе). Пелагею!
Заходить Пелагея.
ЩОГОЛІВ. Пелагею, неси що там у тебе є. (Показує всім на стільці). Сідайте.
Пелагея виходить. Всі сідають.
ЩОГОЛІВ (до Яворницького). Ви казали, що мало не втопились... Про цей випадок на лекціях не згадувалось...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Це інша тема. Поки що я тільки збираю мате¬ріали. Обстежив уже дно річок Скарбної та Підпільної, а на дні Дніпра знайшов цілу флотилію: сімнадцять чайок і три кораблі, повні гармат, ядер, іншої зброї. Таке враження, що все те потопи¬ли — навмисне.
ЄЛИЗАВЕТА. А чайки — це чов¬ники?
ЯВОРНИЦЬКИЙ (з усміхом). Чов¬ники... Завдовжки від п'ятнадцяти до двадцяти метрів. До речі, ка¬равела Колумба в довжину мала сімнадцять метрів. Команда кожно¬го з тих човників складалася з п'ятдесяти-шістдесяти озброєних козаків, а на борту вони мали по півдесятка гармат. (Розстібує сюр¬тук, кладе руку в гіпсі на стіл. На обличчі в нього з'являється страж¬дання).
ЄЛИЗАВЕТА (торкається рукою пальців, що виступають з гіпсу). Бідолашний Дмитро Іванович!
Входить Пелагея з тацею на якій свіжі пиріжки, глек у формі амфори і три кухлі, ставить на стіл.
ЄЛИЗАВЕТА (бере пиріжок). Палазя у нас, як завжди, неперевершена.
ПЕЛАГЕЯ. Стараюсь, панночко (виходить) .
ЩОГОЛІВ (наповнює кухлі). Ро¬дина Щоголівих одвіку була не¬питуща. Хіба що на великі свята. Отож пробачте, Дмитре Івановичу, що частуємо вас тільки узваром.
ЄЛИЗАВЕТА (вибирає пиріжок, подає Яворницькому). Не сором¬теся, Дмитре Івановичу. Тут, у ба¬тька, все просто.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А де непросто?
ЄЛИЗАВЕТА. Там, у Шаховських. В їхній династії правила поведінки формувалися століттями. Усе там має значення: як ти сидиш, як хо¬диш. навіть як береш пиріжок (сміється)...
ЩОГОЛІВ. Лізо, то твоя сім'я.
ЄЛИЗАВЕТА. Та я ж без осуду, таточку. Ну, в них так, у нас інак¬ше.
ЩОГОЛІВ (м'яко). Не у них, а у вас...
ЄЛИЗАВЕТА (жує пиріжок запи¬ває з кухля). Дмитре Івановичу, на лекціях ви казали, що в мандрах часом перебуваєте по два — три мі¬сяці. А як на те ваша половина?..
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Власне, половини немає.
ЄЛИЗАВЕТА. Он як.
Пауза. Яворницький кусає пирі¬жок, їсть із задоволенням.
ЄЛИЗАВЕТА. Хочете, Дмитре Іва¬новичу, я поворожу, з ким вас до¬ля зведе. А дайте-но руку. (Бере здорову руку дивиться на доло¬ню). Вона брунатка, в міру ро¬зумна. З міщан чи збіднілих дво¬рян. як ось ми.
ШОГОЛЄВ. Велика віщуха... Доню, одержимі, — а до таких на¬лежить Дмитро Іванович — найчастіше самотою вік вікують.
ЄЛИЗАВЕТА (посерйознішавши і неохоче відпускаючи руку Яворницького). Шкода.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Якове Івановичу. в одній компанії я чув, як співали пісню на ваш вірш “Осінь”. Славна, чуйна мелодія.
Щоголів спохмурнів. Заклопота¬ним стало також лице Єлизавети.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я щось не те сказав?
ЄЛИЗАВЕТА Ні, ні Просто ми цю пісню, бувало, співали всією сім'єю. Тато акомпонував на гі¬тарі, брат на скрипці, а ми з ма¬мою та сестрою — високими голо¬сами... А по тому, як загинули брат і сестра, ми цієї мелодії більше не згадуємо.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Даруйте я того не знав.
Щоголів починає тихо співати пісню “Осінь”. Так само тихо йо¬му підспівує Єлизавета. А потім до них приєднується і Яворницький:

Висне небо синє,
Синє, та не те;
Світе, та. не гріє
Сонце золоте.
Темная діброва 
Стихла і мовчить,
Листя пожовтіле 
З дерева летить. 
Хоч би де замріла 
Квіточка одна: ,
Тільки й червоніє,
Що горобина.

ЩОГОЛІВ. Пробачте, Дмитре Івановичу, що гостину перетворили на поминки. Бачите, тут і пиріжки, й пісня, яку любили співати мої покійні діти... (Обпирається ліктями на стіл, обхоплює руками голову. По паузі:) Знаєте, що думає лю¬дина, коли на неї звалюється вели¬ке лихо? Вона питає в Бога: за віщо? І починає згадувати всі свої неправі вчинки... (З відчаєм!) Ну, не було ні в мене, ані в моїх дітей нічого такого на совісті!
ЄЛИЗАВЕТА. Тату, не треба... Це просто випадок нещасний. 
ЩОГОЛІВ. Донечко, у світі ніщо так добре не сплановано, як випа¬док. І вчинки лихі не залишаються без покари. Питання тільки, в яко¬му поколінні за них доведеться розраховуватись. 
Єлизавета виразно дивиться на Яворницького.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Мені також спа¬дало на думку таке. Але дещо в іншому плані За що, наприклад, нас — русів зробили малоросами? І чому наш народ, немов трава без загорожі — яка худоба в ньо¬го забреде, та й пасеться? За які такі гріхи?
ЩОГОЛІВ (смуток на лиці пос¬тупається місцем зацікавленості). Ну і як ви це поясните?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Якщо дотримува¬тись вашої думки, то пояснення слід шукати в літописах.
ЩОГОЛІВ. Шукали? 
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Зумисне цим не зай¬мався, але знаю: багато крові не¬винної пращури наші — князі київ¬ські пролили.
Єлизавета рішуче підводиться і прямує до дверей. Яворницький і Щоголів переглядаються. Невдовзі вона повертається з карафою і трьо¬ма келихами.
ЄЛИЗАВЕТА (до Яворницького). Батько казав, що в родині Щоголєвих міцненьке тільки на свято п'ють (До Щоголіва). Тату. а хіба ж це-не свято, коли до нас такий гість завітав?!
ЩОГОЛІВ (докірливо хитає голо¬вою). Ой, Лізо, Лізо. Ти завжди була порушницею сімейного статуту. (Бе¬ре карафу й розливає в келихи).
Єлизавета ніби ненароком підсо¬вує своє крісло до Яворницького.
ЩОГОЛІВ (цокається з Яворницьким та Єлизаветою). За гостя! (Ви¬пиває). Та й клята ж!
ЯВОРНИЦЬКИЙ (також випиває). Справді, козацький напій.
ЄЛИЗАВЕТА (випиває, навіть не змінившись в обличчі, переможно дивиться на батька). А які вони бу¬ли — козаки? Ну, за вдачею звичками?
ЯВОРНИЦЬКИЙ (вагається). З нас трьох найбільш наближена до козацької вдача у вас.
Єлизавета сміється. Тоді несподі¬вано цілує Яворницького в щоку.
ЄЛИЗАВЕТА. Дмитре Івановичу, котику ви наш! (кладе руку на його здорову, стискає). Скажіть, а чому козаччина? Як сталося, що ви захо¬пилися саме цим?
ЩОГОЛІВ. Справді, що вас наш¬товхнуло?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Тарас Бульба... Ба¬тько, бувало, зимовими вечорами, при лампі читав нам — малечі. По¬вільно так, повільно... Знаєте, зараз модно гороскопи складати. Ну, там є таке — вершина гороскопа — най¬головніша у житті подія, яка дає напрямок усьому життю. Так оті ба¬тькові читання Тараса Бульби і стали вершиною мого гороскопу. Розуміння ж того, ким козаччина бу¬ла для народу, вже потім прийшло... Це якийсь дивний виняток світової історії — народ, не маючи держав¬ності, мав збройні сили — найпер¬ший атрибут державності. Щоб там не казали про вікову залежність України, але повна втрата самостійнос¬ті сталася тільки з ліквідацією Січі Запорізької.
ЩОГОЛІВ. Ось і причина ока ли¬хого, як ви кажете... З ідеалізації вольності козацької настане бажан¬ня дошукатися свого кореня. Ну, а там і до усвідомлення ярма на шиї недалеко. От і казиться дехто з ва¬ших відкриттів. До речі, про сказ. У Харківській психіатричній лікарні уже давно перебуває один дивний хво¬рий. Він вважає себе князем Потьомкіним.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А сусідами по па¬латі в нього Наполеон і Македонсь¬кий?
ЩОГОЛІВ. Хе-хе... Знаєте, цей псих заслуговує на увагу. Я б радив вам побувати в нього.
Єлизавета слухає без цікавості. Тоді бере карафу, наливає. Всі цо¬каються, випивають.
ЄЛИЗАВЕТА. Дмитре Івановичу, а хто. ваші батьки?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Прості люди. Ба¬тько із зубожілих дворян, мати — селянка. 
ЄЛИЗАВЕТА (знову до Яворниць¬кого). А чого у вас прізвище якесь нордичне — Еварніцкій?
ЯВОРНИЦЬКИЙ (посміхається). Якийсь грамотій-столоначальник так написав. А коренем нашого прізвища є назва дерева — явір.
За дверима чути жіночі голоси.
ЄЛИЗАВЕТА. Мама з церкви по¬вернулась.
ЩОГОЛІВ (підводиться). Пробач¬те (направляється до дверей).
ЄЛИЗАВЕТА (бере карафу, нали¬ває собі і Яворницькому). Дорогий Дмитре Івановичу, в одній компанії ви конче хотіли випити зі мною на брудершафт. Пам'ятаєте? (Яворни¬цький дивиться розгублено). Тільки не дивіться на мене такими очима.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Хіба зараз підхо¬дяща ситуація?
ЄЛИЗАВЕТА. Авжеж. Тут, у бать¬ка, я нічого не боюся.
Встають, п'ють на брудершафт, ці¬луються. Єлизавета припадає до Яворницького аж надто палко і при¬тискає зламану руку. Яворницький стогне.
ЄЛИЗАВЕТА. Дмитре, бідолашний! Яка я неловка!
Сідають. Єлизавета гладить паль¬ці, Що виступають з гіпсу. Заходить Щоголів.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (до Щоголіва). Му¬шу йти вже... (Підводиться).
Щоголів розводить руками, мовляв, шкода.
ЄЛИЗАВЕТА (зав'язує бант на шиї). Мені теж пора. (До Яворницького). Тут у мене карета — я підвезу вас.
ЩОГОЛІВ. Донечко, а що люди подумають?
ЄЛИЗАВЕТА (обіймає батька). Ах, татусю, людям не вгодиш. Ходімте, Дмитре Івановичу, бо тато змусить нас на коня пити (сміється).
Прощаються. Єлизавета і Яворни¬цький виходять. Щоголів їм у слід робить хресне знамення. Він під¬ходить до вікна, дивиться. По миті чується звук коліс і кінський тупіт.


КАРТИНА ДРУГА

Харків весна 1885 року. Палата в психіатричній лікарні:
ліжко, тумбочка, стіл, вікно заґра¬товане, як у в’язниці. За столом сидить Нюнін — сухенький чолові¬чок у полотняній парі, років на трид¬цять п'ять; довге попелясте волосся спадає на плечі, нагадує перуку.
Заходить Яворницький з кошиком, з якого видно яблука. 
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Добрий день. 
Нюнін підводить очі якийсь час дивиться безтямно на гостя, а тоді показує на тумбочку. Яворницький ставить туди кошик, переступає з ноги на ногу.
 НЮНІН. Ну?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Вибачте, пане Нюнін, Що без запрошення. Я — істо¬рик Еварніцкій. Мені сказали що за вашим прізвищем ховається ве¬лика історична постать...
Нюнін дивиться зацікавлено.
НЮНІН (поблажливо). Отож-бо. А то псих, псих... А тільки не за пріз¬вищем, а за оцим непотребом (зне¬важливо показує на своє тіло). Хіба ж це плоть?! (підводиться: невисо¬кий, сутулий). От колись!.. А ляхи мав які (плескає себе по худих стег¬нах). Сама імператриця на них око поклала (на мить знічується, а тоді, боязко озирнувшись, каже пошеп¬ки:) Та і в неї, матінки, все на місці було. Дарма, що на десять ро¬ків старша від мене. (несподівано реве): Угу-гу-гу!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. На цілих десять років?! (Щось подумки прикидає). Справді! (Здивовано).
НЮНІН (іде до дверей, щільно їх причиняє). Грішна була помазаниця до цього діла... А вже коли ласкаючи, я називав її, бувало, Софією Августою, прямо умлівала... Ім'я Кате¬рина було для неї щось на зразок парадної уніформи. Вона носила її з гідністю, але в спальні скидала.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Пане Нюнін, а яка у вас освіта?
НЮНІН. Два класи церковно-приходської... Це у Нюніна, а в того — іншого — вища.
ЯВОРНИЦЬКИЙ То виходить, що освіта ТОГО передалася вам — тепе¬рішньому?
НЮНІН. В загальних рисах. (Сідає до столу). Тільки ось ніяк не при¬звичаюсь до нових правил право¬пису слів, зворотів... Все плутаєть¬ся в голові. Мене тому і зі школи наладили.. Казав піп, що в мене в голові якась каша... Авжеж каша буде, коли освіта на освіту накла¬дається. Коли ж навчали кушнірному ремеслу — там зовсім інша справа...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А коли ви усвідо¬мили, що ви не ви, а той, котрий давно пішов з цього світу?
НЮНІН. Та кажу ж, ще в дитинстві. Бувало звертаються до мене: Панкратій, Панкратій, а я, як не чую. Поки не штурхнуть, не озвусь Та коли почую, Григорію, враз стре¬пенуся.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Пане Нюнін... (на мить затинається). Чи, може, називати вас тим, іншим?
НЮНІН (споважнівши). Називай ме¬не моїм сіятельством князем Тав¬рійським.
Гасне світло, з динаміка лунає гріз¬ний голос: "Нюнін! Пощо ім'я кня¬же ганьбиш! Пощо плевелу сієш! Згниєш у психушці!!!”
Нюнін кидається в куток, щулить¬ся, як від ударів, потім — у дру¬гий, тоді ховається під ліжко, трем¬тить. Спалахує світло. Нюнін вила¬зить з-під ліжка, і як ні в чому й не бувало, сідає на стілець, кладе ногу на ногу; в його постаті вгаду¬ється вельможа.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ваше сіятельство, подейкують, буцімто ви лукавили з імператрицею. Ну, виставляли на маршруті її подорожі по Малоросії макети сіл і хуторів, а на шляху ваші люди, переодягнені в селян, зустрічали її танцями й піснями.
НЮНІН (б'є кулаком об стіл). Бре¬шуть! Місцевість, яку я нарік Кате¬ринославською губернією, була заселена. (Іншим голосом — злости¬вим). Це отой лис — посол францу¬зький вигадав! Ну, були ряжені, були... А от щодо макетів... Роз таку його перетаку!
ЯВОРНИЦЬКИЙ (здивовано). Пане Ню-ю... Е-е, ваше сіятельство, я можу підтвердити: місцевість та, справді, була густо заселена.
НЮНІН, А то я такий дурний, щоб рихтувати губернію без людей (об¬личчя його стає заклопотаним). А тобі звідки про те знати?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Та я пішки обхо¬див увесь цей край. З людьми ста¬рими балакав... Села, хутори були тут ще до гетьмана Розумовського.
НЮНІН. От, от (замислюється, а тоді підозріливе): То ти історію Ма¬лоросії робиш?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Історію робили ви (обводить поглядом палату). Я лише досліджую.
НЮНІН (самовдоволено). Авжеж, ми (тупає ногою по підлозі) її робили.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ваше сіятельство, я щось не второпаю, чого це вті¬лення сутності князя Таврійського сталося тут, у Харкові, а не в Санки-Петербурзі чи Москві? І чому са¬ме у плоть Нюніна? Ви що, йому родич?
НЮНІН (пихато). Інтереси імперії... Тут, у Малоросії, такі люди, як я, потрібніші, ніж там. Вся смута роз¬повзається звідси. А чого саме в цю плоть (плескає себе зневажливо по животу)? Всевишній не пояснив. Мо¬же, тому, що ми з кріпаків князе¬вих, переселених сюди за його ви¬соким повелінням...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Цікаво... (сам до себе): Справді цікаво... Ви, мабуть, про нього... Ну, Григорія, багато чи¬тали?
НЮНІН. Багато?! Та я по складах ледь-ледь тямлю. Нащо читати, ко¬ли він ось-тут (показує однією ру¬кою на голову, другою на груди).
ЯВОРНИЦЬКИЙ. І ви ото всі його діяння пам'ятаєте?
НЮНІН (самовдоволено). Чого-чого, а пам'яттю Бог не обділив
ЯВОРНИЦЬКИЙ. То чи не скажете, ваше сіятельство, куди поділася козацька старшина після ліквідації Сі¬чі?
НЮНІН Це державна таємниця.
ЯВОРНИЦЬКИЙ Та ж відтоді ми¬нуло більше як сто років...
НЮНІН. Це таємниця без строку давності.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (запопадливо). Ва¬ше сіятельство, з історії відомо, що ви товаришували з кошовим Калнишевським. Він навіть вас записав у козаки.
НЮНІН (посміхається, каже голо¬сом, в якому чути поблажливість). Та він чолов'яга був нічого собі. А яку медовуху ми в нього пивали, коли я подарунок імператриці був йому привіз!..
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Який подарунок? 
НЮНІН. Ну, хрестик натільний з діамантами. Матінка-імператриця на знак приязні йому... Після війни з турками: він і козаки тоді чудеса хоробрості...
ЯВОРНИЦЬКИЙ (різко). Калнишевського вбили?
НЮНІН. Ні. Писаря Глобу і суддю Головатого також не повбивали, Калнишевському я поклав жалування рубль щоденно, а тим двом — по пів полтини щоденно... Вони й мене пережили.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ваше сіятельство, щось я не втямлю: якщо Калнишевський був вам за товариша, до то¬го ж на ділі довів відданість коро¬ні, то Нащо було з ним так чинити?
НЮНІН (б'є кулаком по столу, ре¬ве:). Вищі інтереси імперії!
Гасне світло. Нюнін дивиться в стелю, сидить нерухомо. Стоїть як і стояв Яворницький. Лунає голос Нюніна, записаний на плівку: «Матінко-імператрице, смута зріє в Малоро¬сії — шкірою відчуваю те. Сила їх¬ня, яку ми вирвали з корінням, невідь звідки проростає знову. Ще грізніша й підступніша.. Вона в кож¬ному з них, де б він не був — тут чи там — у нашій землі. Вже й свічники духу поганського зайняли¬ся. Пізно буде, якщо тепер їх не погасити. Не вистачить тоді ні куль, ні келій в Кремлі Соловецькому... Море! Море Біле бачу, баржу вели¬ку, що тоне...
 Спала.хує світло.
НЮНІН (дивиться на Яворницького суворо і ніби вперше бачить). Хто ти?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Еварніцкій — іс¬торик.
НЮНІН. Е-вар-ніц-кій. З німців? 
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ні. З українців. 
НЮНІН (підхоплюється як ужале¬ний, підбігає до Яворницького, ви¬махує у нього перед обличчям ку¬лаками). Немає таких на білому світі, роз таку твою перетаку! Мало¬рос ти!
ЯВОРНИЦЬКИЙ (підносить засте¬режливо руки). Заспокойтеся, ваше сіятельство. Ну, малорос, то й ма¬лорос...
НЮНІН (горлає). Я — князь Гри¬горій Потьомкін! Я творець нової ім¬перії!
Зі стуком відчиняються двері в палату вдерається санітар з гамівною сорочкою. Накидається на Нюніна і ловко убирає його в гамівну сороч¬ку, тоді б'є в живіт.
САНІТАР (злостиво). Пощо ім'я княже ганьбиш?! Пощо плевелу сі¬єш?! Згною в психушці! (До Яворницького). Я ж казав вам, добродію, що цей хворий — неблагополучний. За ним наглядає навіть жандармсь¬ке управління.
Санітар кидає Нюніна на підлогу. Яворницький іде до дверей. Затемнення.
Харків. Весна 1885 року. Кімната в будинку князя Шаховського. За столом сидить Єлизавета, пише. Во¬на схвильована.
ЄЛИЗАВЕТА (припиняє писати). Що діється зі мною?! Я ж була завжди розважливою, практичною жінкою. Це якесь наслання. А все почалося з того, що він в одній компанії, будучи напідпитку зажадав мене по¬цілувати. Всі: княгиня Шаховська, княгиня Шаховська... А він фамільярно: Сонечко, а чи не випити нам з вами на брудершафт? Сперше ме¬ні кров ударила в голову. Не зна¬ла, ображатись чи радіти... (Підхоп¬люється, йде до ікони, хреститься). Боже, зніми з мене його вроки, бо то шлях у безодню! (знову сі¬дає. Пробігає поглядом написане, тоді рве на дрібні шматки). А в батька він був чемний, навіть якийсь відчужений... Нащо я те зробила? Нащо?! Хміль свідомість потьмарив. З тим поцілунком непоправне ста¬лося. Господи, не доведи до пере¬любу при хворому чоловікові, (знову підводиться, йде до ікони хрестить¬ся). Сила небесна, дай мені крап¬лину совісті, честі твоєї, дай мені краплину волі твоєї і я подолаю в собі спокусу! (Сідає до столу, за¬мислюється). Йому, мабуть, також нелегко... Руку зламав, з дружиною розлучився — вчителька якась бу¬ла, працює багато. Недавно батько помер... Може, йому допомога по¬трібна?
З а т е м н е н н я . 


КАРТИНА ТРЕТЯ

Харків. Весна — початок літа 1885 року.
На лаві в парку сидить Яворниць¬кий; він засмучений. Віддалік видно фрагмент будинку Харківського уні¬верситету. Стежкою до лави набли¬жається невисокий чорнобородий чоловік — професор університету Козиревський.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Доброго дня, па¬не Еварніцкій.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не добрий для ме¬не цей день.
КОЗИРЕВСЬКИЙ (сідає на лаву). Авжеж, не позаздриш. Викидають звідти, де тебе винянчили. То що ви збираєтесь робити?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не знаю ще. Пої¬ду на розкопки, а там видно буде.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Тобто займатиме¬теся тим, за що вас бито?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. За одного бито¬го двох небитих дають.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Ви ще молодий і, можливо, не зовсім усвідомлюєте, що робите. Ви підносите До небес людей, котрі жили розбоєм.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Невідомо ще чим закінчилася б російсько-турецька війна, якби не ці розбійники.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. То було колись, давно, коли імперія тільки-но спи¬налася на ноги. А потім у них по¬треба відпала... Яка це путня дер¬жава терпітиме на своїй території непідконтрольні збройні сили?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Авжеж, на своїй... Якщо йти за вашою логікою, то вслід за зруйнуванням Січі постане питання: а нащо на своїй території українці — найбільша за чисельністю слов'янська нація? Нас ліквідують так само, як ліквідували Січ.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Ліквідують... За¬надто сказано. Асимілюють! І в цьому я не вбачаю нічого поганого. У нас одна спільна колиска — Русь Київська.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Спільну колиску також має все людство. То давайте з усіма асимілюватися.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Ну, це вже занад¬то... Ви ж розумієте, — кожен ве¬ликорос — бодай трохи, а мало¬рос. Чого нам від них відходити?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Це правда. Але правда й те, що кожен малорос — аж ні трохи не великорос. Ми інші: за вдачею, мовою, звичаями... Не гірші, не кращі. Просто інші.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Боже, як можна не пишатися своєю приналежністю до найбільшої в світі імперії?! Та ми разом сила грізна, рівної якій немає!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А де, коли мене — українця згадано в тій імперії? На¬віть назву моєї Батьківщини — Русь у мене вкрадено, натомість нарекли малоросом.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Що ви вигадуєте? Росія, вона і є Росія.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ви вважаєте себе істориком. Повчаєте мене — жовто¬дзьобого, а не знаєте, що до ти¬сяча семисотого року такої держа¬ви як Росія, просто не існувало. Була Московія, Московське царство, Московське князівство. І була Русь
— Київська, Галицька... Отож руси — ми, українці. А почитайте-но “По¬вість врем'яних літ” — літопис, яко¬му щонайменше сімсот років. Там трапляються місця, писані майже сучасною українською мовою. Тією мовою, яку нарекли нарєчієм і за¬боронили.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Е-е, та це у вас глибше, ніж я сподівався, слухаю¬чи ваші публічні лекції... Пане Еварніцкій, ви взялися за справу, яка вам не під силу. Все вже зрос¬лося: Велика, Мала, Біла Русі; По¬льща приростає. А ви хочете від¬чахнути Малоросію.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Малоросію, і справді неможливо відчахнути, аж де¬ки народ її не визнає себе україн¬цями.
КОЗИРЕВСЬКИЙ (з усміхом). А українцями вони стануть тоді, коли вважатимуть себе козаками? Не смішіть. Це химера минулого, труп.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. В шароварах і з шаблею при боці вони вже, звісно, не ходитимуть. А от свідомість ко¬зацьку у людей наших ще не де кінця вивели.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Ідеаліст ви, пане Еварніцкій. Людям головне черево напхати; ну, там ще інші плотські утіхи. А до ваших фантазій їм діла немає.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Народ — ріка, ще тече в часі. Зараз вона замулена. По ній страх Батурина пливе, зне¬віра, брехня сміття різне. Та нас¬тане пора, коли все те спливе; чистою стане вода.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. У вас, справді, багата уява.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Пане Козиревський, ще древні казали — сильна уява породжує подію.
КОЗИРЕВСЬКИЙ (підводиться). Ну що ж, шкода. Послухайте на закін¬чення що я вам скажу. Віднині я йтиму за вами слід у слід. Жодне лекція, жодна публікація, жодна на¬писана вами книга не уникне моєї уваги. Де б ви не були, аж до дня вашого або мого скону. І ще од¬не — будь-яка критика на ваші іс¬торичні твори, ким би вона не була підписана, то МОЯ критика. Вважай¬те всіх, хто вас колись ужалить, одним великим узагальненим воро¬гом вашим, себто МНОЮ.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Послухайте і ви. Як би ви мене не жалили, шани великої не заживете. Ви-бо особа не грані культур: По крові — украї¬нець, по культурі — росіянин. Вам не довірятимуть ні єдинокровні ва¬ші, ні росіяни. Для одних ви — пристосуванець, запроданець: Для інших — холоп, якого можна і тре¬ба лише використати. Але і ті, й ті вас зневажатимуть.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Я не холоп. Я патріот моєї Великої Батьківщина. А ви її руйнівник. Ось чому ми з вами вічні вороги (відходить).
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Час покаже, хто з нас патріот, а хто руйнівник.

З а т е м н е н н я


КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Харків, початок літа 1885 року. Помешкання Яворницького. Кімна¬та з комодом, диваном, столом і двома стільцями. Над диваном на килимі висять шабля, пістоль, са¬гайдак зі стрілами, лук. На книжко¬вій полиці стоїть куманець, лежать кілька люльок різної величини; в кутку під рушником — ікона Бого¬матері. За столом біля вікна сидить Яворницький, пише.
Стукають у двері. Яворницький підводиться (він у білій сорочці і чорних брюках), прямує до дверей відчиняти. Заходить Єлизавета. На ній той самий капелюшок і блакит¬на накидка На обличчі Яворницького — приємний подив.
ЄЛИЗАВЕТА. Що, не очікували?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Сказати по прав¬ді... (Цілує простягнуту руку).
ЄЛИЗАВЕТА (посміхається, дивиться на його руку). Авжеж, без гіпсу вам більше личить. (Розв’язує під шиєю стрічну накидки).
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Чи надовго... Вже тричі ламав ту ж саму руку. (Бере в Єлизавети плащ-накидку й капелю¬шок, вішає на вішалку біля дгарей. Показує на диван, запрошує погля¬дом сідали). Піду, поставлю воду на чай. (Виходить).
ЄЛИЗАВЕТА. (Підступається до об¬разу Богоматері, хреститься, тоді складає долоні на рівні грудей). Пресвятая Богородице, пробач мені віроломство. Не можу вдіяти з со¬бою нічого. Кохання моє в стократ сильніше за страх перед майбутньою покутою. (В голосі з’являється трем¬тіння). Слабка я перед ним... (Дістає з рукава хусточку, витирає очі).
Заходить Яворницький.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Єлизавето Яківно, я радий вас бачити.
ЄЛИЗАВЕТА (сідає). Чого так офі¬ційно? Ми ж пили на брудершафт.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Справді. Між дру¬зями годилося б інакше.
ЄЛИЗАВЕТА. Невже ми тільки друзі?
ЯВОРНИЦЬКИЙ Тільки? Хіба цьо¬го мало? (сідає на диван).
ЄЛИЗАВЕТА. Не мало. Але й не достатньо (горнеться до Яворницького). Любий, не бійся кохання — воно від Бога. Колись ми підемо в церкву, поставимо свічку. Пробачи¬ться нам усе.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. У тебе є чоловік.
ЄЛИЗАВЕТА. Не милий він мені. Думала, кохаю. Аж ні. Не кохання то було — щось інше. А ти до ме¬не в снах приходиш. (Пауза). У по¬други моєї — двійко дітей — хлоп¬чик і дівчинка. Часом мені ввижається, що то наші з тобою діти. Я подумки домальовую хлопчикові брови, як у тебе, а дівчинці — щіч¬ки, як у мене. Боже, як я їх тоді пригортаю! Я покохала тебе уже з батькових оповідей. А коли впер¬ше побачила, у тій компанії, па¬м'ятаєш? — то й зовсім ошаліла. Ти чаклун. Ти маєш силу, що втягує в себе чужі душі.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Одних втягує, ін¬ших відштовхує
ЄЛИЗАВЕТА. Варвару не можеш за¬бути? То провидіння прибрало її з моєї дороги. Гадаєш, кохав її? Неправда! Омана то була. Не можна кохати одну і підсвідоме притягувати до себе іншу. Якщо ти відступишся від мене, від тебе Бог відступиться.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ти виплекала собі хибний образ. Я інший. Зовсім ін¬ший. Я механізм, заведений на ро¬боту.
ЄЛИЗАВЕТА Нехай і механізм, але мій. (Горнеться до нього, тоді розстібає йому сорочку).
Яворницький, що досі сидів неру¬хомо, підносить руку до її волосся, другою обіймає і палко притискає до себе. Цілуються.
ЄЛИЗАВЕТА (голосом у якому млість). О, Дмитре! (хилиться на Ди¬ван).
Гасне світло. Пауза.
Поступово розвиднюється. В мі¬сячному світлі, Що проникає у вік¬но, видно Яворницького і Єлизавету, котрі сплять на дивані. В головах у них стоїть невиразна постать коза¬ка. Чується голос козака, записаний на плівку: “Що, скуштував любо¬щів? Хто тільки об цей камінь не спотикався! Не дурно січові за¬кони забороняли жінці з'являтися на Січі. Де жінка, там край злагоді, а відтак і волі. Ось і тебе не обми¬нуло це лихо. А ми сподівалися, що хоч ти правду про нас опові¬си людям...”
Голос Яворницького, записаний на плівку: “Ти так кажеш, бо не зві¬дав, що таке справжня ніжність. Це свято душі, щастя велике. Ніщо не може дорівнятися до нього!”
Голос козака, записаний на плів¬ку: “Щастя, кажеш? Пута солодкі для тебе! І забуття для нас —тих, хто не скуштував свята життя”.
На дивані ворушиться Яворницький. Постать козака розчиняється в мороці.

З а в і с а

сторiнки 1 2 3 4