сторiнки
КАРТИНА П'ЯТА
Степ, який на обрії переходить у небо. Сонце вже торкнулося го¬ризонту. Ліворуч, у глибині сцени — село. Неподалік від села, у сте¬пу, видно надмогильний камінь. З правого боку сцени стоїть кам'яний хрест. Посередині, ближче до за¬ли, — кам'яна баба; на голові в неї солом'яний капелюх, на плечі висить свита. В кількох кроках від баби — купа землі; в ямі стоїть чоловік з лопатою — Омелько. По¬руч у траві сидить Яворницький з блокнотом, пише.
ОМЕЛЬКО (витирає долонею чоло, дивиться на обрій). Пане, а що я вас хотів оце спитати...
ЯВОРНИЦЬКИЙ ( не припиняючи писати).А що ти хотів мене спитати, Омельку?
ОМЕЛЬКО. Чи добрим ми ділом займаємось, що могили копаємо? Може, за це Бог і врожаю не дає, що ми з могил християнські кістки викидаємо?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А чи ти знаєш, що ми копаємо?
ОМЕЛЬКО. А що?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Скіфів.
СМЄЛЬКО. Що ж воно, за скіхва така.?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. (з усміхом). Та це така, що не вмивалась, Богу не молилась, церков не знала і без штанів ходила.
ОМЕЛЬКО. Отака вона падлюка?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Отака ж вона пад¬люка і є. (Припиняє писати). Ска¬жи мені друже, у вашій родині збереглося щось із побуту козаць¬кого?
ОМЕЛЬКО. Та ні, ми сюди з Чернігівської губернії переїхали. А от у діда Мокія — сусіда нашого є — жупани козацькі. Гарні! Такі зараз не шиють.
ЯВОРНИЦЬКИИ. Мокієм, кажеш, звати (записує). А прізвище?
ОМЕЛЬКО. Лось. Мокій Лось. Вони тут з діда-прадіда.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну, а... Та ви¬лазь уже, на сьогодні досить... Ну, а пісні які ви співаєте?
ОМЕЛЬКО. А то яку коли.... Па¬рубки з дівчатами — одних. Під час застілля — інших. Бандурист — ще інших.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну, а от бандурист, яких співає?
ОМЕЛЬКО (замислено). Бандурист... “Думу про трьох братів...”, “Ой Морозе, Морозенку...”, Ну, він багато знає...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А ти міг би якусь наспівати?
ОМЕЛЬКО. Як можна без при¬чини? Пісню співати — причина потрібна. (Підходить до кам'яної баби, бере свиту й бриля, одягається). Пане, завт¬ра неділя. А сьогодні парубки й дівчата на вечорниці збираються. Якщо хочете, я їх сюди приведу.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. (зраділо). Спаси¬бі, друже, приводь. А як можна, то й бандуриста. (Дістає гроші). На, ось, купи, щоб усім вистачило випити й закусити.
ОМЕЛЬКО. Та тут багато.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Не багато, не багато.
Омелько бере гроші й на¬правляється в бік села.
Яворницький знову починає писати. В цей час повертається коло сцени, змінюється освітлення, символізуючи вечір.
Підходить Омелько; з ним — хлопці, дівчата, кобзар. Обступають Яворницького, вітаються. ОМЕЛЬКО. Ви питали, пане, про пісні, що їх тут співають. Ось — кобзар.
КОБЗАР. У нас багато пісень співають. А що б ви хотіли почути?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Козацькі пісні, думи
КОБЗАР. А за яких часів? За Трясила чи за Калнишевського?
ЯВОРНИЦЬКИЙ Цікаво було б за Калнишевського почути.
Кобзар перебирає струни на кобзі, співає думу.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Спасибі, батьку. А про самого Калниша...
КОБЗАР. Згадаю лишень... (Замислюється, перебирає струнами). Ага ось... (Співає думу про Калнишевського).
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Низький уклін вам, люди добрі!
ОМЕЛЬКО (до кобзаря). Відпочиньте, діду. ( Бере карафу, наливає спочатку кобзареві, потім усім іншим).
Випивають.
До Омелька підходить дівчина. Щомь каже йому пошепки.
ОМЕЛЬКО. (до Яворницького). А зараз, пане, дівчата заспівають для вас тієї, якої співали наші матері й бабусі.
Дівчата співають “Червону калину” й танцюють.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Як гарно, як гарно! А “козака запорізького” ви вмієте танцювати?
ОМЕЛЬКО. І запорізького, і полтавського, і дніпровського.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Дніпровського?! Вперше чую.
ОМЕЛЬКО. Вперше і побачите. А ну-мо хлопці!
Танцюють.
З а в і с а
Ніч. На небі зорі й місяць. Біля кам’яної баби кобзар сидить. Обабіч нього — Яворницький і Омелько. Довкіл стоять дівчата й парубки Кобзар співає пісню “Ой Морозе, Морозенку”.
По закінченні пісні — пауза.
ОМЕЛЬКО. М, мо’, якоїсь веселої, браття? (Співає, йому підспівують:)
Ой гоп!.. Гопаники.
Пошив батько жупаники.
І пошив, і надів,
І на мене поглядів.
(Після «Гопаників співає:)
Ой випиймо, родино,
Щоб нам жито родило;
І житечко, і овес,
І зібрався рід увесь.
Ой випиймо, серце, тут,
На тім світі не дадуть.
(Далі співають:)
По дорозі жук, жук,
По дорозі чорний!
Подивися, дївчинонько,
Який я моторний!
Подивися, оглянься,
Який я удався!
Хіба даси копу грошей,
Щоб поженихався?!
Всі разом співають “Наливайімо, браття, кришталеві чаші”. Поступо¬во, парами, парубки й дівчата роз¬ходяться. Останніми йдуть Омелько і сліпий кобзар.
Яворніицький залишається один.
З а т е м н е н н я.
Ніч. Сюрчать цвіркуни. Біля згаслої ватри спить Яворницький. В залі глядачів зароджується стройо¬ва пісня “Солдатушкі, браво ребятушкі”. Спочатку її ледь чутно, поволі вона гучнішає. Біля хреста з землі піднімається тінь запорожця і йде до Яворницького. Тим часом мелодія “Солдатушки!...” наростає, і біля надмогильного ка¬меня повстає постать русича і та¬кож нечутко прямує до Яворницького.. Стройова пісня між тим уже не звучить, а гримить, і в цей час від кам'яної баби. відділіяється тінь скіфа і також підступається до Яворницького. Постаті одна по одній схиляються над сплячим Яворницьким. Враз мелодія уриває¬ться, Гаснуть місяць і зорі. Настає темрява.
З а в і с а
КАРТИНА ШОСТА
Харків. Літо 1885 року. Світлиця в будинку Я І. Щоголіва. За столом сидить Щоголів, пише. Стрімко за¬ходить Єлизавета.
ЄЛИЗАВЕТА. Знав би ти, таточку, як мені не хочеться туди поверта¬тись...
ЩОГОЛІВ (відкладає ручку). Доню, не по християнському це. Чоловік твій хворий.
ЄЛИЗАВЕТА. Отож-бо. Якби був здоровий, я б давно розлучилась. Боже, як це нестерпно — мати за чоловіка одного, а кохати іншого!
ЩОГОЛІВ. Лізо, ти з ним вінчалась.
ЄЛИЗАВЕТА. Є речі сильніші за мораль християнську!
ЩОГОЛІВ (з відчаєм). За що ме¬ні така напасть?! 1 це каже моя донька! Немає нічого сильнішого від моралі! Немає! Хто забуває про це, той буває тяжко покараний!
ЄЛИЗАВЕТА. Любов! Вона силь¬ніша! (Ображено). Я сподівалася на твою підтримку... А ти!... (виходить).
ЩОГОЛІВ (підступається до об¬разу, хреститься). Господи, спаси її душу! Не дай оступитись!
За вікном чути стукіт копит і ко¬ліс карети, що від'їзджає.
Стукають у двері. Заходить Яворницький. ІЦоголів іде йому назустріч, тисне руку.
ЩСГОЛІВ. Ну як, добилися правди у влади?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ну, авжеж... Див¬ляться на тебе більмами, а не очима, торочать завчено: сепаратизм, сепаратизм. То тільки з університету звільнили, а це вже і з гімназії, де я підробляв. Та найбільше Козиревський навісніє. Поки я був на роз¬копках, його наклепи в кількох га¬зетах з'явились. Часом здається, що все харківське начальство хибує на синдром Нюніна...
ЩОГОЛІВ. Ага, то ви таки побували в гостях у того хворого. Але беріть ширше. Синдромом Нюніна вражена не лише влада... С кільки-бо нюні них і напівнюніних поміж простого люду!?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Та-к. Але мене цькує влада.
ЩОГОЛІВ. Не тїльки вас. Професорів Потебню і Сумцова — та¬кож звільнили. Усе в тому ж сепаратизмі звичують; нагляд встановили.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Я знаю.
ЩОГОЛІВ. А в Одесі Мєчніков на знак протесту проти сваволі влади сам покинув університет.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Треба тікати з України. (З усміхом). Бо й самоіму можна заслабувати на синдром Нюніна.
ЩОГОЛІВ. Вам це не загрожує. Синдром Нюніна — професійна хвороба завойовника. Ви ж мешкаєте на. своїй землі.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. 1 все ж треба тікати. Власне, я й завітав до вас, щоб порадитись — куди саме.
ЩОГОЛІВ (спохмурніло). Це ви серйозно?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Так. Я думаю, що найкраще — в Москву. По-перше не так далеко, а по друге — який з мене сепаратист буде між росіян?
Пауза.
ЩОГОЛІВ. Справді, це не так далеко. Але я б не радив їхати саме туди.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Чому?
ЩОГОЛІВ. Ну, як би вам краще пояснити? Мені доводилося там бувати, і чим більше я крутився в тамтешньому середовищі, то більше переконувався, що харківська каналізація впадає в Москву-ріку.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (весело). Ну, ви — поети — оригінали!
ЩОГОЛІВ. Якщо їхати, то тільки в Петербург. Там багато справж¬ньої інтелігенції.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (підводиться). Шко¬да, що не попрощаюся з Єлизаветою Яківною.
ЩОГОЛІВ (теж встає). Та вона для вас не Яківна. ..Просто Ліза. До речі, в неї клопіт у сім'ї. (Дивиться пильно на Яворницького). Ви до того, бува, не причетні?
ЯВОРНИЦЬКИЙ (опускає голову), Думаю, ні.... Прощавайте, Якове Іва¬новичу.
ЩОГОЛІВ. Стривайте. Коли ви їдете?
ЯВОРНИЦЬКИЙі. Не знаю. Але першим же поїздом на Петербург. У мене все зібрано. (Похопліюється). О, мало не забув (віи витягає з кишені люльку, подає Щоголіву). Козацька носогрійка, справжня.
ЩОГОЛІВ (бере люльку і раптом обіймає Яворницького). Хай Бо вас веде.
Прямують до дверей.
З а т е м н е н н я
КАРТИНА СЬОМА
Санкт-Петербург. 3има 1886 року. Майстерня художника Іллі Юхимовича Рєпіна
За мольбертом — Рєпін, позуй Лев Толстой.
РЄПІН (торкається пензлем портрета, тоді підводить погляд на Толстого). Я, здається, збагнув, чому мені так важко писати ваше лице. Коли я малював вас за письмовим столом, а потім за сохою, то там, по суті, були дві людини. А тут ви для мене якась розтроєна: особа: з одноґо боку — вельможа, граф, з другого — письменнк, з третього — селянин. Щораз я бачу вас то одним, то іншим, то ще ін¬шим.
ТОЛСТОЙ. Є дещо, що зводить усі три компоненти в одне ціле — то моя віра в Бога. Але передати це вам буде важкувато, бо ви за сутністю своєю — язичник..
РЄПІН. Ну, ви вже зовсім вважєте мене... Я теж віруючий, християнин.
ТОЛСТОЙ. Не ображайтесь. Я ж не сказав, що ви не вірите в Бога. Язичницька сутність у нас — росіян сидить у кожному, не залежно, віруючий ви чиї атеїст. Про¬сто У вас вона проявляється більшою мірою, ніж в інших,
РЄПІН. У чому ж?
ТОЛСТОЙ. В малярстві. Ви вели¬кий майстер характеру. Але герої переважно творіння природи, а не Бога.
РЄЛ1Н. Леве Миколайовичу, в ясніше не можна?
ТОЛСТОЙ. Ну, от у “Бурлаках на Волзі” зв'язок між героями, і Богом є. Там і страждання, як покута, і ще багато такого, чого не можна висловити. . Картина: має душу. А От полотно “Запорожці пи¬шуть листа турецькому султанові" Душі не має. Ну, я вже колись казав, чому...
РЄПІ'Н. Скажіть іще.
ТОЛСТОЙ. Уже сам сюжет кар¬тини глумний. Багато людей глум¬ляться над іншим чоловіком.
РЄПІН. Але ж цей чоловік — во¬рог. До того м — іновірець.
ТОЛСТОЙ. То що, глумитись тре¬ба? А те, то він іншої віри, немає значення. Бог один. Ви мабуть, не знаєте, що першоджерелом Кора¬ну є Біблія. В Біблії — Мойсей, Соломон, Ієсус, а в Коран! — Муса, Сулейман, Іса, ну і так далі. А події і там, там ті ж самі... Тому й картина у вас не виходить, хоч ви вже й віддали їй вісім років. Несправедливість у ній закладено.
Пауза.
РЄПІН (продовжує писати портрет}. Уже не вісім, а дев'ять. А не вима¬льовується тому, що характери там мусять бути надто яскравими. Як¬що бурлаки неволею пов'язані, то тут навпаки —.герої рівні за сво¬бодою. Мені легше було збагнути підневілля бурлаків, аніж вольницю козацьку. Тому, що я митець. А митець, як і бурлака, тягне свою бичову. Щоб створити картину, так, як я її бачу, мені самому спід пе¬реродитися і стати таким, якими бу¬ли вони — ті, що писали отого гас¬пидського листа.
ТОЛСТОЙ (замислено). Справді, то якийсь особливий люд. Мені важкувато було писати повість “Козаки», Сутність у них дещо інша — душею вони вільніші. Це кажу вам я — генеалогічне дерево якого також галузиться своїм корінням у Малоросію. Але суть не в тім... Мистецтво повинне пов'язувати людину з Богом. Чому, наприклад, «Вечор¬ниці» вам удалися, а ”Запорожці...” ні? Та тому; що там веселощі з глумом не пов'язані; гріха там не¬має.
РЄПІН, Скажімо так: поки ще не вдалася.
Стукають у двері. Заходить неви¬сокий чоловік з вусиками. — про¬фесор Козиревський. (Актор той самий, що грає професора Козиревського з .Харківського універси¬тету).
РЄПІН (зраділо): О-о. заходьте, заходьте, земляче. Може, хоч ви нас розсудите...
КОЗИРЕВСЬКИЙ (вклоняється). На¬вряд чи... Моя скромна персона..
РЄПІН (до Толстого). Це пап Козиревський — професор історії.
ТОЛСТОЙ. Знайоме прізвище. Я читав вашу розвідку про династію Романових.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. То мій молодший брат написав. Нас — Козиревських — п'ятеро, і всі історики. Молод¬ший брат — професор у Харкові, старший — також професор у Києві. І двоє Козиревських, але вони навіть не родичі, — теж історики.
РЄПІН. Дивний збіг обставин. А ті двоє де?
.КОЗИРЕВСЬКИЙ. Один в Новоросії, другий в Луганську. Хе-хе, київ¬ський брат пропонує всім гуртом написати історію Російської Імперії,
ТОЛСТОЙ. Але ж у вас можуть бути різні тлумачення історичних подій. Хіба можна написати цільний труд уп'ятьох?
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Ні, Леве Мико¬лайовичу. Ми маємо абсолютно однакові погляди на історію нашої Батьківщини. Тут різнобою не буде.
РЄПІН. Клан істориків. Це ж тре¬ба!
ТОЛСТОЙ. Це може бути небез¬печно.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Чому, Леве Ми¬колайовичу?
ТОЛСТОЙ. Ваше бачення минулого може стати законодавчим. А хто формує погляд на минуле, той пра¬вить майбутнім.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Загалом то так, Але ж погляд п'яти фахівців не може бути суб'єктивним,
ТОЛСТОЙ. Дай-то Бог. (До Рєпіна). Може, на сьогодні вже до¬сить, Ілля Юхимовичу?
РЄПІН, Гаразд (кладе пензлі, під¬водиться).
Толстой прощається за руку з Рєпіним, киває Козиревському, ви¬ходить.
РЄПІН. Останнім часом мєні щас¬тить на земляків-істориків,
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Справді? А хто ще?
РЄПІН Дмитро Яворницький.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Це той, якого з Харківського університету наладили? Та який з нього історик? Основни¬ми аргументами у його наукових працях е перекази живих нині лю¬дей.
РЄПІН (похмурніє). Нащо ви так, Іване Марковичу? Народними пере¬казами він тільки доповнює архео¬логічні та археографічні знахідки.
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Ілля Юхимовичу, вам відомий мій. принцип — доводи¬ти свою правоту не словами, в ді¬лами. Згодом ви переконаєтесь, що цей чоловік це вартий вашої компа¬нії. Направляється до дверей). На жаль, мушу вже йти.
РЄГНН. Ви в якійсь справі захо¬дили?
КОЗИРЕВСЬКИЙ. Та ні. Проходив мимо; дай, думаю, загляну до зем¬ляка. (Виходить).
З а т е м н е н н я
Майстерня художника Рєпіна.
Рєпін малює картину “Запорожці пишуть листа турецькому султано¬ві”. Стукають у Двері, Заходить Яворницький. Він у довгому пальті і з великим саквояжем.
РЄПІН (зраділо). О, Дмитре Іва¬новичу, вітаю вас, вітаю! (Кладе па¬літру іде назустріч). Чого це ви не за сезоном одягнені? Люди ще в сюртуках ходять.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (розстібає і розпахує пальто, показує шаблю]. За¬ради ось цього.
РЄПІН. Невже та, що обіцяли?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Вона (розпоясується, подає шаблю Рєпіну).
Релін розглядає інкрустацію, ви¬совує з піхов і знову вкладає. Тим часом Яворницький роздягається, відкриває саквояж, витягує жупан.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Це теж справж¬ній. Я купив його в селі Лапинка на місці колишньої Січі у Мокія Лося — прямого нащадка курінного ота¬мана.
РЄПІН (опоясується поясом з шаблею, розглядає жупан). Так ось чого мені не вистачало...
Яворницький виймає з саквояжа і кладе на стіл карафу з вузьким горлом із зеленого скла кілька люльок, порохівницю.
РЄПІН (одягає жупан, який йому по п'яти). Що то за велетні були!
ЯВОРНИЦЬКИЙ (витягає останню річ — червоний сувій). Це пояс. Ним опоясувався власник жупана. Тут вісім метрів.
РЄПІН. Цей одяг навіть на Гіляровського буре завеликий.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (з усміхом). Ма¬буть що... Колись я принесу листу¬вання козаків з монархами, цер¬ковними чинами, різними вельмож¬ними людьми. Ви побачите, які то були дипломати! Мудрою-бо робить людину тільки свобода.
РЄПІН Повторіть.
ЯВОРНИІІЬКИЙ. Що саме?
РЄПІН. Останнє.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Що мудрою людину робить свобода?
РЄПІН, Так... А я кажу: свобода, відтворена на полотні, робить лю¬дину ще й живою. Вісім років ме¬ні знадобилося щоб це збагнути. І якби не ви, я так і захряс би на ілюстрації писання козаками листа турецькому султанові. Чи можу я якось віддячити за все це, Дмит¬ре Івановичу?
ЯВОРНИЦЬКИЙ (на обличчі в нього з'являється поміркованість). Мо¬жете. Зробите ескізи цих речей для моєї книги "Запоріжжя в за¬лишках давнини і переказах на¬роду”.
РЄПІН. Охоче.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А знаєте, чому ті люди були вільними?
РЄПІН. Чому?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Тому, що їм ні¬чого було втрачати. Вони зрікалися навіть тих куцих благ, що їх мав пересічний обиватель, Та що там, блага — життя свого в гріш не ставили. Один турецький історик сказав буквально таке: “На світі немає людей, котрі б менше дба¬ли про своє життя і менше бояли¬ся смерті, ніж козаки”. (Пауза. Підходить до картини “Запорожці пишуть листа турецькому султано¬ві”, розглядає). Вони не корилися нікому, крім закону. (З притиском). Їхньому закону! І все робили з гумором, дотепом. Вони й на смерть ішли з жартами й піснею.
РЄПІН Як ви гарно говорите!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ілля Юхимовичу, а вам не дорікають темою козач¬чини?
РЄПІН. Дорікають?! Ну, є люди, котрі вважають сюжет глумним. Герої мовляв, глумляться над ін¬шою людиною. А щодо теми... Та ні. Стасову подобається, Сурікову теж. Крамськой — так той взагалі в захопленні. Про Гіляровського я вже й не кажу, бо він сам козак. А послухайте-но вірша, якого я на¬писав по-українському, коли ще в Москві жив.
Ось чуєте? Москва гуде.
Козак Гіляй гуляє.
Матнею вулицю мете,
Метелицю здіймає!
ЯВОРНИЦЬКИЙ (сміється). Бачи¬те, яка велика різниця між сто¬лицею і провінцією. В Харкові ме¬ні один чиновник сказав: кому пот¬рібні ваші козаки. Про Фінляндію пишіть.
РЄПІН Нічого собі порада!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Якби тільки по¬рада. Мене звільняли з усіх місць, куди б я не влаштувався. Та й тут уже дехто косує в мій бік.
РЄПІН. Дикунство якесь!
ЯВОРНИЦЬКИЙ. А хто це вам казав, що “Запорожці...” глумна картина?
РЄПІН Ну, я не називатиму... Людина та дуже поважна й ша¬новна. Настільки шановна, що її зауваження відбило в мене бажан¬ня працювати над картиною на ці¬лих два роки.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Погано, коли хо¬роша людина не розуміє... Ну, мені пора. Біжу на хліб заробляти. Сьо¬годні в двох гімназіях лекції чи¬таю.
Прощаються. Яворницький вихо¬дить.
Майстерня художника Рєпіна.
Рєпін малює картину “Запорожці пишуть листа турецькому султано¬ві”. Поряд висить перший варіант картини. Стукають. Заходить Явор¬ницький. В руці в нього портфель.
РЄПІН (зраділо). Ось кого мені бракує.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Доброго здоро¬в'я (тисне руку Рєпіну). Я приніс те, що колись обіцяв — листування запорізького коша з державцями, церковниками те титулованими особами (виймає з портфеля стос паперу, кладе на стіл).
РЄПІН. Дякую Дмитре Іванови¬чу. (Дивиться на Яворницького на¬сторожено). Ви якийсь не такий сьогодні.. Щось сталось?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Сталось. У мене на квартирі був обшук.
РЄПІН. Аж так далеко зайшло... І що вони шукали?
ЯВОРНИЦЬКИЙ (з іронією). Плевелосіятельну літературу.
РЄПІН. Знайшли щось?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Ні.
РЄПІН А хто обшукував?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Жандарми, звіс¬но. Троє. Понятим двірника взяли. Вони все про мене знають... Аж із Харкова хвіст тягнеться.
РЄПІН. Яке дикунство! Ну, ав¬жеж, з’являтимуться Каракозови... Вони самі їх плодять.
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Щось мені кеп¬сько. Де б присісти?
РЄПІН (показує на крісло). Сі¬дайте, сідайте. А я піду чай запа¬рю. з вершками, на англійський ма¬нер.
Рєпін виходить. Яворницький сі¬дає в крісло, а тоді підхоплюється, походжає.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (з відчаєм). Роз¬копки, бібліотеки архіви... В голові вже паморочиться. Боже хіба тобі цієї каторги мало? Так ти наслав ще й таке випробування. Хіба за істину і справедливість так дорого платити треба?! Жандарми, шпики, провокатори .. (Пауза). А може, я, й справді, вартий чогось, якщо на мене державна машина ощетинилась? На кожну мою статтю, на кожну книгу з'являється в пресі звинувачувальний висновок, який тіль¬ки умовно можна назвати критикою. Козаки, мовляв, бандитами були, а Еварніцкій оспівує їх і тим самим сепаратистські ідейки сіє. І хто?! Хто пише!? Козиревський! Історик! Слід у слід біжить за мною, не¬мов гончак — особлива порода малороса, виведена селекціонерами з жандармського управління. (Пау¬за). Які специ! Це ж треба — ство¬рити новий вид холуя розумного, котрий ненавидить усе своє! На¬віть поміж гієн такого не буває! (Сідає в крісло). О, Господи, як же болить голова.
Заходить Рєпін з тацею, кладе її на коліна Яворницькому бере й собі чашку.
РЄПІН (уважно дивиться на Явор¬ницького). З таким обличчям не писаря запорізького позувати, а на поминках сидіти. Шкода...
ЯВОРНИЦЬКИЙ. Це і є поминки по всіх моїх мріях. Віднині я під¬наглядний.
РЄПІН. Не драматизуйте так, Дмитре Івановичу. Підкріпіться ча¬єм з бубликом, бо на вас лиця немає... Колись ви так гарно опо¬відали про козаків, котрі навіть на смерть ішли з жартом і піснею. То хіба ж ви не того кореня?
ЯВОРНИЦЬКИЙ (з сумним усмі¬хом). Ілля Юхимовичу, ви добра й чуйна людина. Мені вас не виста¬чатиме.
РЄПІН. Чого б то? Ви що, наду¬мали втікати з Петербурга?
ЯВОРНИЦЬКИЙ. НІ. Куди від них утечеш? Просто мої відвідини ва¬шої майстерні можуть кинути тінь на вас.
РЄПІН. Он воно що... Облиште про це й думати. (Підходить до першого варіанту картини “Запо¬рожці...”). Я давно хотів подарува¬ти вам це полотно, але не було нагоди. А тепер вона є Нехай зна¬ють, як відреагував Рєпін на обшук у вас.
ЯВОРНИЦЬКИЙ (дивиться враже¬но). Ви творили картину дев'ять літ. Їй місце в музеї...
РЄПІН. Можливо, вона колись там і буде. А зараз вона ваша. З рами знімати не будемо; однесе¬мо її до вас на квартиру удвох.
З а т е м н е н н я
КАРТИНА ВОСЬМА
Санкт-Петербург. Літо 1887 року.
Просторий кабінет. За великим письмовим столом сидить чоловік у формі чиновника міністерства осві¬ти — Новиков. (Актор той самий, що грає Нюніна). За спиною в ньо¬го — портрет Потьомкіна на повен зріст у білих рейтузах. Праворуч. у кутку — гіпсове погруддя Катери¬ни II. На підлозі персидський ки¬лим. Прочиняються двері, входить жандармський полковник Хлєбов.
НОВИКОВ (підхоплюється і по¬спішає назустріч). Давненько ми з вами не... (обома руками тисне руку Хлєбова).
ХЛЄБОВ (він вищий і справніший від господаря). Зате у нас завжди повне порозуміння.
НОВИКОВ Авжеж. Одну справу робимо.
ХЛЄБОВ. Я ось чого до вас...
НОВИКОВ. Заждіть, Герасиме Гри¬горовичу. За православним звичаєм гостя сперше частують, а вже то¬ді... (Виймає з шафи пляшку, два келишки і тарілку з яблуками. На¬ливає, показує на пляшку). Один князь з Кавказу привіз.
Випивають. Сідають на стільці для відвідувачів.
ХЛЄБОВ (з усміхом). Добрейший Іване Петровичу, познайомте мене з тим кавказцем. Нехай би він і мені такі презенти...
НОВИКОВ (сміється). Ні. Вам не¬ма потреби в такому знайомстві.
ХЛЄБОВ. Там — на Кавказі, справді, уміють такі речі... Так я ось чого до вас...
НОВИКОВ (ураз серйознішає). Слухаю уважно.
ХЛЄБОВ. Жандармське управлін¬ня якось зверталося до міні¬стра освіти Делянова з приводу такого собі Еварніцкого. Це було десь півтора—два роки тому. Може пам'ятаєте? Ну, він на своїх лекціях сіяв антипатії до московської історії і водночас прославляв Малоросію.
НОВИКОВ. Був такий лист від міністра за номером двісті сорок вісім. Я тоді негайно ж розіслав наказ начальникам усіх учбових за¬гадів, окружним інспекторам про звільнення його з роботи. Відтоді він у нашому відомстві не працює ї працювати не буде. А в чому річ?
ХЛЄБОВ. Справді. Ви тоді опе¬ративно... Але виникла нова проб¬лема Відтоді цей пан переключив¬ся на роботу наукову. Уже кілька книг з історії Малоросії видав. До того ж такі, що збуджують сепаратистські настрої. Тепер уже важ¬ко сказати, що гірше — його лекції чи книги?
НОВИКОВ. А що, жандармське управління вже не може з ним упоратись?
ХЛЄБОВ (заскочений). Ні, ну ..
НОВИКОВ. А навіщо йому жити?
ХЛЄБОВ. Нас тільки-тільки почи¬нають визнавати в світі, як право¬ву монархію, а ви кажете: упо¬ратись.
НОВИКОВ (наливає, цокається). В ім'я вищих інтересів імперії пробачиться вам.
Обоє випивають. Хлєбов бере яблуко, кусає і якийсь час мовчки жує.
ХЛЄБОВ (задумливо). Найтяжчий гріх — смертний. І відповідатиме перед Богом однаково — той хто вбив і той, хто наказав убити. До того ж така міра досягає найчасті¬ше протилежного ефекту. А оскі¬льки ми вже не раз попереджали цього пана, то підозра неминуче впаде на жандармське управління.
НОВИКОВ. От і добре. Іншим — на пострах.
ХЛЄБОВ Як же вам усе просто бачиться... Та ж він, Еварніцкій пов’язаний з найвпливовішими культур¬ними діячами, які, до речі, мають прямий вихід на царську родину... Чи відомо вам про те, що імператор купив у художника Рєпіна картину “Запорожці пишуть листа турецько¬му султанові”? За тридцять п'ять ти¬сяч рублів.
НОВИКОВ. Та ну!
ХЛЄБОВ. Авжеж. До речі, крити¬ка вважає, що це шедевр світового рівня. Тепер цей шедевр прикрашає царські палати.
НОВИКОВ. Ну, то й що?
ХЛЄБОВ. А те, що государ запла¬тивши таку велику суму, знає про картину геть усе: скільки років вона писалася, які історичні постаті в ній зображені і хто позував.
НОВИКОВ. Ну, і що з того?
ХЛЄБОВ. Там різні люди позува¬ли. Є й генеральського чину. А в самому центрі картини красується лукаве обличчя історика Еварніцкого — найближчого приятеля Рєпіна.
НОВИКОВ (підхоплюється з місця, б'є себе руками по стегнах). До¬жились! Хохлофіли вже в імпера¬торські покої проникли. Та його тре¬ба було вбити ще замолоду!
ХЛЄБОВ. Ви знову — вбити, вби¬ти... Та ж дев'яносто відсотків мо¬лоді — бунтівники. Іди-знай, у кого це дитяча хвороба а в кого — риса характеру. Ми — жандармське уп¬равління — боремося не з малоро¬сом, як з біологічним видом, а як з носієм ідеї сепаратизму. Нащо лю¬дину вбивати фізично? Досить спрос¬тувати її ідею, і вона сама переста¬не існувати духовно й морально.
НОВИКОВ (з іронією). Ото жан¬дармське управління тільки те й ро¬бить, що спростовує плевелосіятельні ідеї...
ХЛЄБОВ (з докором). Ні, ну... Не ми... У нас є авторитети. І зовсім не обов'язково мати їх на таємній служ¬бі. Як чесні вірнопіддані, вони са¬мі розуміють шкоду сепаратизму і боряться з такими, як Еварніцкій си¬лою логіки, знань. Повірте, це кра¬ще, ніж убивати. Такий Антиеварніц-кій. немов тінь, повзе за Еварніцкім протягом усього життя. Для на¬шого об'єкту тінню став істо¬рик — Козиревський. Жодна стаття, жодна книга Еварніцкого не залиша¬ється поза його увагою і увагою йо¬го родичів, також істориків.
НОВИКОВ. І чого ж досягли? Зай¬вої популярності для одного хохла коштом іншого?
ХЛЄБОВ. Не скажіть. Козиревські довели усю шкідливість козаччини, як і її популяризатора. Багато хто відвернувся від Еварніцкого.
НОВИКОВ. Як на мене, то всю ма¬лоросійську народність слід оскопи¬ти, щоб плем'я це взагалі перестало існувати.
ХЛЄБОВ (з усміхом). Жорстокий ви мій... (Дивиться на пляшку). А чи не згадати нам добрим словом ва¬шого кавказця?
НОВИКОВ. Пробачте, пробачте, Герасиме Григоровичу (наливає).
Випивають Хлєбов знову жує яб¬луко. Новиков не закусює.
ХЛЄБОВ. Ось ви кажете: убити, ос¬копити... Не по-людському це. Ма¬лороси уже понад два століття — наш донор Вони справно несуть військову службу, їхні селяни го¬дують усю імперію хлібом, просві¬тителі їхні колись принесли сюди освіту; а якщо з російської культу¬ри вилучити всіх малоросів, то куль¬тура наша дуже втратить. Висмик¬ніть хоча б двох — Гоголя і Чайковського... Я вже не кажу про Олек¬сія Костянтиновича Толстого — вну¬ка гетьмана Розумовського. Та й ге¬неалогічне дерево Лева Миколайови¬ча Толстого також галузиться своїм корінням в Малоросію.
НОВИКОВ. От-от. Куди не кинь — малорос. За ними нашому бра¬тові вже й не пробитись. І нехай би на фабрики, а то в науку, куль¬туру пруть. Та вони розмивають на¬шу самобутність. Це чума! А як мо¬ву засмітили своїми...
ХЛЄБОВ. Ну, їх — малоросів, справді, тут доволі... Але вони пра¬цюють на імперію. Якщо ви поста¬витесь до них не як до ворогів, а як до конкурентів, то все стане на своє місце. Просто доведеться під¬няти планку таких якостей, як пра¬цьовитість. обдарованість, творчість...
НОВИКОВ. Хитрість...
ХЛЄБОВ. І хитрість теж. А щодо засмічування нашої мови то її вже далі засмічувати нікуди. В ній лиши¬лося всього двадцять відсотків іс¬тинно російських слів. Решта тюрк¬ські, угро-фінські, французькі, гер¬манські... Імперія — великий котел, у якому виплавляється новий росія¬нин. У ньому — цьому росіянинові всякої крові буде. Але основа — наша — великоруська. Мине час і забудеться, що існували колись Ма¬ла, Біла Русі, що була Башкирія і Мордва, Татарстан і Чувашія. Як уже тепер ніхто не згадує про на¬роди, котрі мешкали за Уралом... Під час приєднання Малоросії нас і малоросів було приблизно однако¬во. А вже тепер нас удвічі біль¬ше.. Гадаєте, вони менш плодючі? Та ні ж бо. Просто ми заселяємо ни¬ми Сибір, Далекий Схід. А там уже їх записують великоросами... Єй-єй, добрейший Іване Петровичу, не помріяти я до рас прийшов, а у справі Ось її суть: ми вирішили сто¬совно Бварніцкого піти іншим шля¬хом. Не карати, а використати. Ми відрядимо його в Туркестан для історико-топографічного вивчення краю. От там нехай і поєднує ар¬хеологію з народними переказами. Хе-хе... Попрацює кілька років, зі¬б'є пристрасть до козаччини і повернеться іншою людиною Найви¬ща мудрість, добрейший Іване Петровичу, — з ворога зробити друга, руйнівника обернути на зодчого.
НОВИКОВ. Ну, що ж — слушне рішення. Схвалюю. Але розумом, а не душею. По мені, всіх їх треба.. (Показує руками відкручування го¬лови).
ХЛЄБОВ. Запросіть Еварніцкого і запропонуйте йому посаду чиновни¬ка з особливих доручень при тур¬кестанському генерал-губернаторо¬ві. Я думаю, він погодиться. Грунт для цього підготовлено — його вже кілька разів звільняли з роботи, зро¬били вдома обшук. (Підводиться).
НОВИКОВ (теж устає). Зроблю все, як слід. (Виймає з шафи ще одну пляшку, загортає в папір, дає Хлєбову). Гостинець. Це те, що ми пи¬ли і що вам так сподобалось.
ХЛЄБОВ (приязно посміхається, бере пляшку). Дякую вам. люб'яз¬ніший Іване Петровичу! І ще од¬не... Пом'якше з ним...
НОВИКОВ. Як скажете. Але я б їх усіх...
ХЛЄБОВ (Іде до дверей, береть¬ся за ручку, звертається в залу):
Все роблять надійно малороси. І маскуються — теж. Він думає — я не знаю, що його мати з харківсь¬ких кріпаків... (Виходить).
НОВИКОВ (глумливо услід Хлєбову). Добросердий ви мій, гадає¬те, не знаю, нащо запроторюєте чоловіка аж у Туркестан?
З а т е м н е н н я
 сторiнки
|
